Спокуса 

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Ніч виявилася зовсім не такою, якою Марта уявляла її ще кілька годин тому їхній поцілунок тривав так довго, що губи вже починали приємно гудіти, а думки плуталися, не дозволяючи згадати навіть половину того, чого вона ще зовсім недавно боялася. Коли Ярослав опинився над нею, Марта спочатку напружилася, бо на ній була лише легка літня піжама, у яку він сам перевдягнув її після непритомності, й тоненька тканина майже не захищала від тепла його тіла. Він був важким, значно важчим за неї, тому майже одразу змінив положення, переносячи вагу на руки й коліна, щоб не притискати її до матраца. Лише тоді дихати стало трохи легше.

Ярослав ненадовго відірвався від її губ, але не відсторонився, його подих усе ще торкався її обличчя, а голос прозвучав зовсім близько:

— Сподіваюся, ти не забула наше кодове слово.

Відповісти Марта не встигла, бо він знову її поцілував, цього разу Ярослав нікуди не поспішав. Поцілунок давно міг стати лише початком чогось більшого, але він уперто залишався саме поцілунком — довгим, повільним, п'янким. Наче відьмак навмисно давав їй час звикнути до кожного нового відчуття й сам не хотів руйнувати ту крихку довіру, яка нарешті з'явилася між ними.

За якийсь час Марта несміливо підняла руки й торкнулася його спини. Ярослав відчув цей дотик, але ніяк не показав цього. Не пришвидшив поцілунок, не притиснув її сильніше, навіть не змінив положення, дозволяючи їй самій вирішити, що робити далі. Її пальці стали сміливішими. Вони повільно ковзнули вгору по його спині, дісталися шиї, а потім знову заплуталися у волоссі, лише після цього Ярослав дозволив собі торкнутися її так само обережно. Його долоня ковзнула вздовж її ноги, піднялася вище й зупинилася на талії. Марта не відсахнулася, а навпаки, залишалася навдивовижу покірною, і саме це змусило його насторожитися.

Він знав, що вона йому довіряє вже значно більше, ніж кілька днів тому навіть, що їй подобаються його поцілунки й що цього разу вона сама тягнулася до нього, але знав і дещо інше. Світлану все життя вчили, що дружина повинна коритися чоловікові, тому Ярослав повів долонею трохи вище, уважно стежачи за її реакцією. Щойно його рука наблизилася до межі, за якою дотик ставав для неї надто інтимним, пальці Марти миттєво обхопили його зап'ястя. Ярослав ледь помітно усміхнувся просто в її губи.

Він відвів руку нижче, трохи зачекав і спробував знову. Марта знову перехопила його зап'ястя, цього разу вже міцніше, ніби справді вірила, що може контролювати кожен його наступний рух. І саме це йому подобалося найбільше. Марта вже не просто лежала поруч, дозволяючи йому вирішувати за них обох, а сама визначала, наскільки близько готова його підпустити. Ярослав відчув, як кутик губ мимоволі сіпнувся в усмішці. Граєшся, моя чаклунко… Та випробовувати її межі втретє він не став, натомість залишив долоню на талії й продовжив цілувати, поки їхнє дихання остаточно не збилося, а близькість тіл не стала надто відчутною.

Марта раптом здригнулася й на мить збилася з ритму поцілунку. Ярослав одразу це відчув і на кілька секунд затримався біля її губ, уважно вдивляючись у розгублене обличчя. Йому не потрібно було питати, що сталося: ця миттєва напруга в її тілі сказала значно більше за будь-яку відповідь. Вона все ще боялася, а отже, продовжувати він не збирався. Ярослав повільно перервав поцілунок і, спираючись на руки, трохи піднявся над нею, залишаючи між їхніми тілами більше простору. Вона лежала під ним розгублена й прекрасна, її щоки палали, волосся розсипалося по подушці, а почервонілі від довгих поцілунків губи були трохи прочинені. Вона важко дихала й дивилася на нього так, що від цього погляду було майже боляче відступати.

Ярослав ще раз нахилився до неї, лише трохи скорочуючи відстань між їхніми тілами, і майже одразу відчув, як Марта напружилася сильніше, ніж раніше цього разу сумнівів уже не залишилося. Перед ним була жінка, про яку він думав стільки років і з якою його назавжди пов’язала Клятва, але водночас вона залишалася наляканою вісімнадцятирічною дівчиною, яку все життя переконували, що після весілля дружина повинна коритися чоловікові й дозволяти йому все, чого він забажає.

І саме такої покірності Ярослав від неї не хотів, йому було недостатньо того, що вона просто не зупинить його, бо вважає це своїм обов’язком. Він хотів бачити її власне бажання, відчувати довіру й знати, що кожен наступний крок вона робить разом із ним, а не терпляче приймає лише тому, що колись її навчили бути слухняною дружиною.

Ярослав повільно відвів погляд, важко видихнув і підвівся з ліжка. Марта нічого не сказала, а навіть коли він уже зробив кілька кроків до ванної кімнати, за спиною все ще було чути її збите дихання. Зачинивши за собою двері, Ярослав сперся долонями об край купелі й на кілька секунд заплющив очі.

— Ох, Світлано… що ж ти зі мною робиш?

Відповіді, звісно, не було й він увімкнув воду й перевів її на найхолодніший потік, який тільки дозволяли чари будинку. Крижана вода обпекла розігріту шкіру, змусивши його різко вдихнути, але навіть цього виявилося недостатньо, щоб одразу привести до ладу думки й угамувати тіло після довгих поцілунків. Схоже, цього разу кількома хвилинами холодної води він не обійдеться. І винна в цьому була одна нестерпна чаклунка, яка ще зовсім недавно запевняла, що ніколи його не покохає.

Ярослав повернувся лише через якийсь час, а Світлана все ще лежала на тому самому місці, де він її залишив, і дивилася кудись у бік стіни. Йому навіть здалося, що за весь цей час вона жодного разу не поворухнулася. Не питаючи ні про що, він підійшов до ліжка, відгорнув край ковдри й ліг поруч.

— Ого, який ти холодний! — одразу пробурмотіла Марта, щойно його рука випадково торкнулася її.

— Бо я намагався охолодити не лише тіло, а й думки. І трохи вгамувати збудження.

— Я його відчула! — випалила вона й лише після цього зрозуміла, наскільки голосно це прозвучало.

Ярослав тихо видихнув.

— Вибач. Це не той процес, який я можу просто взяти й вимкнути. Особливо коли цілую тебе.

Марта трохи помовчала, а потім нарешті повернулася до нього.

— А чому ти взагалі зупинився? Я ж не сказала "Метелик".

Цього запитання він, здається, не очікував.

— Знаю, Світлано. Але для того, щоб зупинитися, мені не обов'язково чекати цього слова. Я відчув, що тобі ще зарано.

— Зарано для чого?

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, а тоді ледь усміхнувся.

— Для того, про що ти зараз дуже хочеш запитати.

— Нічого я не хочу запитувати.

— Звісно.

— Ярославе, краще спи.

— Із задоволенням.

Він посунувся ближче й обійняв її, але Марта одразу здригнулася від крижаного дотику.

— Ярославе, "Метелик"!

Він миттєво прибрав руки.

— О ні, Світлано. Це нечесно.

Марта повернула до нього голову, ледве стримуючи усмішку.

— Ти сказав, що коли я скажу "Метелик", ти одразу мене відпустиш.

— Я мав на увазі зовсім інші обставини.

— Ти цього не уточнював.

— Бо не думав, що моя дружина почне використовувати кодове слово через те, що я холодний.

— Але це ж ти мене поцілував, — цілком серйозно нагадала вона. — Тож сам винен. І слово, між іншим, теж вигадав ти.

— Слово вибрала ти.

Марта замислилася.

— Все одно винен ти.

Ярослав подивився на неї й повільно похитав головою.

— Боюся навіть уявити, якою нестерпною ти станеш років через п'ятдесят.

— А зараз я яка?

— Зараз ще є надія.

— Вредний старичок.

— Спи, Світлано, — Ярослав зручніше влаштувався на своїй половині ліжка. — Бо я не хочу сьогодні знову йти під холодну воду. Ми, відьмаки, звісно, не хворіємо, але це вже починає набридати.

— Чому?

Він заплющив очі.

— Бо останнім часом я буваю там частіше, ніж у власному кабінеті.

Марта тихенько засміялася й нарешті влаштувалася на подушці, а цього разу Ярослав навіть не намагався її обійняти. Ранок зустрів Марту теплим світлом, що пробивалося крізь скляні стіни спальні й м’яко розтікалося по ліжку. Прокинувшись, вона ще кілька секунд лежала нерухомо, а потім повернула голову й помітила, що Ярослав досі спить. Це було настільки незвично, що вона мимоволі усміхнулася. Зазвичай він прокидався раніше за неї, а тепер лежав зовсім поруч із заплющеними очима, спокійний і напрочуд безтурботний.

Марта обережно повернулася до нього й, підперши голову здоровою рукою, почала розглядати його обличчя. Уві сні вона бачила його сотні разів, ще задовго до того, як дізналася, що він існує насправді. Там він здавався майже таким самим: ті ж темні риси, знайомий вигин губ, волосся, якого їй завжди хотілося торкнутися. Навіть зараз, коли його очі були заплющені, Марта чудово пам’ятала їхній колір. І все ж тепер він здавався іншим, можливо, тому, що чоловік із її снів ніколи не сердився на неї, не носив через засніжений Ліс на плечі, не сперечався через її ім’я і точно не тікав серед ночі під холодну воду після надто довгих поцілунків. Від останньої думки кутики її губ здригнулися. Марта нахилилася трохи ближче, уважніше вдивляючись у його обличчя, і так захопилася своїм безсоромним розгляданням, що не одразу помітила руку Ярослава, яка вже лежала на її талії. А коли помітила, завмерла.

"Цікаво… і коли він устиг?"

— Ярославе? — тихо покликала Марта.

— Що?

Вона кілька секунд підозріло дивилася на його заплющені очі.

— Ти вже не спиш?

— Сплю, — абсолютно серйозно відповів він.

Одна брова Марти повільно поповзла вгору.

— А чому тоді твоя рука лежить на моїх стегнах?

— Я сновида. Це не я.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка, остаточно видаючи брехню, а за мить рука на її стегнах притягнула її ще ближче. Вона не втрималася й опинилася просто на ньому.

— Ярославе! Ти…

Закінчити він їй не дозволив, накривши її губи своїми. Марта спочатку спробувала підвестися, але Ярослав разом із нею перекотився на бік, а потім опинився над нею, обережно переносячи вагу на руки. Її власні долоні, замість того щоб відштовхнути його, майже самі обвили його шию. І десь у цей момент Марта остаточно забула, що взагалі збиралася йому сказати.

Ранковий поцілунок зовсім не був схожий на нічний, у ньому не було тієї майже нестерпної пристрасті, яка минулого разу відправила Ярослава під холодну воду. Тепер він цілував її повільно й напрочуд ніжно, ніби їм справді нікуди було поспішати. Не відриваючись від її губ, Ярослав обережно підняв її ліву ногу й зігнув у коліні, поставивши стопу на ліжко. Марта майже не звернула на це уваги, доки його долоня не ковзнула нижче й не стиснула її сідницю. Від несподіваного дотику вона ледь чутно застогнала й сама потягнулася до нього ще ближче. І саме тоді Ярослав зупинився.

— Я страшенно голодний.

Марта розплющила очі й кілька секунд просто дивилася на нього.

— То ходімо на кухню.

Кутик його губ повільно сіпнувся.

— Ходімо.

Щоправда, вставати він чомусь не поспішав. Так і залишився над нею, лише прибравши руку, яка ще мить тому лежала на її сідниці.

— Ох, Світлано… Якби ти знала, наскільки я зараз голодний, то, мабуть, узагалі не дозволила б мені до себе торкатися.

Марта насупилася, а Ярослав тихо засміявся й нарешті підвівся.

— Але снідати нам справді час.

Лише тепер вона зрозуміла, що він говорив зовсім не про їжу. Погляд мимоволі ковзнув униз, і щоки миттєво запалали. Найбільше Марту збентежило навіть не це, а усвідомлення, що ще кілька секунд тому Ярослав лежав зовсім близько, а вона настільки звикла до його тіла, що навіть не звернула уваги на його збудження.

— Ти… знову в душ? — сором’язливо запитала вона.

— Так. І цього разу ти зі мною.

Марта різко підняла на нього очі.

— Що?!

— Бо я не хочу знову ловити тебе біля купелі.

Вона одразу згадала вчорашній вечір і глянула на перев’язану руку. За ніч бинт трохи сповз, відкриваючи долоню, і Марта здивовано помітила, що від учорашньої рани майже нічого не залишилося.

— А може, ти все-таки сходиш туди сам?

— Ні, — надто вже задоволено відповів Ярослав. — Тобі час потроху звикати і до мене, і до мого тіла.

Марта вже відкрила рота, збираючись заперечити, але він одразу підняв палець.

— І давай сьогодні без твоїх "Метеликів".

Вона обурено схрестила руки на грудях.

— Тоді, будь ласкавий, подай мені халат.

— Якщо ти думаєш, що зможеш ним щось від мене приховати, то мушу нагадати: учора я вже все бачив.

Марта повільно повернула до нього голову.

— Що?

— Світлано…

— Ти сказав, що нічого не бачив!

Її обурення було таким щирим, що Марта навіть підскочила на ліжку й випросталася на весь зріст, уперше отримавши можливість дивитися на Ярослава трохи згори.

— Я сказав, що не розглядав, — обережно виправив він. — Це трохи інше.

— Ярославе!

— А що я мав робити? Одягати тебе із заплющеними очима?

— Так!

— Наступного разу обов’язково спробую.

— Наступного разу?!

На цьому терпіння Ярослава, схоже, закінчилося. Він підійшов до ліжка, підхопив обурену Марту на руки й поніс у бік ванної кімнати.

— Постав мене!

— Ні.

— Ярославе!

— Світлано, я вже один раз дозволив тобі самостійно прийняти ванну. Ти мало не розібрала водогін, порізала руку й знепритомніла.

— Я взагалі не розумію, чому знепритомніла, — Марта задумливо поглянула на свою руку. — Я багато разів бачила кров, навіть значно серйозніші рани, і ніколи від цього не падала.

— От і добре, — озвався Ярослав, так і не випускаючи її з рук.

— Що тут доброго?

— Те, що ти не боїшся крові. Отже, причина була в чомусь іншому, і це нам ще доведеться з'ясувати.

Він заніс її до ванної кімнати й зупинився біля купелі.

— Якщо хочеш, я можу набрати тобі повну.

Марта кілька секунд дивилася на нього, а тоді серйозно кивнула.

— Хочу.

— Чудово, тоді заодно дивись, як правильно вмикати воду.

— Не хочу.

Ярослав повільно повернув до неї голову.

— Чому?

— Я просто щоразу кликатиму тебе.

— Ти хочеш мене цим покарати?

— Ні, — надто вже невинно відповіла Марта, хоча хитрий блиск в очах одразу її видав.

Ярослав лише похитав головою, поставив її на підлогу й натиснув невеликий символ на стіні. Майже одразу з металевої трубки потекла тепла вода, поступово наповнюючи купіль.

— Оце й уся наука.

Марта підозріло глянула на стіну.

— І ти не міг показати мені це вчора?

— Як бачиш, не додумався.

— Через тебе я мало не розібрала ту трубу.

— Через мене? — Ярослав звів брову. — Світлано, навіть мені не спало б на думку відривати її від стіни.

— Я її не відривала.

— Звісно. Просто дуже наполегливо перевіряла, наскільки міцно вона тримається.

Марта сердито пирхнула, а Ярослав тим часом перевірив воду рукою й випростався.

— Добре. Ти роздягайся, а я поки прийму душ.

Вона вже потягнулася до краю піжамної сорочки, але раптом завмерла.

— Тут?

— Так.

— Зі мною?

— Світлано, у нас одна ванна кімната. Де ще?

Марта кілька секунд розгублено дивилася на нього.

— Не знаю. Просто я вперше в житті опинилася в такій ситуації.

— Тоді звикай.

Вона примружилася.

— Ти це вже казав.

— І, судячи з усього, мені доведеться повторити ще не один раз.

— Старичок…

— Світлано.

— Мовчу.

Ярослав відійшов у протилежний кут ванної кімнати й без жодного сорому почав знімати білизну.

— От лихо… — ледь чутно пробурмотіла Марта.

На щастя, він навіть не глянув у її бік? Просто підійшов до стіни, торкнувся чогось долонею, і над ним полилася вода. Марта аж витягнула шию, намагаючись роздивитися дивну конструкцію: ніякої посудини чи звичної лійки вона не побачила, вода просто лилася згори, наче сам будинок вирішив влаштувати для відьмака маленький дощ.

— Ого-го…

— Перестань там уже огокати, бо я розвернуся.

— Не треба!

Марта миттєво відвернулася, швидко стягнула піжаму й натиснула той самий символ, який кілька хвилин тому показав Ярослав. Коли купіль почала наповнюватися теплою водою, вона поспішила залізти всередину й лише тоді дозволила собі трохи розслабитися, щоправда, ненадовго. Шум води за спиною раптом стих, і Марта одразу насторожилася й прислухалася, очікуючи почути кроки, але Ярослав до неї не наближався. За кілька секунд вода полилася знову, і вона полегшено видихнула.

Незабаром ванна кімната наповнилася густою теплою парою. Вона клубочилася над купіллю, огортала скляні стіни й приховувала протилежний кут настільки добре, що Марта нарешті перестала думати про те, що всього за кілька кроків від неї стоїть оголений чоловік. Її чоловік. Від цієї думки щоки знову потеплішали Марта заплющила очі й відкинула голову на край купелі, насолоджуючись теплом, коли зовсім поруч раптом почувся голос:

— Не затримуйся тут надовго.

Вона підскочила й миттєво прикрилася руками.

— Ярославе! Не дивись на мене!

— Я й не дивлюся.

— От і прекрасно!

— Тобі рушники подати?

— Так, але…

— Не дивлюся, пам'ятаю.

За мить крізь пару проступив його силует. Ярослав справді не повертав голови в її бік: швидко поклав рушники на невеликий столик біля купелі й попрямував до дверей. Коли вони відчинилися, частина пари вирвалася слідом за ним, і Марта мимоволі підняла очі. А тоді так само швидко затулила їх долонями, бо він вийшов абсолютно голий.

"Я вихована дівчина й не повинна дивитися на оголеного чоловіка."

Ця думка здалася цілком правильною лише перші кілька секунд, Марта повільно прибрала руки від обличчя й насупилася, але він мій чоловік, і це наш будинок. І та близькість, якої я так боюся, за всіма правилами, яким мене вчили, мала відбутися ще першої ночі. Вона задумливо провела долонею по воді.

Колись улюблена тітка пояснювала їй усе дуже просто: після весілля страх мине сам, головне — слухати чоловіка й робити те, що він скаже. Тоді Марта навіть не замислювалася над цими словами. Тепер же вони здавалися зовсім іншими, особливо після того, як Ярослав уперто повторював протилежне. Ярослав уперто повторював зовсім інше: він не хотів, щоб вона просто слухалася чи терпіла, і обіцяв не переходити тієї межі, доки Марта сама цього не захоче. От тільки вона досі не могла зрозуміти найголовнішого — а що саме вона мала захотіти?

Поцілунків вона вже хотіла. Це Марта могла визнати хоча б перед собою. Їй подобалося, коли Ярослав її цілував, подобалося торкатися його й відчувати його руки на собі. А от усе інше, що вона побачила в тій жахливій книжці…

Марта замислилася, продовжуючи митися, аж раптом помітила дещо дивне, вона завмерла. Невже?..

Першою думкою була менструація, але Марта майже одразу її відкинула. Узвар, який давав чоловік тітки, вона прийняла трохи більше двох місяців тому, а наступну дозу мала випити значно пізніше.

"Тоді що це?"

У пам'яті одразу спливла служниця, яка колись тяжко захворіла після переохолодження. Їй було настільки погано, що батьки відправляли жінку до лікаря. А Марта нещодавно кілька годин провела в снігу, і цього виявилося достатньо, щоб уся ранкова безтурботність миттєво зникла.

Вона вискочила з купелі, схопила широкий рушник і поспіхом обгорнулася ним так, щоб прикрити груди й стегна. Навіть не витираючи мокре волосся, вибігла до спальні.

— Ярославе! Я захворіла! Мені терміново потрібен лікар!

Він з'явився з гардеробної майже одразу. Встиг натягнути лише легкі штани, а по волоссю ще стікали краплі води.

— Що сталося, Світлано?

Марта відкрила рота, але потрібні слова раптом кудись поділися.

— Я… навіть не знаю, як тобі це сказати. Просто мені потрібен лікар.

Одна брова Ярослава повільно піднялася.

— Світлано, ти не можеш захворіти.

— Чому це?

— Бо чаклунки не хворіють.

— Але…

— Давай без "але". Якщо йдеться про жіночий узвар, він у мене є. І, повір, у достатній кількості.

— Мені не треба узвару. Я приймала його трохи більше двох місяців тому.

— Тоді чудово.

— Ні, Ярославе, не чудово!

Він уважніше подивився на неї, і цього разу вже без усмішки.

— Добре. Що саме тебе налякало?

Марта сильніше стиснула краї рушника.

— Мені соромно про таке говорити.

— Зі мною?

Вона кивнула, а Ярослав видихнув і підійшов трохи ближче, але торкатися її не став.

— Світлано, я твій чоловік. Ти можеш розповісти мені про будь-що. Але якщо не хочеш — я не змушуватиму. Після сніданку покличемо лікаря.

На її обличчі миттєво з'явилася усмішка.

— Я поїду до міста?

— Ні. Лікар приїде сюди.

Усмішка зникла так швидко, ніби її й не було.

— Ти нестерпний, відьмаче.

— І це говорить мені жінка, яка у свої вісімнадцять років примудряється довести мене за кілька секунд.

— Я не винна, що ти такий.

— Я?

— Ти. Не я ж.

Ярослав кілька секунд дивився на неї, а тоді лише похитав головою.

— Добре, Світлано. Одягайся й ходімо снідати.

Він простягнув їй руку, запрошуючи до гардеробної Марта зайшла вже без колишнього настрою. Вона любила їздити до міста, хоча з їхнього маєтку дістатися туди було не так просто, будинок стояв за великим озером, яке доводилося довго об’їжджати, тому кожна така поїздка ставала для неї маленькою подією. Особливо Марта любила забігати до невеличкої лавки "Кулічини". Там продавали найсмачніші булочки, які вона коли-небудь куштувала. Їхні кухарі в маєтку теж готували чудово, але чомусь жодна домашня випічка не здавалася їй такою ніжною й бажаною, як ще тепла булочка з маленької міської лавки.

Згадавши про неї, Марта засмутилася ще більше, вона вже пройшла майже через усю гардеробну, коли раптом озирнулася. Вчора їй було не до того, але тепер вона помітила, що маленького приладу, яким удома служниці сушили їй волосся, тут ніде не було.

— Ну от. І як мені тепер його сушити?

— Кого? — долинув голос Ярослава із сусідньої кімнати.

Марта закотила очі.

— Волосся!

На кілька секунд запала тиша.

— Я можу зайти?

Вона здивовано глянула на двері. Після ранкової ванної така делікатність навіть трохи розсмішила.

— Так!

Ярослав увійшов до гардеробної й одразу підійшов до неї.

— Повернися до мене.

Марта слухняно повернулася, не зовсім розуміючи, що він задумав, а Ярослав запустив пальці в її мокре волосся, легко розправляючи пасма, і майже одразу від його долонь почало розходитися приємне тепло.

— О-о-о…

— Знову огокаєш?

— Ні. Це інше.

Тепло повільно ковзало від коренів до самих кінчиків, а пальці Ярослава м’яко перебирали волосся, ненароком масажуючи шкіру голови. Марта заплющила очі й сама не помітила, як від задоволення ледь чутно замуркотіла.

— Тільки не зупиняйся.

— А казала, що не хочеш до мене звикати.

— Я до тебе й не звикаю. До цього — можливо.

Ярослав тихо хмикнув, але ще кілька хвилин продовжував перебирати пасма, доки тепло не зникло. Тоді легенько клацнув її пальцем по носі.

— Готово.

Марта невдоволено розплющила очі.

— Що?

— Твоє волосся сухе.

Вона торкнулася одного пасма, потім другого й недовірливо провела долонями по всій довжині. Справді сухе, Марта повільно підняла на нього очі.

— Ярославе…

— Що?

— А ти навчиш мене так робити?

— Обов’язково. Але не сьогодні, зараз одягайся й ходімо на кухню, бо сніданок за нас ніхто не приготує.

— Добре.

Ярослав уже збирався вийти з гардеробної, коли Марта знову його зупинила.

— Зачекай.

Він озирнувся.

— А чому тут так багато одягу? І він увесь мого розміру. Ти ж не міг знати, яка в мене фігура.

— Міг.

— Звідки?

— Приблизно пів року тому я запитав у твоїх батьків, де ваша родина замовляє одяг.

Марта здивовано звела брови.

— І кравець отак просто сказав тобі мої розміри?

— Ні. Я прийшов до нього й замовив усе це для своєї майбутньої нареченої. Після цього він виявився значно поступливішим.

Марта повільно обвела поглядом гардеробну. Сукні, костюми, сорочки, плащі, взуття — речей тут було стільки, що вона досі не встигла роздивитися навіть половини.

— Це все пошив один кравець?

— Один будинок кравців. Тож

обирай що завгодно.

Вона пройшлася вздовж шаф, проводячи пальцями по тканинах.

— А навіщо тут стільки різного одягу? Навіть для прогулянок кілька костюмів.

— Бо не завжди зручно ходити Лісом у сукні. Особливо якщо я збираюся тебе вчити.

Це пояснення її цілком влаштувало.

— Ще щось? — запитав Ярослав.

— Так.

— Кажи.

— Лікар сьогодні приїде?

— За кілька годин, я вже надіслав листа.

Марта помітно повеселішала й одразу витягнула один із костюмів, на який поглядала ще вчора.

— Тоді допоможеш мені одягнути ось цей?

— Звісно. І я пам’ятаю, Світлано: не дивитися.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Саме так. А зараз відвернися.

Ярослав без жодних заперечень повернувся до неї спиною й терпляче чекав.

— Можна.

Він озирнувся — і на кілька секунд просто замовк. Марта обрала незвичний костюм із легкої тканини. Широкі штани м’якими складками спадали до щиколоток, а короткий верх залишав відкритим живіт. Спереду він здавався досить скромним, зате спина була майже повністю відкрита й трималася лише на довгих тонких шнурках.

— Ти неймовірно красива.

Щоки Марти миттєво спалахнули, а погляд сам опустився до підлоги. Ярослав тихо засміявся.

— Ну чого ти? Ніколи більше так не роби.

— Як?

— Не ховай очі, коли я кажу, що ти красива.

Марта ще трохи почервоніла, але все-таки підняла голову й зустрілася з ним поглядом. А тоді вже значно сміливіше усміхнулася.

— Там ззаду шнурок. Я сама не можу його нормально затягнути.

Вона повернулася до нього спиною й зібрала кінчики волосся на одне плече, Ярослав узяв обидва шнурки, обережно стягнув тканину настільки, щоб костюм добре тримався, і зав’язав акуратний бант.

— Не тисне?

Марта поворушила плечима.

— Ні. Ідеально.

Вона повернулася до дзеркала, ще раз оглянула себе й не втрималася від задоволеної усмішки.

— Дякую тобі за одяг.

— Будь ласка. Ти моя дружина, Світлано. Я хочу, щоб у тебе було все необхідне.

— Знаєш, я давно мріяла про такий костюм. Але мама завжди казала: "От матимеш чоловіка — якщо він дозволить тобі в такому ходити, тоді нехай і купує".

Ярослав повільно підняв брову.

— Якщо дозволить?

— Ну… так.

— Ми, здається, вже говорили про це. Тобі не потрібен мій дозвіл, щоб вирішувати, що вдягати.

Марта глянула на своє відображення, а тоді знову на нього.

— Тобто я можу носити його коли захочу?

— Звісно.

Вона помовчала якусь мить.

— А ще один такий можна?

Ярослав усміхнувся.

— Можна.

— Дійсно?

— Для тебе — так.

— А два?

Він примружився.

— Світлано…

Марта невинно закліпала очима.

— Я просто уточнюю.

— Уже починаю шкодувати, що сказав "усе необхідне".

— Добре, кілька однакових мені не треба, — погодилася Марта, ще раз задоволено оглядаючи себе в дзеркалі. — Але це літо обіцяє бути гарячим.

Ярослав, який уже прямував до виходу, зупинився.

— Що саме буде гарячим?

Марта повернулася до нього й кілька секунд дивилася, не розуміючи запитання.

— Одяг!

— А-а.

— А ти про що подумав?

— Одягай взуття, Світлано.

Вона підозріло примружилася, але Ярослав уже вийшов із гардеробної. Марта обрала зручні балетки на пласкій підошві, які напрочуд добре пасували до широких штанів і точно не заважатимуть ходити будинком. Вона ще трохи покрутилася перед дзеркалом і лише дорогою до кухні помітила, що Ярослава поруч немає.

— Ярославе, ти де?

— Одягаюся! За хвилину буду! — долинуло з кімнати.

— Довше за мене збирається, — пробурмотіла Марта й сама пішла на кухню.

Там її настрій остаточно покращився, бо вона вже знала, що хоче на сніданок. Колись кухарка в маєтку потай учила її готувати. Точніше, не зовсім потай — іноді мама все-таки дозволяла Марті господарювати на кухні, хоча й вважала, що майбутній герцогині такі вміння навряд чи знадобляться. Тож кілька простих страв Марта готувала досить добре, а особливо пишалася своїми оладками. Залишалося лише знайти потрібні продукти, вона швидко позаглядала в шафки й шухляди, а тоді помітила великі непримітні двері. Щось подібне було й у їхньому маєтку, тому Марта майже одразу здогадалася, що за ними пивниця.

Щойно вона відчинила двері, назустріч повіяло приємною прохолодою. Марта зайшла всередину — і вражено прикрила рота долонею, бо тут було все: Свіжі ягоди, незнайомі фрукти, горіхи, мед, сири, м’ясо, ковбаси, молочні продукти, овочі, зелень, а частину назв вона навіть не знала, а деякі плоди бачила вперше в житті.

— І він живе тут сам… — пробурмотіла вона. — Звісно.

Знайшовши все необхідне, Марта повернулася на кухню й узялася до роботи. Учора вона вже бачила, як Ярослав користувався плитою, воду тепер теж уміла вмикати, тому досить швидко впоралася з незвичним господарством. Незабаром на сковорідці зашипіла перша порція тіста, кухню наповнив солодкий аромат, а Марта настільки захопилася, що зовсім забула про Ярослава. Хвилин за десять на столі вже стояли чай, сметана, мед, малинове варення, нарізаний сир і мисочка свіжих ягід. Поруч височіла перша тарілка ще гарячих оладок. Саме на їхній запах Ярослав нарешті й з’явився. Він зупинився на порозі.

— Світлано… ти вмієш готувати?

— Ні.

Ярослав перевів погляд із неї на стіл.

— А це тоді як називається?

— Ну… дещо вмію. Зовсім трішки.

Він сів за стіл і з цікавістю оглянув усе, що вона встигла приготувати. Марта поставила перед ним чашку чаю, а за хвилину принесла ще одну тарілку оладок.

— Що це?

Вона здивовано глянула на нього.

— У нашій родині їх називали оладками.

— Чудово. У нашій теж називатимемо їх оладками.

— Зараз розповім, як їх правильно їсти.

— О, дякую, але, думаю, із цим я якось упораюся.

Ярослав узяв один оладок, відкусив — і раптом завмер. Марта чекала, що він почне жувати, а він не почав.

— Що? — насторожилася вона.

Ярослав мовчав.

Марта зблідла.

— Ой… Вибач. Я думала, що в мене вийшло.

Вона швидко потягнулася до тарілки.

— Мабуть, сніданок усе-таки доведеться готувати тобі.

Ярослав одразу притримав тарілку рукою.

— Не чіпай.

— Настільки погано?

— Оладки тут ні до чого.

Він навіть не дивився на неї, його погляд був спрямований кудись їй за спину.

— Світлано… ти сьогодні зранку робила метелика?

— Якого ще метелика?

— Он того.

Марта озирнулася туди, куди він дивився, під самою стелею, між тонкими променями ранкового світла, повільно кружляв маленький метелик.

— Ой! — вона одразу усміхнулася. — Який гарненький. Це ж той, якого ми вчора створили.

Ярослав нарешті повільно поклав надкушений оладок на тарілку. Усмішки на його обличчі не було.

— Саме тому я й питаю.

Марта знову подивилася на метелика.

— А що не так?

— Я вчора перестав підтримувати його силою.

— І?

Ярослав підняв на неї очі.

— І він мав зникнути ще вчора.

— А чому він тоді не зник?

— Не знаю, і саме це мені цікаво.

Ярослав підвівся з-за столу й підійшов ближче. Метелик усе ще безтурботно кружляв під стелею, переливаючись у ранковому світлі м’яким перлинним сяйвом. Відьмак кілька секунд уважно спостерігав за ним, а тоді змахнув рукою, збираючись просто розвіяти створіння й повернути силу туди, звідки вона взялася, але метелик не зник. На мить він завмер у повітрі, його крила склалися, а перлинне сяйво стягнулося в маленьку щільну кулю. Ярослав насупився, проте не встиг нічого зробити: сяйво розділилося навпіл, і вже за мить у повітрі кружляли два однакові метелики.

— Ой…

Марта захоплено простягнула руку й обидва метелики одразу змінили напрямок, підлетіли до неї й слухняно сіли на розкриту долоню. Вона усміхнулася.

— Які гарненькі.

Ярослав не відповів, його погляд залишався прикутим до двох крихітних створінь, і тепер він уже точно бачив те, чого вчора не помітив би. Його сили в них більше не було, жодної темної нитки, якою він допоміг Світлані втримати форму першого метелика. Тепер обидва складалися лише з її перлинної сили й чомусь не тільки продовжували існувати без будь-якої підтримки, а ще й примножилися, коли він спробував їх розвіяти.

— Стисни їх, — нарешті промовив Ярослав.

Марта одразу притиснула долоню ближче до себе.

— Не хочу. Вони такі гарненькі!

— Світлано.

— Що?

— Створиш нових.

Вона недовірливо примружилася.

— А цих я маю вбити?

— Не вбити. Просто забрати свою силу назад.

Марта подивилася на метеликів, які спокійно ворушили крильцями на її долоні, а тоді рішуче похитала головою.

— Ні.

— Світлано…

— Летіть, мої дорогенькі, — вона махнула рукою, підкидаючи їх у повітря. — І оминайте цього вредного відьмака.

Наче зрозумівши наказ, обидва метелики одночасно злетіли з її долоні й піднялися під стелю. Ярослав повільно перевів погляд із них на дружину.

— Ти нестерпна.

— Зате вони живі.

— Вони не живі.

Марта глянула вгору на двох метеликів, які саме кружляли один навколо одного.

— Їм про це не кажи.

Ярослав ледь помітно похитав головою й повернувся до столу.

— Давай снідати, а потім мені треба дещо перевірити в кабінеті.

— Що саме?

— Спочатку хочу сам зрозуміти.

Він узяв залишений оладок і нарешті відкусив ще раз, цього разу не відводячи погляду від тарілки.

— Коли приїде лікар, приймеш його у своєму кабінеті. А мені сьогодні ще треба навідатися до Марка.

Марта, яка саме потягнулася до варення, завмерла.

— До Марка? Але він живе десь за кордоном.

— Ти так думала.

— А де він тоді?

— Якщо за останні роки нічого не змінилося, біля маленького болота в нашому Лісі.

— Біля болота? — Марта здивовано глянула на нього. — Увесь цей час?

— Чугайстри люблять дивні місця.

Вона вже відкрила рота для наступного запитання, але Ярослав раптом узяв ще один оладок.

— І до речі

— Що?

— Твої оладки неймовірні.

Марта одразу розпливлася в задоволеній усмішці.

— Я знала.

— П'ять хвилин тому ти намагалася їх у мене забрати.

— То було п'ять хвилин тому

Решта сніданку минула напрочуд тихо, Марта майже не їла, лише час від часу поглядала на чоловіка, який із таким задоволенням наминав один оладок за іншим, що її ранкова образа остаточно розтанула. Коли на тарілці не залишилося жодного, Ярослав допив чай і цілком серйозно повідомив:

— Завтра хочу більше.

— Добре, — спокійно відповіла Марта, хоча кутики губ самі потягнулися вгору.

Ярослав раптом повернув голову в бік вікна й на кілька секунд завмер, ніби до чогось прислухався.

— Біля наших воріт гість. І він до тебе.

— Хто? — Марта одразу насторожилася.

— Твій лікар.

Вона полегшено видихнула.

— Добре. Тоді я…

— Іди до вітальні, а я проведу його до будинку.

— А сам він не може?

— Ні.

— Чому?

Ярослав глянув на неї так, наче відповідь була очевидною.

— Бо Ліс зачарований. Стороння людина не може просто взяти й увійти сюди.

Марта повільно відклала чашку.

— Так само, як я не можу вийти?

— Саме так.

— А що зараз робить лікар?

Ярослав на мить заплющив очі, ніби намагався відчути, де саме перебуває гість.

— Уже втретє проїжджає тією самою дорогою й повертається назад.

Марта не втрималася від усмішки.

— Бідолаха.

— Тому я й піду по нього.

Ярослав підвівся й вийшов, а Марта перейшла до вітальні. Крізь величезні вікна вона ще встигла побачити, як вороний кінь стрімко помчав між деревами, несучи на спині відьмака, а за кілька секунд вершник зник серед зелені. Залишившись сама, Марта повільно пройшлася кімнатою й зупинилася біля величезного стелажа.

Погляд ковзнув по десятках корінців.

— І що б мені таке почитати, щоб нарешті зрозуміти цього відьмака? — тихо пробурмотіла вона.

Десь угорі щось зашелестіло, Марта підняла голову й одна книга сама вислизнула зі стелажа й полетіла просто до неї.

— О…

За нею рушила друга, потім третя, а тоді одночасно здригнулися одразу кілька полиць.

— Ні-ні…

У наступну мить книги одна за одною почали зриватися зі своїх місць, і зовсім скоро навколо Марти вже кружляв цілий паперовий вихор.

— А-а-а! Досить! — вона прикрила голову руками. — Мені потрібна тільки одна!

Усе завмерло й сотні книг зависли в повітрі так слухняно, наче саме цього наказу й чекали, а тоді одна за одною спокійно повернулися на полиці. Марта обережно визирнула з-за рук.

— Отак значно краще.

На підлозі перед нею залишилася лише одна книга, вона підійшла ближче й підняла її.

— Ого… Неймовірно.

Книга була досить старою, з темною палітуркою, але напрочуд добре збереженою. Марта перевернула її й прочитала назву:

"Його темрява".

— Хм…

Вона ще раз глянула на стелаж.

— І що це має означати?

Звісно, відповіді не було, Марта влаштувалася у своєму улюбленому кріслі й уже збиралася відкрити книгу, коли за вікнами почулося наближення коней. Вона відклала знахідку й підійшла до скла. До будинку прямували двоє вершників. Ярослава вона впізнала одразу, а от коли розгледіла другого чоловіка, здивовано випросталася.

— Пан Іван?

Напруга трохи відступила. Це справді був він — літній лікар, який багато років лікував усю їхню родину, сама Марта майже ніколи не хворіла й не потребувала його допомоги, але в маєтку бачила чоловіка досить часто: то занедужував хтось із дітей, то батько невдало падав із коня, то мама викликала його до когось зі слуг. Побачити знайоме обличчя тут, посеред Прадавнього Лісу, було несподівано приємно, і Марта навіть усміхнулася. А тоді згадала, навіщо саме його викликала, і усмішка повільно зникла. Розповісти про свою проблему незнайомому лікареві було б соромно, а розповісти про неї панові Івану, який знав її мало не від народження, раптом здалося ще гірше.

Чоловіки зайшли до будинку, і щойно пан Іван побачив Марту, сумка вислизнула з його рук і глухо впала на підлогу.

— Дитино моя… Марто? — він розгублено перевів погляд із неї на Ярослава. — Невже батьки таки видали тебе заміж?

Марта ледь схилила голову, приховуючи усмішку.

— Вітаю, пане Іване. І звертайтеся до мене Світлана. Марта — моє друге ім’я.

У кімнаті стало тихо, а Ярослав повільно повернув до неї голову.

Марта відчула його погляд, але навіть не глянула в той бік. Пан Іван, схоже, теж помітив щось дивне в цій короткій розмові, однак розпитувати не став, лише підняв сумку й чемно схилив голову.

— Як накажете, пані Світлано.

— Ходімо за мною.

Вона розвернулася й попрямувала до сходів так упевнено, ніби прожила в цьому будинку щонайменше кілька років, а не другу добу. Щоправда, вже на другому поверсі впевненість трохи похитнулася. Марта зупинилася посеред коридору й задумливо подивилася на однакові двері.

— Любий, нагадай мені, які двері мої?

За спиною запала така тиша, що вона ледь не озирнулася.

— Перші, — нарешті відповів Ярослав.

І голос у нього прозвучав підозріло тихо.

— Дякую.

Марта спокійно рушила далі, навіть не підозрюючи, що за кілька секунд примудрилася двічі позбавити відьмака дару мови. Знайшовши нарешті двері власного кабінету, Марта відчинила їх і на мить завмерла на порозі. Учора вона лише встигла порадіти самій думці, що в цьому будинку є кімната, призначена саме для неї, а тепер же, придивившись уважніше, раптом зрозуміла, чому від самого початку почувалася тут так дивно знайомо. Кабінет майже повторював її кімнату в батьківському маєтку. Ті самі кольори, меблі від того самого майстра, навіть письмовий стіл стояв саме там, куди поставила б його вона сама. Крісла біля вікна, невеликий столик, полиці — усе було розташовано так, ніби Ярослав не просто замовив для неї кімнату, а якимось чином знав, як саме вона захоче тут жити. Марта повільно зайшла всередину, проводячи поглядом по знайомих деталях.

— Це ж наскільки він планував моє прибуття… — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Світлано, ви щось сказали? — озвався за спиною пан Іван.

Марта здригнулася й озирнулася.

— Так. Але це були мої думки.

Лікар на мить розгубився.

— Ви зазвичай думаєте вголос?

— Останнім часом — схоже, що так.

Вона ще раз окинула поглядом кімнату й тихо додала:

— Тут уже майже мій дім, — Марта ще раз оглянула знайому кімнату. — Але іноді мені все одно не вистачає шуму рідних стін.

Пан Іван тепло усміхнувся, проте майже одразу повернувся до причини свого приїзду.

— Добре. Я прибув через вашу скаргу на здоров’я.

Марта на мить завмерла.

— Саме так, лікарю. Але, думаю, нам краще зачинити двері й поговорити про це без зайвих вух.

На обличчі чоловіка одразу з’явилося занепокоєння.

— Світлано, якщо ваш чоловік у ліжку робить вам боляче або вимагає чогось, що для вас неприйнятно…

— Ні-ні! — Марта аж почервоніла. — Усе зовсім не так.

Вона поспішила до дверей і щільно їх зачинила. Щоправда, якби Марта знала відьмака трохи краще, то вже розуміла б: звичайні двері навряд чи могли завадити Ярославу почути розмову, якби він справді захотів, але цього разу він не прислухався. У нього були значно нагальніші питання.

Ярослав повернувся до вітальні й зупинився перед книжковими стелажами. Два перлинні метелики все ще кружляли десь під високою стелею, і саме їхнє існування не давало йому спокою. Створена силою форма не могла триматися сама по собі так довго. Тим паче вона не мала ділитися надвоє після спроби її розвіяти, та щойно Ярослав торкнувся сили, якою був пронизаний будинок, його увагу привернуло дещо інше. Сліди Світлани, і їх було стільки, що він спершу вирішив, ніби помилився, Ярослав провів рукою перед стелажем, і в повітрі одна за одною проступили тонкі перлинні нитки. Вони тягнулися від полиць, перепліталися між собою й сходилися приблизно там, де зовсім недавно стояла Світлана. Ярослав насупився й повільно простежив перлинні нитки, одну за одною відновлюючи те, що тут відбулося. Світлана зрушила з місця сто сімдесят дев’ять книг, а потім одним наказом повернула на полиці сто сімдесят вісім, залишивши собі лише одну.

— Та ні…

Ярослав ще раз перевірив сліди, але результат не змінився, такою силою могла володіти чаклунка, доросла, навчена, яка давно увійшла у свою повноту й роками вчилася керувати чарами. Але не вісімнадцятирічна дівчина, яка лише вчора вперше свідомо створила крихітного метелика, і точно не та, чия сила досі мала бути обмежена.

— Так, про це потім.

Хоча Ярослав уже починав підозрювати, що ніякого "потім" у нього сьогодні не буде.

Він заплющив очі, зосередився на образі сили Світлани й чітко сформулював запит:

— Чаклунка з силою кольору перлин.

Нічого, жодна книга не ворухнулася.

Ярослав розплющив очі й задумливо подивився на полиці. Значить, він ставив неправильне питання.

Після короткої паузи спробував інакше:

— Чари вищих істот.

Цього разу щось одразу шелеснуло, й з однієї з верхніх полиць вилетіла невеличка тонка брошура й сама опустилася просто йому в руки. Ярослав швидко її розгорнув. Слів усередині майже не було — лише старі малюнки, символи й зображення різних проявів сили. Він перегортав сторінку за сторінкою, доки пальці раптом не завмерли.

На пожовклому аркуші була намальована жінка, навколо її тіла клубочилося світле сяйво — не біле, не срібне, а саме перлинне. Те саме м’яке переливчасте світло, з якого сьогодні складалися метелики Світлани. Ярослав повільно провів пальцем по малюнку.

— Хто ж ти така?..

Пошук іще не завершився. Десь у глибині стелажа почувся тихий шурхіт, і Ярослав одразу повернувся на звук. Між книгами щось ворухнулося, а за мить із полиці повільно виплив важкий старий том і попрямував просто до нього. Відьмак перехопив книгу обома руками й уважно оглянув її. Вона була настільки старою, що шкіряна палітурка майже почорніла від часу, краї пожовклих сторінок потемніли, а від самого тому ледь відчутно тягнуло давньою силою. На обкладинці ще можна було розібрати вицвілий напис:

"Легенда чи міф"

Назва змусила Ярослава затримати на ній погляд трохи довше. Щось підказувало, що цього разу будинок дав йому саме те, що він шукав. Відьмак провів долонею по старій палітурці й обережно відкрив книгу, він уже збирався почати читати, коли зрозумів, що зі старою книгою все буде значно складніше. Текст майже зник: чорнило вицвіло, а літери стерлися настільки, що на більшості сторінок залишилися лише ледь помітні сліди. Відьмак перегорнув одну сторінку, другу, спробував розібрати кілька рядків і невдоволено зітхнув.

— Так я можу просидіти над тобою кілька днів.

А часу в нього не було, Ярослав поклав долоню на розгорнуту книгу й на кілька секунд заплющив очі. Темна сила повільно просочилася між сторінками, огорнула старий том тонким чорним туманом і проникла глибше, торкаючись усього, що колись було залишено на папері. Це був значно швидший спосіб отримати потрібні знання, але мав один суттєвий недолік, після нього від книги нічого не залишиться.

— Вибач, — тихо промовив Ярослав, не розплющуючи очей. — Але я маю це знати.

Темний туман став густішим, а сторінки одна за одною почали сіріти й розсипатися просто під його долонею, палітурка вкрилася дрібними тріщинами, а слова, яких уже майже неможливо було побачити очима, відкривалися перед ним зовсім інакше. Ярослав уже не намагався прочитати стерті слова — темна сила витягувала з книги те, що зберігав сам папір. Разом із кожним уривком знань, що закарбовувався в його свідомості, старий том дедалі сильніше руйнувався, доки остання сторінка не розсипалася під його долонею сірою пилюкою. Лише тоді відьмак розплющив очі й кілька секунд нерухомо дивився на те, що залишилося від книги.

Тепер він знав достатньо, щоб зовсім інакше поглянути на все, що сталося цього ранку. Перлинний колір сили Світлани її метелик, який продовжив існувати без його підтримки й замість того, щоб розвіятися, розділився надвоє, а тепер ще й сто сімдесят дев’ять книг, які вона зрушила з місця майже несвідомо, — усе це більше не здавалося набором дивних випадковостей.

Ярослав переступив через сіру пилюку й швидко попрямував до свого кабінету. Йому потрібно було перевірити ще дещо, перш ніж повірити в те, що щойно дізнався. Важкі кроки вже лунали на сходах, коли двері кімната Світлани несподівано відчинилися, на порозі з’явилася вона сама — з такими червоними щоками, що Ярослав одразу зрозумів: розмова з лікарем виявилася для неї не найприємнішою. Слідом вийшов пан Іван, і на його обличчі, на відміну від Марти, ховалася легка усмішка.

— Вітаю, Ярославе. Ваша дружина цілком здорова.

— Дякую. Це я й без вас знав.

Пан Іван здивовано звів брови.

— Тоді навіщо ви мене запросили, якщо й так це знали?

Ярослав перевів погляд на Світлану.

— Бо вона цього хотіла.

Її щоки стали ще червонішими.

— І я не збирався змушувати її розповідати мені те, про що їй було ніяково говорити, — спокійно додав він.

Лікар глянув на Марту, потім знову на Ярослава, і його усмішка стала трохи помітнішою.

— Що ж, тоді ви правильно зробили.

— Я теж так думаю.

— А я тут узагалі-то стою, — обурено нагадала Марта.

Обидва чоловіки одночасно повернулися до неї.

— Я помітив, — спокійно озвався Ярослав і перевів погляд на лікаря. — Пане Іване, у вас є до мене ще якісь питання?

— Ні, Ярославе.

— Тоді я можу вас провести.

— Ні.

Цього разу здивувався вже відьмак.

— Цікаво. І що ж тоді ще затримує вас у нашому домі?

Пан Іван трохи помовчав, кинув швидкий погляд на Марту й усе-таки відповів:

— Ваша стриманість.

Марта відчула, як щоки знову починають горіти, а Ярослав же навіть не змінився в обличчі.

— Вона стосується лише мене і моєї дружини.

— Можливо. Але це неправильно.

— Дякую за настанову, — сухо відповів Ярослав. — Та я сам вирішу, коли це має статися. Точніше, вирішимо ми зі Світланою.

Пан Іван невдоволено похитав головою.

— Ярославе, я не раджу вам надто затягувати. Якщо шлюб так і не буде завершений, його можуть визнати недійсним. І тоді оскаржити його матиме право будь-хто, хто матиме для цього підстави. Навіть я.

Ярослав ледь помітно всміхнувся.

— Можете оскаржувати скільки завгодно. Світлана все одно залишиться моєю дружиною.

— І ще одне, — не відступав лікар. — Не можна просто дати дівчині інше ім’я лише тому, що вам так захотілося.

Усмішка з обличчя Ярослава зникла.

— А ось це вже зовсім інша розмова. Ходімо до мого кабінету, і я покажу вам документ, згідно з яким Світлана стала моєю дружиною в день свого народження.

Пан Іван спершу хотів щось відповісти, але замовк.

— У день народження?

— Саме так. Вісімнадцять років тому. І там же записане її справжнє ім’я — Світлана. Мартою її називали в родині через їхню традицію давати дівчатам ім’я когось із жінок роду. Матері, бабусі чи когось іще — цього я вже не знаю.

Лікар кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Вісімнадцять років…

— Так.

Пан Іван перевів погляд на Марту, потім знову на Ярослава, і вираз його обличчя помітно змінився.

— Тоді… я більше нічого не можу вам радити.

— Дякую.

— І документ можете не показувати.

Ярослав лише кивнув.

— Тоді ходімо, я вас проведу.

— Я сам знайду дорогу.

— Не знайдете.

Пан Іван зітхнув.

— Ярославе, я сюди якось приїхав.

— Ви тричі проїхали повз одне й те саме дерево.

Лікар замовк.

— Тож краще дозвольте мені вас провести.

— Добре. Переконали.

Ярослав уже рушив до виходу, але біля Марти зупинився, нахилився й легко поцілував її в щоку.

— Ти молодець.

Вона здивовано глянула на нього.

— За що?

— За те, що сказала лікарю те, чого не змогла сказати мені.

На її щоках знову проступив рум’янець.

— Я повернуся за деякий час. Будинок у твоєму розпорядженні.

Марта одразу примружилася.

— Увесь?

Ярослав затримався на пів кроку.

— Світлано…

— Я просто уточнюю.

Він підозріло подивився на неї, ніби вже шкодував про власні слова.

— Увесь. Тільки, будь ласка, коли повернуся, нехай він усе ще стоїть.

— Нічого не обіцяю.

— Чомусь я саме цього й боявся.

— Добре, обіцяю. Я буду чемною.

— Авжеж, — із явною недовірою відгукнувся Ярослав.

Марта лише невинно усміхнулася, а за кілька хвилин чоловіки вийшли з будинку, а два коні, які весь цей час спокійно чекали на подвір’ї, понесли вершників у бік Лісу. Марта ще трохи постояла біля вікна, спостерігаючи, як вони зникають між деревами, а потім уже збиралася повернутися до своєї книги, коли помітила на підлозі невелику купку сірого пилу. Вона насупилася.

— А казав, що будинок сам за собою прибирає.

Пил явно не збирався нікуди зникати, тому Марта попрямувала на кухню.

— Так… І де мені тут шукати щітку?

Пошуки виявилися значно цікавішими, ніж вона очікувала. Марта відкрила чи не всі шафки, знайшла безліч дивного посуду, призначення якого могла лише вгадувати, кілька пляшок вина, які Ярослав чомусь заховав досить далеко, ще якісь незнайомі кухонні дрібнички, але нічого, що хоча б віддалено нагадувало щітку чи віник. Зрештою вона здалася й узяла звичайний рушник.

— Ну що ж, вибач, але мені треба прибрати.

Та коли Марта повернулася до вітальні, зупинилася просто на порозі, бо пилу не було. Вона підійшла ближче й уважно оглянула підлогу та буда чиста. Навіть сліду не залишилося.

— Хм… Дуже цікаво.

Схоже, Ярослав усе-таки не обманув її щодо будинку. Просто той прибирав тоді, коли сам вважав за потрібне. Марта вже розвернулася, збираючись повернути рушник на місце, коли погляд упав на залишену біля крісла книгу.

— О! Точно.

Про рушник вона одразу забула. Влаштувавшись у кріслі, Марта підібрала ноги під себе, відкрила "Його темряву" й повернулася до того місця, на якому зупинилася перед приїздом лікаря. Спочатку Марта збиралася прочитати лише кілька сторінок, але вони непомітно перетворилися на цілий розділ, за ним почався наступний, і невдовзі вона вже зовсім перестала стежити за тим, скільки прочитала.

Історія затягнула її настільки, що Марта не помітила, як сонячне світло за величезними вікнами стало золотавим, потім згасло зовсім, а Ліс за склом потонув у нічній темряві. До реальності її повернуло лише голосне бурчання власного живота. Марта відірвала погляд від сторінки й здивовано озирнулася.

— Уже ніч?

Вона повільно виплуталася з крісла й лише тепер зрозуміла, наскільки зголодніла. На кухні Марта швидко знайшла собі щось перекусити, прихопила їжу із собою й повернулася до вітальні, Ярослава досі не було. Вона на мить затримала погляд на темному Лісі за вікнами, але хвилюватися поки не стала. Він сам казав, що повернеться за деякий час, а для відьмака це, вочевидь, могло означати що завгодно. Марта знову зручно вмостилася в кріслі, відкрила книгу й продовжила читати, а коли очі почали злипатися, вона лише трохи змінила позу, вирішивши, що дочитає хоча б до кінця розділу.

До кінця розділу Марта так і не дісталася. Книга залишилася розгорнутою на її колінах, голова повільно схилилася на спинку крісла, і зовсім скоро вона вже міцно спала, навіть не почувши, коли до будинку повернувся Ярослав. Прокинулася вона різко, смикнувшись усім тілом, ніби щось налякало її уві сні. Кілька секунд Марта розгублено дивилася в темряву, не розуміючи, де перебуває, а тоді відчула під собою м’яку постіль і зрозуміла, що лежить у їхньому ліжку. Вона швидко повернула голову й майже одразу знайшла поруч Ярослава. Навіть не замислюючись над тим, що робить, Марта посунулася ближче й міцно притиснулася до нього. Відьмак прокинувся від її руху.

— Чому не спиш? — ледь чутно запитав він.

— Не знаю. Прокинулася так різко, ніби…

— Ніби що?

Марта на мить замовкла, прислухаючись до дивного відчуття, яке ще залишалося на шкірі.

— Ніби хтось до мене торкнувся.

Ярослав кілька секунд мовчав.

— Думаю, це Ліс. Він намагається знайти з тобою зв’язок.

Від цих слів чомусь стало не спокійніше. Марта ще сильніше притиснулася до нього, а потім зовсім тихо попросила:

— Обійми мене, будь ласка.

Ярослав нічого не відповів, лише міцніше обхопив її руками й притягнув до себе. Цього виявилося достатньо. Напруга поволі залишила її тіло, дихання вирівнялося, і вже за кілька хвилин Марта мирно засопіла, вперше за весь час сама заснувши в його обіймах.

Ранок зустрів її незвичною порожнечею, прокинувшись, Марта машинально простягнула руку на інший бік ліжка, але торкнулася лише прохолодного простирадла. Ярослава поруч не було. Вона сіла й лише тоді помітила ще одну цікаву деталь: учора вона точно не лягала спати в цьому одязі. На ній знову була одна з тих легких нічних речей, які відьмак уперто вважав цілком пристойними, а вона — надто відвертими.

Виходить, Ярослав знову її переодягнув, а вона навіть не прокинулася. Марта оглянула легкий нічний одяг, який відьмак укотре обрав на власний смак, і замість звичного збентеження цього разу лише тихенько фиркнула.

— Так можна й звикнути…

Залишалося тільки зрозуміти, куди подівся сам винуватець її поступового звикання. У вітальні Ярослава не було, на кухні теж панувала тиша, і Марта вже збиралася йти шукати його далі, коли помітила на столі складений аркуш, на ньому було написане лише одне слово.

Світлана.

Вона взяла лист і розгорнула.

"Мене не буде деякий час. Можливо, навіть кілька днів, тому не сумуй — увесь будинок у твоєму розпорядженні. Задля твоєї безпеки я закрив його так, що тепер увійти сюди можна хіба що зруйнувавши до фундаменту. Тож розважайся як заманеться.

Ярослав".

Марта ще раз перечитала перші рядки й повільно опустила лист.

— Кілька днів?..

Чомусь саме ці слова їй зовсім не сподобалися. Марта поглянула на порожню кухню, потім знову на лист і невдоволено підібрала губи.

— Це ж так довго… Навіть не знаю, чи вистачить у мене стільки терпіння.

Вона озирнулася, і в голові раптом промайнула зовсім дурна думка, а якщо поранитися? Можливо, він відчує й одразу повернеться.

Марта одразу похитала головою.

— Ні. Це вже зовсім неправильно.

Ярослав казав, що йому треба навідатися до давнього друга, і тепер вона майже не сумнівалася, що йшлося саме про Марка. Якщо відьмак вирушив до нього аж на кілька днів, значить, ця зустріч справді була важливою. З листом у руці Марта повернулася до вітальні й оглянула величезні стелажі.

— Ну що, книжки, вітаю. Найближчі два дні ви мої єдині співрозмовники.

Щось легенько торкнулося її руки Марта опустила погляд і побачила перлинного метелика.

— Ой! А ти?

Він ворухнув крильцями, а вона усміхнулася, але майже одразу озирнулася.

— А де твій друг?

Метелик злетів із її руки, піднявся трохи вище й попрямував до вікна. Там покружляв біля скла, а потім повернувся до неї. Марта здивовано кліпнула.

— Він полетів із Ярославом?

Метелик знову затріпотів крильцями.

— Ой, які ж ви в мене розумні.

Тепер цікавість остаточно перемогла Марта простягнула долоню, дозволяючи йому знову сісти.

— А що ще ти вмієш?

Метелик одразу злетів і попрямував до книжкових стелажів, де почав кружляти між полицями.

— Ти вмієш читати?

Він кумедно хитнувся в повітрі, і Марта примружилася.

— Чи ти хочеш сказати, що в цих книгах є щось про тебе?

Метелик зробив невелике коло.

— Гаразд, давай спробуємо.

Вона підійшла ближче до стелажів, але згадка про попередню спробу змусила її потерти потилицю.

— Тільки цього разу без сотні книжок. Одна з них мене боляче вдарила, якщо ти забув.

Метелик безтурботно кружляв поруч, а Марта почала міркувати вголос:

— Що я взагалі про тебе знаю? Ти створений із моєї магії, чомусь досі не зник і… дуже гарненький.

Метелик одразу прокружляв над її головою.

— А ще скромний, бачу.

Марта засміялася, а тоді заплющила очі й спробувала сформулювати бажання якомога точніше.

— Я хочу книгу про мою магію. І про її колір.

Минуло кілька секунд й нічого Марта розплющила одне око, стелажі мовчали.

— Хм… Можливо, я щось не так сказала.

Вона спробувала ще раз, трохи змінивши слова, але жодна книга навіть не ворухнулася.

— Дивно. Коли я запитала про силу відьмака, ви мало не поховали мене під книжками.

Марта задумливо подивилася на полиці.

— Добре. Тоді хто така чаклунка?

Цього разу відповідь прийшла майже одразу. Десь угорі зашелестіли сторінки, кілька книг злегка здригнулися на своїх місцях, і Марта швидко підняла долоню.

— Стоп! Тільки одну й загальну. Мені однієї цілком вистачить.

Із верхньої полиці повільно виплив важезний том.

— Ой…

Марта ледве встигла підхопити його обома руками.

— А легшої не було?

Бібліотека, звісно, не відповіла, вона потягнула книгу до свого улюбленого крісла, вмостилася зручніше й поклала важкий том на коліна. Щойно Марта відкрила його навмання, одразу ж побачила малюнок, від якого швиденько захлопнула книгу.

— Та що ж таке з вашими книжками?!

Перлинний метелик закружляв над її головою.

— Не смійся. Тобі легко.

Зібравшись із духом, Марта відкрила книгу знову, цього разу з самого початку. Перші сторінки розповідали про відьом. На старих малюнках вони зовсім не нагадували прекрасних жінок, яких Марта бачила у своєму житті. Художник зобразив їх такими, якими відьом показували у старих дитячих казках: моторошними, дикими й майже нелюдськими. Та поруч ішло пояснення, що справжня краса відьми прихована не лише в зовнішності, а передусім у силі, яку вона носить усередині.

Марта перегорнула ще кілька сторінок, одну за одною минаючи розділи про відьом, мавок, чугайстрів, повітруль та мольфарів. Деякі назви змушували її затримувати погляд на малюнках, але зараз її цікавило зовсім інше, тому вона продовжувала гортати книгу, доки нарешті не побачила потрібний заголовок: "Чаклунки".

— Нарешті, — задоволено видихнула.

Марта зручніше вмостилася в кріслі, підтягнула ноги й погладила пальцями пожовклий край сторінки. Перлинний метелик опустився поруч на підлокітник, ніби теж збирався читати. Вона усміхнулася й перевела погляд на перший рядок. "Чаклунками не стають. Ними народжуються…"

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️