Спочатку:
На сторінку книги
*Рідний світ. День -2. Ранок.*
— Щука?! — не повірив хлопець, дістаючи з води величезну довгу щуку.
Рідкий гість у їхніх водоймах, особливо взимку! Втім, Айвін був радий тому, що таку гарну рибу він зловив майже одразу. Нанизавши на гачок невеличку кульку з хліба та прикормки, юнак закинув вудку в ополонку. Ще жива риба билася у конвульсіях, намагаючись пролізти крізь сніг до дірки у льоду. Але хлопець пильно стежив за нею і не давав їй забратися знов у озеро.
Хвилин через десять Айвін знов почув, що на його вудку хтось клюнув. На цей раз, то була вже не щука — невеличкий карась. Втім, це не дивувало хлопця, адже він сидів неподалік від берега. Виходити на середину озера він не хотів — там вітер був найжахливішим, вогонь у казанку, що повільно протоплював під собою лід — точно не вберіг би його. Гріючи руки, хлопець дивився на тих двох рибаків, до яких він нещодавно підходив. Сумна посмішка сама налізла йому на обличчя. Він знав цих чоловіків, знав, як вони до нього ставилися. Той, що не захотів розмовляти з хлопцем, завжди себе так поводив.
Його важко було звинувачувати — батько Айвіна ще років чотири тому напився і посварився з цим чоловіком. І потім, влітку, коли той поїхав продавати деякі речі у місті, Ланс наказав Айвіну побити вікна тому чоловіку. Батько погрожував навічно вигнати хлопця з рідної оселі, якщо той відмовиться. Коли чоловік повернувся — то місцеві швидко "вказали" хто це зробив. Лише чудом Айвіну тоді не набили пику — чоловік вчасно зрозумів, що юнак сам би не став робити це.
Та з його пияки батька брати якусь компенсацію — все одно що молоко з-під бика збирати! Той лише набив йому пику й, проклинаючи усе на світі, пішов лагодити та відновлювати хату. Айвіна, звичайно, після цього — ненавиділа уся його родина.
*Новий світ. День 1. Ранок*
"Як до цього взагалі дійшло?", — подумав Айвін, дивлячись на тарілку з теплою стравою.
Хлопець сидів за столом, де зібралося одразу сім осіб. І, звичайно, що він, як нове обличчя, зібрав на собі погляди усіх присутніх. Окрім трійки знайомих жінок, до сніданку також доєднався чоловік Хельги — високий і не менш кремезний здоров'як, який, здавалося, голими руками міг би і дерево зламати. Айвін був дрібним поруч із Хельгою, а поруч із Калебом — так звали її чоловіка — він був просто як голка поруч з товстою колодою.
Якби чоловік зголоднів, то він би міг за два надкуси — з'їсти юнака, хоча той, звичайно, був би для нього навіть не "легкою" закускою. Тридцятирічний чоловік виглядав молодо, хоча сили в ньому було як в трьох двадцятирічних! Хельга, сидячи з правого боку від чоловіка, посміхалася наче кішка навесні. Чоловік, в свою чергу, коли дивився на дружину — також посміхався. А коли переводив погляд на гостя — під ногами Айвіна пропадала земля.
Окрім Калеба — за столом сиділо ще двоє. Якась струнка і витончена дівчина, яку, здавалося, могло б і вітром здути. У неї були вродливі темно-блакитні очі, які вона, чомусь, завжди відводила, коли зустрічалася поглядом з Айвіном. Вочевидь, соромилася незнайомця. Довге світле волосся вона запхала під невеликий капелюшок, який зручно сидів на її голові.
А також високий чоловік, який мав, на диво, також довге волосся кольору молодого каштану. Цей чоловік також був добре фізично розвинений. Звісно, що йому було далеко до титулу "купа м'язів" — ця почесна винагорода належала тільки Калебу. Однак чоловік також виглядав міцно. На відміну від дівчини, що сиділа поруч, у цього чоловіка очі були світлими! Дивлячись у них, Айвін наче відчував на собі соколиний погляд.
*Пів години тому*
— Хельго, здається мені, що він не такий вже поганий! — тихо, ледь чутно промовила Лайла, подивившись на старшу жінку.
Та, опустивши на подругу важкий погляд, тяжко зітхнула. Вона і сама розуміла це, але й кликати чужинця на спільний сніданок також не хотілося. Хто його знає — ким був цей худорлявий хлопець, який, до того ж, підглядав за ними, поки вони милися.
— А він нічогенький! — тихо промовила Яшма, прикушуючи нижню губу. Вона дивилася хлопцю у спину, але вона настільки гарно запам'ятала його, що ніби бачила його обличчя перед собою. — Можливо ми дійсно просто не порозумілися? Він не схожий на того, хто буде підглядати за дівками!
— Мені шкода його... — промовила Лайла, опустивши погляд на землю.
Айвін, в свою чергу, намагався якнайшвидше збільшити відстань. Тепер він з'ясував, що ці люди розмовляють однією з ним мовою, але ціна була занадто велика. Зараз, коли його викрили за такою огидною справою, чутки про "якогось чужинця, що підглядає за жінками" — підуть стовідсотково, лише питання часу! А із подібним початком починати точно не варто. Ніхто, побачивши нове обличчя, не пустить його на поріг хати й не буде з ним розмовляти, розуміючи, що це саме він — той самий чужинець.
А найогидніше було саме те, що юнак дійсно не хотів підглядати. Він справді хотів лише послухати їх. Та як пояснити цим трьом дівчинам те, що він справді хотів зберегти їхню честь, а тому і відвернувся, підставивши не око, а вухо? Відповідь — ніяк! Тепер йому лише і залишалось, що знайти та облаштувати притулок десь у лісі, бо йти у село — тільки більше піддаватися осуду. Хлопець розумів, що знадобиться не один тиждень, аби ці чутки трохи притихли, а про його дурну славу усі б забули.
— Стій! — раптом почув він позаду себе. Міцна рука вхопила юнака за тонке плече і з легкістю зупинила його. Здивовано озирнувшись, Айвін помітив Хельгу, що стояла поруч. Кремезна жінка майже закривала йому сонце, а в її очах горіла сильна невпевненість. — Дивлячись мені в очі, ти можеш повторити те, що ти справді не хотів за нами підглядати? — запитала вона, розвертаючи хлопця до себе обличчям.
Айвін відчув себе лялькою — настільки легко жінка крутила його у прямому сенсі цього слова. Її міцні руки взяли його за плечі, а два великих важких ока дивилися йому, наче у самісіньку душу. Юнак нервово проковтнув клубок, що підступив до горла і, важко зітхнувши, повторив те, що він казав раніше. Було важко не відвести погляд від Хельги — жінка виглядала неймовірно сильною — але Айвін все ж таки зміг повторити усе, дивлячись у її карі очі.
Коли Хельга почула те, що хотіла — вона відпустила хлопця. Відчувши свободу у плечах, той зробив невеличкий крок від жінки, що так різко змінилася у настрої. Тепер Хельга виглядала не так вороже і, Айвіну на секунду здалося, що вона навіть посміхалася. Хоча, можливо, це просто гра світла на її вродливому обличчі. Вперши руки у боки, вона встала боком до Айвіна і, відвернувшись до подруг, що стояли позаду, кивнула.
— Ти зголоднів, напевно! — промовила жінка так, ніби вона наказувала хлопцю зголодніти. — Ходімо з нами, нагодуємо тебе хоча б, сирітку...
Із цими словами, жінка трохи, ледь помітно, посміхнулася і вказала рукою у бік села, запрошуючи Айвіна. Хлопець, не вірячи до кінця у те, що відбувається, озираючись на Хельгу, пройшов вперед. Вона пішла за ним і, коли вони дійшли до інших двох дівчат — то пішли вже усі разом до села. Село було великим і гарним. Там і тут стояли хатинки, що були обмазані глиною. Були також і зрубані, хоча їх було значно менше. Маленькі хліви та городи, що були на задньому подвір'ї. Десь кричали півні та кури, звідкись долинало мукання корови, звідкись крик свиней. Втім село, хоч ранок був ще зовсім раннім, вже повільно почало прокидатися.
Айвін ходив і крутив головою, намагаючись роздивитися село. На відміну від його рідної домівки, де усі хатини були старими й перекошеними, це місце — виглядало наче казка. Справа від хлопця йшла Яшма, що хитрим прищуром дивилася на нього та посміхалася. Вона була вища за Айвіна ледь не на пів голови, а комплекцією — то і поготів перевершувала його. Хлопець, боковим зором, помічав її, але намагався не приділяти цьому уваги. А зліва йшла Лайла. Руда дівчина була трохи нижча за хлопця, втім, поруч із ним вона виглядала гармонійно. Вона була такою ж стрункою, хоча до худорлявості юнака їй все одно було далеко.
— Ти погано харчуєшся? — тихо і обережно, ледь помітно, запитала дівчина.
— Подобається у нас? — одночасно з Лайлою подала голос Яшма. Її голос був набагато гучніший та впевненіший. Він з легкістю перебив питання дівчини так, що Айвін і не почув, що до нього хтось звертався окрім світловолосої дівчини.
— Так, величезне місто! Я таких ще не бачив! — заворожено промовив юнак, вертячи головою в усі боки.
Та дівчина лише засміялася в увесь голос. Збентежений хлопець навіть не знав, як на подібне реагувати, адже він навіть не розумів, що її так насмішило.
— Дурнику, — ласкаво промовила вона, витираючи награну сльозинку. — Наше село — далеко не місто! Цікаво, що ти скажеш, якщо побачиш маєток пана Хромара?!
— А хто це? — запитав юнак.
— Пан Хромар — володар цих земель. Він, до речі, не так вже й далеко звідси живе — пів дня пішого ходу від нашого села, — пояснила Хельга.
— Так! — кивнула Яшма. — В нього є дружина — пані Іда, та сестра — пані Лів, — із якимось дивним захватом повідомила дівчина. — Пані Лів така вродлива, цікаво, як вона так підтримує свою вроду?!
— Прийшли! — раптом промовила Хельга.
Хлопець зупинився і побачив великий двоповерховий будинок — єдина така будівля у селі. Стіни першого поверху було викладено камінням, а другий — плетінка з глиною. Дах — звичайні дошки із соломою. Але хата виглядала настільки велично та привабливо, що якщо б Хельга назвалася йому принцесою — він би з легкістю повірив їй.
— Лайло, — ніжно та з посмішкою сказала жінка. — Поклич Тіріона та Моллі, хай також приходять!
— Ага! — кивнула руда дівчина і швиденько побігла кудись у село.
