Раді Вас бачити!

*Рідний світ. Околиці села "Неназване". День 0. Ніч*

— Як же холодно! — промовив Айвін, потираючи долоні, пальці яких вже були схожі на сосиски, які хтось закинув у морозильну камеру холодильника й забув про них. Шкіра потріскалася і почервоніла, холод відчувався наче звір, що вгризається у м'ясо своєї жертви. 

Доторкнувшись пальцем до пальця, хлопець ледь зміг їх зчепити. Кров всередині нього вже нагадувала не рідину, а скоріш холодець. Ще трохи — і всередині нього будуть справжні червоні бурульки! Втім, це ще було не найнеприємніше! Найбільший удар був по вухах — сильний вітер, що за кілька хвилин перетворився на хуртовину, бив гучними оплесками, збиваючи з пантелику. Сімнадцятирічний хлопець, що ще десять хвилин тому сидів у свого друга — діда-лісника — та їв смачну теплу кашу з гарячою тушонкою, вже пожалкував, що не взяв із собою Холо — собаку лісника, що навіть у таку погоду могла б знайти дорогу. 

— Я не помру тут! — говорив юнак, дмухаючи ще теплим повітрям на замерзлі руки. — Ось тільки дістанусь до хліва, — вважай врятувався. Тут не так вже й далеко залишилося! 

Аж раптом вітер зірвав з хлопця капюшон його старого худі. Коротке чорне волосся, що майоріло під вітром, забилося наче уривки парусу у десятибальний шторм. Мокрий, липкий та неприємний сніг залазив під одяг, охолоджував і без того замерзле тіло. Кожен крок відчувався так, наче Айвін намагався штовхнути криголам власними силами. Чим довше була хуртовина — тим слабшим він ставав. І чим більше він усвідомлював власну неспроможність протидіяти жорстокій погоді — тим сильніше він трусився. Вже не стільки від холоду, скільки від страху. Замерзнути насмерть — ось що він міг знайти у цьому лісі. Впасти на землю, заплющити очі і заснути вічним сном — аж поки навесні лісник не знайде його дерев'яне тіло. 

"Можливо, я ще можу повернутися? Дід Хорунд пустить, він сам пропонував переночувати у нього!", — подумав підліток, нервово озираючись на зворотній шлях. 

— Ні, я вже не знайду його! Сліди заметає за секунди! — сльози, що проступили з очей, миттєво перетворились на крижані ножі і ледь не поцарапали йому щоку. — А якщо розвернуся, то заблукаю! 

Хоча хлопець вже підсвідомо розумів, що заблукав. Але бажання жити, що клекотало у його грудях, змушувало його йти вперед. Його одяг — старі ганчірки, які вже більше з латок складалися, аніж з текстилю. Айвін, як міг, намагався "модифікувати" старі речі, щоб вони гріли ліпше і слугували довше. Його худі зсередини мало чотири ґудзики: на спині та на грудях. На них він чіпляв додаткове хутро, яке він зрізав з куртки, яка в нього ще давно зіпсувалася. Юнак носив її до дірок — настільки теплою вона була! Тож, коли та остаточно розірвалася, хлопець все одно не викинув її, а дав їй "друге життя". Хоча, звісно, якість матеріалу там була така, що це вже було десь десяте життя! На його черевиках — калоші, які він доношував за батьком, також майже не було живого місця. Всередину він напхав дрібних залишків тканини та вовни, щоб ногам хоча б трохи було тепло. А капюшон зсередини було прошито ще одним капюшоном!

Але зараз хуртовина показала йому, що усе це — не більше ніж ігри. Так, вдень, коли не такий сильний вітер і люті морози, — ці "модифікації" ще могли забезпечити йому відносно нормальне життя. Але тут, у нічному лісі — це не більше ніж забавка для стихії, що ставить на коліна навіть найміцніших. Худі промокло вже наскрізь — сніг почав вкривати одяг твердою скоринкою, яка, звісно, захищала від вітру, але аж ніяк не гріла! Черевики вже навіть не намагалися триматися — вони просто сиділи на нозі, пропускаючи крізь себе холод, як вода пропускає струм. А капюшон тільки-но підставив Айвіна, злетівши з його голови. 

— А бодай тобі! — промовив хлопець. Намагаючись зробити великий крок вперед, він перечепився через корінь, що стирчав над землею і був так люб'язно захований хуртовиною під сніг. 

Впавши у сніг, хлопець відчув нестерпний біль, що йшов від голови і віддавав, здавалось, аж до самого шлунку. Зимовий ліс, як би сильно він не був вкритий снігом, все ще залишався справжнім лісом! А у лісі є і коріння, і палиці, і каміння. І ось на один з таких каменів, які люб'язно заховані хуртовиною, він і впав головою. 

"Пощастило, що хоч макітра ціла!", — подумав Айвін, потираючи лоба. 

Шум у вухах був настільки гучним, що навіть перекрикував хуртовину. Сніг, в який він впав, відчувався наче м'яка трава. Хлопець розумів, що йому не можна лежати у цьому місці. Потрібно рухатись — навіть якщо доведеться повзти. Бо якщо він затримається довше — вже не зустріне світанок!

"Підйом!", — наказав собі хлопець і, на ватних руках піднявшись, раптом побачив те, що не очікував. 

— Квітка... — промовив хлопець, дивлячись на цілком нормальну дику квітку, що стирчала із землі і прикрашала ліс своїм чарівним видом. 

Ця зелена рослина виглядала настільки незвично у цьому місці у цей час, що навіть було страшно! Якби хлопець знайшов би під снігом танк чи цілу роту ескімосів — його б це налякало менше. 

"Звідки тут квітка?!", — подумав Айвін і, сильно зажмурившись, протер рукою очі. 

У пітьмі забігали білі цяточки — так він ще дитиною розважався — але квітка так нікуди і не ділася, коли він розплющив очі. Більш того, трохи змирившись з фактом наявності рослини, юнак зміг побачити і іншу дивину. З усіх боків вже чулося не дике ревіння хуртовини, а тихі, і навіть приємні, звуки літнього лісу: спів птахів, шелест трави та листя, м'який хруст дерев — Айвін наче у часі провалився. Так, наче він впав і заснув, а потім прокинувся вже посеред літа. 

Хлопець так і лежав пузом на землі, роздивляючись світ навколо. Крізь крони дерев, що усі були вкриті густою шубою зеленого листя, виднілося сонячне світло, що теплими променями зігрівало змерзлу шкіру, сушило мокрий одяг. Айвін крутив головою, намагаючись знайти щось знайоме. Він тільки от блукав по засніженому лісу, а тепер на холод чи хуртовину не було навіть натяку. Тільки одяг, що вже змок від того, що на ньому розтанув сніг, ще зберігав пам'ять про те, що було десять хвилин тому. 

— Я помер?! — тихо, наче боячись привернути до себе небажану увагу, промовив хлопець. 

Подивившись на власні руки, він побачив їх звичними — так, згадки про нещодавні морози ще пам'ятала його шкіра, але все більше і більше долоні нагадували просто звичайні кінцівки — а не крижані сосиски. Торкнувшись пальцем до пальця, юнак помітив, що вони чудово слухаються: гаряча й податлива кров більше не нагадувала холодець, яким майже неможливо було керувати. Розуміючи, що сенсу лежати на теплій землі в нього немає, хлопець, озирнувшись, обережно підвівся на ноги. Тіло поболювало, ще відчувався холод, що проник майже до кісток, але потроху тепле сонце перемагало. 

Коли юнак встав, то спробував зробити крок по траві. Він очікував, що ногою зачепить сніговий замет, які скрізь були у тому лісі. Втім, нічого такого він не знайшов — нога просто пройшлася по землі, чіпляючи зелені стебла. Почувся приємний шелест, а десь збоку, з однієї квітки на іншу, перестрибнула якась комашка. 

"І що робити?" — ось яке питання задав собі юнак. 

А й справді — що? Свідомість була паралізована, бо мозок не міг зрозуміти різку зміну обставин. 

"Чому так?"

"Як так?"

"Чому саме він?"

І ще сотня інших питань не давали Айвіну спокою. Аж раптом він почув, що десь позаду, глибоко у лісі, завили вовки. 

— Ой! — інтуїтивно присів хлопець. — Справді, в цьому лісі ж є вовки... Мені дід Хорунд завжди казав, щоб я обачним був! 

Розуміючи, що в нього зараз є проблеми більші, аніж різка зміна сезону, юнак вирішив, що найкращим для нього буде — дістатися зараз до свого хліва. І вже там, у безпеці, подумати над усім цим та скласти план. Мозок, несвідомо, хоч і не розумів зміну речей у світі, але вже почав підлаштовуватись, підбираючи найбільш важливі завдання. Влітку, коли усі діти грають та розважаються, ходять на місцеве озеро купатися, хлопець готувався до майбутніх холодів. Обставини його сім'ї змушували його робити це потай, бо поки хлопцю не було вісімнадцяти років, він не міг претендувати на самостійність. Батьки це знали, а тому відігравалися на Айвіні. 

Ліс виглядав звичним, юнак пригадував деякі дерева, пригадував місцевість! Але хлопця не покидало відчуття того, що він вже не у себе вдома. Один і той самий ліс виглядав неначе інакше. Дивне відчуття, наче він дивився на дуже якісну — але все ж таки підробку свого рідного краю! Озирнувшись, Айвін не помітив жодних вовків. Бажаючи вгамувати власні підозри, хлопець підбіг до найближчого дерева і провів по ньому рукою. Стовбур на дотик був — як стовбур. Навіть коли він відірвав шматок кори — той легко розсипався у його руках, як справжня кора з дерева. 

Почухавши потилицю, юнак кинув на землю те, що залишилось в руці, обтрусив долоні і продовжив свій шлях. Ліс виглядав для Айвіна наче новий, хоча нічого нового він у ньому і не бачив. Он там — неподалік від юнака, стирчав із землі звичайний мухомор. Настільки звичний, наскільки й отруйний. Хлопець ще змалку знав, як відрізнити цей гриб від усіх інших. Біля себе Айвін помітив звичайну ялинку — частий гість у цій місцевості. В їхній місцевості взагалі росли переважно хвойні дерева! Так, інколи можна було знайти молоду берізку чи густу вербу — таке також траплялося. Але звичні для Айвіна дерева — сосна, ялинка, кедр. 

Блукаючи лісом, хлопець раптом почув шум озера — отже він вже неподалік від рідного села. Пришвидшившись, юнак побіг на шум, сподіваючись скоро побачити знайому місцевість. Але те, куди він прийшов — точно не виглядало знайомим. Найбільше відрізнявся — ландшафт. Хлопець стояв на вершині уступу, що, як виявилося, був частиною одного великого плато, яке і розділялось цим обривом. А нижче, метрах в десяти-п'ятнадцяти під ним — було продовження цієї ж місцевості. І вже там було те, що кардинально відрізнялося від звичного виду.

По-перше — озеро. Воно було не таким великим, яким було у пам'яті юнака. Але їх було два! Наче якась декоративна раковина, де вода спершу збирається у одному місці, а потім перетікає і збирається у іншому, — це озеро виглядало так само: одне велике, а зліва, на невеличкому кам'яному підйомі, було ще одне. І саме до цього, малого, озера і була під'єднана ріка, початок якої ховався десь у лісі. Озеро ще оточували дерева — залишки лісу, що був позаду, — а от далі земля була гола й чиста, наче туди ліс і не дістався. 

По-друге — село. Це вже було не те місце, в якому він народився і виріс. То було малим, майже дрібним, оточене з усіх боків деревами й густими кущами. Єдина ґрунтова дорога, що вела до великого міста — ось і був єдиний шлях "у село" та "з села". По цій дорозі раз на місяць привозилися продукти у єдину крамницю, що була у селі ще від часів закінчення Другої світової війни. По цій дорозі чоловіки також вирушали до міста, коли потрібно було щось купити чи продати. Але це село було не таким. Воно було великим, майже заможним. Через нього проходила велика дорога, що в обидва боки тягнулася кудись до горизонту, а трохи далі від села були чисельні поля, що були засіяні різними культурами. А самі будиночки виглядали так, наче їх будували ще у середньовіччі.

— Що це?! — тримаючись за найближче дерево, впав на "м'яке місце" Айвін. — Де це я?