Спочатку:
На сторінку книги
*Рідний світ. День -3. Ніч*
— Це ти в усьому винна! — заревів п'яний кабан, що дуже непогано замаскувався під людину. Це був батько Айвіна — Ланс.
Чоловік вже тридцять п'ять зим жив у цьому селі. У ньому він народився, у ньому провів дитинство, підлітковий вік, а потім, коли йому виповнилося вісімнадцять, він познайомився з матір'ю Айвіна — Жанною. Жінка була старша за нього аж на цілих десять років, а тому, коли молодий чоловік "дозрів", вона з легкістю змогла його звабити і затягнути у ліжко.
Звичайно, що у дрібному селі, яке збудували тут, посеред нетрів ще дуже давно, не було нічого з того, що звичайні люди називали б "цивілізацією". Село будувалося в'язнями й передбачало те, що сюди будуть відправляти дешеву робочу силу, яка потім буде відправляти готовий ліс до великих міст. Але дуже скоро стара держава перестала існувати. Всім було вже не до лісу, а також не до дрібного села, де залишилась невеличка жменька людей.
І Ланс би ще міг поїхати кудись, шукати долю. Принаймні він міг на таке сподіватись! Але коли на порозі дому його батьків з'явилася Жанна, що принесла звістку про те, що вона вагітна — ось тут плани чоловіка й закінчилися. Звичайно, що після подібного, у цьому селі у Ланса був тільки один вибір — взяти дівчину собі у дружини.
— Це ти мені зробив "оцього"! — прокричала хриплим голосом жінка і вказала на Айвіна, що сидів третім за столом, на якому стояла купа порожніх пляшок, банок, брудного посуду та іншого мотлоху. Жанна вже виглядала як згорілий сірник: худа й суха — наче сушена тріска, яку їдять з гидкою брагою, яке є частим гостем у цій хаті. На голові у жінки була гулька з чорного засаленого волосся. Хоча й зачіскою це не назвати — три волосини, які ще залишились на голові жінки, шкіра якої вже була майже сіра від алкоголю та відповідної "дієти". Вік та алкоголізм — сильно підточили її.
— Це ти, стара відьма, не вмієш ноги тримати разом! Мені тільки вісімнадцять виповнилося і я з друзями хотів зібратися! І нащо тільки ти припхалася! Нам усім було тоді приблизно однаково! І тільки ти, корова двадцятивосьмирічна, приперлася туди! — зі злом у голосі промовив чоловік так, щоб дружині було максимально образливо.
— Припиніть, прошу! — втрутився Айвін, що не хотів вже чути ці сварки.
Його життя застрягло у нескінченному циклі. Батьки сварилися й ненавиділи одне одного. Інколи доходило навіть до бійки. Потім, коли сили полишали їх, вони йшли й "заправлялися" спиртним, якість якого була настільки сумнівна, — наскільки взагалі може викликати сумніви рідина, що на смак наче гнила розчавлена картопля. У їхньому селі тільки одна людина виготовляла такі напої — це баба Мадя. Скількох вона вже збила на цю стежку — не перерахувати! Після того, як мерзенно виготовлений алкоголь вимкне основну свідомість, батьки переходили до тваринних інстинктів. І ось тут, як правило, бувало одне з двох. Або хтось із двох виходив з хати у пошуках "чогось", або ж усе закінчувалося у ліжку — тоді виходив Айвін.
— А ну замовкни! — вдарив кулаком по столу чоловік. — А не то швидко підеш на вулицю!
Айвін перевів погляд на вікно. Там, за тонким склом старих вікон, чергова хуртовина вила й ревіла, погрожуючи крижаною смертю усім, хто вийде на вулицю. Юнак, звичайно, вже не раз опинявся на вулиці під час подібних погодних явищ, зрештою... Його батькам було абсолютно начхати на нього. Хлопець підозрював, що якби вони могли якось позбутися його, так, щоб не викликати підозр, вони б давно це зробили!
— Так, заціпся! — підтакнула хрипло мати. — Це ти винен в усьому! Це саме ти винен у тому, що зламав нам з ним, — вказала вона на чоловіка, — життя!
— Ага, звичайно, — відвернувся хлопець. — Наче це я не вмію тримати "своє" у штанях.
Втім, ця фраза не пройшла повз вуха жінки, в якої слух — остання її перевага. Жінка, обурившись, миттєво усе розповіла чоловіку. Їй було байдуже, що трапиться з її власним сином, а ось відвернути гнів Ланса від неї на Айвіна — оце Жанні подобалось. Не обійшлося і без прикрашання — улюбленого її прийому. Там, де хтось сказав "а щоб тебе" — Жанна передасть триповерхові прокльони. Там, де хтось скаже два слова — жінка розповість про двадцять. От і зараз, замість того, щоб просто повідомити чоловіку про те, що вона почула — вона почала брехати на рівному місці, збільшуючи проблему.
Ланс, вперши кулаки у кришку старого столу, що вже весь був вкритий плямами від їжі та бруду, повільно піднявшись. Він вже був трохи напідпитку, а тому впевненості у власних діях у нього було хоч відбавляй! Чоловік, трохи покачуючись на тонких ногах, махнув рукою у бік дверей і проревів: "Забирайся!". Айвін не став сперечатися. Він знав, що буде, якщо він відмовиться. У найліпшому випадку — бійка. У найгіршому — п'яний берсерк почне громити хату й власні речі усіх мешканців хатинки. Навіть не намагаючись чинити опір, юнак "цокнув" і піднявшись зі свого стільця. Сьогоднішню ніч він проведе у хліві. Сперечатись не було сенсу. Відкривши двері хати, в очі Айвіну миттєво вдарило холодним снігом, а у вуха заревіла хуртовина.
— Зачиняй двері! — гаркнув батько, дивлячись у спину хлопця.
*Новий світ. День 0. Опівдні*
Айвін стояв на вершині схилу і дивився на велике село, що було перед його очима. До села було десь два кілометри, як прикидав Айвін, можливо навіть три. У самому селі було кілька десятків будинків, що майже рівномірно розподілялись з обох боків широкої дороги, що проходила через усе село і йшла кудись далі. Десь там, вдалині, Айвін бачив на обрії щось, що нагадувало інше село чи якийсь подібний населений пункт. Втім, розбиратись із ним він взагалі не хотів — перед ним було більш привабливе та важливе місце.
— Це не мій рідний дім, — промовив тихо хлопець, припадаючи до дерева.
Навіть не було сенсу шукати очима свій хлів — і без цього було зрозуміло, що це село — стовідсотково не те, де він народився. Його рідна домівка знаходилася в оточені десятку таких самих старих хатинок — тут же їх було не менше двадцяти так точно! Втім, не менш важливим було і те, що Айвін не бачив прямого шляху до цього села. Або робити великий гак, спускаючись спершу до озер, а вже потім до найближчих домівок. Або намагатися злазити з цього схилу. Проте схил був настільки стрімким, що це скоріш був би не спуск, а вільне падіння. Одяг уже встиг висохнути й тепер навіть перегрівав хлопця.
Але Айвін був настільки заворожений і водночас наляканий новими горизонтами, що помітив це не одразу. А коли помітив, то спрага вже підкралася до нього достатньо близько, щоб її не можна було не помічати! Розуміючи те, що ці озера — цілком можуть бути єдиним джерелом питної води навкруги, юнак прийняв рішення йти туди. Так, у саме село він не наважувався б заходити — хто знає, що за люди там живуть. Але він розумів, що інших шляхів у нього навіть не було. Мозок вже трохи прийшов до тями і тепер висунув кілька теорій, які, теоретично, могли б підійти сюди.
Теорія перша була проста як палиця — він помер! Або дуже близький до цього! Але теорія ця, як вважав сам юнак, не витримувала критики, бо ось він — живий! Він дихав, відчував власне тепло, дотик! Спрага, яка вже потроху почала колоти у горлі, тільки сильніше підривала його довіру до цього припущення. Бо мертва людина, чи людина, що от-от помре — пити не хоче.
Друга теорія була загадковішою — магія. Колись на сільському звалищі Айвін відкопав блакитну книжечку з дитячою казкою про чаклуна. Щоправда, фіналу він не пам'ятав: взимку книжку довелося спалити, щоб не замерзнути насмерть. У пам'яті закарбувалися лише чаклун та оси.
— Цікаво... — бурмотів юнак, обережно спускаючись схилом по безпечному шляху. — А до чого там ті оси?
Третя ж версія була найбільш приголомшливою — наука. Поки батьки ще не пропили телевізор, Айвін встиг подивитися десятки "наукових" передач: про інопланетян, про планету Нібіру та про людей, які насправді були велетенськими рептиліями. Юнак не знав, що саме із ним сталося, але точно щось з цього. Можливо це й був не той самий чарівник з комахами, можливо то були і не інопланетяни з Нібіру. Але ця справа з переміщенням точно була пов'язана або з магією, на якій він не знався, або з наукою — а там він взагалі був дуб дубом! Кілька годин Айвін спускався. За підрахунками, які той робив у голові, він пройшов щонайменше три кілометри лісу. Коли дерева почали рідшати і перед очима відкрилося плесо верхнього, малого, озера — хлопець зрозумів, що дійшов.
— Ну... — зам'явся парубок. — Пити невідомо звідки може бути небезпечно... Якщо там десь мертва тварина лежить на березі, — подивився він у бік річки, що впадала у це озеро, — я можу зробити тільки гірше.
Втім, йому все одно ніде було взяти речей, щоб закип'ятити воду. За все його коротке життя він жодного разу не бачив і не чув, щоб комусь з неба на голову каструлі металеві падали. А тому вибір був простим: попити сиру воду зараз або попити цю ж воду пізніше. Зайвий раз катувати себе не хотілося, тому юнак, припавши до поверхні, обережно занурив руки. Прохолодна рідина приємною легкістю огорнула його кінцівки. Юнак пригадав, як мив руки "у своєму світі" — коли зима робила воду настільки холодною, що було аж боляче. Ця вода, на фоні теплого літнього сонця, була наче м'який бальзам. Напившись вдосталь, Айвін вмив обличчя і почав знімати усі ті речі, які він понавішував на одяг. Тут усе це тільки перегрівало, що, звичайно, заважало. Худі мало одну велику кишеню на рівні шлунку — туди хлопець усе й склав. Коли він закінчив, то помітив, що сонце вже йшло до горизонту, готуючись віддати права на небо місяцю.
