Раді Вас бачити!

Підготовка до весілля кипіла. По коридорах невпинно снували слуги з оберемками свіжих тканин, срібними свічниками та коробками з дорогою іноземною пудрою. Повітря в лівому крилі палацу наповнилося запахами свіжого воску, дорогого мила та нагрітого металу — кравчині без упину прасували важкі сувої шовку.

​У покоях Юліани робота не затихала ні на мить. Навколо неї постійно крутилися найкращі міські майстрині, які на колінах обліплювали її фігуру шарами білого атласу та важкої парчі. Дівчина годинами стояла нерухомо на низькому дерев'яному підмостку, поки десятки шпильок впивалися в тканину майбутньої весільної сукні. Окрім головного вбрання, Едвард наказав повністю оновити її гардероб — тепер для майбутньої княгині шили десятки більш закритих, важких оксамитових суконь різних відтінків, які відповідали суворому стилю його палацу.

​Юліана поводилася значно стриманіше, ніж тоді на балу. Вона не кричала на служниць і не розкидала речі. Проте її колючий характер нікуди не зник — вона все ще час від часу невдоволено фиркала, коли кравчині занадто сильно затягували корсет або випадково кололи її голкою. Вона затаїлася. Подія тієї ночі, коли Едвард увійшов без зброї й повністю переламав її гру своїм жорстоким поцілунком, залишив глибокий слід. Вона побоювалася його. Цей чоловік був занадто неочікуваним — його крижаний спокій міг за секунду перетворитися на дику пристрасть, і Юліана не знала, чого чекати від наступного кроку свого чоловіка.

​Вони зустрічалися лише за великим дубовим столом — під час сніданків, обідів та вечерь. Мирослав зазвичай сидів поруч, занурившись у свої думки про Орден, тому простір між нареченими залишався зоною їхнього особистого, мовчазного протистояння.

​Під час вечері, коли слуги розносили запечену дичину, Едвард вальяжно відкинувся на спинку крісла й пильно подивився на неї. Хижі очі вивчали її обличчя.

​— Як просуваються справи з сукнею, Юлі? — його низький голос звучав спокійно, але в ньому як завжди бриніла залізна владність. — Мені доповідали, що ти сьогодні провела на підмостках усю першу половину дня. Чи все тебе влаштовує в моєму домі?

​Юліана повільно відклала срібний виделок, змушуючи себе тримати спину рівно. Вона зустріла його погляд, намагаючись схаменутися й не показати страху, який досі змушував її серце калатати швидше після нічних снів.

Так, він щоночі приходив у снах і владно цілував її. А вона відповідала так само палко, вранці прокидаючись в холодному поту.

​— Майстрині знають свою справу, князю, — холодно відказала вона, фиркнувши в бік слуги, який наливав їй воду. — Але ваші кравчині шиють занадто важкі сукні. У Далемарі ми звикли до легших тканин. Тут я почуваюся так, ніби на мене одягають обладунки.

​Едвард задоволено хмикнув, зловивши її колючий вигук. Погляд повільно сковзнув по її шиї, затримуючись на точній лінії ключиць.

​«Вона все ще намагається показувати зубки, — з плотським, голодним азартом подумав він, роблячи ковток вина. — Добре. Нехай звикає до мого палацу. Ці сукні — лише перша частина її нової клітки. Мені подобається ця її стриманість, у ній з’явиласяправильна, доросла напруга дівчини, яка нарешті зрозуміла, що за кожне дурне слово доведеться платити в моєму ліжку».

​— Важкий шовк краще тримає тепло в цих стінах, Юліано, — спокійно зауважив він, а в його очах знову з’явився небезпечний блиск мисливця. — Мій палац не любить протягів. І обладунки тобі знадобляться — наше життя не буде схоже на мирні прогулянки садом. Головне, щоб сукня ідеально сиділа на твоїх стегнах. Мені не терпиться побачити результат за тиждень.

​Юліана мимохіть стиснула пальці під столом, згадуючи свій нічний сон і те, як палко вона відповідала на його уявні поцілунки. Щоки зрадницьки обпалив ледь помітний рум'янець, вона поспішила відвернутися до дядька, аби Едвард не помітив цієї слабкості. Але князь лише хрипко засміявся, чудово розуміючи, які саме картини зараз крутяться в голові його майбутньої княгині.

Та він не жадав так легко здаватися.

Едвард відставив порожній кубок убік і, спершись ліктями на стіл, переплів пальці. Його уважний, хижий погляд знову зупинився на її обличчі, але цього разу в ньому проглядався не просто плотський голод, а сухий розрахунок чоловіка, який бажає знати все про зброю, яку бере до рук.

​— Ми багато говоримо про сукні та правила мого дому, Юлі. Проте мені цікаво, чим саме ти займалася, коли не виказувала невдоволення дядькові? Чим тобі подобається займатися?

​Юліана здивовано підняла брови. Вона чекала нових кпинів чи натяків на майбутню ніч, тому це питання застало її зненацька. Хоч-не-хоч, а під цим важким, вивчаючим поглядом їй довелося заговорити. Вона не хотіла відкривати йому душу, але й мовчати не могла.

​— У Далемарі я мала власні кабінети, — холодно, намагаючись повернути голосу колишню шляхетну виваженість, почала вона. — Я займаюся колекціонуванням старовинних ілюстрованих травників та бестіаріїв. Мені подобається знаходити рідкісні сувої, де описані істоти, яких світ вважає вигадкою. А ще… я вирощую чорні орхідеї в оранжереї. Вони примхливі, потребують особливої землі й правильної отрути для підживлення, але їхні пелюстки міцніші за будь-який міський шовк. Іноді я стріляю з легкого арбалета по мішенях у дальньому саду. Це заспокоює.

​Едвард схвально кивнув. В очах відображалося щире задоволення.

​«Чорні орхідеї, отрута й арбалет, — прокрутилося в його думках, поки він смакував кожне її слово. — Ця дівчина куди цікавіша, ніж здавалося на перший погляд. Вона не просто порожня лялька з капризами, у ній є приховане прагнення до небезпечних речей. Мені подобається цей смак до крові й рідкісних книг».

​— Хороші захоплення для майбутньої княгині, — спокійно зауважив він, продовжуючи тримати її на мушці свого погляду. — Для орхідей я накажу збудувати окрему скляну вежу, а для арбалета в моєму дворі знайдеться значно більше простору. Але скажи мені… звідки в тебе ця тяга до самотності? Твій дядько згадував твоїх батьків, але занадто коротко. Якими вони були? І чому в тебе немає ні братів, ні сестер, з таким же колючим характером?

​Юліана миттєво зблідла, а пальці судорожно стислися навколо полотняної серветки. Згадка про батьків завжди була для неї незагоєною раною, яка кровоточила під шкірою.

​— Мої батьки загинули чотири роки тому. На їхній загін напали розбіжники на дальніх перевалах, коли вони поверталися з півдня. Дядько Мирослав привіз мені лише їхні обручки. А братів… у мене був старший брат. Він помер ще немовлям, від лихоманки. Я залишилася одна. Сама по собі. Тому й навчилася захищатися від усього світу ще до того, як мене вирішили видати заміж. Спочатку я жила у палаці моєї тітки, а нещодавно переїхала до палацу дядька Мирослава. Його палац розкішніший.

​Едвард помітив, як здригнулися її плечі, але в його погляді не було жалю — лише глибока, хижа повага до її самотності. Бо знав ціну втратам.

​— Самотність загартовує, Юлі, — тихо, але вагомо промовив він, перевівши погляд на вогонь у каміні.

 — Мої захоплення теж ніколи не були створені для великих компаній. Я люблю полювання. Але не те, де галаслива шляхта цькує звіра псами, а одиночне, коли ти йдеш за звірем днями, спиш на сирій землі й тримаєш пальці на арбалеті, чекаючи єдиного правильного моменту, щоб пустити стрілу в серце. Ще я колекціоную зброю. У моїй таємній кімнаті зібрані клинки всіх катів нашого регіону за останні два століття. Кожен із них має свою історію, свою вагу і свою пам'ять про людську покору. Влада — це теж моє захоплення. Мені подобається дивитися, як ламаються люди, коли розуміють, що виходу немає.

​Юліана заворожено слухала його, не кліпаючи очима. Вона волею-неволею вбирала кожне його слово, наче отруєний нектар. Його низький, вібруючий голос буквально обволікав її, малюючи в голові моторошні, але такі величні картини: нічний ліс, холодну сталь катівських мечів і цього чоловіка, який стояв над усім цим як абсолютний господар. У ньому була така дика, первісна харизма, що вона просто не могла відвести погляду, затамувавши подих.

​Едвард помітив це її заціпеніння, тому на обличчі з’явилася зловісна, переможна посмішка. Він бачив, що його жорстокі розповіді не відштовхнули її, а навпаки — прикували її увагу намертво.

​«Здається дивиться на мене так, ніби я її особистий кат, — сито, з глибоким плотським задоволенням подумав Едвард, повільно піднімаючись із-за столу. — Вона заворожена моєю силою. Цей тиждень мине швидко, Юлі. І коли ти опинишся в моїй спальні, тислухатимешмене так само покірно, але вже без жодного одягу».

​— На сьогодні досить розмов, — спокійно оголосив він, кивнувши Мирославу, який задоволено спостерігав за цією сценою. — Нареченій час відпочивати. Завтра на тебе чекають нові кравчині, Юлі. Спи спокійно. І нехай тобі насняться твої чорні орхідеї.

​Він рушив до виходу, а Юліана так і залишилася сидіти, повільно кліпаючи очима й відчуваючи, як його важкі, владні слова продовжують пульсувати в її голові.

За клопотами, примірками важких парчевих спідниць та сухими шляхетними обідами тиждень пролетів, наче один затяжний подих перед бурею. Весілля було призначене на ранок. Палац затих, занурившись у особливу, напружену тишу, яка завжди передує великим урочистим подіям, коли навіть варта на заставах намагається не гриміти залізом обладунків.

​В останню ніч перед вінчанням Едвард знову прийшов. Беззвучно, наче тінь, він відімкнув важкі дубові двері своїм ключем і увійшов до покоїв Юліани. У кімнаті панувала густа напівтемрява, розбавлена лише блідим срібним світлом повного місяця, що пробивалося крізь високе вікно й лягало на ліжко рівними смугами.

​Юліана спала. Без своїх колючих шпильок і вередливих масок вона здавалася на диво тендітною, майже беззахисною серед цих холодних кам'яних стін. Тонка батистова сорочка з'їхала з одного плеча, оголюючи білу шкіру, а пасма золотистого волосся безладно розсипалися по подушці.

​Едвард зупинився біля ліжка, склавши руки на грудях. Він довго, нерухомо спостерігав за кожним її подихом, в його темних очах більше не було крижаного розрахунку правителя. Там палав голодний жар, який він запекло придушував увесь цей тиждень за спільним столом.

​«Спить так спокійно у моєму домі, — прокрутилося в його голові, поки погляд вивчав м'який вигин її талії під тонкою тканиною. — Ще кілька годин — і мій палац офіційно стане її в'язницею і її фортецею. Мені набридло грати в шляхетну ввічливість перед її дядьком. Я хочу чути її дихання щоночі. Чорт, я ледве стримуюся».

​Він все-таки не витримав. Потреба відчути її живе тепло прямо зараз виявилася сильнішою за будь-які правила честі. Повільно присів на край матраца, який зарипів під його вагою, і протягнув руку. Лагідно торкнувся її оголеного плеча, ковзаючи пальцями по ніжній шкірі до самої шиї. Потім він нахилився нижче й обпалив її щоку гарячим, важким подихом, залишаючи довгий, ледь відчутний поцілунок біля кутика її губ.

​Юліана здригнулася й миттєво розплющила очі, вириваючись із солодкого сну. Побачивши перед собою знайомий хижий силует, вона не закричала — за цей тиждень вона надто добре вивчила його почерк. Лише судорожно вдихнула повітря й, намагаючись повернути обличчю звичну шляхетну зухвалість, іронічно, з хрипотою у голосі запитала:

​— Що ви знову тут робите, князю? Мені здавалося, ми домовилися про межі. Чи ваша залізна витримка дала тріщину за кілька годин до вінчання? Закони пристойності вашого власного дому більше не мають ваги?

​Едвард не відсахнувся. Навпаки, він перехопив її тонку руку, затискаючи її пальці у своїй долоні, і нахилився так близько, що його губи майже торкалися її вуха. Голос прозвучав як низьке, вібруюче ричання, але без глузування:

​— Це репетиція, Юлі. Репетиція перед завтрашньою ніччю. Я прийшов подивитися на те, що вже завтра належатиме мені за всіма правами цього світу. Ти навіть не уявляєш, як дико я чекаю того моменту, коли зачиняться двері спальні. Я весь цей клятий тиждень мріяв про тебе. Я марив тим, як зірву з тебе цей білий атлас, як затисну твої руки й змушу забути про твій колючий характер. Ти не виходиш із моєї голови, Юліано.І завтра ти заплатиш мені за кожне своє колюче слово. Ти була поганою дівчинко. Я це виправлю.

​Юліана ошелешено застигла, серце шалено, перелякано заколотилося під батистом сорочки. Цей чоловік зараз говорив із такою дикою, шаленою пристрастю, від якої в неї всередині все зрадницьки скрутилося в тугий, гарячий вузол. Слова обпалювали сильніше за вогонь, витісняючи залишки сну.

​«О боже, він справді марив мною… — приголомшено, втрачаючи здатність тверезо мислити, подумала вона, дивлячись у його темні, розширені зіниці. — У ньому стільки цього тваринного, небезпечного голоду. Мені варто було б злякатися, вигнати його з ганьбою, але чому менітак важко забрати свою руку з його долоні? Щось я занадто багато про нього думаю. Забагато честі для цього нахаби. Пффф».

​Вона насилу зібрала до купи залишки своєї гордості, висмикнула пальці з його хватки й, загорнувшись у ковдру до самого підборіддя, вказала очима на двері:

​— Чекайте на завтра, Едварде. Завтра я буду перед вашим вівтарем, і ви отримаєте свої клятви. А зараз — ідіть геть із моїх покоїв. Я хочу виспатися. Чекайте.

​Едвард кілька секунд мовчки дивився на неї, спостерігаючи за тим, як збилося її дихання, а потім на його обличчі знову з’явилася небезпечна, переможна посмішка. Він повільно підвівся на ноги, вирівнюючись у повний зріст серед місячного світла.

​— Обіцяю тобі, наречена, — тихо, з прихованою загрозою процідив він, рушаючи до виходу. — Завтра я рахуватиму кожну секунду. Але коли цей день закінчиться — пощади не проси. Я підкорю тебе. Спи спокійно.

​Він вийшов, тихо зачинивши за собою двері. Юліана залишилася лежати в ліжку, судорожно стискаючи ковдру й відчуваючи, як її тіло досі тремтить від його гарячого поцілунку, а в голові затято пульсувало одне-єдине усвідомлення: завтрашній день змінить усе назавжди.

Нарешті настав ранок.

Ліве крило будівлі нагадувало розтривожений вулик: слуги летіли коридорами з оберемками білих лілій, варта на заставах вирівнювалася в парадні шеренги, а на подвір'ї вже гуркотіли важкі карети перших гостей. Шляхта з’їжджалася з усіх дальніх куточків — усім кортіло на власні очі побачити союз двох найпотужніших сил цього регіону.

​У покоях Юліани панувала тиша, але ця тиша була оманлива. Дівчина сиділа перед великим дзеркалом у позолоченій рамі, важко дихаючи від хвилювання, яке сковувало її зсередини. Навіть пальці, що стискали край туалетного столика, помітно тремтіли.

​«Ось і все. Назад дороги немає, — з глухим заціпенінням думала вона, спостерігаючи за тим, як навколо неї мовчки чаклують кравчині та служниці. — Цей день стане моїм особистим вівтарем. Едвард чекає, і його нічні слова досі випікають мені душу. Я маютриматися. Я шляхетна кров, я не дозволю йому побачити мій страх. Мало того, ще й у сни мої пробрався. Нестепний нахаба».

​Майстрині діяли швидко й безжально, затягуючи шнурівку важкого корсета так, що Юліані довелося зробити глибокий вдих. Шар за шаром на неї одягали весільне вбрання, з кожною новою складкою тканини вона все більше перетворювалася на ту саму неприступну княгиню, яку прагнув підкорити її наречений.

​Коли остання шпилька зафіксувала довгу, важку фату з найтоншого іноземного мережива, кравчині з благоговінням відступили назад. Юліана повільно підвелася на ноги й поглянула на своє відображення.

​Виглядала звісно приголомшливо. Сукня з важкого, масного білого атласу ідеально, до найменшого вигину облягала її тонку талію та округлі стегна, спадаючи донизу розкішним шлейфом, що важко шелестів по мармурових плитах. Комір-стійка із прозорого мережива підкреслював її точену шию й гордий поворот голови, а на грудях та рукавах тисячами дрібних іскор блищали ретельно вишиті річкові перлини. Білий колір, як і казав уночі Едвард, робив її схожою на крижану, але неймовірно палку богиню війни. Її золотисте волосся, зібране у високу складну зачіску, відкривало бліде обличчя, де зараз горіли лише великі, темні від хвилювання очі.

​Вона виглядала як найдорожчий і найнебезпечніший трофей у цьому світі — здобич, заради якої чоловіки випалювали міста. Юліана дивилася на себе й відчувала, як разом із цією вагою парчі до неї повертається її запекла, колюча гордість. Вона була готова вийти до свого ката. Щоб дати йому відсіч.

Важкі карети одна за одною зупинялися біля парадного входу до собору, висаджуючи пишну шляхту. Але коли з екіпажу вийшов Касій, натовп мимохідь подався назад, звільняючи їм дорогу. Колишній інквізитор та воїн виглядав суворо й велично в темному парадному каптані, проте вся увага присутніх миттєво прикувалася до жінки, яка тримала його під руку.

​Еліра була приголомшлива. Для цього дня вона обрала образ глибокого, насиченого сапфірового кольору, який робив її схожою на саму ніч, що спустилася на шляхетне зібрання. Важкий шовк сукні облягав її фігуру, вигідно приховуючи початкові, ледь помітні зміни тіла, зумовлені новою вагітністю. На плечах лежала тонка темно-синя накидка, яка при кожному кроці шелестіла, наче лісове листя під вітром, а темне волосся, перехоплене срібними шпильками, важкою хвилею спадало на спину. На тлі біло мармурових колон собору її сапфіровий образ палав особливим, відьомським вогнем.

​Касій нахилився до її вуха, обпалюючи щоку гарячим подихом, і щось мило прошепотів. Еліра тихо розсміялася, притуляючись плечем до його міцних грудей і заглядаючи в його потемнілі очі. Між ними зараз панувала чиста пристрасть і довіра, плітки їм більше не дошкуляли.

​Дзвони собору пролунали на весь округ, сповіщаючи про початок вінчання. Важкі брами розчинилися, і Юліана ступила на килимову доріжку.

​Едвард чекав її біля вівтаря. Його фігура в чорному камзолі з золотим гаптуванням здавалася висіченою з граніту. Коли Юліана підійшла ближче, їхні погляди схрестилися, наче сталеві клинки в розпалі бою. Дівчина трималася гордо, але її пальці, що стискали весільний букет, видавали внутрішнє тремтіння. Едварду дуже сподобався її наряд. Він вже подумки знімав його. І втілював свої пристрасні бажання. Подумки рахував хвилини, щоб нарешті торкнутися її.

​Священник почав читати давні клятви. Голос його лунко відбивався від високих склепінь собору, де застигли сотні свідків. Наречені виголосили свої обітниці. Юліана намагалася говорити твердо, але на останніх словах її голос здригнувся під важким, обіцяючим поглядом нареченого.

​— Оголошую вас чоловіком і дружиною, — урочисто промовив старець.

​Едвард не чекав ні секунди. Він зробив один швидкий крок, жорстко перехопив її за талію, притискаючи до свого міцного тіла, і безжально відкинув важку фату з її обличчя. Губи вп'ялися в її рот владним, глибоким і запеклим поцілунком господаря, який нарешті офіційно затаврував свою найдорожчу здобич. Юліана аж заплющила очі від несподіванки, судорожно вчепившись в його плечі, а в залі пролунав захоплений шепіт шляхти. Едвард брав своє за правом сили перед усім світом.

​Еліра спостерігала за цією сценою з дального ряду, тримаючи Касія за руку. На її красивих губах грала тонка, іронічна усмішка. Вона дивилася на те, як Юліана згорає від сорому й безсилої люті в обіймах свого нового господаря, і щиро зловтішалася.

​«Ну що, дерепо, догралася — з гордим, переможним єхидством подумала верховна відьма, сильніше стискаючи пальці свого чоловіка. — Отримала свій трофей? Хотіла чужого чоловіка, а тепер приборкуй власного. Нехай Едвард виб'є з тебе всю цю міську пиху. Твій ешафотофіційно розпочався, а мій Касій назавжди залишиться в моєму лісі. Зі мною».

​Вона перевела погляд на Касія, який абсолютно байдуже дивився на вівтар, і лагідно провела долонею по його плечу.

Потім почався пишний бенкет.

Зала палацу гуділа від сотень голосів, брязкоту срібних кубків та шорсткого шелесту шляхетних шлейфів. Гості пили без міри, столи ломилися від дичини, а музиканти на хорах витискали з інструментів швидкі, шалені весільні марші.

​Один за одним до столу підходили найвпливовіші графи та барони князівства. Напідпитку, розпашілі від вина, вони схилялися в поклонах перед Едвардом і гучно, без жодних палацових натяків, бажали йому міцного чоловічого здоров'я та якнайшвидшого отримання законного спадкоємця.

​— Нехай молода княгиня порадує твої землі первістком уже до наступної весни, князю! — громоподібно вигукнув сивий граф, піднімаючи золоту чашу. — Твоїй заставі потрібна нова кров!

​Юліана щоразу від цих слів густо, болісно червоніла. Кров приливала до її щік, обпалюючи шкіру, а пальці під скатертиною судорожно шматували тонку мереживну серветку. Вона почувалася конем на торгу, якого обговорюють перед покупкою, і ця прилюдна фіксація на її майбутньому ліжку змушувала її серце калатати від приниження.

​Бажаючи сховатися від цих масних поглядів, Юліана мимохіть підвела очі й кинула короткий погляд через усю залу туди, де за дальнім столом сиділи гості з Далемару.

​Едвард миттєво зловив цей погляд. Його хижі очі, що не припиняли стежити за кожним рухом молодої дружини, звузилися до ледь помітних щілин. Він простежив за траєкторією її очей і вперше за цей вечір відчув, як усередині нього щось болісно стиснулося. Ревнощі. Глухі, владницькі чоловічі ревнощі, які обпалили його зсередини не гірше за міцну настоянку.

​Він подивився на Касія. Воїн сидів до столу напівбоком, а його суворий профіль залишався абсолютно нерухомим. Касій навіть бровою не вів у бік чільного столу. Він не дивився ні на блиск білого атласу Юліани, ні на золото її прикрас. Весь його простір, уся його увага були повністю, без залишку зосереджені на його дружині. Він акуратно нарізав м'ясо на її тарілці, щось тихо говорив їй на вухо, змушуючи ту знову й знову м'яко всміхатися в його плече. Касій захищав свій світ від цього палацового бруду, в цьому світі для Юліани не існувало навіть порожнього місця.

​Едвард задоволено відзначив байдужість воїна, але сам факт того, що його жінка — його офіційна здобич — сміє в цей день шукати очима іншого, вивів його з рівноваги.

​Він різко нахилився до Юліани, втискаючись своїм міцним плечем у її білий корсет. Подих, що пахнув міцним вином і гірким тютюном, обпалив її мочку вуха. Голос князя звучав як злісний, хрипкий шепіт, від якого по шкірі дівчини миттєво побігли дрижаки:

​— Шукаєш поглядом іншого, Юлі? Дивишся, як він горнеться до своєї дружини? Забудь про нього. Він навіть не згадає твоє ім'я через місяць. Ти дивитимешся тільки на мене. На сьогодні розваги закінчилися. Готуйся до того, що за кілька годин я зачиню ці двері. Я здеру з тебе цю милу сукню, обцілую кожну частину твого тіла, і братиму тебе так довго й жорстоко, що в твоїй голові не залишиться жодної думки, крім мого імені. Ти стогнатимеш під моєю вагою до самого ранку, виконуючи всі побажання моїх гостей про спадкоємця. Ти належатимеш мені кожним своїм подихом. Ти тільки моя.

​Юліана застигла, боячись навіть повернути голову в його бік. Щоки вже палали не від сорому, а від дикого плотського жару, який ці погрозливі, хтиві фрази запалювали в її тілі. Вона відчувала, як під білим атласом зрадницьки тремтять її коліна, а Едвард, побачивши цю її реакцію, лише небезпечно загарчав від задоволення, сильніше стискаючи її лікоть під столом.

Музика на хорах гриміла дедалі нестримніше, затягуючи гостей у галасливий вихор весільного танку. Шляхта Далемара та земель Едварда змішалася в єдиний розпашілий натовп, де криноліни суконь зачіпали важкі чоботи офіцерів, а сміх глушив брязкіт золотих кубків.

​Мирослав повільно підвівся з-за чільного столу. Оминувши танцювальне коло, він спокійно попрямував до дального кутка зали, де в тіні кам'яної арки сиділи гості з Далемару. Касій миттєво підвівся, вирівнюючись перед князем, а Еліра лише граціозно схилила голову, тримаючи руку на своєму сапфіровому шлейфі.

​— Весілля вдалося, — тихо, але вагомо промовив Мирослав, зупиняючись поруч і оглядаючи залу з виразом глибокого полегшення на обличчі. — Але мені тут більше немає чого робити. Документи підписані, союзи скріплені залізом. Назад у Далемар я поїду вже з вами, Касію. Мій екіпаж вирушить на світанку. Мені потрібен твій загін супроводу на перевалах.

​Касій коротко кивнув, погляд залишався суворим і зібраним:

— Мої люди будуть готові, князю. Коні під сідлом, зброю перевірено. Перевали зараз хиткі, Орден веде себе занадто тихо, тому зайві клинки на дорозі не завадять.

​Еліра м'яко всміхнулася, в її зелених очах проблиснув той самий відьмський вогник:

— Ми з радістю складемо тобі компанію, Мирославе. Мені вже кортить залишити ці пишні стіни й повернутися до внутрішньої тиші мого лісу. Палацова розкіш втомлює швидше за чаклунство.

​— Розумію тебе, Еліро, — Мирослав притишив голос, мимохідь кинувши погляд у бік Юліани, яка сиділа за столом біла як стіна. — Але тепер у моєму домі нарешті настане благословенний спокій. Едвард отримав те, чого прагнув. Нехай тепер він шукає протиотруту від її характеру.

​У цей момент герольд голосно вдарив металевим жезлом об підлогу, оголошуючи танець молодят. Гості миттєво розступилися, утворюючи велике порожнє коло в центрі зали.

​Едвард підвівся, важко ступаючи чоботами по мармуру, і протягнув руку Юліані. Дівчина встала, білий атласний шлейф важко зашелестів по підлозі. Вклала свої холодні пальці в його гарячу долоню, відчуваючи, як тисячі поглядів прикувалися до них.

​Музика зазвучала тягуче, владно й темно. Це не був легкий танець — Едвард щільно затиснув її в своїх обіймах, Юліана відчувала кожен удар його серця і навіть напруження м'язів. Він кружляв її залою, наче демонстрував усім свою законну здобич. Погляд палав неприхованим плотським голодом, і кожним кроком він давав їй зрозуміти, що гра закінчилася.

​Щойно згасли останні акорди, Едвард не став чекати традиційних вечірніх обрядів чи проводів. Він жорстко перехопив Юліану за талію і, не звертаючи уваги на схвальні вигуки шляхти, упевнено повів свою законну дружину геть із зали — через анфіладу довгих коридорів прямо до своїх зачинених покоїв у головній вежі.

​Юліана йшла поруч, задихаючись від хвилювання. Важкий шлейф сукні плутався в ногах, а серце в грудях калатало від дикого суміші страху та невідомого досі жару. Вона розуміла, що за дверима цієї спальні її колючий характер більше не матиме жодної сили.