Раді Вас бачити!

Раоко розповідав цю історію значно пізніше, коли вже ніхто в Колі не наважувався назвати його союзником, і коли єдиним, хто ще погоджувався його слухати, лишався той, чия довіра важила найбільше і коштувала найдорожче. Він розповідав її тихо, без театральності, як розповідають речі, у правдивості яких сумніваються навіть самі оповідачі.

— Час пам'ятає не лише те, що сталося, — казав він, — а й те, що могло б статися. Там, де іншим видно лише прямий шлях, він береже безліч забутих поворотів, зламаних мостів, мертвих кінцівок. Він шепоче про те, що не збулося — і робить це особливо гучно для тих, хто лишився.

В одному з таких розломів історії, на попелищі, де дім перетворився на обвуглені кістки, стояла дівчинка з відлунням болю в очах. У цій часовій петлі Діаріс, як і батько, загинув — захлинувся димом, не встигнувши винести ні книг, ні надії. Але чиясь рука в останню мить виштовхнула назовні тільки її — молодшу сестру, Іолу.

Вона не кричала. Не плакала. Не просила повернути назад. Уже тоді, крізь кіптяву й жар, вона бачила не полум'я, а розвилку. Вона відчувала: щось мало піти інакше. Десь там, в іншій течії, батько досі живий. Досі живий брат. Досі б'ється серцем їхній дім. Але тут — лише порожнеча і приглушений голос долі, що прокидався в ній.

Лист, знайдений біля дверей, м'яка в'язь, суворі рядки. Запрошення до Колегії Лівертрон, великої академії магів. Перепустка в життя, про яке не знав Діаріс, — бути носієм сильної магічної волі, учнем порядку. Але лист був не їй. Не для Іоли. Вона прочитала його — вголос, повільно, ніби звертаючись до примари, яка не могла відповісти.

Тієї ночі, коли попіл ще диміла, вона заснула просто серед уламків, надто виснажена, щоб шукати кращого прихистку, — і знову побачила її. Жінку в багряному вбранні, чиє обличчя раніше приходило у снах, яку Іола не пам’ятала.

— Не туди, дитино, — сказав голос, і Іола уві сні впізнала його так, ніби чула все своє життя. — Лівертрон навчить тебе служити чужому порядку. Він забере твою лють і поверне слухняність. Тобі не потрібна слухняність. Тобі потрібна сила, яку жоден орден не дасть безкоштовно.

— Знову ти? — запитала Іола увісні, хоча вже здогадувалася.

— Іди в Ревейн. Там мова не про послух. Там мова про ціну — і принаймні ціну ти зможеш обрати сама.

Іола прокинулася з відчуттям, ніби прожила ще одне життя за ту коротку мить сну. Вона підвелася, підійшла до вогню, що ще жеврів серед уламків, і кинула лист туди, дивлячись, як полум'я жадібно з'їдає печатку Колегії.

— Лівертрон? Ні, — сказала вона злим голосом, хоча злість ця була спрямована радше на саму себе, на ту частину, яка на мить захотіла піти туди, куди наказували, а не туди, куди кликав сон.

Вона не хотіла бути частиною їхнього світу. Ніхто не прийшов, коли дім спалахнув. Ніхто не зупинив руйнування. Іола відмовилася від їхніх правил, їхніх щаблів, їхніх академій. Її шлях лежав не по прямій, а в пошуках тріщин між часовими пластами. Вона зникла.

Здавалося б — дівчинка пропала в хаосі обвалених доль, розсипаних карт світу. Але це була лише видимість. Іола пішла в Ревейн, у тіньову державу, куди її направила Улу так само впевнено, як мати направляє дитину до знайомого дому, навіть якщо дитина в цьому домі ще ніколи не бувала.

Там вона почала збирати знання, немов уламки дзеркала. Не храм — лабіринт. Не наставник — безумець. Не мудрість — сила, випалена на шкірі. Пошуки часу стали для неї не дорогою, а жертовником. Вона платила пам'яттю — перевантажуючи власну свідомість. Платила сном — втрачаючи відчуття днів. Платила кров'ю — своєю і чужою. Її не вчили, її випробовували. Вона не ставила питань — тільки брала.

Присмерк над Ревейном був густий, як кров на воді. У цю годину тіні починали шепотіти, і навіть каміння вулиць, здавалося, напружено затамовувало подих. Місто жило. Темними провулками рухалась Іола, немов сама була шматком відрізаного минулого.

У Ревейні не було звичайної варти в тому сенсі, у якому її розуміли інші держави. Були Ворони — особиста гільдія, що несла слово королеви, суд і кару в одній і тій самій руці. Не армія, не варта — щось значно давніше й значно особистіше, вони судді й кати водночас, обрані не за походженням, а за здатністю бачити, коли доля справді порушена, а коли лише здається такою через людську впертість. У Ревейні казали: “закони пишуть писарі, але вирок виносять Ворони”. Це не було перебільшенням.

Її пошуки привели в замок на містом. Ціль одна. Проникнення в Заборонену бібліотеку почалося з вогню. Не явного — прихованого, символічного. Свічка, запалена в покинутому склепі, слугувала кодом. Прихована руна на стіні — ключем. Троє вартових, що охороняли бічні ворота, заснули на місці — не магією, а точним розрахунком дозованого еліксиру за записів Акасі. Крізь другу печатку вона пройшла, синхронізуючи пульс із ритмом зачарованого каменя, як вчив один безумець із Каліанту. Третю пастку вона подолала не розумом, а інтуїцією, кинувши власну тінь у жертву.

Все всередині бібліотеки дихало забуттям. Вона знала, що шукає… Книгу з вирваною сторінкою, що описувала «відкликання теперішнього». Він міг би дати їй те, що вона не наважувалася навіть сформулювати, шанс змінити розвилку, ту саму, у якій Діаріс загинув, а батько згорів разом із ним. Але крок позаду перервав її.

— Ми ховаємо книги краще, ніж тіні, — пролунав спокійний голос.

Іола обернулася. З напівтемряви вийшов Азраал Делмонте — Ворон, брат королеви, клинок її волі. Не вбраний у обладунок, не погрозливий. Але присутність його була, як холод від заточеного леза біля горла. — Чому ти тут? — запитав він, ніби в цьому не було особливої важливості.

— Мені… потрібна була книга, — сказала вона. Голос звучав скуто. — Лише одна.

— Це найохоронніша бібліотека континенту. Ти пройшла крізь пастки, обманула варту, вимкнула маяк тривоги. І це все заради однієї книги, — його голос не підвищувався, але вага його була непорушна.

— Я шукаю формули. Часові. Ті, що приховані. Я… мушу дізнатися.

— Для чого?

— Щоб повернути те, що відібрано. Або зруйнувати те, чого не мало бути. — Трохи невпевнено, але чітко сказала Іола.

Азраал зробив крок ближче. Його погляд не погрожував — оцінював, майже з тією самою відстороненою ретельністю, з якою вона сама щойно оцінювала пастки бібліотеки.

— Ти віриш у долю?

— Я вірю в помилки. У те, що час — не потік, а сітка. Я шукаю ножиці.

Тиша. А тоді він, замість очікуваного вироку, зробив те, чого Іола не могла передбачити.

— Знаєш, чому Ворони служать саме Равені? — запитав він, і питання прозвучало так недоречно серйозно для миті, коли він мав би вже кликати варту чи заносити клинок. — Не тому, що вона богиня війни чи багатства, як інші боги. Равена — матрона доль. Вона не карає за порушення шляху. Вона судить намір, з яким його порушують. Різниця, яку більшість ніколи не навчається бачити.

— І який намір ти бачиш у мене?

— Не крадіжку заради влади. Не помсту заради задоволення, — Азраал схилив голову, вивчаючи її так, як вивчають рідкісний, ще не класифікований вид зброї. — Я бачу дитину, що торгується з долею за життя, яке в неї вкрали. Равена цінує таку впертість більше, ніж слухняність. Я бачив, як вона судила королів за менше боягузтво, ніж те, яке ти щойно продемонструвала мужністю.

— Отже, ти мене не вб'єш.

— Ти надто мала, щоб нести те, що хочеш вкрасти, — сказав він, і в голосі його промайнула тінь чогось схожого на жаль. — Але надто здібна, щоб тебе просто вбити. Вбивство здібності без спроби її спрямувати — це не суд, дитино. Це марнотратство. А Ворони не марнотратять те, що може ще послужити рівновазі.

Він повернувся.

— Ідім. Я знаю, хто зможе тебе спрямувати. Якщо згориш — ніхто не згадає. Але якщо виживеш — матимеш ім'я, від якого здригнеться сама вічність.

Те, чого Іола не знала тоді — і чого Азраал не сказав уголос жодного разу за весь наступний рік, — було простіше й водночас важче за будь-яке богословське пояснення, він упізнав у ній щось від себе самого замолоду, коли ще не носив титулу Ворона, а був просто хлопчиком, що торгувався з долею за право не бути тим, ким його народили. Равена, як він вірив, не судила минуле. Вона судила те, ким людина вирішувала стати всупереч йому. А Ворон, що бачить у чужому відчаї відображення власного, рідко може змусити себе занести клинок першим.

Наступний рік Іола провела під землею, у місцях, де час крапав зі стелі. Вчителя ім’я ніхто не назива — або він сам забув своє ім'я так давно, що воно перестало щось важити. Він не хвалив і не лаяв. Лише показував. Як сповільнити чуже серце на один удар. Як ховатися між ударами блискавки. Як бачити тріщини в потоці й вклинювати туди власну волю. Але водночас, у ті дні, коли Учитель вважав її ще не готовою до чергової лекції з часової магії, її навчанням займався Азраал особисто — і це було зовсім інше навчання, тілесне, без жодної магії взагалі.

— Час можна вкрасти, — казав він, показуючи їй, як тримати клинок так, щоб рука не тремтіла навіть після годин виснаження, — але тіло крадене не буде. Тіло або встигає, або ні. Магія часу зробить тебе небезпечною для тих, хто не бачить удару заздалегідь. Клинок зробить тебе небезпечною для тих, хто бачить.

Вона падала частіше, ніж перемагала. Синці на її руках змінювали кольори швидше, ніж вона встигала їх помічати. Але Азраал ніколи не піддавався навмисно і саме ця чесна, майже байдужа суворість — без жалю, без приниження — навчила її більшого, ніж будь-яке лагідне заохочення могло б навчити.

— Чому ти взагалі витрачаєш на це час? — запитала вона якось, важко дихаючи після чергового програного двобою. — Равена цінує намір. Ти вже його оцінив. Навіщо ще й це?

— Бо намір без вміння втілити його — це просто чергова гарна смерть, — відповів Азраал, простягаючи їй руку, щоб допомогти підвестися. — Равена судить долю. Я — ні. Я лише намагаюся, щоб дитина, чий намір вона схвалила, не загинула від першого-ліпшого дурня з мечем, перш ніж доля встигне винести власний вирок.

Вони працювали з фоліантами — книгами, що були не просто сувоями, а живими істотами. Кожен такий том вимагав ціну. Один — частину спогадів. Другий — кілька годин життя. Третій — біль, і не обов'язково власний. Вона крала секунди, накопичувала миті, вчилася красти чуже майбутнє, запечатуючи його в кристали. Але чим більше вона знала — тим сильніше зростав страх. Чутки повзли швидше за вітер. Ім'я «злодійка часу» почали шепотіти в підземних колах. Іола зрозуміла — ті, хто знають про неї, почнуть полювання. Навіть вчитель… став загрозою.

— Ти добре вчишся, — сказав він одного разу, не дивлячись на неї, перегортаючи живий фоліант.

— Ти знав, що я прийду, — відповіла вона.

— Звісно. Так влаштований час. Учень мусить убити вчителя. Або лишиться учнем назавжди.

— Ти міг мене зупинити.

Він уперше підняв погляд.

— Міг. Але я хотів, щоб ти пройшла до кінця. Навіть якщо цей кінець — я.

Вона підійшла, без поспіху.

— Дякую. За все.

— Куди ти тепер?

— До нього. Делмонте знає. Він бачив мене справжню. Він… загроза, клітка яка буде тримати мене в моєму же страху.

Учитель закрив очі й кивнув.

— Тоді тепер ти — справді злодійка часу. Прощавай.

Клинок увійшов м'яко. Без звуку. Без ненависті.

Вітер в'юнився над шпилями, тріпав темні знамена, ніби передчуваючи — сьогодні одна з ниток світу обірветься. Іола стояла на карнизі вежі, вдивляючись в освітлені зали. Внизу — патрулі. На стінах — гліфи тривоги. Але вона знала, він сам дозволить їй увійти. У залі ради горів лише один смолоскип. У його мерехтливому світлі Азраал стояв біля вікна з розпущеним волоссям і без обладунку — як воїн перед відпусткою або перед смертю.

— Ти прийшла, — промовив він, не обертаючись.

— Ти знав, — прозвучав її голос.

Він обернувся. На обличчі не було ні страху, ні подиву. Лише усмішка людини, яка занадто довго жила в теперішньому й бачила забагато смертей.

— Так. Я знав із тієї ночі в бібліотеці. Коли ти дивилася на книги так, як на людей дивляться кати.

— Ти знав і не зупинив мене?

— Я хотів побачити, чи зможеш ти перевершити саму себе. Протистояти долі, а не просто пливти течією, — він ступив ближче. — Але тепер бачу, ти не шукаєш зцілення. — Він витримав паузу. — Ти прагнеш кінця.

— Я шукаю свободу, — сказала вона. — Без спостерігачів. Без тих, хто знає, ким я була.

— Тоді спробуй її забрати.

Клинки зіткнулися в іскрах. Він був швидшим. Вона — програвала. Він знав прийоми вбивць, воїнів, Воронів. Вона — рухи тіней.

— Ти вчилася в найкращого, — сказав Азраал, відбиваючи удар.

— Я вбила найкращого, — прошепотіла Іола без краплі жалю.

Він завмер на одну мить. І в цю мить вона встромила клинок — точно, у підребер'я. Але… нічого. Ні крові. Ні звуку. Шкіра спалахнула золотим, ніби його тіло відмовлялося вмирати.

— Дурненька, — сказав він тихо. — Думаєш, ти перша, хто хотів мене вбити? Равена береже мене. Поки Ревейн стоїть, я пов'язаний із ним.

Іола відсахнулася. Серце гупало глухо.

— Тоді я не вб'ю тебе… — голос став крижаним. — …Я заберу твій час.

Вона витягла фоліант. Червона обкладинка, як шкіра демона. Печатка у формі пісочного годинника, що тріщав від напруги.

— Це… — він зробив крок. — Ти не знаєш, що робиш.

— Знаю. Я — твоя учениця. І твій кінець.

Слова закляття рвали повітря. Літери злетіли, як зграя воронів, і закрутилися між ними вихором. Час застиг, почав ламатися. Все навколо — свічки, вітер, навіть звук — стиснулося в точку. Азраал кинувся до неї, але сповільнився. Шкіра його зблідла. Рухи — потягнулися, як крізь воду. Очі його раптом розширилися — він побачив себе. Не в дзеркалі — у її очах. Старіючого. Позбавленого сили.

— Що ти…

— Я не вбиваю. Я просто забираю те, що тобі більше не потрібно.

З останнім словом вона закрила фоліант, і він розсипався. Пил часу зірвався з його плечей. Волосся посивіло. Клинок упав. Він упав на коліна — не мертвий, але позбавлений років. Позбавлений теперішнього. Він подивився на неї, усвідомивши свою помилку — і, можливо, десь у цій самій останній миті, ще й правоту тих слів, які колись сказав їй про Равену. Доля справді судила намір, а не результат, а результат щойно винесла сама Іола, своєю власною рукою.

Місто не знало спокою з тих пір, як знайшли тіло — точніше, майже тіло — Азраала Делмонте, брата королеви, меча її волі й легенди ордену Воронів. Його падіння стало громом серед ясного неба — неможливим, незбагненним. Ворони злетіли в небо, крила їхніх тіней вкрили вежі й вулиці. Каналами й дахами, храмами й трактирами — усюди йшов пошук.

В один із днів вона вирушила на зустріч із торговцем рідкісними речами, від якого залежав доступ до одного з фоліантів для магії часу та її втечі.

— Ти знову з цим проханням? — хмикнув він, озираючись. — У Ревейні багато тих, хто хоче грати з часом. Але не всі готові платити ціну.

— Мені потрібні ці фоліанти, — сказала Іола твердо. — За них буде щедра плата. І твоя безпека — під моїм покровительством.

Торговець замислився, але зрештою кивнув.

— Гаразд, але якщо хтось спитає — я тебе не знаю.

Пізніше, біля воріт міста, вартовий зупинив Іолу, підозріло на неї подивившись.

— Нікого не випущу без дозволу Ради. Ти хто така, щоб обходити порядок?

— Я просто гостя, — відповіла Іола спокійно, — але якщо хочеш, я можу допомогти тобі вирішити пару проблем на чорному ринку. Простіше буде отримати підвищення, ніж чекати наказу до дії.

Вартовий почухав потилицю, побачивши її впевненість і рішучість.

— Гаразд, але попереджаю — вдруге я не піддамся.

Тієї ночі вона покинула Ревейн і зникла надовго.

Минуло дванадцять років. І от одного разу, після стількох років тренувань і невдач, вона наважилася. Жодного прямого втручання. Жодних розмов із братом. Він не мав знати. У день, коли Діаріс мав урятувати її, вона випередила його. За кілька годин до того підкупила торговців, щоб ті затримали брата довше в пошуках потрібних товарів, навіяла вартовим, щоб ті затримали його біля воріт і перевірили документи, змінила розклад походу батька. Ланцюг незначних дрібниць, але часу не потрібні гучні кроки, він підкоряється тонкощам.

І от він спізнився. Не встиг до трагедії. І тоді доля повернулася інакше — він не зміг урятувати рідних, він пішов далі. Спершу в Лівертрон, потім у Ревейн. Далі — тільки до межисвіття. До Хроніса. До Хранителів. Вона лишилася в тіні.

Але втручання лишає слід. У тканину часу вп'явся новий шрам. І він тягнувся до неї. Туди, де правила більше не діяли — у межисвіття. Там вона зустріла себе. Іолу-Хранительку. Ту, що мала бути. Ту, що пройшла шлях Діаріса замість нього. Вона знала порядок. І вірила в нього.

— Ти не мала втручатися, — сказала Хранителька рівно. — Ми всі платимо ціну. Ти заплатила свою, коли вижила замість нього. Далі йти було не можна.

Іола-втікачка повільно обійшла її по дузі, не відводячи очей.

— Я вже її заплатила. Кров’ю. Пам’яттю. Роками, які забрала в інших. Я віддала себе, щоб він жив. Значить, я все зробила правильно.

— Правильно для кого? — Хранителька зробила крок назустріч. — Для нього? Він став тим, хто ламає вузли голими руками. Для світу? Ти відкрила тріщину, через яку тепер тече гниль. Для себе? Подивись, ким ти стала.

— Я стала тією, хто не чекає, поки доля змилостивиться, — відповіла крадійка тихо, але з такою люттю, що повітря навколо затремтіло. — А ти… ти просто прийняла ланцюг і назвала його обов’язком.

Хранителька зітхнула — майже по-людськи.

— Тоді нам нема про що говорити.

Бій почався без сигналу. Вони зійшлися в центрі вузла, і межисвіття відповіло стогоном. Час навколо рвався на клапті. Іола-втікачка била гостро, брудно, крала миті прямо з рухів суперниці. Хранителька відповідала широко й холодно — ударами, відточеними століттями обов’язку.

Хранителька використовувала знання набуті за життя, яких «наша» Іола ніколи не мала. Іола-втікачка відповідала навичками Азраала, прийомами вбивці.

— Ти навіть не жила! — крикнула вона. — Ти просто виконувала чужий сценарій!

— А ти зруйнувала всі сценарії, які могли б зберегти хоч когось ще!

Удар, який вирішив усе, був майже випадковим.

Крадійка, вже на межі, зробила останнє, що в неї лишилося — чисту, відчайдушну волю. Вона вкрала у суперниці не час. Вона вкрала мить, у якій та ще вірила, що все робить правильно. Хранителька на частку секунди захиталася. І в цю щілину Іола вдарила наскрізь.

Посох Хранительки розколовся з дзвінким, майже музичним звуком. Вона впала на коліна, тримаючись за груди. Золоте світло почало залишати її тіло тонкими тремтливими нитками.

— Ти… навіть не розумієш, що щойно зробила, — прошепотіла вона.

Іола стояла над нею, важко дихаючи.

— Розумію. Я забрала те, що мало бути моїм від самого початку.

Останнє світло полинуло з тіла Хранительки. Тіло осіло і розсипалося сірим попелом, який одразу підхопив вітер межисвіття. А там, де щойно була вона, у повітрі згустилося золоте сяйво. Воно стискалося, густішало, набувало ваги й форми. За кілька ударів серця на обвугленому камені перед Іолою лежав старий, теплий ключ. Важкий. Живий. Ніби серце, яке ще не встигло зупинитися. Іола повільно нахилилася і взяла його. Ключ ліг у долоню так природно, ніби завжди там і був. Вона закрила пальці. І вперше за довгі роки відчула, що тепер із нею щось більше, ніж просто лють і вкрадений час. Але Іола залишилася одна. З ключем. І з порожнечею, яка раптом стала значно гучнішою.

Після цього вона не пішла в Зал Часу. Вона йшла слідом за тим, кого врятувала. Спочатку — за юним Діарісом, що сидів серед попелу з обгорілим листом у руках. Потім — за хлопцем, який йшов до Лівертрону, а за ним тягнулася її власна тінь. Вона дивилася, як його виключають. Як він блукає межисвіттям. Як б’ється з Лицарями. Як проживає вісімдесят вісім смертей родини. Як приймає ім’я Дахака.

Вона бачила, як він вбиває Давіуса. Бачила, як збирає осколки.

Бачила битву за Еліант. І кожного разу, коли його сила спалахувала особливо яскраво, ключ на її грудях відповідав тихим, голодним теплом.

Коли Дахака розірвав хроноядро і світ ляснув, стискаючись у нову, недосконалу, але живу форму, хвиля сили вдарила і по ній. Ключ спалахнув. Межисвіття розкрилося під її ногами, як квітка. І Іола знову стала Хранителькою. Тільки тепер усередині неї жило двоє.

Спогади тієї, що йшла правильним шляхом, виконувала обов’язок і вірила в вузли. І спогади тієї, що крала, вбивала, палила запрошення в Лівертрон і міняла долю брата ціною власної душі. Вона пам’ятала обидва життя. Обидва болі. Обидві правди. І коли вона вперше після цього ступила в Зал Часу — з коротким зеленим волоссям, з ключем на грудях і з очима, у яких золото змішалося з чимось темнішим, — ніхто з тих, хто вижив, не зрозумів що сталося. Дахака лише дивився на неї довго й мовчки, ніби намагався згадати щось важливе, що постійно вислизало.

А вона мовчала… Бо ще не вирішила, ким саме хоче бути тепер, коли нарешті стоїть поруч з ним — і водночас на місці тієї, яку вбила, щоб сюди потрапити. Лише Хроніс розумів, але мовчав. Ця тиша ще більше лякала Іолу, бо вона розуміла, він бачить правду, але чекає. Чого саме ніхто не розумів, крики, питання які вона пропускала мимо, бо в її розумі плутались спогади, плутались життя. Вона Хранитель часу, але й аномалія, яку сама й породила.