Раді Вас бачити!

Він сидів серед попелу, поки небо повністю не почорніло. Лист у руках уже не тремтів — пальці просто задерев'яніли. Посох лежав поруч, руни на ньому світилися слабко, ніби самі боялися порушити тишу.

Діаріс перечитав текст тричі. Потім ще раз. Слова батька не змінювалися.

«Сину мій… Якщо ти це читаєш — значить, я все зробив правильно. Ти не самотній, хоч і далеко. Ми з Іолою чекатимемо тебе у новому домі. Цей посох відгукнеться лише тобі… У Лівертроні ти знайдеш більше, ніж знання. Ти знайдеш істину…»

Він тихо засміявся. Сміх вийшов короткий і неживий.

— Істину, — повторив він уголос. — Ти навіть померти не зміг так, щоб не залишити мені ще одне завдання.

Попіл ворушився під подихом нічного вітру, і в ньому ще жевріли червоні цятки — останні, впертіші за інших. Діаріс дивився на них довго, аж доки не зрозумів, що чекає, коли котрась із них згасне. Жодна не гасла. Здавалося, вогонь теж не знав, що робити далі.

Він піднявся тільки на третій день. Тіла він поховав сам — довго, мовчки, доки від них не лишилося нічого, що можна було б упізнати. Земля була твердою, лопата — чужою, руки — не своїми. Двічі він сідав просто в яму й дивився в стіну з глини, поки не відпускало настільки, щоб копати далі. Амулет Акасі забрав, як пам'ять. Посох узяв. Лист сховав за пазуху. Більше з попелища він нічого не виніс.

Коли він востаннє озирнувся на пагорб, той уже не здавався домом. Просто горбок чорної землі, над яким кружляли галки. Діаріс кивнув їм, наче старим знайомим.

— Приглядайте, — сказав він хрипко. — Хтось же мусить.

Дорога виявилася довшою, ніж він очікував.

Він ішов пішки через землі Сільфаду, до Гарсії — королівства вільних народів, де, як казали, уживаються всі раси. Дні лягали один на один, як шари старого пергаменту: ліс, поле, струмок, знову ліс. Найкраще він запам'ятав тишу — не порожню, а щільну, таку, що тиснула на вуха, коли хотілося почути хоч один рідний голос.

Грошей майже не було. На дроу з Мариду дивилися довше, ніж на інших. Не зі злістю. Скоріше з тією обережністю, з якою дивляться на істоту, що вміє розмовляти з темрявою. Ночував у лісах і покинутих хлівах. І майже щоночі відчував одне й те саме: за ним ідуть.

Силует ніколи не підходив близько. Не показував обличчя. Просто був — між деревами, на гребені пагорба, у відблиску місяця на воді. Іноді Діарісу здавалося, що постать жіноча. Іноді — що він упізнає ходу. А потім силует розчинявся, і залишався тільки вітер.

Одного разу він різко обернувся й крикнув у темряву:

— Якщо ти прийшла мене вбити — зроби це зараз. Якщо ні — зникни.

Відповіді не було. Наступної ночі силует знову йшов за ним на тій самій відстані.

Село Рівел зустріло його запахом мокрого каменю, ладану й стриманої настороженості. Це було поселення в Гарсії, що стояло на березі величезного озера, яке місцеві називали Туманним. Навіть у найясніший день над водою лежав густий, непроглядний туман — білий, важкий, нерухомий, як молоко в глечику, що постояв на морозі. Казали, що це захист самої Колегії. Казали також, що ті, хто намагався переплисти озеро без дозволу, просто зникали в молочній пелені і більше не поверталися.

Лівертрон було майже не видно. Лише іноді, коли вітер на мить розривав туман, високо вгорі проступали сірі стіни й гострі вежі, що парили без жодної опори, — і Діаріс, задерши голову, стояв на розмоклій вулиці й думав, що вперше в житті бачить щось, у чому батько міг би знайти хоч крихту втіхи.

У центрі села височів собор. Білий, чистий, з гострими шпилями, схожими на голки, що штопають небо. Поруч, за високим муром, — база Інквізиції. Люди в Рівелі говорили тихо. Коли бачили дроу, просто відводили очі трохи швидше, ніж від інших чужинців.

Човняр виявився сухорлявим чоловіком із очима, які вже нічого не дивували. Він довго розглядав обгоріле запрошення, потім — темну шкіру Діаріса.

— З Мариду, — сказав нарешті й зітхнув. — Давно ваших не возив. Не люблять тут темну магію… хоча й не женуть одразу. Сідай. І постарайся не робити нічого різкого, поки будемо в тумані. Він і без того неспокійний останнім часом.

— Неспокійний — це як?

— Це коли весла раптом стають важчими, а вода — мовчазнішою, — човняр відштовхнувся від причалу. — Не розпитуй. Дивись перед себе.

Човен увійшов у білу пелену. Через кілька хвилин берега вже не було видно. Не було видно нічого — лише густий, вологий туман, що глушив навіть плескіт весел. Діаріс сидів мовчки. Здавалося, що вони пливуть не по воді, а крізь чужий сон. Йому раптом почулося, що хтось ледь чутно ступає по воді слідом за човном, — і вперше за весь шлях він не обернувся, бо боявся побачити, що там нічого нема.

На верхній пристані його зустрів молодий адепт. Хлопець спочатку здригнувся, побачивши срібні очі, але швидко взяв себе в руки.

— Вас чекали, — сказав він обережно. — Хоча… не сподівалися, що прибудете так скоро.

— Дорога була безкоштовна, — відповів Діаріс. — Це прискорює.

Хлопець нервово всміхнувся й повів його довгими коридорами. Стіни Лівертрона були зроблені з чогось, що не було ні каменем, ні склом: вони пульсували мляво, як груди сплячої тварини, і в глибині їх поволі пропливали тіні. Гвинтові сходи піднімалися вгору й одночасно падали вниз, і Діаріс кілька разів мусив зупинитися, щоб не втратити відчуття, де в цьому місці небо, а де підлога. Крізь вузькі вікна лилося рівне біле світло, у якому пливли порошинки — але пливли вони не вниз, а вбік, ніби йшли на якусь свою лекцію.

Уже з перших днів Діаріс зрозумів головне: тут усі жили з постійним відчуттям, що знизу, крізь туман, може піднятися щось гірше за будь-якого учня. Церква й Інквізиція були не ворогами Колегії — вони були її наглядачами.

Навчання почалося з тиші.

— Ви не читатимете жодної книги, — сказала перша викладачка, худа сільфійка з волоссям кольору сивого попелу. — Ні цього тижня, ні наступного. Ви сидітимете й слухатимете, як дихає мана.

Група — три десятки учнів усіх рас, крім, здавалося, самих мар — сиділа в круглій залі під куполом із матового скла. Крізь нього струменіло світло, і в цьому світлі мана виглядала майже видимою: тонкі перлинні течії, що звивалися повз обличчя, стікали по стінах, збиралися в калюжі на підлозі й знову підіймалися вгору, як пара над теплою водою. Одні учні заплющували очі, інші дивилися вгору, ловлячи ці течії повіками. Хтось за його спиною тихо чхнув — і найближча цівка ману злякано відсахнулася.

— Мана — не просто паливо, — повторювала викладачка. — Не сила, яку можна просто взяти. Це співрозмовник, який завжди чує більше, ніж ви кажете.

Діаріс слухав. Слухав усім тілом, як колись слухав ячмінь під вітром, коли батько казав: «Земля скаже сама, коли їй час». І мана сказала. Не словами — теплом, що підійшло до самих кінчиків пальців, лагідно, як кіт, який довго обдумував, чи вартий цей хтось того, щоб потертися об його руку.

Поруч тихо охнув хлопчина з горних дворфів.

— Ти… ти це бачиш? — прошепотів він, дивлячись на долоню Діаріса, над якою слабко, зовсім ненароком, згорнувся крихітний вихор світла. — Ми тут три місяці вчимося, а в тебе воно вже сидить, як кошеня на колінах.

— Не бачу, — чесно відповів Діаріс. — Просто чую.

— То ще гірше, — буркнув дворф і відсунувся на півкроку.

Викладачі помітили його швидко. Магістр Релен після першого ж заняття залишив його після пар. Старий виглядав стомленим.

— Ти не просто береш ману, хлопче, — сказав він тихо, майже м'яко. — Ти з нею розмовляєш. А мана… вона ж має зачатки розуму. Вона може підкоритися. А може й укусити у відповідь. У тебе виходить занадто легко. Це лякає.

— Чому лякає? — здивувався Діаріс.

Релен гірко всміхнувся.

— Бо ті, кому мана підкоряється надто охоче, рано чи пізно починають просити в неї речі, які краще не просити. А дроу… ваша кров і так ближча до тіней. Інші внизу це пам'ятають.

Магістреса Лірель була різкішою, але в її голосі теж чулася не злість, а тривога. Вона вела заняття у вежі вогню — круглій кам'яній залі без вікон, де на стінах постійно плясали язики полум'я, ніколи нічого не палячи. Учнів учили не викликати вогонь, а домовлятися з ним: вгадувати, чого він хоче, чого боїться, що любить. «Вогонь — дитя, яке ніколи не виросте», — казала Лірель, ходячи між учнями з руками за спиною. — «Він голодний, вередливий, і він завжди вважає, що правий. Ваше завдання — не вбити його гнів, а дати йому справу».

Після того як Діаріс на очах у групи одним рухом перетворив ману на чисту аркану вогню й погасив чуже полум'я, вона підійшла впритул.

— Ще раз зробиш таке на відкритому занятті — я буду змушена доповісти, — сказала вона приглушено. — Не тому, що хочу тебе здати. А тому, що якщо цього не зроблю я, зроблять інші. І тоді вниз, у Рівел, полетить не лише твоє ім'я. А наше теж. Зрозумів?

Діаріс дивився на неї рівно.

— Ви мене боїтеся, — він задумався.

Лірель на мить закрила очі, ніби їй було фізично неприємно це визнавати.

— Ми боїмося того, що ти можеш розбудити. І того, як швидко мана тебе слухається. Це… неприродно. Навіть для вашого народу.

Він учився швидко. Занадто швидко. Мана йшла до нього легко, майже з радістю, і перетворювалася на аркану стихій без звичного опору. У вежі води він навчився слухати дощ, що падав за сотні льє звідти, і бачити в краплях чужі береги. У вежі вітру — лежати на повітрі, як на воді, і відчувати, як крізь тіло проходять цілі континенти. У вежі землі — чути, як уповільнено, тисячоліттями, б'ється серце гір. Там, у підземній залі з прозорих кристалів, він одного разу просидів цілу ніч, слухаючи камінь, — і вранці вийшов з таким виразом обличчя, що навіть суворий наглядач, який мав загнати його на сніданок, відступив і мовчки поставив поруч миску з кашею.

За перший рік він обігнав більшість старших учнів. За другий — уже вів окремі заняття під наглядом. Викладачі дивилися на нього змішано: з повагою, з острахом і з тією особливою настороженістю, яку в Лівертроні берегли для тих, кому мана підкоряється надто охоче.

Не всі учні ставилися до цього так само.

— Ага, наш дроу-чудо, — зустріла його одного вечора в коридорі висока молода чарівниця з рівним, лякаюче гарним обличчям. Довкола неї стояло троє прихвостнів. — Кажуть, ти навіть вогонь до пари вчиш. Не боїшся, що вогонь колись відповість?

— Боюся, — сказав Діаріс. — Але менше, ніж ти хочеш.

— Чому?

— Бо вогонь хоча б чесний. Він одразу каже, чого хоче. Не ходить коридорами з друзями.

Чарівниця стиснула вуста. Друзі за її спиною зашаркали ногами. Через мить вона розвернулася й пішла геть, і в її ході було стільки ображеної гідності, що Діаріс майже пошкодував про сказане. Майже.

На початку третього року Архімаг Саркен особисто викликав його.

— Рада вирішила, — сказав він без зайвих люб'язностей. — Ти станеш Магістром кафедри елементалістики. Наймолодшим за всю історію Колегії. Принаймні за ту історію, яку нам ще дозволено пам'ятати.

Діаріс мовчав. Саркен додав тихіше, майже неохоче:

— Це не нагорода. Це спосіб тримати тебе ближче. Під наглядом. Магістр має більше прав… і значно більше відповідальності. Якщо мана раптом вирішить тебе покарати — ми хочемо бути поруч, коли це станеться. А не дізнатися постфактум з Рівела.

Призначення пройшло тихо, без урочистостей. Студенти тепер кланялися глибше. Викладачі стали говорити з ним обережніше. А мана… мана ніби відчула новий статус і почала відгукуватися ще охочіше.

Перше своє заняття він почав з питання.

— Хто з вас чув, як дихає вогонь? — спитав Діаріс, розглядаючи залу, в якій сиділо два десятки напружених облич.

Спершу ніхто не відповів. Потім якийсь відважний хлопчина з Аханду підняв руку.

— Вогонь не дихає, магістре. Він жере повітря.

— Точно, — кивнув Діаріс. — А тепер спитайте себе, що страшніше: істота, яка дихає, чи істота, яка жере. — Він усміхнувся куточком рота. — Ваше завдання на сьогодні — вгадати, чого хоче свічка на вашому столі. Без магії. Просто подивитися. А потім я покажу вам, як вона мене обдурила.

— Вона вас обдурила? — здивувався хлопець із Акри

— Щоразу. Того й учу.

Саме посада Магістра відкрила йому двері, які раніше залишалися закритими. Через кілька місяців після призначення Діаріс уперше спустився до Таємної бібліотеки — місця, куди допускали лише тих, кому Рада була готова довірити не лише знання, а й мовчання. Сходи туди вели крізь три зачаровані двері, кожну з яких відмикав не ключ, а відповідь на питання, що звучало різною мовою й щоразу інакше. Внизу пахло старим пергаментом, воском і чимось солодкавим — так пахне давня таємниця, яку надто довго ніхто не відчиняв. Полиці тяглися в темряву, як ребра велетенської істоти, і десь у глибині поволі, розмірено, крапала вода.

Там, серед запилених полиць і зачарованих замків, він знайшов те, що шукав, навіть ще не усвідомлюючи, що саме шукає.

Тонкий том у чорній палітурці. Без назви. Лише символ переплетених ниток на корінці.

Бібліотекар, побачивши, що саме Магістр Діаріс тримає в руках, лише важко зітхнув.

— Цього тома тут бути не повинно, — сказав старий устало. — На нього не можна навіть дивитися. Особливо Магістрам.

— Але він тут.

— Значить, хтось із нас уже зробив помилку. Не зроби другу. Аркана часу… вона не прощає так само легко, як стихії. Вона пам'ятає.

— Помилки усі роблять, та саме вони стають стимулом їх не допускати. Я гадаю, навіть якщо ця магія під забороною — це не значить, що книгу не можна дослідити.

— Але, мій юний магістре, це небезпечна книга… вона несе зло, — з сумним виглядом відповів Діарісу бібліотекар.

— Зло не сидить у книгах, — сказав Діаріс. — Воно сидить у тих, хто їх читає з певною метою. Я хочу лише зрозуміти.

Бібліотекар довго дивився на нього, і в цьому погляді було щось схоже на жаль — так дивляться на дитину, що вперто йде до відкритого вогню.

— Розуміння, — тихо мовив він, — теж буває метою.

Діаріс забрав книгу мовчки, не дивлячись на заборону бібліотекаря. Він читав ночами. Свічка, що стояла на його столі, за ці тижні вигоріла до основи двічі, і вперше в житті він не впіймав її на обмані. Сторінки шелестіли, як сухе листя, і в кожному рядку було щось таке, від чого волосся на потилиці ставало дибки: книга не була написана. Вона була зашита — мовби хтось століттями сплітав цей текст, нитку за ниткою, з чужих спогадів. Він дізнався про петлі, про вузли, про те, що час не тече, а тчеться, і що у полотна є місця, де тисячі ниток сходяться в одну мить і не відпускають одна одну. Про ті місця автор писав особливо обережно, майже шепотом, і завжди одними й тими ж словами: «не торкатися». Ніяких пояснень. Тільки застереження, повторене такою кількістю разів, що воно починало звучати як заклинання.

Дізнався він і про те, що мана часу має не просто зачатки розуму — вона майже жива. І чим більше він розумів, тим сильніше хотів спробувати. А всередині все голосніше звучало інше: «А раптом вони мають рацію? Раптом є межі, які справді не можна переступати?» І одразу поруч, тихіше й наполегливіше: «А якщо не можна лише тому, що їх ніхто не перевіряв?»

Перший раз він торкнувся часу майже випадково — на кілька ударів серця, коли під час бойового тренування чужа аркана вогню вже летіла йому в груди. Повітря загусло. Пилинки зависли. Він бачив кожну іскру в польоті окремо, як зерно, що застигло в повітрі під час сівби. Потім усе рвонуло назад, і полум'я вдарило в порожнє місце, де він щойно стояв.

— Швидкий, — сухо відзначив партнер по спарингу, виплюнувши пилюку. — Ти що, читав мої думки?

— Ні, — сказав Діаріс, спираючись на посох. — Просто мав кілька зайвих секунд.

— Зайвих?

— Не зважай.

Магістр Релен прийшов того ж вечора. Виглядав він так, ніби постарів за один день.

— Ти щойно зробив те, за що в Рівелі вже готують багаття, — сказав він тихо, без звичної м'якості. — Я бачив. І я можу зробити вигляд, що не бачив. Один раз. Другого разу не буде. Мана часу не просто карає мага. Вона… змінює його. А ти й без того вже змінився.

— А якщо я зможу виправити те, що вже сталося? — голос Діаріса зірвався сильніше, ніж він планував.

Релен довго мовчав. За вікном у тумані щось повільно ворушилося, як велетенська риба під льодом. Потім старий відповів майже пошепки:

— Тоді ти станеш не рятівником. Ти станеш тим, від кого ми всі тут ховаємося за туманом. І я не впевнений, що зможу тебе зупинити.

— Ви не питаєте, кого саме я хочу виправити.

— Не питаю, — Релен підвівся, і суглоби його хруснули, як стара гілка. — Бо якщо спитаю, то зрозумію. А тоді мені доведеться вирішувати, чи має сенс тебе відмовляти. Не змушуй мене, хлопче.

Двері за ним зачинилися тихо, майже ніжно. Чутки повзли швидко. Архімаги збиралися частіше. Знизу, з Туманного Озера, уже долинала увага, якої всі боялися більше за будь-якого учня. Діаріс ловив на собі погляди в коридорах — довгі, безмовні, відчужені. Чарівниця, яка колись грозила йому вогнем, тепер обходила його стороною й одного разу навіть прошепотіла, не піднімаючи очей: «Не роби цього, Діаріс. Чим би воно не було. Не роби». Це було так несподівано, що він не знайшов, що відповісти.

Фінал настав на зібранні Ради. У залі з вікон було видно лише білу пелену туману. Архімаг Саркен говорив рівно, але в голосі чулася гірка втома.

— Ти торкаєшся того, що стоїть під найвищою забороною. І робиш це надто легко. Мана йде до тебе, наче давно на тебе чекала. З Рівела вже запитують. Якщо вони вирішать, що ми знову дозволили дроу зайти надто далеко…

— Тоді, може, вам варто було б захищати знання, а не ховатися за туманом і чужим страхом, — відрізав Діаріс.

Зала завмерла. Хтось із молодших магістрів різко втягнув повітря. Архімаг Саркен закрив очі. Коли відкрив, у них уже не було ні гніву, ні жалю. Лише холодна необхідність.

— Ти виключений. Негайно. Без права повернення. Іди. Поки ми ще можемо зробити вигляд, що відпустили тебе самі.

— А книга? — спитав Діаріс.

— Забери, — після паузи мовив Саркен. — Хай вона краще буде в тебе, ніж тут. Тут її ніхто не зумів би прочитати так, як ти. І саме це мене лякає найбільше.

Діаріс кивнув. Більше він не сказав нічого. На нижній пристані човняр уже чекав. Вони мовчки пірнули в білу пелену. Коли висадилися в Рівелі, Діаріс відчув на собі довгі, обережні погляди. Ніхто не кричав. Ніхто не зупиняв. Просто розступалися трохи ширше, ніж було потрібно.

За околицею села силует знову стояв між деревами — далекий, невиразний. Діаріс відчув його присутність, але не обернувся. Він більше не був учнем. Він був дроу з Мариду, якому мана підкорялася занадто охоче, і тепер він ніс у собі те, чого боялися і вгорі, за туманом, і внизу, під білими шпилями собору. Попереду був шлях далі. А позаду — Туманне Озеро, вільна Гарсія й попіл, який ніколи до кінця не вивітрювався з легенів.