Спочатку:
На сторінку книги
Діаріс зійшов з човна у Туманного Озера й довго не озирався. Рівел залишився позаду — разом із білим собором, Інквізицією й тими обережними поглядами, які ковзали по темній шкірі дроу з Мариду. Посох у руці тяжів інакше. Ніби тепер вони були зв’язані міцніше, ніж раніше.
Він пішов на схід, попрямував до Ревейну — незалежної держави, що відкололася від Сільфаду, відкинувши контроль Ради.
Перші тижні він ішов майже мовчки. Силует, що тягнувся за ним від самого попелища, то з’являвся між деревами, то розчинявся. Діаріс більше не кричав у темряву. Лише іноді, коли тінь затримувалася довше звичайного, кидав через плече коротке:
— Якщо вже вирішила йти за мною до кінця — хоч би представилася.
Відповіді, звісно, не було.
У Ревейні він знайшов те, чого потребував, а саме місце, де за достатню ціну можна було торкатися речей, про які в Лівертроні навіть не шепотіли. Саме там він уперше по-справжньому відкрив межисвіття — простору між потоками часу й світами, де не діяли земні закони, а земне поняття «правил» ставало радше побажанням, ніж дійсністю. Його шлях був самотнім, але сповненим одкровень — тих, що приходять лише до людей, у яких уже немає нічого, що можна було б втратити ще раз.
Роками він блукав. Крізь минуле, крізь майбутні версії світу, які то розгорталися перед ним разкішними містами, то обвалювалися на його очах у прах. Перші місяці він ще намагався рахувати дні — за звичкою, за тим самим інстинктом фермерського сина, який завжди знав, коли сіяти ячмінь. Але межисвіття не мало днів. Мало тільки образи — одні напливали на інші, як каламутна вода на каламутну воду, і зрештою Діаріс перестав рахувати взагалі, бо число вже нічого не означало там, де вчора могло виявитися завтрашнім, а завтра — таким же мертвим, як учора.
Він спостерігав народження висших сил — не метафорично, а буквально. Одного разу він завис над кипучим морем світла, з якого щось велике й ще безформне вивільнялося з криком, від якого тріскалися зорі поруч. Він бачив падіння імперій — вежі, що обвалювалися так повільно, ніби самі не вірили у власну смерть, і жителі, що тікали вулицями, які за годину переставали існувати взагалі, разом із самою пам'яттю про них. Він чув шепіт забутих епох, які саме тому й були забуті, що надто болісно було їх пам'ятати — епох, у яких хтось так само, як і він, стояв колись на попелищі й кричав у порожнечу імена тих, кого вже не повернути.
Десь на другому чи третьому році блукань — рахувати він уже не міг, але відчував, що це сталося не одразу, — він упіймав себе на тому, що починає коментувати побачене вголос. Спершу тихо, для себе, потім дедалі відвертіше, наче порожнеча навколо заслуговувала на репліку не менше, ніж будь-який співрозмовник.
— Непогана пожежа, — казав він, дивлячись, як горить чиясь чужа столиця. — Шкода, немає кому продати квитки на видовище.
Він завмер. Потім тихо, майже злісно засміявся.
— От і все. Тепер я коментую чужі кінці світу. Батько б точно пишався. Мати б просто дала по потилиці.
Це був не гумор весільного блазня — це було щось значно простіше й значно потрібніше, єдиний спосіб не збожеволіти, дивлячись на нескінченну низку чужих кінців й не маючи сили, чи бажання врятувати жодного з них. Горе, яке не можна виплакати, з часом навчається сміятися — гірко, криво, але сміятися, бо мовчати поруч із цим стало б рівнозначно тому, щоб дозволити порожнечі перемогти остаточно.
До кінця блукань ця звичка вкоренилася так глибоко, що стала майже панциром — тонким, ламким, але єдиним, який у нього лишився. Дещо в ньому саркастично відзначало: непогана компанія для горя. Всесвіт, виявляється, теж уміє все псувати — просто в набагато більшому масштабі. Але шукав він лише одне: шанс врятувати тих, кого втратив.
І він знайшов його. День загибелі батька та Іоли. Він побачив його не одразу — межисвіття не видає такі речі просто так, воно змушує заслужити кожен погляд у минуле ціною років блукань, десятками невдалих спроб, коли він входив не в ті візерунки часу і опинявся посеред чужих трагедій, чужих пожеж, чужих криків, які не мали до нього жодного стосунку, але однаково роздирали щось всередині. Та зрештою — ось він. Пагорб. Дим. Двоє тіл під обваленим дахом.
Цього разу все було іншим. Цього разу він міг увійти.
Він майже встиг. Майже змінив хід подій. Час навколо нього загус, як мед, і кожен його крок до дверей палаючого дому давався легко, занадто легко, ніби сама реальність, зазвичай така вперта, цього разу відступила вбік і дозволила пройти. Він бачив їх живими. Відчув їхнє дихання — теплий, справжній подих, який здавався йому реальнішим за все, що він пережив за роки блукань межисвіттям. Батько повертав голову. Іола розплющувала очі. Але час завмер.
І тоді з'явилися вони.
Простір навколо тріснув — не образно, а буквально, з тим звуком, який видає скло за мить до того, як розсипатися на брузки, тільки розтягнутим на кілька секунд, наче хтось навмисне вирішив дати Діарісу час усвідомити, що зараз станеться. Крізь тріщину проступили восьмеро постатей. Лицарі Часу. Без облич, без імен. Лише холодні мантії, що коливалися так, ніби під ними не було тіл — тільки порожнеча, вбрана у форму, — і голос одного з них, що прозвучав одразу звідусіль, зі стін, зі стелі, з-під власних ребер Діаріса:
— Ти порушив події Нексусу. Ця подія не підлягає зміні.
— Ой, вибачте, — процідив Діаріс, і в його голосі змішалися лють, розпач і те особливе, майже істеричне почуття гумору, яке з'являється в людини за мить до того, як вона робить щось непоправне. — Я не знав, що для загибелі моєї родини потрібне попереднє узгодження з комітетом. Наступного разу обов’язково надішлю запит. З підписами. І, можливо, з жалобною стрічкою.
Найближчий Лицар нахилив голову — жест, який мав би виражати цікавість, якби під каптуром взагалі було що виражати цим жестом.
— Ти жартуєш, стоячи перед вироком.
— А що мені лишається? Плакати я вже пробував. Не допомогло — сльози, на відміну від деяких присутніх, не вміють зупиняти час. Тож лишається тільки язик — він принаймні ще мене слухається.
Діаріс казав це з посмішкою на вустах, але всередині він відчував страх.
— Ти не повинен, — пролунало у відповідь, як гуркіт бурі, що котиться десь удалині, але наближається невідворотно, змітаючи його жарти так само байдуже, як вітер змітає сухе листя.
— Але я можу врятувати їх! — відчайдушно скрикнув Діаріс, і жарт умить злетів із нього, як стара шкіра, оголюючи те, що ховалося під ним весь цей час: голе, невитравне бажання, яке не слухало жодних Нексусів. У цьому крику було стільки років болю, що навіть межисвіття, здавалося, здригнулося, а тріщина в просторі розширилася ще на палець.
Найближчий Лицар підняв руку — не швидко, повільно, майже церемонно, ніби виконував ритуал, повторений тисячі разів для тисяч таких самих упертих смертних, — з долоні його вирвався клинок, зітканий не зі сталі, а прозорий як стиснутий простір реальності, гострий настільки, що краї його різали саме поняття «тепер» навпіл.
Діаріс ухилився — не тілом, бо тіло вже не встигало, а часом: на частку миті він вислизнув із самого моменту атаки, залишивши по собі лише мерехтливий обрис, який клинок розсік марно.
— Непогано, — видихнув він, знову опиняючись на ногах за кілька кроків убік. — Хоча, чесно кажучи, я сподівався на щось видовищніше від восьми костюмованих суддів долі. Де ваші промови про неминучість? Я готувався.
— Мовчи, — прогуркотів другий голос, і разом із ним ударили ще двоє — з флангів, синхронно, з тією моторошною точністю, яку мають істоти, що ніколи не запізнюються й ніколи не поспішають, бо самі є вимірником поспіху для всіх інших.
Діаріс підняв посох — той самий, обвуглений і вцілілий одночасно, — і час навколо нього закрутився вихором, як вода довкола каменя, кинутого в річку Сільда. Але сам час не ранив — він лише розтягував і стискав миті, сповільнював чужі рухи до в'язкості застиглого меду, відкидав ворогів на крок чи два назад у їхньому власному «зараз», даючи Діарісу простір і час, якого зазвичай ніколи не вистачає в бою. А от бив він тим, чого навчився в Лівертроні: полум'ям, що вибухало просто з повітря, водою, яку він виривав із самої тканини межисвіття, немов там усе ще текла Сільда, вітром, здатним зрізати дихання. Стихії тут слухалися його неохоче, без звичного затишку рідної землі, — але слухалися, і цього було досить.
— А знаєте, що найкумедніше? — прокричав він, розсікаючи повітря сплеском застиглих митей, від якого один із Лицарів на мить завис нерухомо, як муха в бурштині. — Я цілу вічність провів, слухаючи, як мене звуть генієм, небезпекою, загрозою — усі, від старого бібліотекаря до архімага Саркена. І тепер, нарешті, з'явилися ви, восьмеро найсерйозніших істот, яких я зустрічав у всьому потоці часу, щоб підтвердити: “так, хлопче, ти справді особливий”. Шкода тільки, що це найгірший спосіб отримати комплімент.
— Твоя іронія не змінить вироку, — відповів голос, тепер уже роздратований — чи принаймні щось у його інтонації натякало на роздратування, наскільки взагалі можна дратувати істоту, зіткану з невблаганності.
— Моя іронія — це все, що в мене лишилося, — крикнув Діаріс, і цього разу в голосі не було й тіні сміху. — Забирайте решту, якщо зможете.
Він сповільнив час навколо третього Лицаря до повзучої в'язкості — той застиг на півкроці, немов комаха в бурштині, лише на секунду — і в цю відкриту, беззахисну мить Діаріс ударив вогнем просто в груди, вогнем, у якому були стиснуті всі роки його блукань, усі моменти минулого, які він пройшов, усі чужі трагедії, які бачив і не міг змінити. Мантія Лицаря затріпотіла, як тканина на надто сильному вітрі, і на мить під каптуром проступило щось — не обличчя, радше відсутність обличчя, порожнеча, що на секунду здалася враженою. То була лише ілюзія перемоги.
Четверо оточили його водночас, і простір навколо почав рватися вже не образно — реальні тріщини побігли крізь повітря, крізь саму землю під ногами палаючого дому, який усе ще горів десь на межі цього моменту, наче найважливіша сцена вистави, довкола якої розгорталася зовсім інша, значно кривавіша битва.
Діаріс відчував, як сила витікає з нього швидше, ніж він встигає її поповнювати — межисвіття не давало другого шансу на перепочинок, а стихії тут піддавалися неохоче, ніби самі не розуміли, звідки їх кличуть і чи варто відгукуватися. Врешті лишалася тільки та сила, яку він приніс із собою, а приніс він, зрештою, тільки горе, впертість і посох, у який батько вклав усе, чого сам не встиг навчити сина.
— Ти нічого не вирішиш цим боєм, — сказав один із Лицарів, той, чий голос звучав найстаріше, найглибше, ніби долинав із-під усіх інших голосів одночасно. — Навіть якщо переможеш нас усіх — подія залишиться недоторканою. Ти б'єшся з вартою, а не з в'язницею.
— Тоді, може, поясните мені, чому варта так старанно намагається мене вбити, замість того щоб просто дозволити цій вашій недоторканності більше не існувати? — прогарчав Діаріс, розвертаючи посох так, що застигла хвиля змела двох Лицарів убік, наче вітер — сухе листя з осіннього поля. — Ви самі то впевнені у власній непорушності, як хочете здаватися.
Відповіді не було — лише новий удар, цього разу від усіх восьми водночас, синхронізованих так ідеально, що межисвіття навколо на мить застигло цілком, навіть без його втручання, ніби саме затамувало подих.
Це був момент, коли Діаріс перестав жартувати. Не тому, що скінчилися слова — слова в нього не скінчилися б ніколи, — а тому, що прийшло розуміння, холодне й остаточне, як вода Сільди навесні: він не переможе. Не тому, що слабший. А тому, що сама суть цієї сутички не мала переможця — лише того, хто зупиниться першим, і того, хто змусить його зупинитися.
Тож він зробив останнє, що йому лишалося: вклав у один удар усе. Усі роки. Усе горе. Усю впертість, яку батько передав йому разом із руками, звиклими до праці на землі. Він розтягнув час навколо себе востаннє — не для удару, а для замаху, для тієї єдиної зайвої миті, якої йому бракувало всі попередні роки, — і в цю видовжену, повільну вічність вивільнив усю силу, які тільки могла стиснути в собі людина, що вже не боялася втратити нічого, крім самої можливості спробувати. Ця сила злилася воєдино з думками Діаріса й завила, як буря — та сама буря, чий гуркіт він чув у голосах Лицарів від самого початку, тільки тепер буря належала йому.
Простір розкололо навпіл. Восьмеро розсипалися — не зникли, не загинули, бо істоти, зіткані з невблаганності, не гинуть від жодного удару смертного, хай яким би відчайдушним він не був, — але розсипалися, розвіялися по краях тріщини, немов дим, якому нарешті дозволили піднятися туди, куди він завжди хотів. Він переміг?
Але перемога виявилася ілюзією, як подих перед пірнанням. Тріщина, яку він створив власним ударом, засмоктала його всередину раніше, ніж він встиг зрадіти, раніше, ніж встиг востаннє глянути на батька й Іолу, чиї обличчя вже танули в диму цього моменту, який більше йому не належав. Його затягнуло в межисвіття, туди, де не було ні початку, ні кінця — лише сіре, байдуже ніщо, що пахло, як не дивно, попелом.
Початок відліку, місце з якого все починаєтся, місце де він побачив силует. Хроніс. Володар Часу — не він і не вона, а щось таке давнє й таке чуже самому поняттю статі, що мова людей просто не мала для цього належного слова. Присутність Хроніса відчувалася як зупинка серця — мить, розтягнута у вічність, у якій навіть страх не встигав оформитися повністю, залишаючись десь на межі усвідомлення.
— Ти ослухався, — пролунало звідусіль і водночас нізвідки, і голос цей не мав тону, який можна було б назвати людським, хоча й не був геть чужим. — Ти став загрозою.
— О, — видихнув Діаріс, і навіть тут, стоячи перед чимось, що явно перевершувало восьмеро Лицарів разом узятих так само, як океан перевершує краплю дощу, він не втримався. — Нарешті сам господар часу. А я вже думав, доведеться задовольнятися черговою нарадою охоронців. Що, особисто зійшов перевірити, якого бруду натворив один упертий дроу?
Хроніс не відповів одразу — і в цій паузі було щось таке, від чого сарказм Діаріса вперше за весь бій здався йому самому дрібним, недоречним, майже дитячим.
— Я намагався врятувати родину, — прокричав Діаріс у відповідь, і власний голос здався йому смішним, дрібним на тлі того, що стояло перед ним.
— Є події, які не можна змінити. Вузли долі. Зламавши один — ти зруйнуєш усе.
— Тож я мушу просто страждати? Це вся ваша велика мудрість? Сидіти й дивитися, як горять ті, кого любиш, бо так зручніше для світобудови?
— Або прийняти. Ставши хранителем, одним з обраних мною, - відповіла Хроніс.
Діаріс засміявся — коротко, зло, майже з ненавистю.
— Чудова пропозиція. Сторожити чужі трагедії після того, як мені заборонили виправити власну. Відмова. Категорична.
Хроніс не підвищив голосу. Не сперечався. Просто відповів з тією ж нелюдською рівністю:
— Тоді ти пізнаєш ціну відмови повністю.
І тоді покарання було суворим. Його замкнули в петлі загибелі. Він проживав те життя знову. І знову. І знову. Вісімдесят сім разів. Він пробував усе, що тільки міг вигадати: змінював маршрут, приходив раніше, не залишав дому взагалі, навіть одного разу спробував спалити власний дім сам, раніше за пожежу, сподіваючись обманути якусь незриму логіку цього прокляття. Але все поверталося на круги свої, наче річка Сільда, що завжди знаходить шлях до одного й того самого моря, хоч би скільки загат ти не ставив на її берегах. Найболючише було, що він пам’ятав кожну спробу, кожен виток життя, кожен момент з сім’єю.
На вісімдесят восьмий раз він сидів у попелі. І зрозумів.
— Я… не можу. Пробачте мені… — прошепотів він, дивлячись на обвуглені руїни, які вже знав напам'ять — кожен камінь, кожну тріщину, кожен уламок глиняного посуду.
Він більше не міг. Він покликав Хроніс.
— Я… готовий, — сказав Діаріс, зі слізьми на обличчі, які він навіть не намагався приховати — після вісімдесяти восьми смертей однієї й тієї самої родини сором за сльози здається чимось непристойно дрібним.
— Тоді прийми свою нову долю, - Хроніс не казав багато, лише переніс його в межсвіття.
Діаріс став хранителем часу. Посох його перетворився, а разом із ним — і ім'я. Сила всередині набула форми. Спокій. Відповідальність — важка, як мокрий плащ, але водночас і рятівна, бо давала хоч якийсь напрямок руху замість вісімдесяти восьми разів повторюваного розпачу. Він узяв нове ім'я, щоб пам'ятати тих, кого втратив. Ім'я, у якому жили його батьки. Дахака, хранитель часу — від імен Дахріса й Акасі, його батьків, зшитих разом у щось третє, нове, що мало жити далі за них обох.
Ставши хранителем, він узяв на себе новий тягар. Він мандрував межисвіттям, втручаючись лише тоді, коли хтось намагався змінити важливі вузли часу. Він став тим, хто спостерігає і запобігає — рідко втручається, ще рідше пояснює, а коли пояснює, робить це з тією сухою, майже саркастичною стислістю, яку виробляють у собі істоти, що бачили надто багато однакових помилок, повторюваних різними людьми в різні епохи.
З часом він створив власний архів — кишенькове вимірювання, що вміщувало в себе бібліотеку знань, зібраних із різних епох і світів. Там зберігалися тексти забутих цивілізацій, уламки пророцтв і схеми магічних артефактів, деякі з яких навіть сам Дахака не наважувався випробувати, бо надто добре знав, чим закінчуються експерименти з невідомим — той урок він засвоїв ще в лабораторії матері, хоча тепер від того спогаду лишилася тільки тінь старих спогадів. Він назвав це місце «Залом Відлуння».
Дахака дедалі наполегливіше намагався зрозуміти: чому саме вузли Нексусу є недоторканними? Що в них закладено? Чому одні події вважаються фундаментом світобудови, а інші — ні, хоча на перший погляд різниці між ними немає жодної? Відповідей було мало, зате запитання ставали дедалі глибшими, немов кожне розкрите таємниця тягнуло за собою ще три нові, вдвічі темніші за попередню.
Але попіл нікуди не подівся.
Він лише навчився носити його глибше й тихіше.
Іноді, коли залишався наодинці, Дахака ловив себе на тому, що все ще стискає пальці до болю від однієї лише пам’яті про запах диму. Спокій був. Але він був тонким і злим. Як тонкий лід над дуже темною водою. І Дахака чудово знав: одного дня цей лід трісне. Не обов’язково від чужого втручання в час. Можливо, просто від звичайного людського спогаду.
Поки що він ішов далі сірими стежками межисвіття — з новим ім’ям, з посохом, який більше не відчувався чужим, і з попелом, який так і не став землею.
Під час одного з межисвітних патрулів його викликали на Велику Раду Хранителів Часу — зібрання обраних істот, що зберігали потоки історії від тих, хто надто самовпевнено вважав себе гідним їх переписати. Там він зустрів інших, таких самих, як він. Ще одного дроу, Раоко — хранителя первісних часів, чия присутність відчувалася як подих чогось значно старшого за саме поняття часу. Натаніеля — людину, захисника історії та часів прийдешніх, чий погляд, здавалося, завжди був спрямований на кілька століть уперед, навіть коли він просто наливав собі чай. Та Хрона - чоловік який просто жив, жив за межами часу, але знав більше за інших, більше за кожного. Ніхто не знав його справжнє ім'я, бо саме він був першим Хранителем
Їхні погляди були різними, методи — часом суперечливими до такої міри, що перші кілька зустрічей закінчувалися тим, що Дахака мовчки залишав залу, надто втомлений сперечатися з кимось, хто пережив падіння трьох цивілізацій ще до того, як на світі з'явилося поняття «дискусія». Але всі вони знали одне, стабільність світу залежить від них, і жодна особиста образа не варта того, щоб цю стабільність похитнути.
Так почався новий розділ життя Дахаки — життя поза часом, але сповнене сенсу. Життя, у якому попіл давно охолов, але так і не перетворився на землю — лишився саме тим, чим був завжди нагадуванням, яке він носив у собі, немов ще один артефакт у своєму Залі Відлуння, надто цінний, щоб викинути, і надто болючий, щоб дивитися на нього часто.
