Раді Вас бачити!

Рада Хранителів Часу збиралася нечасто. Лише тоді, коли сама тканина світобудови тремтіла під натиском невідомого. Але цього разу тривога прийшла із самого серця Еліанту — столиці світу, де алхімік часу на ім'я Аріус Земекіс почав порушувати потоки, ламаючи стабільність минулого й майбутнього.

— Він створює альтернативні розвилки, — сказав Натаніель, звіряючи часові карти, розгорнуті в повітрі, як прозорі, мерехтливі полотна. — Малі відлуння вже коливають часову лінію. Поки що — ледь помітно. Як тріщина у кризі, яку ще можна не помічати, якщо дуже хочеться.

— Якщо він досягне ядра хроноланцюга… наслідки будуть незворотними, — додав Раоко, чиє обличчя, приховане під маскою, відбивало відблиски згасаючого часу так, ніби саме обличчя було зроблене з тієї ж матерії, що й потоки, які він оберігав.

Дахака мовчав. Його погляд був прикутий до ефемерної проекції міста Еліант, де десятки можливих майбутніх уже пульсували, намагаючись набути форми — то розквітали баштами й садами, то обвалювалися в попіл, то знову розквітали, наче саме місто не могло вирішити, яким йому судилося стати. Він знав про Земекіса. У минулому — блискучий теоретик, відкинутий за божевільні ідеї про «переписування часу» і створення вічної утопії. Дахака пам'ятав навіть, що колись, ще в Лівертроні, чув це ім'я — побіжно, як згадують невдаху, чиї теорії надто сміливі, щоб бути смішними, і надто небезпечні, щоб бути правдою.

— Скільки в нього прибічників? — запитав Дахака, і власний голос здався йому чужим — надто рівним для того клубка, що вже почав закручуватися десь у грудях, хоча жодної причини для цього клубка ще не було. Поки що.

— Достатньо, щоб непокоїтися, — відповів Натаніель. — Замало, щоб панікувати. Поки.

Хроніс доручила Дахаці й його агентам знайти осколки історії — фрагменти первородних часових артефактів, розкиданих по різних епохах. Лише зібравши їх, можна було наблизитися до точки відліку, яку Хроніс назвав Початком часів — місцем, де час вперше набуває сенсу.

— Кожен осколок кувався майстром свого часу, — пояснив Хроніс, і голос лунав звідусіль і водночас нізвідки, безстатевий, як завжди, холодний, як завжди, але цього разу в ньому вчувалося щось схоже на застереження. — Земекіс шукає їх так само, як і ти. Він на крок попереду в одному, ти — на крок попереду в іншому: у тебе є те, чого немає в нього.

— І що ж це?

— Причина не програти.

Дахака не запитав, що Хроніс має на увазі. Він і сам це знав — знав із того самого дня, коли вперше побачив дим над пагорбами Каліанту.

Пошуки привели його в забуті цивілізації, у добу Плинних Річищ, у затонулі міста часів іншого порядку і навіть в альтернативні реальності власного світу — місця, де Каліант існував, але зовсім інакше, де ріка Сільда текла в інший бік, де село на пагорбі так і не спалили, бо в тій версії світу Акасі взагалі не народилася, і Дахака стояв серед незнайомих, чужих вулиць, відчуваючи дивну, майже блюзнірську тугу за життям, якого в нього ніколи не було. Але перший справжній слід привів його не в далеке минуле чужих епох, а туди, куди він найменше хотів повертатися: у своє власне.

Осколок, який Дахака шукав першим, залишив по собі відбиток — тонку, майже невловиму позначку в потоці часу, схожу на запах диму, що затримався в одязі задовго після того, як вогонь погас. Він ішов за цим відбитком крізь роки, крізь власну юність, аж доки не опинився в тому самому місці, звідки почалося все: у Тель'Марид, місті, куди Дахріс їздив «залагоджувати справи» і звідки завжди повертався мовчазнішим, ніж поїхав.

Дахака стояв на бруківці міста, яке востаннє бачив живий Дахріс, і відчував, як щось важке й холодне піднімається зсередини — не магія, а просто спогад, надто гострий, щоб бути просто спогадом.

Кузня знайшлася на околиці — низька будівля з димарем, що курився навіть уночі, немов вогонь усередині ніколи не гас, як покарання чи як звичка. На вивісці, вицвілій від часу й дощів, ще вгадувалися літери: «Майстерня Хітус».

Дахака завмер перед дверима довше, ніж збирався. Прізвище було тим самим, яке колись носив Дахріс, до того як дім Хітус відмовився від нього. Родич. Про якого Дахріс за все життя не сказав жодного слова — ані доброго, ані поганого. Просто мовчання, таке щільне, що навіть дитина розуміла: про це не питають. Він увійшов без стуку.

Усередині пахло металом, попелом і чимось солодкувато-хімічним — тим самим запахом, який Дахака востаннє чув у дитинстві, у прибудові позаду батьківського дому, за мить до того, як усе його життя розкололося навпіл.

Чоловік за верстатом був старий — старший, ніж мав би бути, якщо рахувати звичайні роки, але час зовсім по-іншому обходиться з тими, хто торкався його забороненої тканини надто довго. Пурпурна шкіра, темна, як у Дахріса, зблякла до сірого відтінку старого попелу. Руки, вкриті шрамами від опіків і зливків металу, не тремтіли, коли він піднімав погляд від роботи.

Давіус підняв погляд від верстата й завмер — не злякано, радше здивовано, як людина, що побачила привида, у якого раптом виявилося обличчя.

— Хто ти? — запитав він, і в голосі бриніла обережність, а не впізнавання. — Стражники Марида давно перестали мене турбувати, а на привида часу ти схожий не більше, ніж я — на короля.

— Я задаю питання тут, — відповів Дахака, і щось у тому, як він це сказав — інтонація, пауза перед словом, звичка тримати руки за спиною, — змусило Давіуса вдивитися пильніше.

Він придивлявся довго. Надто довго для простої цікавості.

— Ці очі, дивні, — нарешті промовив Давіус тихо, майже сам до себе. — Срібні — таких я в родині не бачив. Але щелепа, постава, оця манера говорити, ніби кожне слово важить золото й ти не хочеш витрачати його дарма… Це його. Дахріса. — Він відклав інструмент, і руки цього разу таки затремтіли, зовсім трохи, майже непомітно. — У нього був син. Я чув чутки, багато років тому, та не надто вірив. Виходить, дарма.

— Ти не знав, що я існую.

— Не знав напевно, — зізнався Давіус. — Здогадувався. Дахріс ніколи не був говірким щодо сина, — боявся, певно, що я знайду і його теж. — Він гірко посміхнувся. — І мав рацію боятися, як бачу тепер, хоча знайшов тебе не я, а ти мене.

— Ти допомагаеш Земекісу.

— Я вірю в Земекіса, — поправив Давіус спокійно, без жодного натяку на сором чи виправдання, і саме ця спокійна впевненість вразила Дахаку сильніше за будь-яке відкрите зізнання в злочині. — Це різні речі, хлопче. Одині допомагають з остраху чи за гроші. Я допомагаю, бо бачив те, що бачив він: світ, який рве сам себе на шматки, війна за війною, попіл за попелом, і жодна з цих смертей нічого не будує, лише повторюється знову й знову, як дурний, впертий цикл. Земекіс пропонує зупинити цикл. Переписати його. Хіба це злочин — хотіти світу без воєн? Без пожеж, що забирають цілі родини за одну ніч?

Останні слова вдарили точніше, ніж Давіус, можливо, планував — а можливо, планував саме так, зважаючи, з ким розмовляв.

— Розкажи мені про Акасі, — сказав Дахака, і голос його прозвучав рівніше, ніж він відчував.

Щось у обличчі Давіуса змінилося — вперше за всю розмову.

— Вона була розумнішою за всіх нас, — тихо промовив він. — Розумнішою за мене, точно. Вона зрозуміла, що ми робимо, задовго до того, як мала б зрозуміти проста травниця з околиць. Артефакт, над яким ми з Дахрісом працювали — він завжди був кращим з нас всіх у рунах, це в нього від матері, а не від дому Хітус, — артефакт вимагав жертовної складової. Не крові, не життя в буквальному сенсі. Дещо тонше. Резонанс живого сумління, узгодженого з відмовою від власного минулого. Акасі знайшла записи. Зрозуміла, для чого призначений артефакт. І пригрозила розповісти Раді Марида, а Марид у ті роки якраз шукав привід посваритися з Сільфадом через кордон уздовж Сільди. Її слово могло стати іскрою, деб звинуватили Сільфад, її слово важило б значно більше, ніж будь-де ще, і я це чудово розумів.

— І тому ти її вбив.

— Тому я її вбив, — підтвердив Давіус без жодного вагання в голосі, ніби це не було зізнанням у вбивстві, а звичайним уточненням факту, схожим на виправлення дати в контракті. — Дахріс про це не знав. Довгий час не знав. Я підмінив один зі складників у її останньому зіллі — вона й не помітила б, якби не була такою обережною завжди, тричі рахувала краплі, ти, певно, чув про цю її звичку. Пари мали просто приспати її, дати мені час забрати папери. Вона прокинулася раніше, ніж мала б. Довелося… імпровізувати.

— Волосина під дошкою, — сказав він тихо. — Крапля срібла на підлозі. Це були твої сліди.

— Я думав, вогонь усе спалить, — Давіус знизав плечима, і цей жест був настільки буденним, настільки позбавленим будь-якого каяття, що Дахака на мить забув як дихати. — Виявилося, недостатньо ретельно. Ти знайшов їх дитиною і навіть тоді не зрозумів, що знайшов. Це, певно, і врятувало тебе на довгі роки — незнання буває милосерднішим за правду, хлопче, повір мені на слово, я знаю про це набагато більше за тебе.

— А батько? — запитав Дахака, хоча вже здогадувався, що відповідь буде не легшою за все почуте досі.

— Дахріс мав завершити артефакт. Він єдиний володів рунним письмом такого рівня — я лише кував метал, він вкладав у нього сенс. Я прийшов до нього сам, за кілька днів до пожежі, у Тель'Марид, куди він якраз і вирушив, гадаючи, що їде залагоджувати щось зовсім інше. Він не хотів допомагати. Тож я сказав йому правду — принаймні ту частину, яку вважав правдою: що завершений артефакт часу здатен на дещо більше, ніж переписувати кордони чи гасити війни. Що він здатен повернути одну конкретну душу з одного конкретного моменту. Акасі. Живу, за вечерею, того ж вечора, коли роботу буде закінчено.

— Це була неправда.

— Ні, — Давіус похитав головою, і в цьому русі не було ні найменшого вагання. — Я в це вірив. Вірю досі, якщо чесно — теорія Земекіса про резонанс живого сумління справді дозволяла таке, принаймні на папері, принаймні в тих розрахунках, які я бачив на власні очі. Я не брехав Дахрісу про можливість. Я збрехав лише про терміни — обіцяв, що станеться одразу, а насправді Земекісу потрібні були ще роки й ще осколки, перш ніж артефакт запрацював би в повну силу. Дахріс закінчив роботу за три дні, вклав у неї все, що вмів, а тоді почав ставити питання — забагато питань, надто гострих, надто схожих на ті, які ставила Акасі перед тим, як я мусив її заспокоїти.

Дахака стояв нерухомо. Десь глибоко всередині нього холонуло щось, чого не могло охолодити навіть межисвіття.

— Ти боявся, що він розповість, — сказав він тихо.

— Я боявся, що він не зрозуміє, не побачить, — виправив Давіус, і вперше за всю розмову в його голосі з'явилося щось схоже на втому, справжню, стару, не награну. — А недовіряючий брат — це гірше за ворога, хлопче. Ворог хоча б передбачуваний. Дахріс же надто добре знав мене, знав, як я думаю, і я не міг ризикнути тим, що станеться, якщо він колись дізнається все до кінця. Особливо якщо Акасі справді вдалося б повернути — а що, як повернулася б і одразу все пригадала? Вона бачила записи. Бачила мене. Її свідчення разом із його підозрами були б достатньо, щоб Рада Марида відкрила справу, яку я не пережив би навіть із усім захистом Земекіса. Легше було не давати цій можливості шансу настати взагалі.

— А… Іола, — сказав Дахака, і це ім'я вирвалося з нього так, наче він тримав його стиснутим у грудях усі ці роки, боячись, що промовляння вголос завдасть болю сильнішого за саму втрату.

— Її там узагалі не мало бути, — Давіус уперше відвів погляд, і в цьому короткому русі промайнуло щось, що можна було б назвати провиною, якби Дахака ще вірив, що Давіус здатен на щось подібне. — Пожежа призначалася для одного Дахріса. Прибрати свідка, який надто багато знав і надто мало важив для планів Земекіса, щоб дозволити собі ризик його балакучості. Дівчина просто повернулася додому раніше, ніж мала. Не в той час, не в тому місці. Такі речі трапляються, коли рахуєш людей, а не долі.

Ці слова — «такі речі трапляються» — луною відгукнулися з тими самими словами, які колись сказала байдужа міська варта над тілом Акасі. Родинна спадковість, зрозумів Дахака з гіркотою, що обпекла сильніше за будь-яке полум'я, байдужість теж уміє передаватися у спадок, як форма носа чи колір очей.

— Ти вбив мою матір, — сказав Дахака тихо, і кожне слово падало важко, як камінь у нерухому воду. — Ти обдурив мого батька й підштовхнув його до артефакта, що знищив усе, заради чого він жив. Ти спалив дім, у якому виросли двоє дітей, бо один із них забагато знав, а другу просто не пощастило з розкладом дня.

— Так, — підтвердив Давіус просто, без жодної спроби пом'якшити сказане. — І зробив би це знову, якби вважав, що це наближає світ без воєн бодай на день раніше. Ти можеш ненавидіти мене за це. Але спитай себе чесно, хлопче: якби тобі показали спосіб зробити так, щоб жодна дитина ніколи більше не знаходила батьків мертвими серед попелу — ти справді відмовився б, дізнавшись ціну заздалегідь? Чи просто дізнався б про ціну надто пізно, як і я?

Дахака не відповів словами.

Посох у його руці спалахнув полум’ям — поки час давав простір для того, що ранить справді. Воно вирвалося з кристалу швидше, ніж Давіус встиг підняти щіт, швидше, ніж Дахака встиг обдумати, чи справді хоче цього — тіло діяло раніше за розум, підганяючи роками стриманого горя, яке нарешті знайшло собі обличчя, ім'я і причину.

Давіус упав серед власного верстата, серед недокутих деталей чогось, що могло б стати ще одним знаряддям для ще одного «світу без воєн», і в останню мить, коли життя вже покидало його очі, він не виглядав переляканим. Радше — здивованим. Ніби досі, попри все сказане, не вірив по-справжньому, що племінник здатен зайти так далеко.

— Ти такий самий, як він, — прошепотів Давіус. 

— Справді? — Він посміхнувся, — Сумнівно, бо я не згорів у полум’ї рідної людини.

Ця огидна посмішка Давуса, в момент смерті залишиться з ним надовго, отруйною, як недомовлена фраза, яку вже неможливо перепитати.

Дахака стояв над тілом довго. Не тому, що шкодував — шкодувати він почне пізніше, коли перше сп'яніння помсти вивітриться і залишить по собі тільки порожнечу, у якій нема кому кричати. А тому, що в цю мить уперше за роки блукань часом він відчув не горе, не сарказм, який виріс на горі, а щось третє, значно небезпечніше: спокійне, холодне задоволення. І це лякало більше за будь-яку зустріч із Восьмома Лицарями.

Він забрав осколок — той самий артефакт, над яким колись працював Дахріс, тепер завершений і мертвий у своїй завершеності, як і його майстер. У металі вгадувалися руни батьківської роботи, і впізнавання цього почерку боліло сильніше, ніж власне вбивство.

Наступні місяці — якщо це слово взагалі мало сенс для того, хто вільно рухався крізь епохи, — Дахака витратив на пошук решти. Слід від артефакта Давіуса вів до інших майстрів, розкиданих по різних куточках потоку часу.

Слід другого осколка привів Дахаку в місто, якого офіційно ще не існувало на жодній карті смертних — Атлантис, що стояв над водою так само гордо, як стоятиме ще багато років, перш ніж стане легендою на устах тих, хто його ніколи не бачив. Він увійшов у місто через головну арку, зіткану з живого перламутру, що мінився кольорами, немов сама будівля дихала, і відчув на собі погляди — не ворожі, радше здивовані: атлани нечасто бачили серед своїх вулиць дроу, чиї легені звикли радше до диму, ніж до солоної морської вологи.

Він ішов вузькими перламутровими вулицями й ловив себе на тому, що руки все ще злегка тремтять. Не від втоми. Від того тихого, огидного задоволення, яке він відчув, дивлячись, як гасне життя в очах Давіуса. Воно вже встигло вивітритися, залишивши після себе лише липкий осад.

Храм оракулки стояв на найвищому пагорбі міста, звідки видно було весь простір бухти — вежі, сади, канали, якими текла вода чистіша за будь-яку річку суходолу. Маліта чекала на нього біля вівтаря, і Дахака зрозумів одразу: вона знала про його прихід задовго до того, як він сам вирішив прийти.

— Ти прийшов по осколок, — сказала вона, не обертаючись, дивлячись на бухту внизу тим самим порожнім, зверненим усередину поглядом, який мають лише ті, хто бачить надто багато одразу. — Я знала це відтоді, як створила його. Знання про власне майбутнє — не благословення, хлопче. Це просто інша форма самотності.

— Чому ти віддала його добровільно? — запитав Дахака, сідаючи на низьку кам'яну лаву поруч, бо щось у поставі жриці підказувало: тут не варто стояти над нею, як над свідком чи підозрюваним.

— Бо я бачила падіння, — відповіла Маліта просто. — Роками. У кожному видінні, у кожному неспокійному сні — вода, що піднімається, вулиці, що зникають під нею, крики, які я чула так само ясно, як зараз чую твоє дихання. Пророцтво жорстоке саме в цьому: воно показує кінець з абсолютною ясністю, але ніколи — шлях, яким його уникнути. Уяви, що ти знаєш день смерті кожного, кого любиш, але не знаєш жодного способу цей день відсунути бодай на годину.

— І Земекіс запропонував спосіб.

— Він запропонував надію, — Маліта нарешті обернулася, і в її очах, кольору глибокого океану, застигло щось середнє між гіркотою і розумінням. — Він сказав, що переписування вузла долі може відвести воду назад, урятувати місто, урятувати всіх, кого я бачила потопаючими щоночі впродовж двадцяти років. Я віддала осколок, знаючи ціну, яку він просив, — не через дурість, хлопче, а тому, що надія, навіть слабка, завжди привабливіша за впевнену загибель. Хіба твій батько не зробив того самого заради значно меншої обіцянки?

Дахака промовчав, бо відповіді на це в нього не було — вона мала рацію, і саме ця рація боліла найдужче.

— Атлантис усе одно потоне, — сказала Маліта тихо, знову дивлячись на бухту. — Я це знаю. Знала й тоді, коли створювала осколок, який можливо змінить усе. Просто іноді легше вірити брехні, яка дає ще один спокійний вечір, ніж правді, яка забирає його негайно.

Дахака забрав осколок мовчки. На виході з храму він зловив себе на тому, що стискає його занадто сильно — майже до болю в пальцях. Він пішов із храму, не озираючись, з осколком у руці, важчим за метал, з якого той був викуваний.

Далі шлях привів його в землі дворфів, до міста Кагранар. Кузня Уруса Ланцюгобородого знайшлася на першому ярусі міста, недалеко від спуску у копі, серед скель, порослих мохом і задимлених вершин, де стукіт молотів лунав так само природно, як шум листви в ельфійському лісі. Але коли Дахака дістався майстерні, стукоту не було. Була тиша — та особлива, важка тиша, яку не переплутаєш ні з чим, окрім як зі свіжим горем цілої громади.

Він застав похорон, а не майстра. Тіло Уруса лежало на кам'яному постаменті серед площі, вкрите важким плащем, вигаптуваним рунами, які, певно, кувалися все його довге життя — символи ремесла, символи роду, символи, значення яких Дахака навіть не намагався розшифрувати, бо не мав на це права. Дворфи зібралися колом, мовчазні, з бородами, заплетеними в жалобні вузли замість звичних робочих кіс, і хтось співав низьким, гортанним голосом пісню, у якій Дахака розібрав лише одне слово, що повторювалося знову й знову: «пам'ятаємо».

Він стояв осторонь, не наважуючись підійти ближче — чужинець на чужому горі, — доки до нього не підійшла молода дворфійка з очима, червоними від сліз, які вона більше не намагалася приховувати.

— Ти той, хто питав про діда, — спитала вона, здивувавшись. 

— Що сталося з майстром?

— Помер, — зітхнула вона, — коли дізнався, що мертвого онука привезли з фронту два дні тому. Він приєднався до якогось загону найманців, повіривши обіцянкам легкого золота. Дід дізнався про це, та серце не витримало.

— Мені шкода, — сказав Дахака тихо, і в цих словах не було нічого награного, але була біль, що дерла його душу.

— Не варто, — вона похитала головою. — Він прожив довге життя, викував тисячі клинків і жоден із них не тримав сам, окрім останнього — того, за яким ти, певно, прийшов. — Вона простягнула йому невеликий, тьмяний осколок, загорнутий у шматок промасленої тканини. — Він казав, якщо колись прийде хтось із срібними очима й запитає про роботу для «заможного чужинця» — віддати без вагань і без питань. Він знав більше, ніж казав уголос, останні роки свого життя. Дворфи завжди знають більше, ніж кажуть, — це у нас в крові разом із любов'ю до металу.

Дахака взяв осколок обережно, ніби боявся розбудити щось у ньому, і залишився на похороні до кінця — не тому, що мусив, а тому, що не міг просто піти, забравши частину чужого життя й не подивившись, як це життя проводжають, бо відчував провину за радість загибелі Давіуса. Коли останній акорд жалобної пісні стих, і тіло майстра занурили в глибоку розколину гори, яку дворфи вважали найпочеснішим із можливих спочинків, Дахака подумки додав до цього списку ще одне ім'я — поруч із Давіусом, поруч із мамою, поруч із батьком і ще одна людина, яка платить чужу ціну за чужу віру.

Болота Аргасу зустріли Дахаку задухою, зеленими випарами й тишею, порушуваною лише кваканням істот, чиї розміри аж ніяк не відповідали гучності голосів. Він знайшов Рузу — майстра з раси фоганів, з очима кольору болотної води й лускою, що мінилася в присмерку тьмяним металевим блиском, — серед розвалин старовинної притечної машинерії, яку той розбирав з таким спокоєм, ніби мав попереду ще тисячу років на цю справу.

— Ти той, хто прийшов за цим мотлохом? — сказав Руза замість привітання, не відриваючись від роботи. Голос у нього був низький, шиплячий на приголосних, але дивовижно виразний. — Сідай, якщо болото тебе не бентежить. Я б запропонував чаю, та підозрюю, тобі не сподобається склад.

Дахака сів на уламок якогось притечного механізму, обережно, ніби той міг ще заговорити.

— Мотлохом? — перепитав він, — тим самим що в чаї?

— А як ще це назвати? — Руза нарешті підняв погляд, та в його очах промайнуло щось схоже на втомлений гумор. — Мене найняв чоловік, що хотів переписати саму долю світу заради власного бачення досконалості. Я взяв плату — рідкісні артефакти, за якими полював усе своє отруйне життя, — і викував частину зброї, здатної цю долю зламати. І весь час, поки кував, думав тільки одне: «цікаво, скільки коштує рятувати світ, і чи не дешевше просто дати йому потонути своєю чергою».

— Тобі було байдуже, для чого це потрібно.

— Мені й досі байдуже, — Руза стенув плечима — жест, дивовижно людський для істоти, що виглядала так нелюдяно. — Теплокровні постійно намагаються врятувати чи знищити щось глобальне, покоління за поколінням, і жодне з цих намагань, наскільки я спостерігав за останні роки, не зупиняє болото від того, щоб залишатися болотом. Я тут був до Земекіса. Я, певно, буду тут і після нього. Це дає дещо ширшу перспективу на суєту ваших цілей.

— Тоді чому ти взагалі допоміг? Не заради ідеї, не заради жалю до когось.

— Заради цікавості, — відповів Руза, і в цій відповіді, попри всю її холоднокровність, чулася дивна, майже дитяча щирість. — Притечна технологія — мертва мова, яку майже ніхто вже не зможе прочитати. Земекіс запропонував мені шматок цієї мови, якого я не бачив століттями. Я виміняв частину свого таланту на частину своєї цікавості, хлопче, і якщо тобі від цього не легше — вважай, що принаймні я не прикидаюся, ніби керувався чимось шляхетним. Це, мабуть, чесніше за половину тих, кого ти вже встиг зустріти в цій подорожі.

Дахака мимоволі гірко посміхнувся — Руза мав рацію, і ця раптова, холоднокровна чесність відчувалася майже освіжаюче після Давіуса з його теплими, отруйними виправданнями.

— Осколок при тобі? — запитав він.

— При мені, — Руза дістав із-під плаща невеликий, вологий на дотик фрагмент металу й кинув його Дахаці без жодної церемонії. — Бери. Я вже отримав свою плату, і цікавість, на відміну від совісті, не має звички повертатися вночі й не давати спати. — Він знову схилився над своєю притечною машинерією, немов розмова вже забулася. — До речі, — додав він, не піднімаючи погляду, коли Дахака вже розвернувся йти, — якщо колись зустрінеш когось, хто теж торгує чужими долями за особисту цікавість, — скажи йому, що болото завжди чекає. Воно нікуди не поспішає. На відміну від решти вас усіх.

Кожна з трьох історій була іншою. Кожна закінчувалася схоже: істота, що щиро вірила в щось — надію, спокій роду, чисту цікавість, — і ціна, яку вона сплатила чи ще сплатить, навіть не підозрюючи, кому насправді ця ціна дістанеться.

Коли Дахака зібрав усі чотири осколки в один, вони не засвітилися тріумфально, як він, можливо, десь підсвідомо очікував після стількох втрат. Вони просто лягли в його долоні важкі, холодні й тихі, як чотири окремі надгробки, стиснуті в одну руку.

— Ти знайшов що шукав? — запитав Натаніель, коли Дахака повернувся до Залу Хранителів. — Але я бачу на тобі щось, чого не було, коли ти вирушав.

— Правду, — відповів Дахака коротко.

— Правда рідко буває легшою за незнання. Ти щойно в цьому переконався.

Дахака не відповів. Він дивився на чотири осколки що лежали на столі біля карти й думав про батька, який помер, вірячи в брехливу обіцянку, про матір, чия обережність не врятувала її від чужої зради, про Іолу, що просто повернулася додому не вчасно, про Маліту, яка обрала надію замість певної загибелі, про майстра, чиє серце не витримало ганьби онука, про Рузу, чия чесна байдужість чомусь боліла менше за будь-яке співчуття і про себе — того, хто щойно вбив рідню, і навіть не був певен, чи вважає це справедливістю, чи просто ще одним каменем, доданим до тієї самої стіни, яку зводить кожне покоління, переконане, що саме воно нарешті будує щось краще за попереднє.

— Осколків достатньо, щоб рушити далі, — сказав Натаніель. — Але нас замало, Дахако. Земекіс не чекатиме, поки ти оплакуєш кожного, кого зустрів по дорозі до нього.

Двері Залу, які зазвичай відчинялися лише для тих, хто вже належав до Кола Хранителів, розчинилися цього разу для чотирьох незнайомців, яких за собою привів Хрон — перший Хранитель, обраний Хронісом задовго до того, як саме поняття «Хранитель Часу» набуло сенсу.

— Резерви, — сказав Хрон коротко, роблячи крок убік, щоб Дахака міг роздивитися прибулих. — Хроніс вирішив, що восьмеро проти Земекіса — це не забагато, а якраз достатньо, якщо порахувати ціну, яку зазвичай платить недостатня кількість.

Вісім, як тоді, в той самий день, та сама мить, тільки тепер серед восьми він сам, а на його місці Аріус Земекіс.

Дахака подивився на чотирьох незнайомців — і зрозумів, дивлячись у їхні обличчя, ще незнайомі, ще не перевірені спільним боєм, що ось-ось до його самотнього тягаря додасться щось нове, не полегшення, а радше ще одна форма відповідальності, яку доведеться нести поруч, а не замість власної.

Попереду ще чекав Еліант. І Земекіс, який досі вірив, що чотирьох втрачених осколків замало, щоб зупинити те, що він уже привів у рух.