Раді Вас бачити!

Околиці Каліанту прокидалися повільно. Сонячні промені, що пробилися крізь серпанок ранкового туману, лягали м'яко на широкі поля, де стиглий овес уже кивав золотими голівками, наче старий знайомий, що кланяється кожному перехожому. Над річкою Сільда, що петляла внизу, ще тремтіла синювата вуаль пари, а по той бік дерев чулися перші звуки — посвист птахів, скрип воза, гавкіт далекого пса, який, судячи з інтонації, гавкав радше з принципу, ніж через реальну загрозу.

Невеликий кам'яний дім із дахом, порослим мохом, стояв на пригорку, наче старий вартовий цих земель, що надто довго стоїть на посту й уже й сам забув, кого чи що охороняє. Навколо розкинувся сад — не доглянутий, але живий, зі збитими стежками й квітами, що росли там, де їм заманеться, немов ніхто не наважився пояснити їм правила поведінки в порядному господарстві. Тут і почався цей день, як багато до нього: із легкої метушні, суперечок і сміху.

— Ти знову впустив кошик, Ді, — засміялася Іола, хапаючись за стегно від сміху й спостерігаючи, як яблука котяться стежкою вниз, немов утікачі з в'язниці.

— А ти знову командуєш, як мама, — пробурчав Діаріс, піднімаючи плоди й обтрушуючи з них пил із тим виглядом ображеної гідності, яку мають лише шістнадцятирічні хлопці, впіймані на власній незграбності.

— Кажуть, я на неї схожа, — сказала вона, пригладжуючи неслухняну пасмо каштанового волосся. У її голосі бриніла невпевненість, ніби вона сама не знала, радіти цьому чи боятися.

— Тільки… вона була тихіша, — сказав він і усміхнувся. — А ти — як гроза перед дощем. Голосна, раптова і завжди мокра справа для того, хто опиниться поруч.

— Це комплімент чи скарга?

— І те, і те. У мене талант.

Вона засміялася, але на мить її погляд потеплішав. М'які золотисті іскри в її очах, такі рідкісні у дроу, зустрілися з очима Діаріса. І він, немов спіткнувшись об власне серце, відвів погляд убік — надто різко, надто швидко, як людина, що торкнулася гарячого й тепер вдає, ніби нічого не сталося.

Із вікна будинку за ними спостерігав Дахріс. Його широкі плечі здавалися втомленими навіть на відстані — тією втомою, що не лікується сном, бо оселилася не в тілі, а десь глибше. Він стояв, притиснувши долоню до віконної рами, і не міг відвести очей від Іоли. Вона була копією Акасі — не зовні, ні. Але в кожному жесті, у нахилі голови, у тому, як вона подовгу розглядала трави, як мружилася від сонця. Навіть у її мовчанні була та сама, сумна музика, яку він колись слухав щовечора і думав, що слухатиме її все життя.

Серце стискалося. Минуло дванадцять років, відколи не стало Акасі, і весь цей час він жив наче в осені, що затягнулася, де навіть весна не могла по-справжньому розквітнути — розпускалася на кілька днів і знову в'янула, лякаючись власної сміливості.

Він не спав ночами, переглядав старі сувої, перегортав записи Акасі, тремтячими пальцями перебирав сушені трави, що лишилися з тих часів — вже давно втратили запах, але він усе одно нюхав їх, наче сподівався вдихнути звідти хоч крихту минулого. Він шукав не ліки — він шукав правду. І чим глибше копав, тим більше відчував, що смерть дружини була не помилкою. Була пасткою.

Одного разу вночі Іола, нікому нічого не сказавши, взяла один зі старих травників і усамітнилася біля лампи. Вона працювала годинами — варила, вимірювала, записувала, час від часу зупиняючись і дивлячись на власні руки так, ніби бачила їх уперше. Коли Діаріс зазирнув до неї, вона була в димці зеленої пари, але очі її горіли — не від диму, від чогось іншого.

— Деякі зілля Акасі були… нестандартні, — сказала вона тихо, не відриваючи погляду від казанка. — Тут рецепти, яких немає в книгах. Я не думаю, Ді. Я просто роблю. Ніби мої руки самі знають шлях, а голова тільки заважає.

— Може, тобі варто менше довіряти рукам, — обережно пожартував він. — У тебе руки, схильні впускати мій кошик із яблуками просто на землю, якщо пригадуєш.

— Це різні руки, — серйозно відповіла вона, і жарт застряг десь між ними, не долетівши до мети.

Діаріс дивився на неї, наче вперше. Щось у ній було інше — не просто відображення матері, а немов… ключ до її таємниці, ключ, форму якого ще ніхто не встиг як слід роздивитися.

Сам Діаріс теж відчував зміни. Кілька днів тому він пішов до річки сам, розсердившись на батька за якусь дрібницю, про яку вже й сам забув, — так, як уміють сердитися лише підлітки, миттєво і без чіткої причини. Там, серед чорного каміння, на нього чекала небезпека: звір, невеликий, але з моторошними очима, вискочив із кущів. Діаріс сахнувся, витягнув долоню — і з неї вирвався викид енергії, що відкинув усе навколо, включно зі звіром, кущами і, здається, частиною його власного здорового глузду.

Коли він повернувся, блідий і схвильований, притискаючи до грудей руку, яка ще пекла зсередини, Дахріс не почав розпитувати. Лише сказав, дивлячись синові просто в очі:

— Ти відчув її?

— Усе заговорило. Але не словами.

Дахріс мовчки кивнув, і в цьому кивку було стільки всього — полегшення, страху, старого болю, — що Діаріс на мить пожалкував, що взагалі щось сказав. Він уже знав.

Наступного вечора вони залишилися вдвох біля вогнища, поки Дахріс лагодив огорожу за домом. Іола мовчки перебирала сушене зілля. Діаріс кинув у вогонь гілку й раптом сказав:

— Ти сьогодні знову майже не їла.

— Не хотілося.

— Ти завжди так кажеш, коли щось вариш із її записів.

Іола підняла очі. У світлі полум’я золото в них здавалося майже небезпечним.

— А ти завжди так кажеш, коли намагаєшся мене прочитати. Не виходить, Ді. Я навіть сама себе погано читаю.

Він хотів відповісти щось легке, але слова застрягли. Замість цього він просто посунувся ближче. Їхні плечі майже торкнулися. Іола не відсунулася. Вони сиділи так кілька довгих хвилин, слухаючи, як тріщить вогонь, і кожен вдавав, що це нічого не означає.

Однієї ночі він розповів дітям про минуле.

— Колись я носив ім'я дому Хітус, — почав Дахріс, сидячи біля вогнища, і полум'я кидало на його обличчя тіні, які робили його старшим, ніж він був насправді. — Був майстром артефактів. Створював печатки, ритуальні предмети, мене запрошували у три академії одразу — і кожна обіцяла, що саме в неї я маю вступити, якщо хочу лишитися в пам'яті нащадків.

Він налив собі вина, випив одним ковтком, і Іола помітила, як тремтіла його рука, коли він ставив кухоль назад на стіл.

— Але все це нічого не важило, коли я зустрів Акасі, — його голос затремтів. — Вона була травницею. З простих. Ні титулу, ні імені, які могли б справити враження на моїх шанованих родичів. Мій дім не пробачив. Відмовився від нас обох, наче ми були якимось невдалим експериментом, який соромно показувати гостям. Я пішов. Але я не шкодую. Жодного дня не шкодував — навіть у найгірші з них.

Він помовчав довше, ніж звичайно, і додав тихіше:

— Останнім часом я все частіше думаю, що вони не просто відмовилися. Що їхня тінь могла дотягнутися й сюди. До неї. До тієї ночі в лабораторії. Занадто чисто все згоріло. Занадто зручно для тих, хто не терпить непокори.

Іола й Діаріс мовчали. Дахріс уперше сказав це вголос, і слова повисли в повітрі важкі, як каміння.

— А тепер? — тихо спитала Іола.

— А тепер у мене є ви двоє, — відповів він, і вперше за весь вечір усміхнувся по-справжньому. — Це кращий обмін, ніж будь-яка академія могла б мені запропонувати. Хоча, зізнаюся, кошти на харчування артефакти не покривали б так добре, як ваш апетит цього вимагає.

Того сміху вистачило, щоб розвіяти важкість у кімнаті бодай на кілька хвилин. Після цієї розмови в домі стало тихіше. Дахріс почав частіше йти в свою кімнату й подовгу сидіти над старими паперами. Діти відчували, що щось зрушилося, але не знали, як про це говорити.

Саме в цій новій, важчій тиші між Діарісом та Іолою все стало ще гострішим. Вони ловили погляди й відводили їх. Сперечалися через дрібниці різкіше. Іноді навмисне шукали приводів опинитися поруч і так само навмисне тікали.

Одного пізнього вечора Іола знайшла Діаріса на невеликому помості за домом, де Дахріс колись сушив сіно. Вона сіла поруч, не питаючи дозволу.

— Ти злий на нього? — запитала вона.

— Ні. Я злий, що він знову все тягне на собі сам.

— А на мене?

Діаріс повернув голову. У темряві срібні очі світилися слабко.

— На тебе я злий найбільше. Бо ти сидиш надто близько, і я вже не знаю, куди дівати руки.

Іола тихо видихнула — майже смішок, майже щось інше.

— Тоді не дівай. Нікуди.

— Гарно сказати - важко зробити - тихо, ледь чутно пробурмотів він 

Вони так і сиділи, поки небо повністю не почорніло. Ніхто більше нічого не сказав. Але після тієї ночі між ними вже не було дороги назад до простої братньо-сестринської відстані.

Іола не спала тієї ночі. Вона заварила відвар, описаний у щоденнику Акасі — ледь вловимий аромат розмарину й чортополоху заповнив кімнату, густий, трохи гіркий, як усе, що варте того, щоб його пити. Під повіками пройшли сни: жінка в багряному вбранні, голос, шепіт, що звучав знайомо й чужо водночас.

— Я — Улу, — говорив голос. — Сестра твоєї матері. Ми були близнючками, але нас розлучили — так давно, що я вже й сама не пам'ятаю причини, хоча пам'ятаю біль від неї. Я стала її відображенням. Мене підмінили, прийняли за Акасі. Я загинула замість неї. А ти — остання. Запам'ятай це, дитино річки. Остання з нас.

Іола прокинулася із криком, який застряг у горлі й так і не вирвався назовні — лише зі сльозами, що текли самі собою, без ридань, ніби тіло вирішило оплакати щось, чого розум ще не встиг зрозуміти.

Ранок був ясний, наче вперше відкриті очі. Діаріс та Іола піднялися на пагорб над річкою — те саме місце, де багато років тому Дахріс уперше приніс її, мокру й напівживу, до їхнього дому, хоча жодне з них про це вже не пам'ятало так чітко, як пам'ятав він сам. Стояли, дивлячись удалину. Вітер тріпав волосся, внизу шуміли дерева, і річка Сільда несла свої води так само байдуже, як несла їх завжди — не розрізняючи, кому дарує життя, а в кого його забирає.

— Я більше не хочу мовчати, — сказав він, насилу добираючи слова, наче кожне з них важило стільки ж, скільки й камінь під ногами. — Я люблю тебе, Іоло. Не як сестру. Не як друга. Просто… кохаю. Я намагався переконати себе, що це щось інше, простіше, безпечніше. Не вийшло.

Іола дивилася на нього довго — так довго, що йому здалося, ніби вона зараз розсміється й скаже, що це найгірший жарт з усіх, які він коли-небудь вигадував. Але вона мовчала. Потім зробила крок уперед і, торкаючись його обличчя, прошепотіла:

— І я тебе.

Він не міг повірити своїм очам і вухам, "я не сплю?", "це жарт?" - проносилось в його думах. Іола лише погладила великим пальцем руки та приблизивши своє обличчя зробила перший крок до поцілунку. Навіть секунда у цей момент для Діаріса стала тягучею і солодкою мов мед. Очі його засяяли мов сотні зірок і потім вже його відповідь на дівочий, але такий коханий поцілунок стала для Іоли медом на вустах. 

Це була ніч, яку вони ніколи не забудуть. А внизу, біля дому, Дахріс дописував листа. Папір тремтів у його руках — не від старості, а від чогось важчого, що він носив у грудях останні кілька днів, відколи побачив дещо на дорозі до Тель'Марида, про що ще не наважився розповісти дітям. Він вклав аркуш у кейс із посохом — тонкої, філігранної роботи, оздобленим давніми рунами, у які він вклав усе, чого навчився за життя, кожну краплю майстерності, яку колись обіцяв дому Хітус, а віддав власному синові. Це був його прощальний дар — хоча тоді він ще сподівався, що дарує його завчасно, про запас, а не тому, що час уже вичерпується.

Поруч лежало запрошення до Лівертрону — Колегії магів, куди він хотів відправити сина, подалі від війни між ельфами, чутки про яку долітали навіть до цих тихих околиць. Він ще не знав, що час, немов вода в долонях, витікає швидше, ніж здається. Але поки що — в цю мить — троє були разом. Родина, зібрана з розбитих уламків, але все ще та, що сяяла достатньо яскраво, щоб освітлювати цей маленький кам'яний дім. І за цими живими серцями вже тягнувся тонкий слід долі, яка готувала свій перший удар.

Минуло десять днів, і все почалося з жару — невчасного, задушливого, що з'явився нізвідки посеред ясного дня. Весна, ледь розпустившись у квітах і пахнучи свіжою землею, раптом сахнулася назад, наче від поганої прикмети. Повітря стало в'язким, немов насиченим попелом задовго до самого вогню — так буває перед грозою, коли шкіра відчуває напругу ще до першого грому.

І коли дим піднявся над пагорбами Каліанту, ніхто ще не усвідомлював, що це — не просто лихо. Це був початок кінця.

За день до того Дахріс поїхав до Тель'Марида, приховуючи тривогу за важкуватою усмішкою, яка нікого насправді не обманула. Він знайшов стару карту, запакував зілля й кілька артефактів, з тією німою рішучістю в очах, яку Іола бачила в нього лише раз — того вечора, коли він розповідав про дім Хітус. Він не пояснив, куди й навіщо їде насправді, але Іола вловила дивну важкість у його рухах, коли він сідлав коня. Він пообіцяв повернутися протягом тижня.

Діаріс лишився із сестрою. Він стримано готувався до повернення батька — подумки вже покидав це місце, їхав в Арман, торгову столицю Гарсії, країні вільних народів. Він уявляв високі будівлі не схожі на ельфійські, нові простори й нове життя, у якому, можливо, знайдеться місце й для того, у чому вони з Іолою зізналися одне одному на пагорбі. Через шість днів він пішов до міста по провізію. Хліб, олія, трохи сушеного м'яса. Усмішка крамаря була нервовою, вулиці — наляканими, і хтось на ринку тихо перемовлявся про «знаки на небі», хоча Діаріс не надав цьому значення, списавши все на звичайні сільські балачки, яких завжди вистачало більше, ніж реального клопоту.

Коли він повертався, сонце опускалося за хребти, фарбуючи небо в кольори, які за інших обставин здалися б красивими. І на горизонті був дим. Чорний, масний, як кров на снігу.

Він кинув торбу й побіг.

З кожним кроком серце калатало гучніше. Коли він добіг до пагорба, там, де колись стояв їхній дім, було вже тільки полум'я. Яскраве, ревуче, що пожирало все на своєму шляху без розбору й без пощади. Дим виривався вгору, наче крик, якому не дали вирватися вчасно. Дах обвалився. Стіни рипіли, осідаючи одна за одною. Навколо — ні звуку, крім вогню, що тріщав так буденно, ніби не знав, яку саме трагедію щойно скоїв.

Він зірвався з місця, кинувся до дому, але було вже пізно. Усередині палав увесь їхній світ. Він кричав — від голосу лишилася сама хрипота, розідрана на шматки димом і жахом.

— Батьку! Іоло!!!

Йому здавалося, що він устигне, що зможе — бо інакше просто не могло бути, бо світ не смів бути настільки жорстоким. Але вогонь був глухий до благань. Пізніше, серед охололих уламків, він знайшов їх. Батько лежав, затуляючи собою Іолу — обгорілу, але все ще обійняту, наче навіть смерть не змогла розірвати цих обіймів. Вона стискала амулет Акасі — і в цьому був її останній вибір, останній жест, зроблений, коли вже не лишалося сил на щось більше.

Він не заплакав. Він не закричав. Тільки стояв, як камінь, поки все всередині нього руйнувалося беззвучно, поверх за поверхом, наче той самий дах, що щойно обвалився над головами тих, кого він любив найбільше.

Серед золи він знайшов кейс. Обвуглений, але вцілілий, ніби вогонь свідомо обійшов його стороною — чи то через рунну обереги, чи то через якусь примху долі, у яку Діаріс тепер не міг не вірити. Усередині — посох, легкий, але міцний, немов кістка самого світу. Руни на ньому пульсували м'яким світлом, зовсім не пасуючи до пожежі навколо. Поруч — лист, обгорілий по краях, але цілком читабельний, наче слова на ньому берегло щось сильніше за папір.

Він розгорнув аркуш брудними пальцями. Перші рядки вже прочитав, коли ноги підкосилися, і він просто сів серед попелу, тримаючи лист і посох.

Навколо пахло димом і мокрою землею. Сонце сіло остаточно. А Діаріс усе сидів і дивився на те, що колись було домом. У його очах вони були мертві. І більше нічого не було.