Раді Вас бачити!

Дивлюся на нього і певна розмови не буде. Відповідей теж. Не знаю, з чого почати. В повітрі зависла напруга — густа, майже відчутна на дотик, наче будь-яке слово тільки погіршить ситуацію.

— Хто ти такий? — повертаюсь до питання, відповіді на яке досі немає. Голос звучить рівно, але всередині все стискається.

Мовчить. Його мовчання не порожнє — воно важить більше за слова.

— Нащо тобі пістолет?

— Звідки ти? Що тут робив? — не вгамовуюсь. Пальці мимоволі стискаються в кулак.

— Забагато питань, — підсумовує мов відрізає.

— То відповіси? — кусаю губу від цікавості.

Він опускає очі туди і його погляд розфокусується як мені здається. Я відпускаю губу і він ковтає. Знов дивиться в очі. Там знов хижак, але не вбивця, ні. Цей здається хоче мене зжерти. Цей погляд змушує волоски на шкірі піднятись.

— Нащо тобі це? — питає.

— Я виконую свою роботу, — відповідь не може бути іншою. Я тримаюся за неї, як за щит.

— Їсти з клієнтом, везти його додому – теж твоя робота? — пильно придивляється до мого обличчя, шукає щось, ніби розбирає мене по частинах.

— Ти здивуєшся, якщо я розповім які дивні речі робила для клієнтів, — трохи нахиляюся до нього.

Раптом помічаю, що це прозвучало дещо двояко і завмираю на секунду. Запізно. Він прикриває повіки і вдихає повільно.

— Ти подумала про те, що йдеш в квартиру до людини, яку звинувачують у вбивстві? Взагалі безстрашна? Чи дурна? І пістолет бачила.

Його слова холодні, але під ними щось інше. Підтискаю губи, бо він каже очевидні для мене речі. Серце б’ється трохи швидше. Дурна… Знав би він.

— І що ти можеш мені зробити? — я злюся. На себе. На нього. На його впертість. Це вже виклик.

Він роздратовано закочує очі і вдихає дуже багато повітря. Встає, міряє кімнату кроками немов звір у клітці. Дуже великий звір. У маленькій клітці. Його кроки важкі, але стримані і я бачу що контроль на межі.

— Що завгодно можу зробити і ніхто не дізнається, — зупиняється поруч і нависає, затуляючи весь світ навколо. Поштовх повітря від його рухів вдаряє в мене і почувши його запах я жадібно вбираю його.

— Нічого втрачати, — опускаю очі долу, сама лякаючись цієї правди, яку ніколи вголос не казала.

Слова вириваються тихі, але справжні, а ця відвертість наживо здирає шкіру. Він присідає навпроти і заглядає мені в очі і тепер його погляд вже інший.

— Ти що? Смерті шукаєш? — питає мене тихо і якось ошелешено.

Вперше в ньому щось схоже на людське. Несподівано виникає бажання розповісти все: що болить, що бентежить, що не дає дихати на повні груди. Прямо зараз розповісти і саме йому — сторонній людині, чоловіку, що сколихнув у мені щось незвичне, забуте. Що просто кричить про речі, які проходять повз мого життя, що я застигла немов метелик у бурштині. Але я тільки здіймаю на нього примружені очі і ціджу:

— Не лізь, — різко підводжуся так що мій стілець відскакує назад.

Ховаюсь за цією люттю, а він встає і знов ходить, потираючи шию. Напруга повертається. Я, ігноруючи її, відкриваю теку й тремтячими руками гортаю сторінки. Тихо промовляю:

— Давай попрацюємо над справою і я піду, — голос трохи зраджує мене.

Він зупиняється і довго дивиться на мене.

— Це марно, — відвертається. Слова падають важко але остаточно.

— Втечеш? — питаю його спину, спираючись руками на стіл.

Знов мовчить, а я чекаю відповіді. Знов крокує повз і назад і завмирає десь позаду мене. Не має чого сказати. Втече — запевняюсь остаточно. І ця думка чомусь несподівано гірка.

Раптом він притуляється до моєї спини, огортає мене руками і притискає своїми великими долонями мої до столу. Все відбувається занадто швидко.

Дихання перехоплює і я завмираю. Страшно – ні. Неочікувано – так. Небажано – не певна. Тіло реагує швидше за думки.

Жар від його тіла палить крізь одяг. Його дихання уривчасте, але тіло напружене – не ворухнеться жодним м'язом, тільки грудна клітина здригається. Судомно намагаюсь опанувати себе, збагнути що потрібно робити. Контроль вислизає. Ні, не потрібно – хочеться. Ця думка лякає.

Мить — і напруга каменем падає вниз і вибухає там, між стегон. Наповнює збудженням, про силу якого я навіть не здогадувалася. Стискаю ноги, намагаючись оговтатися від шоку, губи вмить висохли, серце пробиває вихід назовні. Все занадто гостро і різко.

Відчуваю повільний рух і Олег торкається губами нагої шкіри між плечем і шиєю. Інстинктивно закидаю голову назад і заплющую очі. Майже невинний доторк, а мені відчувається мов тримаю оголений кабель. Між ніг судома.

Він подорожує ледь відчутними поцілунками вздовж шиї і дійсність ховається від мене. Свідомість звужується до одного — його дотику. Решта світу зникає. Він тягне застібку сукні на спині трохи вниз – дає собі більше місця і його губи вже там – на потилиці, між лопатками. Моє тіло починає тремтіти.

Чоловік пахом затискає мене між собою і столом. Я відчуваю його ерекцію сідницями і різко видихаю нахиливши голову вниз. Тонкими уколами пульсує клітор. Олег тягне заколку і волосся розсипаються, затуляючи обличчя, але ненадовго. Зібране на потилиці його рукою, яка закидає мою голову догори, воно додає мені відчуттів. Прострілює вниз ще одним поштовхом. Трусики вологі, пульсація там перетворюється на спраглі судоми. Я відчуваю цю порожнечу в собі дуже гостро.

З горла виривається тихий небажаний стогін. Я не контролюю себе, якесь пекло коїться зі мною. А він нарешті відпускає мої руки, та попри це я не сила поворухнутися. Він повільно тягне вузьку спідницю моєї сукні догори, до талії. Веде вздовж стегон руками, що обпікають, минає мереживну резинку панчіх, торкається оголених сідниць, обхоплює своїми гарячими долонями. І притискається дуже твердим членом поміж них. Я гостро відчуваю все це бо сукня вже не заважає. Його руки ковзають вперед, обхоплюючи мої стегна і пальці майже біля мережива трусиків. Його стогін — немов гарчання.

Я роблю неймовірне, майже неможливе зусилля і шепочу:

— Зупинись, — він завмирає, але не ворушиться.

— Припини це, — благаю я, не бажаючи щоб він це зробив.

Слова тихі, але тверді. Нарешті він робить крок назад і я відчуваю оголеною шкірою холодне повітря. Швидко опускаю сукню на місце, застібаю блискавку. Боюся повернутися і подивитися йому в очі.

Тремтячими руками швидко збираю документи, кидаю на стіл свою візитку і йду до дверей.

— Завтра о десятій у мене в офісі. Там адреса, — хрипко вимовляю і виходжу. Голос ледь тримається, серце калатає в горлі.

Ні, не виходжу — біжу.

І вже на вулиці мене накриває одна думка — я не впевнена, що змогла б його зупинити вдруге.