Раді Вас бачити!

Готую вдома вечерю, а думки крутяться навколо Вітвицького. Якесь дивне відчуття він у мене викликає. Звісно, цікавість, але і щось інше, чому я не можу дати назву. Намагаюсь зрозуміти себе, аналізую його і свою поведінку, щоб визначитись нарешті, чого він мене хвилює. Хто ти, Вітвицький?

Ніж у руці ковзає по дошці рівно, автоматично, а я навіть не дивлюся, що ріжу. Пальці працюють самі, тіло пам’ятає, як це робиться, поки думки вперто повертаються до нього. Запах м’яса, спецій, гарячого масла піднімається вгору, але не чіпляє. Все як через скло.

Перед очима його постать, обличчя, його дивний спокій. Чи стриманість? Погляд холодний, але не порожній, і сьогодні цей погляд змінювався щоразу, як він дивився на мене. Я це бачила, і мені не здалося — він став усвідомлений, майже… зацікавлений. Сьогодні точно він дивився інакше, неначе торкався поглядом, але не нагло або зухвало, а якось тихо, глибоко. Ловлю себе на думці, що давно я не відчувала щось подібне.

Чому мені взагалі не байдуже? Це лише робота, і він — мій підзахисний. Та почуваюся я якось інакше, наче не я його обираю, а він мене, ніби між нами вже щось є — хоч ми ледве перемовилися. Це абсурд, і я це розумію, але думка не відпускає.

Його тіло — неможливо було не помітити його відмінну фізичну форму. Нечасто мені в житті траплялися такі екземпляри. В ньому ховалася неймовірна сила, зібрана в кожному русі, і це не агресія — напруга, наче стримуваний інстинкт. Я майже відчувала цю силу на собі, не фізично, а мов його енергія торкалася мене. І ця згадка змушує мене трохи сильніше стиснути ніж, лезо різко вдаряє об дошку.

Облиш, Тая, все це не має значення. Він — клієнт, це лише робота. Я видихаю, але напруга не зникає, лише трохи змінює форму.

Я дійсно не пам’ятаю, коли погляд чоловіка змушував мене непокоїтися. Я давно навчилася ховати за рутину, за документи і каву без цукру свої бажання. Треба весь час пам’ятати — він небезпечний. Але, можливо, саме це мене й тягне? Небезпека завжди має свою логіку, і напевно свою привабливість.

Грюкнули двері — чоловік прийшов з роботи. Звук різко повертає мене в реальність, так що я навіть трохи здригаюся.

• Привіт, як справи? — питає, як завжди, і беземоційно цілує мене.
• Все гаразд, — ледве встигаю відповісти перед тим як він питає:
• Що на вечерю?

— М’ясо з картоплею, салат зроблю, — це майже все що його цікавить, як і зазвичай.

— Я тут подумав, — він наливає собі віскі, — скоро літо. Може кудись поїдемо?

Лід у склянці дзенькає, і цей звук здається більш щирим за його слова.

— Якщо хочеш, — насправді мені байдуже. В понеділок я їду до рієлтора підбирати собі квартиру і ця думка викликає майже полегшення.

Більше не хочу бути поряд з ним. Набридло все. Хочу після роботи відпочивати, читати книжки, замість того щоб готувати, прибирати, прати. Хочу тиші.

— Може Іспанія? І на пару днів заїдемо до Андрія в Лондон?

— Я подумаю про Іспанію, — неохоче відповідаю. А щодо сина, то до нього я поїду одразу як розлучуся — треба буде йому все пояснити особисто. Не телефонна це розмова. Для мене це вже вирішене питання.

Після вечері намагаюся читати, але подумки знов з Вітвицьким. Я певна — щойно звільниться, одразу втече. Треба його якось затримати. Згадую про GPS-трекер, яким користувалася, коли стежила за чоловіком. За це мені дотепер соромно, хоча ніхто про це не знає. Нащо воно мені було? Він в бардачку, і можливо акумулятор вже здох. Ставлю на зарядку, якщо завтра буде живий — підкину і простежу в разі втечі Олега. Маленьке рішення, яке може потягнути за собою велике.

Сплю я погано, тож вранці більше часу витрачаю на макіяж. Сьогодні сонячний день обіцяє бути теплим, і я одягаю лише сукню, але про всяк випадок тренч залишаю в салоні машини. Трекер працює, і тому я, не вагаючись, повертаюся в квартиру Вітвицького. Повторюю всі операції з рукавичками і бахілами і потрапляю всередину. Куди сховати маячок — відповідь лише одна — сумка. Якщо втече, речі точно візьме. Серце б’ється трохи швидше, ніж потрібно, але рухи точні.

Присідаю поруч і спочатку фотографую сумку. Треба залишити все так, щоб у нього приводу не було її ретельно перевіряти. Потім дуже уважно просвічую застібку ліхтариком. Ось він, я була права. Такий маячок складно помітити — ниточка між зубцями блискавки. Дуже коротенька і явно від шву цієї сумки, тож непомітна, якщо не знаєш, чого шукати.

Рахую зубці до місця її затискання, повільно веду замком і обережно дістаю. Розкриваю сумку і занурююсь рукою, щоб знайти щось, куди можна сховати жучок. Він маленький, тож багато місця не треба. Рука намацує маленьку коробочку на дні — дістаю презервативи. Розмір, нууу… великий. Розпечатана — це добре, тож відкриваю і вкладаю трекер. Чудово. Повертаю на місце коробку. На мить завмираю, бо якесь дивне відчуття знову пробігає по шкірі.

Тепер найголовніше — лишити сумку як було. Зачиняю застібку, залишаючи нитку на місці, відкриваю фото і перевіряю чи всі згини сумки, ручки лежать як і було. Довго придивляюся, порівнюючи з фото, запевняюся, що все гаразд і йду. До речі, ключ від квартири теж залишається у мене. А це вже не просто робота, і я це знаю.

Їду до Роми, але його немає, зазвичай вранці він на об’єктах, тож одразу прямую в бухгалтерію. Швидко отримую платіжний документ. Все виглядає занадто просто.

Подавши його на перевірку, дізнаюся, що це займе деякий час і раніше ніж о другій Вітвицького не випустять.

В офісі Оксана зачинилася у себе з клієнтом, тому не турбую її. Намагаюся працювати — у мене є ще інші справи. Сконцентруватися на позові не вдається, а ось декілька простеньких клопотань встигаю скласти. Слова на екрані розпливаються, думки постійно повертаються назад.