Раді Вас бачити!

На секунду світ звужується до цієї точки дотику. До шкіри під його пальцями і різкого, майже болісного усвідомлення власної фізичної вразливості. Серце робить глухий удар, наче питає дозвіл на існування пульсу.

Я не смикаю руку і не намагаюся вирватися. Усвідомлення приходить холодно й чітко: будь-який різкий рух — і ця мить зміниться. Він надто сильний і надто спокійний у своїй силі.

Його великий палець ледь зсувається по внутрішньому боці мого зап’ястка, здається, випадково торкаючись пульсу. Відчуваю, як під шкірою відгукується ритм мого тіла.

Повільно, мовчки здіймаю на нього погляд. Чоловік знов дивиться мені в очі, і наші обличчя так близько, що дихання змішується. Занадто близько, щоб не помітити дрібних деталей: напружену лінію щелепи, ледь помітний шрам біля скроні, тінь щетини, що робить його ще грубішим, ще реальнішим.

Від нього пахне не тюремним смородом, а чимось гірким з нотками шкіри і металу. Запах чоловіка, який не належить цьому місцю, але вже змирився з тим, що тут опинився.

Він дивиться на мене поглядом мерця і питає:

— Боїшся?

Дивлюся в його очі і розумію, що мені не лячно. У мені все також давно вмерло, а він не впізнав у моєму погляді теж мерця.

— Тільки тарганів, — спокійно відповідаю.

Мій голос звучить сухо, без емоцій, але внутрішньо трохи здригаюся від власної сміливості. Він не відпускає мою руку ще декілька секунд, шукаючи щось в моїх очах. Не знайдеш. Нема там нічого. Тільки я, на відміну від тебе, навчилася дуже добре маскуватися серед живих.

— Дай мені, — розкриває долоню, і я кладу в неї шпильку.

Він звільнився ще до того, як я сіла на свій стілець. Розтирає сліди від кайданів і вже якось по-іншому роздивляється мене. Я ловлю себе на відчутті, що навіть у спокої він контролює і кімнату і мене.

— Нащо? — питає.

Питання звучить м’яко, але в ньому відчувається внутрішня настороженість, перевірка — на скільки я можу бути небезпечною чи корисною.

Я мовчки дивлюся на нього. Тепер моя черга, але не можна занадто довго тримати його без відповіді — відчуваю, одразу повернеться у свій стан мовчазної скульптури.

Дістаю з карману піджаку цигарки, запалюю та кидаю пачку йому.

— Палиш? — він одразу бере одну, прикурює.

Спостерігаю, як він її тримає, підносить до губ, випускає дим. Не нервово, не метушливо, а спокійно і повільно. Не дріб’язкові жести звичайного злочинця. Тримає цигарку, не ховаючи її в долоні, як зазвичай звикли вони. Повільний рух пальців, легкий подих диму, тихий звук видиху — все разом створює ефект контролю та внутрішньої сили. Мене це заворожує і одночасно напружує.

Тепер я бачу його руки — великі, з довгими пальцями. Набиті кісточки, як у тих, хто займається бойовими мистецтвами, декілька дрібних шрамів. Він сидить з рівною спиною, але начебто розслаблений. Він не схожий на людину, яка випадково опинилася поряд із трупом, і зовсім не схожий на того, хто вперше бачить кайданки. І тепер нарешті дивиться на мене.

— Я можу спробувати завтра випустити вас під заставу, — відповідаю, видихаючи дим.

— Звісно, якщо у вас є кошти, — додаю і розумію, що навряд чи.

— Залежить від того, скільки треба, — його голос хрипкий, глибокий і такий, який не хочеться почути в темному провулку. Але на мене він діє якось дивно, підіймаючи волоски на тілі, мені подобається, як він звучить. Відчуваю легкий холод по шкірі спини та плечей, ніби його голос торкається не лише вух, а й внутрішніх нервових закутків.

— Я докладу зусиль, щоб суд призначив якомога менше.

— Певна сума є, — я не розумію, чому мова з його вуст звучить незвично для мене. Якась дивна р, але він не картавий, і деякі голосні він незвично розтягує.

Мозок намагається скласти пазл його походження та особистості. Відчуття легкого здивування змішується з настороженістю. Несподівано розумію, що він іноземець. Але звідки так добре знає українську?

— Звідки ви приїхали в Україну? — виривається у мене.

Слова ледь тремтять від інтересу, а тіло автоматично нахиляється трохи вперед, уважно вловлюючи кожен нюанс його реакції. Він лише примружує очі.

— Ви помиляєтеся, Таїса, — запам’ятав таки моє ім’я, — Я народився в Україні.

Легка напруга в грудях зменшується, але в голові лишається безліч питань, що не дають розслабитися.

— Де ви проходили військову службу? — я зрозуміла, що зачепила край правди, і хочу знати більше.

— Я не військовий, — швидко відповідає. Занадто швидко, ніби він готовий зреагувати на будь-яку підозру.

Але його погляд якось напружується. Я вгадала — іноземний військовий. Цікавенька справа. Коли дізнаюсь, хто вбитий, — все буде набагато зрозумілішим. В голові прокручується низка варіантів, серце б’ється швидше, відчуття азарту закручується в щільний клубок.

— Тоді давайте перейдемо до діла, — я вирішую залишити поки що його минуле.

Відкинувшись на спинку стільця, мимоволі розслабляюся, приготувавшись до більш формальної роботи.

— Працюєте десь? — можливо, там дадуть характеристику.

— Ні, — погано.

— Що ви робили в тій квартирі?

— Йшов повз, — ми так не рушимо далі.

— Нащо тоді зайшли до цього будинку? — мовчить, дивиться. Його очі пильні, нерухомі, наче аналізують кожне моє слово і жест.

— Друзі, знайомі в місті є? — остання надія.

— Ні.

— Коли ви приїхали?

— Три дні тому, — ну хоч щось.

Мозок миттєво перераховує дні, намагаючись скласти хронологію його пересування.

— Ви знали вбитого?

— Ні.

— Ви його вбили? — головне питання я залишила наостанок. І тепер пильно дивлюся йому в очі.

— Ні, — в його погляді на мить промайнула жаль. Чи мені здалося?

— Завтра в суді говорити буду я. Ви лише підтвердите мої слова перед судом.

Мобільний підказав, що година минула.

— Наш час майже сплив. Одягніть кайданки. Скоро за мною прийдуть.

Він беззаперечно виконує моє прохання і спокійно спостерігає, як я збираю документи, завертаю недопалки у використану серветку і ховаю у карман, забираю шпильку. Його погляд на мені спокійний, уважний, майже досліджувальний, а повітря між нами залишається густим від недомовленності.

Засови голосно відмикаються, і я підвожуся.

— До завтра, — у відповідь він лише опускає погляд до столу, як і було, коли я вперше його побачила.

Двері за мною закрилися, і я йду за співробітником.

— Вибачте, я курила там, — звертаюся до нього.

Чоловік обернувся і махнув рукою.

— Не зважайте. Всі курять. І адвокати, і затримані. Все гаразд?

— Да. Я тільки не зрозуміла, чого йому не перевдягли кайданки наперед? Не дуже зручно годину так сидіти.

— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Його привезли ще вчора, але то була не моя зміна. Не чув, щоб він щось накоїв. Зазвичай так вчиняють з небезпечними затриманими. Може, лише через те, що він здоровезний?

Мені віддали особисті речі, і я залишаю це місце розрощених сподівань і пошматованого життя.