Раді Вас бачити!

Їдучи містом в офіс, не можу викинути з голови цього Вітвицького. Хто ж він такий? Звідки взявся? Що тут робив? Чому саме він біля трупа? Чоловіка вбили пострілом у голову, я б сказала, що діяв професіонал. Хто ця жертва? Що з ним поєднує Олега Романовича? Забагато питань.

У голові шумить, як у старому двигуні — питання тісно переплетені, а відповіді ніби губляться в густому тумані. Я ловлю себе на тому, що періодично стискаю кермо сильніше, ніж потрібно.

Мій підзахисний надто беземоційний, наче це відпрацьована роками звичка. Його статура не дає сумніву, що він тренований і дуже сильний. Те, як швидко він позбувся кайданок — також дуже красномовне. І кожного разу, коли згадую його погляд — холодний, без жалю і страху — відчуваю легке хвилювання у грудях.

Я, звісно, люблю складні справи, але ж не з такою кількістю невідомих. Мозок працює на повну, перераховуючи варіанти його минулого, зв’язки, професійні навички. І відчуття азарту змішується з нервовим тремтінням.

В офісі мене вітає Оксана — вона орендує у мене другий кабінет і, за сумісництвом, приятелька.

— Ходімо обідати разом, — я дивлюсь на годинник, і вже майже дванадцята.

— Вибач, не можу. О другій засідання, треба підготуватися і виїхати заздалегідь. В місті затори.

— Знов лише кава і сигарети? — хитає вона головою. — Це і є секрет твоєї стрункості?

Вона має рацію. Занадто часто я залишаюся без обіду через судові справи або ж просто можу забути, занурившись у документи.

— Я щось з’їм після засідання, — обіцяю їй.

— Може, й собі почати палити, і тоді я схудну? — питає сама себе взагалі не товста Оксана і виходить.

Збираю необхідні документи, роздруковую те, що готувала вчора, пробігаю очами зміст. Все, як завжди, гаразд, і тому одразу вирушаю до суду.

Нескладна справа не мала зайняти багато часу, але попереднє судове засідання затрималося, і довелося чекати зайву годину. Коли залишаю залу засідань, вже майже четверта. А мені ще треба встигнути підготуватись до запобіжного заходу Вітвицького. Раптом згадую, як він дивився на мене, коли я передавала шпильку, і як його руки були сильніші за кайданки.

Розумію, що сьогодні затримаюся в офісі, тому йду до магазину. З ранку так і не поїла, але насправді не хочеться, тому не купую нічого, окрім шоколадки.

Повертаюсь в офіс і думаю, з чого почати будувати захист. Цікавість спершу штовхає до пошукової системи. Олега Романовича Вітвицького вона не знайшла. Соціальні мережі дали лише декілька однофамільців, але, судячи по фото, — це не він. Дивно.

Будь-яка людина в 34 роки має цифровий слід. Копаю глибше, проганяючи його по державних реєстрах: майна, судових рішень, виконавчих проваджень, боржників. Все, до чого маю доступ. Немає. Відчуття розгубленості й зацікавленості змішане з ледь помітним хвилюванням, що пробігає по спині. В голові крутяться гіпотези: можливо, він навчався за кордоном, можливо, змінював ім’я. Щось не дає мені спокою.

Мої підозри посилюються. Цей загадковий чоловік не такий простий. Я хочу відповідей і напевно, тільки він може мені їх дати. Щоб отримати право питати, я маю звільнити його під заставу, тоді й дотисну.

Спершу перевіряю, кому належить квартира, де знайдено вбитого. Власник, напрочуд, є в соціальних мережах, і деяка інформація там досить стара. Також знаходжу судове рішення про розлучення і сплату аліментів, але це не має значення. А от рішення про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, коли його звільнили, дає достатньо інформації, щоб побудувати не зовсім правдиву, але переконливу базу для захисту. І, можливо, вона навіть витримає перевірку, якщо не копати глибоко.

Коли пакет документів готовий, я відкидаюсь на спинку крісла і задоволено посміхаюсь. Вже пізно, і треба їхати додому.

Вдома мене зустрічає чоловік.

— Привіт, — клює в губи. — Чого затрималася?

— Таке… — чогось я неохоче розповідаю про нового підзахисного. — Новий клієнт. Державний.

— Тобто безкоштовний? — кривить губи.

— Ну майже. Затрималася, тому що запобіжка вже завтра. Готувалася.

Розмовляючи, ставлю гріти вечерю і біжу перевдягнутися. Хоча ні їсти, ні мити посуд — нічого не хочу. Втомилася. Але багаторічна звичка обслуговувати чоловіка бере своє. Внутрішньо трохи відчуваю відразу, відчуття виснаження і легкий спротив, але зовні рухи автоматичні.

Під час вечері чоловік розповідає про справи в його фірмі, а я майже нічого не чую.

— Андрій дзвонив мені щойно, — раптом ім’я сина повертає мою увагу чоловікові.

— Що розповідав?

— Та таке, про навчання трохи, ще у нього новий приятель. У того батько в кабінеті міністрів працює, якась шишка. Каже, добрий хлопець.

Я, вдаючи зацікавленість, слухаю. Син дзвонить мені частіше, і все це я вже знаю. Слухаю і думаю, коли вже я наважусь піти від чоловіка? Лежить важкий вибір між обов’язком матері, дружини і власним бажанням свободи.

Готова я давно — і психологічно, і фінансово. Що мене стримує? Не розумію. Звичка, мабуть. А може, мені все одно, що зі мною буде далі? Як Вітвицькому — несподівана думка неабияк лякає.

Невже ми з ним схожі більше, ніж здається на перший погляд? І відчуття тривоги знову змішується з цікавістю, що не дає розслабитися.

Коли ми лягаємо спати, чоловік сунеться ближче і кладе руку мені на груди, цілує. Я не хочу сьогодні, але не відштовхую його. Пара поцілунків — і його рука втискається між стегон. Він розтирає мій клітор, намагаючись збудити мене, але я зовсім суха. Його рухи мене навіть дратують.

Зрозумівши, що його зусилля марні, він стягує піжамні шорти і занурюється мені проміж ніг, пестить мене ротом. У мене майже нічого. Він не дуже старається, я зовсім не хочу. Але він зволожує вхід своєю слиною і просувається. Я вдаю збудження і згодом навіть вичавлюю з себе фізіологію оргазму. Все як треба: судоми, стогін, тремтіння. Він продовжує, але скоро у нього пропадає ерекція. Ну і добре.

— Пробач, — шепоче він.

— Не переймайся, — мені дійсно все одно. Останні пару років так майже щоразу.

— Може, дати тобі якусь іграшку? — питає, не розуміючи, що іграшками я користуюсь сама. Його присутність не потрібна.

— Не треба, я просто втомилася, — повертаю піжаму на місце і вдаю, що сплю.

А сама лежу і думаю, що, можливо, я б і зберегла частку пристрасті до нього, якщо б не його зрада. Він сам все зруйнував, а я вдаю роками, що пробачила його. Але насправді — ні. Зберегла шлюб заради сина. А тепер Андрій дорослий, живе окремо, то навіщо я дотепер вагаюся?

Секс, колись пристрасний, тепер — прісний. Здебільшого чоловік, якому вже скоро п’ятдесят років, мене не збуджує. А коли в мене буває настрій — то його ерекція завжди підводить. Він скидає це на вік і втому, нервові навантаження. А ось роки зловживання алкоголем він не звинувачує. Кожен вечір — пара склянок віскі, і майже кожного тижня він з друзями напивається до нестями. Ні — це зовсім не впливає.

Його тіло стало непривабливим. Він ніколи не був красенем, а з віком і його способом життя на краще не змінився. Пивний живіт, зайва вага не прикрашають його, а він цього не помічає. Вважає, що його фінансові можливості мають вирішальне значення. Але не для мене.

Так, за життя ми багато працювали, дещо маємо, але ми не багатії. Будинок будували разом, у нас обох нові автівки середнього рівня. Є ще наша стара квартира та мій офіс. І ми не обмежуємо себе у витратах у межах розумного, але нічого такого занадто. Дійсно, чоловік заробляє більше за мене, завдяки тому, що свого часу я присвятила себе сім’ї, забуваючи про кар’єру. Думала, даю йому можливість більше сил витрачати на бізнес, а з’ясувалося — дала можливість завести коханку. Тож останнім часом я намагаюся наздогнати втрачене. Беру більше роботи, щоб мати можливість зберегти звичний рівень життя після розлучення.

Не можу заснути, ще й чоловік починає хропіти. Йду пити воду. Розумію, що треба відволіктись від думок. Варіантів мало — книга. Мені потрібна книга. В телефоні пару романів чекають своєї черги, відкриваю початий і лягаю на диван у вітальні. Якесь любовне фентезі, не дуже оригінальний сюжет, але інтимна сцена прописана непогано, я навіть трохи збудилася.

Вирішую скористатися цим, тим більш після оргазму я точно засну. Вимикаю світло і задовольняю себе рукою, подумки гортаючи чоловічі образи, щоб прискорити себе. На жодному не зупиняюсь, але я майже…

Нарешті хвиля задоволення котиться м’язами, я стискаю власну руку стегнами і раптом пригадую Вітвицького… Образ його могутнього тіла немов перед очами. А який секс з такою махіною? — раптом думаю. Припущення про розмір його члена примушують закотити очі. Але я певна, що з ерекцією у цього носія тестостерону все більш ніж гаразд.

Таїса, про що ти думаєш? Знаючи свій мозок, я певна, що тепер під час зустрічі оціную свого підзахисного вже по-іншому.

Не з юридичної точки зору.

Навіть якщо я цього не бажаю.

Ну може, трохи…