Раді Вас бачити!

Наступний робочий день розпочався із зустрічі з новим клієнтом. Нескладна справа про поділ майна подружжя, але розмова із жінкою забрала майже дві години часу. Всю інформацію для ведення справи разом із документами я отримала від неї за годину. Але вона ще довго розповідала про її стосунки з колишнім чоловіком, який він покидьок, як вони лаялися, що він їй погрожував.

Її голос часом ставав різким, рвав повітря, а потім зривався на шепіт, ніби вона знову проживала ті сцени. Я ловила себе на тому, що механічно киваю, водночас стискаючи ручку так сильно, що пальці починали німіти. В голові я вже складала позов, будувала структуру аргументів, відсікаючи зайве, але її слова липли, наче волога тканина, обволікали і не відпускали. В якийсь момент захотілося просто встати і вийти — на повітря, в тишу, де немає чужих історій, які не мають до мене жодного стосунку.

Все це не мало жодного юридичного значення, та вона була іншої думки, і опис їхньої сімейної драми виснажив мене ще на початку дня. Терпіти цього не можу, але гонорар вирішує все.

А ще вона хотіла бути присутньою на всіх судових засіданнях, що також не додавало мені ентузіазму. Я розуміла, що кожного разу повинна буду слухати про їх стосунки до і після суду. Зазвичай мене повністю влаштовувало, коли клієнти не відвідують засідання — це дещо економить час і емоції. Я звикла вирішувати юридичні проблеми швидко та ефективно. Її бажання бути поруч здавалося не про контроль справи, а про страх залишитися наодинці з проблемою. А я не збиралася ставати для неї ще й психологічною підтримкою.

Нарешті ми підписали договір, і вона пішла. Двері зачинилися, і я на кілька секунд просто завмерла. Тиша в кабінеті лягла важко, але приємно. Я повільно видихнула, відкинулася на спинку крісла і заплющила очі. У скронях пульсувало, і хотілося змити цей чужий емоційний шум з себе, як пил.

Нарешті я зібралася на засідання Вітвицького і попередила Оксану, що не знаю, коли повернуся.

В суді привіталася з прокурором — ми були знайомі по іншій справі, тоді я представляла інтереси потерпілого.

— Як справи, пані Подольська? — доброзичливо цікавиться він.

— То у вас справи, — жартую я. — У мене — то таке.

Він посміхається.

— Ну не кажіть, бачу, ви дісталися вже до підозрюваних навіть за тяжкими злочинами.

Його погляд ковзає по мені оцінююче, але вже без колишнього скепсису. Він знає, що я нещодавно почала брати кримінальні справи і спочатку досить зверхньо ставився до моїх знань. Однак після того, як я допомогла йому з доказами минулого разу, дещо змінив свою думку.

— Мене призначено державою, тож це не я вирішила.

— Мабуть, йому пощастило. Зазвичай лише молоді адвокати бавляться безкоштовною правовою допомогою, щоб набити руку. Грошей там не заробиш.

Я лише посміхаюсь у відповідь. Нас нарешті викликають. Займаємо місця в залі суду, і через десять хвилин приводять Вітвицького, який заходить до огорожі позаду мене.

— Добрий день, — обертаюсь до нього. Дивлюся, як він займає своє місце. І так — я не помилилася — його зріст набагато вище середнього. Охорона якось дрібненько виглядає поруч з його могутньою статурою. Навіть простір ніби стискається навколо нього.

Він дивиться на мене, і раптом спогад про сьогоднішню ніч обпікає мої думки. Дідько! Так і знала. Руки миттєво стають холодними, а серце гупає десь в голові.

— Ви пам’ятаєте, що я сказала вам вчора? — дивно, але мій голос спокійний.

— Повторити те, що скажете ви, — дійсно пам’ятає.

— Тому слухайте мене дуже уважно. До речі, до судді можна звертатися лише як «Ваша честь» і говорити стоячи, — інструктую його.

— Зрозумів, — я пильно придивляюся до нього, впевнюючись, що він серйозно налаштований виконувати все, що я сказала.

Він утримує мій погляд своїми дивними очима, але недовго, бо заходить суддя і ми підводимося.

Далі деякий час виконуються всі процесуальні формальності, потім виступає прокурор і просить взяти Вітвицького під варту. Слова звучать рівно, чітко, але я вже наперед знаю їхню структуру, як знайомий сценарій.

Коли мені дають слово, я трохи хвилююся. Розумію, шансів мало, але я поборюся.

— Ваша честь, я вже надала свої аргументи в письмовому вигляді і тепер лише поясню деякі моменти, — впевнено починаю. Стисло доповідаю всі свої доводи. Багаторічна практика підказує мені, що судді звертають увагу насамперед на те, що почули в засіданні — ретельно вивчати багатосторінкову писанину їм не подобається.

Поки говорю, відчуваю, як поступово повертається контроль, голос тримає ритм, думки шикуються. Коли настає черга для запитань прокурора, я помічаю, що суддя вже замислився над обґрунтованістю запобіжного заходу, що просить прокурор.

— Тобто ваш підзахисний стверджує, що йшов до знайомого? А де вони познайомилися?

— Вітвицький в молоді роки неофіційно підробляв на будівництві, де власник квартири довго працював. Нетривалий час вони спілкувалися, і Олег Романович навіть був у нього вдома, тому і знав адресу.

— А навіщо він до нього приїхав через багато років? — не вгамовується прокурор.

— Як пояснює мій підзахисний, він хотів попитати того про роботу. Він тепер у пошуках і більше контактів в нашому місті не має. Але, прийшовши, побачив відчинені двері. Зайшов спитати, чи все гаразд, і побачив тіло на підлозі. У коридорі було темно, тож нахилився подивитися, чи це його знайомий і чи він живий або, може, потребує допомоги. І одразу його затримала поліція.

— Ваша честь, — вже звертаюся до суду, — З моменту пострілу, час якого вказали сусіди, і до приїзду поліції пройшло майже тридцять хвилин. Жоден вбивця не буде чекати так довго. Більш того, при затриманні у Вітвицького не було ні зброї, ані будь-яких інструментів для відчинення замків. Тож сторона обвинувачення затримала не вбивцю. Мені відомо, що висновок про це може зробити лише слідство, але на теперішній час доказів вини мого підзахисного недостатньо.

Суддя копирсається в документах, перевіряючи мої доводи.

— Пан Вітвицький, — звертається до Олега. Той слухняно підводиться.

— Чи ваш адвокат правильно доповіла обставини? Ви підтверджуєте все, що вона сказала?

— Так, Ваша честь, — який молодець.

Суддя втомлено зітхає і, підводячись, бубонить:

— Суд видаляється до нарадчої кімнати.

Ми всі встаємо.

Рішення суду довелося чекати майже пів години. Але нарешті суддя вийшов і проголосив, що Вітвицького слід взяти під варту, але альтернативою встановив внесення застави у розмірі один мільйон гривень. Ніфіга собі. Напевно, Олег так і залишиться за гратами. Звідки у нього такі гроші?

Мені дають дозвіл поспілкуватися з ним десять хвилин у конвойній. Я приречено зайшла до нього, і моє обличчя не було радісним. Повітря тут важке, застояне, з запахом немитих тіл затриманих і металевим присмаком.

— Дякую, — промовляє він.

— За що? Звідки в тебе такі гроші? Може, знаєш когось? — мені було шкода, що нічим йому не допоможе призначення застави в такому розмірі.

— Гроші є, — він пильно дивиться на мене.

— І де ж вони? — я підозріло придивляюся до нього.

— Вдома. Зможеш внести заставу? Більше нікому, — він тепер дивиться на мене якось по-іншому. Я привернула таки його увагу.

— Давай адресу, — відкрила блокнот, записала.

— Тільки тобі треба відсунути шафу. За нею, — ентузіазму мені це не додає. Нишпорити по чужих домівках, ще й меблі совати. В животі неприємно стискається.

— А ключ?

— Вхідні двері оббиті чимось, дістань цвях знизу — там, — пошепки пояснює, схилившись ближче до мене.

Його подих торкається моєї щоки. Надто близько. І в цю мить я раптом розумію — мене насторожує не те, що я маю зробити. А те, що він абсолютно впевнений, що я це зроблю.