Раді Вас бачити!

За вказаною Вітвицьким адресою виявилася хрущівка. Під’їзд не зачинений, і я радію, що хоч не доведеться чекати, поки хтось вийде. Холод від бетонних стін тягнеться назустріч ще з порогу, під’їзд пахне пліснявою і чимось вологим, як у місцях, де давно нічого не змінюється. Кроки віддаються глухо, і я мимоволі починаю ступати тихіше, хоча й розумію, що це зайве.

Третій поверх. Ось ці двері, оббиті дерматином. Мені здавалось, вже всі поміняли цей радянський непотріб. Пальці на мить зависають в повітрі перед дверима. Я прислухаюсь — тиша така, що навіть у вухах трохи дзвенить.

Одягаю гумові рукавички, не хочу залишити свої відбитки тут. Бахіли на підбори — не дуже зручно, однак що поробиш. Власним ключем підчіплюю низ оздоблення, і вуаля — випадає ключ.

Так, тепер обережно. Замок, на диво, відчиняється легко, ніби змащений нещодавно, петлі не скріплять. Я ступаю в квартиру і зачиняю двері, замок клацає занадто голосно, і я завмираю на секунду, вдивляючись у напівтемряву, ніби вона може щось підказати.

Фу! Затхлий запах старого житла вдаряє в носа. Ремонт, напевно, робили ще при будівництві. Обшарпані стіни, протертий лінолеум, перекошені меблі. Я машинально морщу ніс, але дихати доводиться хоч там як.

Спершу треба дістати гроші. Лакована шафа в єдиній кімнаті зустрічає мене перекошеними дверцятами. І так — відсунути її не легко, але я впоралася. М’язи в руках напружуються, коли я соваю шафу, дерево глухо скрегоче по підлозі. Серце бїється трохи швидше, ніж треба для такої простої дії. І дійсно, задню стінку прикрашає плаский пакет, що висить на цвяху. Дістаю його — важкий.

Висипавши все на стіл поруч, завмираю. Три пачки євро і пістолет. Рукавички не були зайвими. На мить всередині мене стає тихо, навіть дихання ніби зупиняється, погляд сам тягнеться до холодного, небезпечного металу.

Пістолет — не мій клопіт. Перераховую гроші — тридцять тисяч євро. Цього вистачить, ще й залишиться. Пхаю гроші в сумку, пістолет обережно повертаю в пакет і за шафу. Трохи зусиль — і вона стає на місце. Я видихаю з полегшенням. Видих виходить довший, ніж я очікувала, ніби до цього я весь час затримувала повітря.

Озираюся — в кімнаті лише ця клята шафа, стіл з двома стільцями і диван-книжка, що пам’ятає, мабуть, ще Брежнєва. Треба йти. Але та моя клята цікавість! Вона свербить десь під шкірою, не дає просто розвернутися і піти.

Крокую до дивану — він рівнесенько застелений старим пледом. Тільки горбик подушки збоку. Хочу зазирнути туди, але пам’ятаю, що Олег — людина не проста, тож треба перевірити, чи немає маячків. Зазвичай такі непомітні ознаки, що підкажуть володільцю, якщо хтось буде нишпорити в їх речах. Шкіра на потилиці ледь відчутно поколює — знайоме відчуття, коли робиш щось зайве, але вже не можеш зупинитися.

Вмикаю ліхтарик на телефоні і ретельно підсвічую поверхню, якої хочу торкнутися. Світло ковзає по тканині, підкреслюючи кожну складку. Начебто нічого. Обережно відгортаю плед — і знов несподіванка. Постільної білизни немає зовсім, замість подушки — звернута толстовка. Замислююсь.

Гроші у нього є. Навіть міг кращу квартиру знайти і постіль купити. Тож, напевно, йому все одно, на чому спати. Знов оглядаю диван і не розумію, як він тут взагалі помістився. Висновок один — йому байдуже, як і на чому спати. Якщо він дійсно військовий, то зрозуміло.

Обережно просуваю руку під толстовку, намацую щось. Ніж. Армійський. Метал холодний навіть крізь рукавичку. Чорт забирай! Витягую руку, намагаючись не порушити жоден згин, накриваю пледом.

Шафу можна відчинити без зволікань. Я її совала, тож порушення маяків для хазяїна буде виглядати природнім. Вона повністю порожня. Є ще спортивна сумка біля дивану, але я щось не хочу її відкривати.

В ванній знаходжу лише бритву, піну для гоління, зубну пасту і щітку, і чоловічий шампунь для всього. Холодильник без маяків, і він порожній, як і шафки. На столі лише пляшка води. Вагаюсь перед тим, як зазирнути у відро для сміття, та відомо, що сміття може розповісти більше, ніж будь-що.

Але тут мене чекає чистий пакет — Олег, напевно, виніс його перед тим, як піти. Зупинись, Таю. Нащо воно тобі? Сама не розумію, чого я так вчепилася в цього Вітвицького. Моя любов до складних задач штовхає мене на цю дурість.

Квартира виглядає не як житло, а як тимчасова зупинка, і мені більше нема чого тут робити. Нарешті залишаю цю халупу і повертаю ключ на місце. Двері зачиняються тихо. Я відступаю на крок і ще раз дивлюся на них, ніби перевіряю, чи не помітно моє втручання в цей простір.

В машині набираю знайомого — його допомога треба, щоб внести заставу, бо зробити це від свого імені я не маю права.

— Ромчику, привіт, — весело вітаюсь — ще одна моя маска для знайомих.

— Радий тебе чути, дорогенька моя, — от же підлабузник. Так і не кинув спроб затягнути мене в ліжко, та ми обидва знаємо, що нічого не буде.

— Друже, можемо зустрітися? Є термінове питання, — не хочу про це по телефону.

— Я в офісі до вечора, тож приїжджай.

— Дай мені пів годинки, — я вже тисну кнопку запуску двигуна свого позашляховика. Під капотом рівно загуркотіло, і цей звук мене завжди заспокоював.

У новій великій будівлі Рома зробив собі величезний кабінет. Його будівельна фірма непогано почувалася на ринку, тож останнім часом він дозволив собі розвернутися. Ще рік тому це була просто база для техніки і матеріалів з вагончиками. Запах нових меблів і кави різко контрастував з тією квартирою.

— Привіт, люба, — він цілує мене в щоку вологими губами, і я ледве вислизаю з його рук, що от-от перетворяться на обійми.

— Привіт. Тут така справа — я одразу переходжу до свого питання, сідаючи в крісло, — Треба внести заставу за мого підзахисного.

— А я до чого?

— Я не можу зробити це від себе. А ти перерахуй кошти з корпоративного рахунку, а я тобі готівкою віддам, — посміхаючись, граю бровами.

Впевнена, він погодиться. Рахунки рахунками, а готівка, як відомо, потрібна всім.

— Скільки? — йому вже цікаво.

— Лям, Ромо, — його очі загоряються.

— А який відсоток? — шукає підводні каміні.

— Допит у слідчого, — одразу кидаю всі карти на стіл.

— Мала, ану розказуй, — я саме цього і чекала.

— Гроші у підзахисного є, але внести нікому, тож він попросив про допомогу. Та я ж пам’ятаю, що тобі потрібна готівка завжди. Схема така: ти перераховуєш мільйон як заставу, а я тобі залишаю гроші. Я більш ніж певна, що він втече. Тому попереджаю одразу — допиту у слідчого тобі не уникнути. Я тебе підготую і дам адвоката, що супроводжуватиме. Якщо я права, заставу тобі не повернуть, але ти нічого не втрачаєш.

Рома пильно дивиться на мене. Зітхає.

— За що його закрили? — я вагаюсь.

— Вбивство. Але я певна, що він не винний. Я цю справу швидко розвалю, і він стане просто свідком, — чоловік чеше потилицю.

— Якщо не втече, гроші повернуть. А йому як тоді віддавати?

— Слухай, якщо і повернуть, то не так швидко. Тоді і вирішимо.

— Ох, Таїса, відчуваю, що халепа неминуча, — стогне Рома. — Але не можу я тобі відмовити.

Телефонує комусь.

— Люба, зайди до мене, — бухгалтеру.

— Як чоловік? — питає з ввічливості. Вони давно знайомі по роботі, але не друзі. І відносини у них натягнуті. Рома декілька разів намагався надурити Сергія, але не вийшло.

— Як завжди, — неохоче відповідаю я.

— Не чую кохання в голосі, — констатує він. — Може, повечеряємо нарешті? — закидає він свою стару вудку.

— Ні, дякую, — відповідаю в ту мить коли заходить бухгалтер і рятує мене від його домагань.

— Люба, встигнемо сьогодні платіж скинути? — питає у неї.

— Романе Борисовичу, — вона дивиться на годинник, — Ми то скинемо, але банківський день завершено, то проводка буде тільки вранці.

Рома дивиться на мене:

— Якщо влаштує — давай реквізити, — я передаю Любі папірець.

— Скільки? — питає вона у Нікольського.

— Мільйон гривень, Люба, — вона тільки мовчки підводить брови і йде. В дверях повертається.

— Платіжка з підтвердженням банку буде близько десятої ранку.

— Дякую, — посміхаюсь їй наостанок. — Я заїду.

Дістаю з сумки гроші.

— У мене євро. Порахуй, будь ласка, по курсу.

— Майже двадцять чотири, — показує мені на калькуляторі суму на вісімдесят євро менше.

Я відраховую з пачки шість тисяч і передаю всі гроші йому:

— Перерахуй, будь ласка.

— Я тобі вірю, — запевняє Рома.

— Перерахуй, — я наполягаю.

Дочекавшись, поки він впевниться, що сума співпадає, я підводжусь.

— Ромо, я тобі дуже вдячна.

— Вже біжиш? — питає розчаровано.

— Так, втомилася. Хочу додому, — він підводиться мене провести.