Раді Вас бачити!

Ми йшли спочатку крізь безмежно гарний і такий далеко-рідний осінній парк. Кольори навколо змінювали один одного від багряно-червоного до темних відтінків фіолетового. Я не стрималася і попросила Левія зробити кілька фото. І знову він мене здивував, запропонувавши зробити кілька спільних фото. Він навіть легенько мене обійняв і підтягнув до себе, щиро усміхаючись в камеру. Я вирішила подумати про це згодом, а зараз мовчала, тому що ця прогулянка, як і ці фото - мали бути найкращими. Далі ми пройшлися всіма цікавими і пам′ятними місцями, попили кави і вирішили звернути на лісову стежину, де поменше окастих і шумних людей. Через півгодини ми дійшли до річки, вздовж якої розміщувалися недавно встановлені лавки. На диво, тут ніхто особливо не гуляв, окрім кількох матусь з колясками, але і вони були ген далеко. Ми присіли на одну з лавочок і стали вдивлятися в спокійні води синьої ріки. Шелестів легенький вітерець в кронах дерев, а сонячні зайчики гралися у відкритій водоймі. Було добре. Від чоловіка поруч віяло звичним парфумом і чоловічим лосьйоном для гоління. Я на мить задивилася на дірки в його джинсах – цікаво, який він під ними? І одразу ж обірвала себе на цьому. Треба дещо прояснити. Але акуратно.

- Слухай, Левію, - я вирішила почати розмову. - Що, Ліель? - Ммм, мені якось незвично ось так з тобою гуляти… - Ліель, - він повернувся до мене обличчям, - я здогадуюся, як і здогадуюся, про що ти хочеш запитувати. - І про що ж? - Тобі незвично гуляти зі мною, тому що я твій колишній викладач, правильно? – я кивнула. – Але ж зараз ми колеги, тому все гаразд? - Так, гаразд, але я не до кінця розумію твої дії. Спочатку ти поводишся холодно, навіть ігноруєш мене, а потім раптово ти мене недовикрадаєш і везеш гуляти?.. - Повір, якби я хотів тебе викрасти, то привіз би до себе додому, а не на побачення. - Тобто, це побачення? – я шоковано кліпнула. - Тебе тільки це дивує? - Так. Стоп. – я зробила глибокий вдих. – Ти можеш, будь ласка, пояснити все по порядку? Мені складно зрозуміти твій раптовий прояв активності в мій бік. - Ліель, - чоловік зітхнув і повернувся в бік річки і його погляд прикипів до її хвиль, які билися об піщаний берег. – Це не раптовий прояв активності, як ти кажеш, ти мені подобаєшся вже давно і треба було раніше це все озвучувати, а не отак, - на цих словах його кулаки стиснулися, а я намагалася не робити зайвих рухів, щоб не сполохати його відкритість. Та він замовк, тож я запитала. - Наскільки давно, Левію? - З тих пір, коли я побачив тебе із синім волоссям, - я задумалася, але так і не згадала, коли це було, бо за свій вік я часто фарбувалася в різноманітні кольори. Але це точно було під час навчання. – Тоді я думав, що це просто легка симпатія до тебе, як до особистості – ти була розумною, ерудованою, знала завжди більше за інших, навіть більше за мене! Мені подобалися твої погляди на життя, я розділяв твої думки стосовно багатьох речей, особливо релігії. Я щодня дивувався твоїм знанням, відкривав у тобі щось нове, мені приємно було бачити тебе, ти завжди з посмішкою віталася і прощалася, завжди залишалася допомогти після пар, ти була і є такою милою і чарівною, що я незчувся, як закохався. Не питай, коли. Я сам не знаю. Просто одного ранку я прокинувся і зрозумів, що мої перші думки ось уже тривалий час – про тебе, Ліель! – Левій зробив паузу, а моє серце прагнуло вискочити з грудей і впасти до ніг цього прекрасного чоловіка, який щойно, нехай і опосередковано, проте, зізнався мені в коханні! - Левію, а чому ти не сказав мені цього тоді? Через те, що я була твоєю студенткою? - І це також. Ще тому, що ти була зовсім юна і тобі не потрібен був хтось, на кшталт мене. - А в мене ти не забув запитати? - Тобто? – не зрозумів філософ. - Нічого, що я була закохана в тебе всі ці роки? – схоже він таки не здогадувався, тому що обличчя Левія в ту ж хвилину витягнулося, очі розширилися, а ніздри роздулися. Роблячи з нього в цю хвилину подобу маніяка! - Ти зараз не жартуєш, Ліель? - Боже, невже ти думаєш, що мені було так цікаво залишатися кожного разу після пар для виконання чогось там?! Чи допомагати на кафедрі? Хоча, так, звучить необнадійливо. Як би там не було, але так – я була закохана в тебе всі ці роки. - Те, що за студентських років ти можливо до мене щось відчувала я здогадувався. Звісно, я звертав увагу. Я точно не знав, але я хотів вірити, що ти до мене щось відчуваєш, але я переривав себе тим, що це все моя фантазія, що я бачу те, що хочу бачити, а не те, що є насправді. - Ні, це все було насправді. Я спочатку боролася з цими почуттями, вважала їх будяками, які засмічують моє життя і всіма силами намагалася викосити їх зі своєї душі, але я програла цю битву і тупе лезо зламаної об мої почуття коси встромилося прямісінько в моє знесилене серце. Припинивши боротися із собою я тоді вирішила віддатися на волю випадку, плисти за своїми бажаннями і намагалася проводити з тобою будь-яку дозволену вільну хвилину. Я намагалася показати, натякнути, що ось я – зверни на мене увагу. Мені не було потрібно багато, лише, щоб ти час від часу звертав на мене увагу… - І я звертав, Ліель! Частіше звертав, ніж було дозволено! - Тоді, чому?! Чому ти нічого не зробив?- прокричала я зпересердя, розпач за втраченим часом охопив мене зненацька і повністю. - Ліель, - чоловік обійняв мене і почав заспокоювати, - хороша моя, я не міг, я не мав права! - Про що ти говориш? Якого права? Права, на що?! - Я не мав права руйнувати тобі життя! Ти була така юна, в тебе все життя було попереду, ти зустріла б якогось приємного молодого чоловіка, а не мене, створила б з ним сім′ю, жила б щасливо і про мене навіть не згадувала б! Принаймні тоді я був впевнений в цьому, - прошепотів він мені в маківку. - Чому ти вирішив усе сам? – я вирвалася з його рук і піднялася. – Ти не мав права, Левію! Ти думаєш, що це по-дорослому, але це безвідповідально та інфантильно! Ти зруйнував життя нам обом. Чи ти щасливий? Скажи, Левію, ти щасливий?! - Ні. Лише зараз я бачу всі наслідки своїх дій. Але тоді… - Тоді мало значення лише одне – ми обоє мали почуття одне до одного! І через невисловлене ми втратили шанс бути щасливими! Я за ці роки ніде не була такою щасливою, як тут! Поруч з тобою. Коли я їхала з цього міста, то думала, сподівалася, що скоро тебе забуду! Але ні! Ти був зі мною в кожному дні! Кожної більш-менш щасливої миті, які відбувалися за ці 5 років я відчувала, що жодна не дотягує до тих, коли ти був поряд! Нехай це і звучить романтизовано, безпечно, по-дурному чи ще якось, але це так. Саме з тобою я відчувала найбільше щастя у своєму житті! – я сіла назад на лавку і зафіксувала скляний погляд на качці, яка плавала на річці. - Ліель…я був сліпим ідіотом, я був справжнім телепнем, придурком, нікчемою, егоїстом… І всі ці роки я думав про тебе. Якщо чесно, то десь рік тому я не витримав, найшов тебе через інстаграм, з′ясував, де ти знаходишся по локаціям та приїхав з метою побачити тебе хоча б на хвилинку. Я спочатку хотів вигадати щось по типу, що в мене тут справи і таким чином сподівався запросити тебе на каву, поспілкуватися…- він замовк. - Я тебе не бачила, - розгублено порушила я тишу. - Так, я знаю, це тому, що я не наважився підійти. Я побачив тебе з хлопцем, він тебе обіймав і я вирішив, що все так, як я загадав від початку – ти живеш своїм життям і ти щаслива. - Але ти так і не запитав мене, не поговорив, не сказав мені нічогісінько… - Так, і в цьому моя найбільша помилка в житті. Я мабуть ніколи собі не пробачу, Ліель. Не пробачу, що я тебе так втратив. Хоча міг бути щасливим одразу. Ми могли бути щасливі разом. Ще від початку. Запала тривала мовчанка, під час якої кожен обдумував все щойно сказане. - Мабуть ми достатньо нагулялися і достатньо всього було сьогодні сказано. Мені потрібен час, щоб все переварити і обдумати, - я питально глянула на Левія. - Так, звісно, Ліель, скільки завгодно часу. Тепер уже немає куди поспішати. - І немає від чого бігти, - чомусь додала я. - Відвезти тебе додому? - Ні, давай ще прогуляємося, просто розвіємося, без обговорення цієї теми, просто побудемо на природі. - Я не можу насолоджуватися природою, коли поруч ти. Я насолоджуватимуся тобою, - прозвучало настільки щиро і обеззброююче, що моє серце розтеклося калюжею до ніг чоловіка. Негатив і злість потроху відступали на другий план.