Раді Вас бачити!

Понеділок почався досить рано - з кукарікання сусідського півня. Я глянула на годинник - шоста тридцять. Рано, але вже і не засну. Відключивши всі свої будильники я почала збиратися на роботу. Квартира потихеньку одомашнювалася. У ванній я поклала водостійкий зелений килимок із сімейкою сичиків, у спальні розвісила свої колажі та зробила куточок для усамітнення – столик, свічки, ароматичні палички, блокноти, розмальовки антистрес, роздруковані фото із Pinterest із зображенням книг, дерев, затишної осені та іншого; канцелярське приладдя і моя улюблена ручка, яке так чи інакше мало тематику або космосу, або сов, або осіннього листя. Можна подумати, для чого мені куточок для усамітнення, якщо я й так живу одна? Для того, що потрібно розмежовувати зону сну, роботи і творчості. Також, на столі була абажурна фіолетова лампа, розмальована жовтим орнаментом і малюком розлогого гіллястого дерева, яку мені подарувала Елізабет в честь приїзду. Лампа мені надзвичайно імпонувала!

Зробивши ранкові вправи для активізації бадьорості, профілактики тривожності та тримання себе в формі я сходила в душ. Коли я поділилася з Ліз тим, що роблю ранкову фізичну активність в надії схилити її почати бігати разом, то у відповідь почула лиш, що я маю шикарну фігуру і вона не розуміє, для чого себе мучити. Найперше, для чого я це роблю – мені дійсно допомагає впорядкувати думки та зменшити тривожність. У свій час я таким чином навчилася полегшувати депресію. До того ж занадто свіжими були спогади про те як я набрала з десяток зайвих кілограмів, завдяки цій же депресії і за рахунок цього впала в неї ще глибше. Повторювати таке не хотілося. Це сталося саме після мого випуску звідси та з початком навчання в новому вузі. Це були темні та гнітючі часи для мене, які навіть згадувати не хочеться. Звісно, без сторонньої допомоги мені не вдалося обійтися. Також велику роль відіграла самодопомога. Але я все одно не відчувала себе щасливою настільки, наскільки була колись тут. Тому власне і повернулася. Життя одне і я не хотіла його проводити там, де не відчуваю радості.

Виринувши з цього хаосу думок я зрозуміла, що вже обрала собі вбрання: темно-зелена, злегка класична сукня до коліна та зелені шкіряні босоніжки і фіолетовий рюкзак.

На годиннику була все одно ще рання пора, до початку роботи – більше години. Я не довго думаючи вирішила прогулятися до своєї колись улюбленої кав′ярні, де за моїх студентських часів готували найсмачнішу каву в місті.

Йти було десь з півгодини. Прохолодний вітер приємно грався з волоссям і холодив шию, а ніжні сонячні промінчики тепло пестили шкіру обличчя. Я слухала новини та ранкову програму на хвилі Українського радіо. Було приємно та умиротворююче.

Невдовзі виявилося, що моєї улюбленої кав′ярні вже давно і слід прохолов. В принципі, як я і думала. Замість неї виліз, наче слизький черв′як після дощу, черговий міні-маркет. Та все ж неподалік була ще одна кав′ярня, нехай і не улюблена, проте хоч якась. Без ранкового кофеїну мене не залишать.

Привітна бариста швидко прийняла замовлення, але чекати все-таки трішки доведеться, оскільки в цей ранковий час народу за столиками просторої кав′ярні було вдосталь.

- Ваше американо, Левію, корицю ви знайдете там, де завжди, хорошого вам дня і успіхів в роботі! – проспівала усміхнена дівчина, подаючи стаканчик чоловіку в дірявих джинсах і фіолетовій футболці з Ріком і Морті. Від подиву я заклякла з привіткритим ротом. Але чоловік схоже помітив мене раніше, тому що наша зустріч його аніскілечки не вибила з колії. Натомість він нахилився до баристи і щось прошепотів легенько кивнувши в мій бік. Дівчина кивнула у відповідь і вже наступної миті Левію дали ще одну порцію кави. Щедро насипавши в обидва стакани кориці він показав поглядом на двері і ми стали пробиратися повз інших клієнтів до виходу.

- Нарешті можу сказати доброго ранку, Ліель, - почав розмову викладач, вручаючи мені американо, коли ми вийшли на вулицю і відійшли подалі від приміщення.

- Дякую…це якось досить несподівано, - в мене все ще плуталися думки і я не знала як їх змести віником до купи.

- Завжди будь ласка. Я теж здивувався не менше твого, коли ти пройшли переді мною і зробили замовлення. Навіть не привіталася.

- Я ж тебе не бачила! Там стільки було людей, що вибачте за мою неуважність.

- Та я жартую, Ліель, - засміявся чоловік, від якого за кілометр віяло добрим гумором. - Аа…чи можу я поцікавитися, як ти тут опинилася? Хіба ти не живеш в іншому?.. – здавалося він сам себе перервав на півслові, на півдумці і стиснувши губи відвів погляд на дорогу, де проїжджих автомобілів ставало дедалі більше. – Це не моя справа, вибач, що запитав, - холодно закінчив він, мабуть подумавши, що я повертаюся після веселої нічки. О, господи, він подумав, що я ночувала в когось? Чи він подумав, що я ночувала в якогось хлопця?!

- Та ні, чому ж, це не якась жахлива таємниця, а скоріше навпаки – смішна історія, - видно від легкого недосипу мій мозок не повважав за потрібне боятися його холодності та їжакуватості, а вирішив, що можна весело розповідати про свої ранкові події. – Мене сьогодні розбудив сусідський півень за годину до будильника, я подумала, що зіб′ю собі сон, якщо ще раз засну, тому вирішила, що найкращий спосіб збадьоритися – ранкова прогулянка, кава і можливо вбивство того самого півня. Тут колись була невеличка затишна кав′ярня, в якій можна було в такий час тихенько попити кави, сидячи за столиком під одним із дерев, в якому шелестів теплий вітер і виспівували невтомні пташки, - схоже моя відповідь знову повернула усмішку і доброзичливість на його обличчя…

- А зараз там черговий маркет? – вловив він мою думку.

- Так. Ти знав?

- Звісно, я теж любив ту кав′ярню. Але її швидко закрили.

- Витіснення малого бізнесу?

- Скоріше за все. То, що там з півнем? Мені переживати?

- За кого? За нього чи за мене? – я не стримала хихотіння.

Якийсь час ми посьорбували гарячий напій в тиші. Я потайки розглядала такого ще сексуальнішого Левія – йому сильно личив цей одяг. Та йому личило все! І він весь такий більш домашній. Я не стримала себе, щоб не зробити йому комплімент, ми ж уже колеги, а не студентка і викладач, як колись. Зараз дозволено.

- Тобі дуже личать ці джинси. І фіолетовий колір.

- Ооо, - здивувався він, - та невже? Дякую… – схоже було, що йому востаннє компліменти робили ще в епоху динозаврів, хоч в це і важко повірити, так невпевнено він відповідав. Та дивлячись на ту баристу я в цьому засумнівалася – так солодко вона до нього говорила, наче мед лила. Так, стоп, Ліель, що це за незрозумілі думки?!

- А ти, як завжди – фантастично прекрасна, Ліель! – щиро усміхнувся він, а я мабуть зашарілася, але подякувала.

- Левію?

- Ммм?

- Можна я поставлю тобі дивне питання в надії, що після нього в твоїй поведінці не відбудеться змін? – обережно поцікавилася я.

- Гмм, - насторожено прокашлявся він, - ну, спробуй, якщо це для тебе важливе питання. Я гадаю, що жодних змін не має статися.

- Ну, якраз про зміни і є моє питання, - схоже я його взагалі збила з пантелику. Та що там – я й сама себе збила з того пантелику!

- Чому ти став поводитися по-іншому?

- Тобто?

- Коли я приїхала, ти був весь такий…серйозний, недружній…зі мною. Ну, і з іншими теж. А зараз ти почав принаймні розмовляти зі мною. І усміхаєшся. Ти милий і дружелюбніший, - сказавши це із завмиранням серця очікували на відповідь.

- Кхм, милий значить, - якось підступно він на мене глянув…боже, він, що фліртує?..- Ну, скажем так, дещо змінилося в моєму житті, дещо вагоме сталося. Можна сказати в мене нарешті розпочалася світла смуга, яка має на мене дуже позитивний вплив і я не хочу зруйнувати цей вплив, поводячись, як мудак, а саме так я поводився, за що щиро перепрошую, Ліель! - таємниче усміхнувся Левій.

- Звучить так, наче ти зустрів кохання всього свого життя, - перш, ніж подумати сказала я і одразу ж подумки себе копнула. – Вибач, це не моя справа.

- Ну, як сказати, - тихенько пробурмотів він собі під ніс, а в голос відповів, - Життя прекрасне, Ліель, в ньому стаються дива, головне не закриватися від них і вчасно помічати!

- Дуже філософське зауваження, - він засміявся.

Я вже майже забула як це приємно було – так легко розмовляти з Левієм, як колись. Колись, коли я затримувалася після пар під виглядом допомоги кафедрі, а насправді, щоб мати можливість провести з ним більше часу. Та зараз я все ж очікувала від нього прояву чергової підступної холодності. Але й сподівалася, що цього не станеться. Тим паче, коли чоловік з таким розслабленим та сяючим в променях сонця обличчям зараз дивиться на мене. Від його відкритого і водночас владного погляду мурахи танцюють по всьому тілу і стає дещо ніяково. Я не витримую і повертаюся в бік, звідки світить сонце і підставляю обличчя його промінцям, щоб відчути тепло та трохи заспокоїти емоції, які вирували всередині від тієї хвилини, коли я побачила поруч Левія.

- Тепер моя черга запитувати, - я мовчки кивнула, даючи дозвіл, - Чого б тобі зараз хотілося? Як би можна було забажати, що завгодно. Абсолютно все.

- Сьогодні занадто прекрасний день, щоб гаяти його на парах. Як би ми були студентами, то я би запропонувала прогуляти їх, - невідомо чому я поставила нас з Левієм в одну категорію так, наче ми колись разом вчилися, а не він був моїм викладачем. Хоча, теоретично це могло би бути, в нас не сильно велика різниця у віці.

- Так, я цілком з тобою згоден. Як щодо морозива і прогулянки на човнах? Чи в парку? Чи в лісі? – при згадці про ліс я трішки зніяковіла і зашарілася.

- Хмм…якщо обирати, то я би обрала провести час в якомусь будиночку в лісі, але якщо орієнтуватися на наші реалії, то морозиво і прогулянка лісом – звучить затишно. Там не так шумно, як у парку…і не так мокро, як на озері.

- Звучить чарівно.

- А ти так збираєшся на роботу? – я кивнула на його вбрання і пішла до сміттярки, щоб викинути порожній стаканчик.

- Взагалі непогана ідея, але ні, в мене вихідний.

- Що ж, тоді, відпочивай, а мені час іти на пари, дякую за каву. І за приємну розмову, - я розвернулася в напрямку вузу.

- Ліель, чекай – окликнув мене Левій. – Я тебе підвезу.

- Що? Ні, не треба, - але на мої протести ніхто не зважав.

І ось ми вже їдемо в його авто. Знову. Поки я підмугикувала під якусь давно забуту «You Look So Fine», Левій з кимось перемовлявся по телефону. Мені написала Ліз і ми домовилися зустрітися біля воріт. Я вже уявляла обличчя дівчини і всі подальші розпитування. Та моїм фантазіям не судилося збутися, адже машина Левія не збавляла газу, а навпаки набирала. Онде видно коледж і подругу, але ми не зупиняємося!

Проїжджаючи повз ворота я лиш встигла побачити шоковану Елізабет, яка так і застигла з питанням «Якого біса?» на обличчі, дивлячись на автівку, яка мчить мене в невідомому напрямку.

- Левію, боюся запитати, ти мене викрадаєш? Якщо так, то попереджаю – щойно Елізабет нас бачила і повідомить до поліції. Куди ми так мчимо? На той світ?! – більше 120 км під черговий давно забутий хіт – «Crush» - схоже мій телефон увійшов в еру 00-х і добре там проводив час. Хоч і відбувалося казна-що, проте страшно мені чомусь поряд з цим чоловіком не було.

- Ми запізнимося до коледжу, в мене через 15 хвилин перша пара! Мені треба когось попередити, що я запізнюся! – почала я панікувати.

- Не треба. Нас сьогодні не буде на парах. Ми їх прогулюємо, як ти і хотіла.

- Щооо? – я засміялася з якимось полегшенням, можливо від того, що мене принаймні не викрадають. – Ого, це виглядає…романтично?.. Виглядало б, мене ж можуть звільнити!

- Ліель, ніхто нікого не звільнить! Я розмовляв з директором і попередив, що тебе не буде сьогодні, він мені винен, тож питань не виникнуло.

Після почутого я нарешті змогла заспокоїтися та розслабитися. Але, якого біса? Чому цей, ще вчора холодний та беземоційний чоловік, сьогодні настільки…незвично поводиться? Мій телефон уже розривався від дзвінків Ліз. Я сказала їй, що все добре, мене сьогодні не буде і з обіцянкою розповісти все потім я відключила абонента.