Раді Вас бачити!

– Тримай його! – Ден тягнув за світлу чуприну малого хлопака років шести.

У озері по пояс стояла Ніна, Денова сестра. Вона схопила малого під пахви й потягнула на берег. Ніна припала до грудей хлопчика.

– Дене, він мертвий, – з жахом прошепотіла вона. – Захлинувся…

– Треба викликати швидку. Поверни поки його голову набік. Пам’ятаєш з БЖД як робити штучне дихання? – Ден вийшов з води й рився у рюкзаку, шукаючи мобільний.

– Може й так… – бубоніла Ніна. Її тонкі тендітні пальці обмацували шию хлопця, сподіваючись відчути під ними хоч тоненьку ниточку пульсу. Але марно. Ще й хлопчик почав синіти. – Дене… він…

Але тут хлопчисько закашлялося, потім розплющило сині каламутні та трохи витрішкуваті очі й сіло, обіймаючи худенькі коліна, які він підтягнув до підборіддя. Хлопчик цокотів зубами. Ніна накинула на нього свою футболку з посіпаками.

– Змерз?

Хлопчик кивнув та гикнув.

– Як тебе звати? – підсів до нього Ден, схопив за холодний лікоть. – Давай я тобі руки розітру, зігрієшся.

Хлопчик якось дивно подивився на нього.

– То як тебе звати? – Ден повторив запитання.

– Не знаю…

– Ти що не бачиш, що дитина змерзла. Він наляканий! – накинулася на нього Ніна.

– І тому не пам’ятає ім’я?

– Назви мене! Мені через тиждень сім. Назви мене! – хлопчик вчепився в руку Дена.

– Гей, хлопче, полегше! – він ледь розтиснув маленькі, але досить сильні пальці.

– Назви мене! Дай ім’я!..

– Та заспокойся!

– А де твої батьки? – грізно здвинула брови Ніна і вперла руки в боки. – Краще ми відведемо тебе до них. Або у поліцію. Збирайся, як тебе?

Хлопчик швидко підвівся і вже висів на руці Дена:

– Назви мене! – очі горять, бліді губи тремтять.

– Слухай, по-перше, відпусти руку, а по-друге…

– Що ви робите?! – почувся ззаду розлючений дівочий голос. На березі з’явилася струнка дівчина з довгим русявим волоссям та віночком з волошок. Довга сукня приховувала стрункі ноги. Цибата, тоненька і гарна-гарнісінька. Личко мов ружа. Ще й очиська зелені, великі, з них хіба що блискавки жменями не сипалися. Йшла дівчина босоніж. На якусь мить Ніні здалося, що вона пливе над берегом чи летить. Ніна кліпнула очима – здалося. На вигляд дівчині було десь років шістнадцять-сімнадцять, не більше. Сукня розхристана, наче вона щодуху мчала до них. З-за пазухи у завеликому розрізі безсоромно виглянули невеличкі апетитні груди. Але дівчина миттєво зрозуміла на що витріщається Ден і ривком поправила тканину. Денові примарилися ледь не акулячі зуби. Він відсахнувся від неї, нап’яв на себе шорти та футболку, які одразу прилипли до мокрого тіла.

– Негайно відійдіть від нього! – повторила дівчина.

– А ти хто така? – Ніна і не думала підпускати її до хлопця, який вмить принишк і змарнів.

– Я його сестра!

– Окей! То як звати твого брата?

– Мене звати Яся.

– І шо? Я не питала як тебе звуть. Як звуть його?

Яся, дивлячись спідлоба, наблизилась впритул до Ніни.

– Віддай мого брата! – просичала вона.

– Що тут відбувається? – з-за очерету на гумовому човні виплив рибалка. Якщо його можна було б так назвати. Волосся розкуйовджене, сягає плечей. Проти сонця здалося зеленкуватим. Але лише здалося, бо дядько був геть сивий. Довгі вуса, довга борода, вдягнений у курточку оливкового кольору, застібнуту під самісіньке горло. І це у таку спеку!

– От, прийшла якась… і вимагає хлопця. А ми його з Деном врятували, бо він тонув. Спочатку подумали, що він захлинувся і помер, а потім він ожив, – заторохтіла Ніна. – А вона, – Ніна кивнула у бік Ясі, – навіть імені його не знає. То яка ж вона сестра?

– Ви Свиридові онуки?

– Ну припустимо, – Ден приставив долоню козирком до лоба, бо сонцезахисні окуляри лежали десь у рюкзаку.

– Я Андрій Андрійович Водяненко, рибінспектор. Ясю знаю, а це, дійсно її брат. Тож, можете йти.

– То як же ж його звати, її брата? – впертості Ніни міг би позаздрити віслюк.

– Нін, ходім. Якщо її знає рибінспектор, то… Хоча, покажіть документи.

– Тю ти, йосий-босий! – лайнувся Андрій Андрійович. – Мене тут кожний собака знає. І діда Свирида я сто років знаю як облупленого. Документи… Це я маю питати у вас документи. Паспорт чи ай-ді картка є?

– У додатку, але тут зв’язку немає, – Ден тримав в руках смартфона, даремно сподіваючись спіймати мережу. На екрані не було жодної рисочки.

– У поле йдіть, там є зв’язок, – якимось дуже медвяним голосом хіба що не проспівала Яся, тримаючи брата за руку. Той принишк.

– Хлопче, якщо тобі потрібна допомога, ти тільки скажи, – не відступалася Ніна, даремно сподіваючись, що він зараз сховає руку за спину й затисне великий палець іншими в кулак. Але цього не сталося. Чи то хлопчик міжнародного знаку про допомогу не знав, чи то Ніна очікувала на щось більше.

Хлоп тільки зітхнув, усміхнувся і покачав головою – ні.

Ден вже йшов пильною дорогою вздовж поля. Одяг – сухий. Навіть піт біг по обличчю, а язик прилипав у роті. Балакуча Ніна принишкла і тільки сопіла поряд.

– У нас є вода? – хрипло спитав Ден, хотів сплюнути, але тільки замазався – слина від спеки стала тягучою та густою.

– Ми її допили ще хвилин десять тому. Скажи, ти мережу знайшов? – Ніна з надією подивилася на смартфон, який міцно стискав у руці Ден.

– Ніфіга не видно проти сонця, – Ден поводив по екрану пальцем.

До посадки ще далеченько.

– Стрьомна якась та дівка. І це… мене не покидає відчуття, що я тримала за руку мерця.

– Мертві не розмовляють і не отямлюються, – Дену нарешті вдалося сплюнути під ноги. – Зомбі-апокаліпсис ще не настав. Шкода, що бейсболки загубили – пече добряче.

– Як у пеклі,– погодилася Ніна. – Але шукати їх на тому березі було зашкварно. Хтозна, чим би це все закінчилося? До речі, той рибінспектор теж якийсь стрьомний, – вона приклала долоню до лоба і заклякла. У горлі миттєво пересохло. – Дене, – прохрипіла вона, – що це?

Полем повільно рухалася величезна жінка ростом метрів зо п’ять. Сяйво від неї йшло таке, що здавалося – сонце зійшло на ниву. У руках вона тримала великі блискучі серпи. Вдягнена у яскраву сукню, мов зшила її із сонячного проміння. Жінка пливла над морем жита. Принаймні так здавалося. Дивитися на неї було боляче, з очей полилися сльози, які Ніна миттєво розтерла по щоках.

– Ти можеш це зняти?

– Спробую, – Ден присів натягнув футболку на коліна, горловину нап’яв на голову, щоб побачити нарешті екран. Він угледів одну смужку мережі й усміхнувся – не обдурила дівка, є зв’язок! – ввімкнув відеозапис і навів камеру на жінку.

Жінка наче відчула щось і повернулася у їхній бік. Ніна захотіла щосили закричати, але не змогла. Наче невидима сила стулила рота. Ніна почала задихатись. Ден засунув у кишеню смартфон і кинувся до сестри, але та впала, наче жінка її підкосила серпом, і знепритомніла.

– Ніно! Ніно! – Ден трусив сестру за плечі, намагаючись привести до тями, але марно. Він роззирнувся навсібіч, шукаючи допомогу, але тут жінка підпливла ближче та замахнулася серпом. Ден нарешті побачив її обличчя – спокійнісіньке. Але вогняні брови грізно зійшлися на переніссі у пряму лінію, під ними – бурштинові очі, з яких тільки блискавки не зривалися. Жінка беззвучно розтулила рота, з якого хіба що не вилетіло полум’я. Ден відсахнувся, намагаючись собою закрити Ніну. Леза серпів блиснули на сонці, різкий біль різонув Дена по очах. Він скрикнув і впав поруч із сестрою.

За Чортомлінівкою, там де закінчувався ліс, проходила Межа. Глибока борона більш ніж на метр уходила у землю, наче хтось гігантським плугом пройшовся полем. На Межі нічого не росло. Як і за Межею. По той бік – сіра пустеля, порепана земля, яка з часів створення світу нічого не родила окрім пилюки. Вітер носив куряву безкрайньою пустинню. Куди оком не кинь – ані травинки, ані деревинки, ані хатинки. Жар змінювався мрякою, мряка – морозом зі снігом, а мороз зі снігом – рясними дощами, а потім там знову панувала спека.

Біля Межі стояв дід у величезному крислатому солом’яному брилі. У небі над дідом висіла темна хмара. Здавалося от-от і лупане злива. Але хмара лишень закривала сонце. Полотняні домоткані штани теліпалися на худих ногах, а сорочка з довгими рукавами здавалося куплена за часів царя Панька. Сиві вуса лежали на грудях, мов бивні моржа, раз у раз злітаючи від подиху вітра. Брови – що два кущі порічок – стирчать врізнобіч. Очі глибокі, з-під крисів і не видно якого кольору. Дід мружився. Жилавий, але скорчений. Якби випрямився, став би схожим на стовп, а на брилі не вистачало б гнізда лелек.

Дід придивлявся, наче чекав на когось. Аж на тому боці з’явилася темна цятка. Вона повільно наближалася. Дід полегшено зітхнув, широко розставив ноги, наче збирався з кимось битися. А цятка наближалася. І чим ближче ставала, тим зрозуміліше, що йде до діда старезна бабця. Вся вкрита коростою, конопата, страшенна як чорт. Кульгала бабця на обидві ноги й спиралася на кийок. Звичайний дерев’яний, побитий шашілем. Бабця підійшла до Межі.

– Прийшов-таки, бісова душа! – прошамкала бабця. – Я думала, обдуриш.

– І тобі не здохнути, Коркушо. Де була, що бачила?

Бабця гидко захихотіла, показуючи чорні пеньки гнилих зубів.

– Посіяла лихо, врожай зібрала.

– Чув, – кивнув дід.

– А ти все так і сторожиш?

– Та комусь треба ж, – дід розвів руками, мовляв, що поробиш, він один такий. – З чим прийшла?

– З умовами, Свириде. З умовами.

Дід мовчав, лише губи стали білими й міцно стиснутими, мов рота йому зашили, шви зняли, а шрам залишився. Він чекав головного. Бабця мовчала. Замість балачок, кийок у землю вбила, вчепилася в нього довгими артритними пальцями, всілася прямісінько на порепану землю, схрестила ноги й знову вишкірилася.

– Пек розважитися бажає. Засидівся він. Погуляти хоче. За Межу побитися. Бо задовго вона землю порівну ділить. Треба передивитись умови.

– Нема чого передивлятися. Угода складена і підписана кров’ю наших пращурів. Не нами складена, не нам її й порушувати. Наше діло – поважати пам’ять тих, кого вже нема тутечки.

– Чи це ти говориш, га? Забув якого роду-племені? Так я нагадаю…

– Ти собі нагадай хто ти й звідки! – гримнув дід. – На щастя, я живий, а не мертвий.

– Авжеж, – скривилася бабця. – Тому й смокчеш кров. Ти дводушник. Якщо тебе хтось уконтрапупить, то будеш не корів сільських рятувати та відьмам хвости крутити, а…

– Та заткни вже свою погану пельку! – розсердився дід.

– То я тобі вітаннячко від нашого царя передала. А далі думай сам. Бо якщо відмовишся, він сам перетне Межу. Слабшає твій світ, Свириде. Ой, слабшає. Темні не в захваті від тебе, кажуть, що багато добрих справ робиш. Зовсім свою сутність забув. Ні, не забув, зрадив. То хоч пий кров, хоч не пий, а упир з тебе кепський, – бабця з крекотом підвелася і легко висмикнула ціпок. – Пек велів передати, що до півночі завтра чекатиме від тебе відповідь. Якщо до цього строку він її не отримає, прийде сам.

Дід Свирид сплюнув собі під ноги.

– Щоб ти пощезла, неміч кульгава!

– Диви, сам не здохни! – реготнула Коркуша і пішла геть за обрій, туди, де сіре небо сходилось в одну лінію з порепаною землею.

Дід дивився їй у спину й ненависть кипіла мов масло у казані. Так, він родимець. Батька й матір років двісті як вбили селяни. Заради забави. Його тоді тітка Поля врятувала. Врятувала і прихистила. Виростила у лісі, де стояла напіврозвалена хатина. Тітка Поля її полагодила як змогла – з даху не тече, з вікон не дує, от і добре. годувала раз на місяць. Приводила сирітку – дурника Чучу. Бо він міг тільки це й мовити: «Чуча!» Одне слово, замість усіх на світі.

Дурник малого Свиридка любив. А Свиридко улесливим голосом розповідав казки про ліс, про звірів різних, про щастя, про долю. Чуча спав, а Свиридко їв. Довге жало присмоктувалося до Чучиної шиї, прямісінько за каплавухим вухом, там де така солодка ямка. Тітка Поля строго наказувала не соловіти від їжі. Бо якщо Чучі не стане, хто Свиридка годувати буде? І Свиридко намагався ніколи не переходити межу дозволеного. Як тільки очі злипалися, він ховав жало й відходив до дверей. Перекидався кажаном і летів крізь майже чорну ніч. До зірок, до манливого жовтопузого місяця.

Прокидався Чуча вранці з каламутним поглядом, важкою головою, а Свиридко вже пригощав його молоком олениці та ягодами. Чуча їв і знову спав. А ввечері тітка Поля забирала його та вела у село. Усю зиму Свиридко спав. Навесні прокидався, а на столі вже стояв теплий кухоль коров’ячої крові – тітка Поля потурбувалася про нещасного.

У війни голоду не було – стільки ворогів з’їв, що страшно згадати. Але жодного на упиря не перетворив – знищив. Сили набрав такої, що перевертні десятою дорогою обходили. Прийшла пора – закохався. Взяв за дружину Тайку. Відьму. Бо крім нього ніхто не міг її тримати в шорах. А вона хоч і молода, а сильна – то корову спаскудить, то хворобу нашле, то зурочить когось та так, що тиха і свята баба Мотря з сусіднього села, яка зурочення знімала молитвами, потім до Києва їхала, по монастирях ходила – лікувалася.

Згодом всиновили дитину – Гната. Гнат ще пуп’янком був, як батьки загинули в Афганістані. Рідних не було. Свириду шкода стало малого, переговорив з Тайкою. То й вирішили взяти дитину. Ніхто навіть слова поперек не зміг їм сказати, хоч багатьом і хотілося. Гнат виріс, вступив до інституту, став архітектором. Одружився на третьому курсі. Свати вмить незлюбили батьків Гната. А от невістка Оля, навпаки. До Тайки прям таки душею прикипіла. Тайка була рада-радісінька. Дечого навчила її, бо дівка виявилася не без хисту. Хоча, Свирид попередив Тайку – навчить поганого, знайде спосіб забрати силу. Тайка тільки зиркнула спідлоба своїми чорними, мов вугілля очиськами, але промовчала.

Коли народилися спочатку Денис, а потім Ніна сваха пані Клара приїхала у Чортомлінівку зовсім не родичатися. В ультимативній формі заявила, що онуків вони не побачать, як власних вух. Бо хто б та щоб не казав, а її не обдурити. Де це є таке, щоб дід на вулицю виходив тільки ввечері, коли сонце сяде. І не треба показувати їй довідки з лікарні – вона не вірить у ці хвороби. А про Тайку вона і чути не хоче. Від такої як сваха, у пані Клари завжди у кишені є четвергова сіль і свята вода. Тайка тоді ледь втрималася, щоб не наробити лиха – Свирид зупинив. Сказав, що на все свій час.