Раді Вас бачити!

Коли пані Клара захворіла, до неї у місто приїхала Тайка. Подивилася і запропонувала допомогу – сказала, що може допомогти вилікувати рак. Але пані Клара хіба що віником не вигнала. Бо вона була у ясновидиці, а та сказала, що Тайка зі Свиридом – нечисті. А нечистим нема чого робити у такої безгрішної, як пані Клара.

– Праведна, кажеш? – примружилася Тайка. – А хто трьох дітей власноруч вбив? Хто їх в’язальними спицями з себе вишкрібав? І якби не випадок – то й Ольга не народилася б!

Пані Клара тоді так і заклякла.

– Х-х-хто тобі це сказав? Хто-о-о?! – сичала вона, мов травнева гадюка.

– Та не треба казати. На тобі все написано. На душі твоїй поганій. А онуки…

– Навіть не наближайся до Ніночки з Дениском! Відьма чорнорота!

– Ти платиш хворобою за смерть дітей! За те, що чоловіка дурила, за те що вбивала їх у собі, а потім по лікарнях тебе рятували. По курортах їздила, тоді як твій чоловік по лаврах ходив, перед святими на колінах повзав. Божа Матір його простила, дочку дала. Йому дала, не тобі.

– Ге-е-еть! – заволала як несамовита пані Клара. – Помирати буду, а Ользі ніколи не пробачу, що вона з Гнатом твоїм побралася!

– Схаменися, дурна бабо! Це ж твоя рідна кров! – Тайка дивилася на неї й не розуміла як можна так ненавидіти власну дитину. Бо вони зі Свиридом прикипіли до Гната, як до рідного.

– Не пробачу! Ніколи не пробачу! Дурепа! Це часом не ти її до свого синочка приворожила, га?! Знаю я ваше відьомське кодло!.. Мене тільки медики врятують, чуєш?!

Тайка гепнула дверима. А в її спину летіли прокляття. Хоч і відскакували наче горох. Бо як вони могли їй зашкодити?

Минуло п’ять років. Пані Клара померла. Помирала важко. Криком кричала. Морфій не допомагав. Матку наче тупим ножем карбував хтось зсередини. Карбував та крутив. Ольга сиділа поруч, плакала, стискала у руці ладанку, просила допомоги. Він почув, змилувався. Під ранок забрав. Бо батько помер раніше. Встиг тільки Дениска побачити.

А за два роки померла і Тайка. Знала, що так станеться, та від долі не втечеш. У село тоді приїхав молодий дільничний – Юрко Вус. Напився ледь не до білочки. Під ранок вийшов на ґанок до вітру, побачив чорну кішку, що бігла повз його дім, витяг пістолет і пальнув кілька разів.

Тайка ледь добігла до хати. Свирид пропонував напитися його крові, стати таким як він, але вона тільки й змогла що обійняти його та сказати:

– Онуки наші… ти й так усе життя мені віддав. Дениска з Ніночкою збережи та захисти… Може й навчи чогось.

Дільничного тоді судили. Хоч Вус клявся і божився, що він у кішку стріляв, але алкоголю у крові виявилося стільки, що суд не виправдав його. Посадили на вісім років. Так Свирид залишився сам.

Йшов час, от Дениску вже чотирнадцять, а Ніні тринадцять. Дорослі, кмітливі, цікаві. Усюди пхнуть свої носи, до всього їм є діло. Ольга з Гнатом як підписали контракт з Австралійським будівельним холдингом, то привезли онуків у Чортомлинівку на все літо.

То вони й облазили у хаті всі закутки. От, скажімо, Тайкин зошит знайшли й ледь лиха не накоїли з сусідською козою. А так би зурочили, що б та коза добу б не доїлася. Добре, що Свирид встиг вихопити зошита, поки Ніна останні слова не прочитала. Ще й погрожував кропивою по сраці відходити. Але це було того тижня. А що цього утнуть юні розбишаки – невідомо. Бо тут страшна біда йде. На весь білий світ біда. І якщо правду сказала Коркуша є і ті, хто на боці Пека – то хто зна’, як все вийде. Але не можна Межу переправляти. Зась! Нікому. Ніколи. Треба ввечері нараду збирати.

Не встиг дід Свирид повернутися додому, як на нього біля хати чекала Яся – та сама дівка, що прибігла по свого брата на берег.

– Діду, ти слідкуй за своїми пройдисвітами!

– А що сталося?

– Твої онуки ледь потерча мого не занапастили!

– Тобто? – дід Свирид вухам своїм не повірив. Невже Ніна з Дениском про щось здогадалися?

– Воно купатися побігло, а вони кинулися його рятувати. Й ледь не назвали якось, – блиснула зеленими очиськами Яся. – Заборони їм навіть наближатися до моєї хати. Я і так живу майже у лісі. Чого вони там швендяють?

– Вони не знають, що ти мавка, заспокойся. Вони взагалі ні про що не здогадуються. Ти це, ввечері приходь до кривої осики. Побалакати треба. І сусідам скажи, щоб приходили. Обійди усіх наших.

– Щось сталося? – мавка одразу принишкла. Якщо треба зібратися біля кривої осики, то не просто так.

– Еге ж.

– Гаразд, – буркнула вона. – Але онуків попередь, щоб не шастали там де не просять.

Та у попередженні не було потреби – на бричці їхала тітка Женя. Гнала золотогриву кобилицю. На сіні у бричці лежали Дениско з Ніною. Непритомні. Тітка Женя зупинилася біля хати Свирида.

– Двері відчини. І краще скажи – якого біса твої онуки вешталися полем опівдні, тоді, коли я там хазяйную? Що вони там забулися? Ти хоч би щось путнє їм розповів про нас. Бо так в халепу вскочать. Що потім робити будеш? То що вони у полі робили в таку годину?

Яся вже задкувала, але від пильного ока тітки Жені не сховаєшся.

– А ну стій, клята дівко! Кажи, твоїх рук справа?

– Вони у мене брата названого ледь не забрали. Тому я і помстилася… – вона спідлоба зиркала на діда Свирида, який вже нагнав хмари на небо, щоб забрати онуків у дім. – Я трошки. Я ж просто так. Не від душі…

– Від якої, трясця, душі? Де вона в тебе?! У вербі! Як в усіх добропорядних мавок! Йди звідси, щоб я тельбухи геть не видрала, бо будуть твої сліди замість мітли мести!

Яся лише вишкірилася, але сперечатися не стала і побігла вулицею кликати на нараду селян. Бо як тітка Женя озвіріє, то й спалить її.

Дід Свирид поклав онуків у ліжка, визвав домовика з кікіморою, щоб піклувалися про них. Лише похитав головою, дивлячись на непритомних та обгорілих до червоних плям Ніну та Дениска. Кікімора вже травки заварювала, а домовик зробив так, що на них дмухав прохолодний вітерець.

– Ти диви, щоб діти не застудилися.

– Що ти, хазяїне! – всміхнувся у лапату бороду домовик. – Хіба я ворог собі?

– Зараз я ромашку з причепою заварю, примочки зроблю, пошепочу трошки слів добрих, все й пройде. До ночі будуть здоровенькі.

Сутінки цілували маківку кривої осики, під якою зібралися усі – тітка Женя з сестрою тіткою Полею, тією самою, яка виховала Свирида. Яся з безіменним потерчам, рибінспектор Водяненко, він же водяник. Олег Болотяний з болотницями, вокулака Вітольд Вовк з дружиною Іриною, бібліотекарка пані Оксана Доля, лісник Сергій Лешук, баба Катря Лихо-Однооченко, фельдшерка Леся Трясовиця, сім’я комбайнера Олега Злидні, продавчиня – Тамара Мороз, дружина далекобійника Левка Мороза з ним самим, Руся Русалчук – завідувачка місцевим клубом дозвілля. Всі сиділи на колодах і не зводили очей зі Свирида. Той тільки-но закінчив промову.

– Отакі-то справи, – зітхнув він. – Що скажете, шановне панство?

Всі мовчали, бо новина була приголомшлива.

– А що казати? – нарешті порушив тишу Вітольд Вовк. – Коркуша має рацію. Ти, Свириде, не ображайся, але дійсно, упир з тебе кепський. П’єш кров раз на місяць. Стоїш… – він помовчав, наче добирав слова, – навіть не знаю на якому боці.

– А ти розумієш, що буде, коли здвинеться хоч на волосину Велика Межа? – Свирид прискіпливо вдивлявся в знайоме обличчя пана Вітольда.

– Та хтозна, що буде, – лише знизав плечима вовкулака. – Може з Пеком стане краще.

– Ти що верзеш? – вступилася за Свирида тітка Поля. – Угоду склали не для того, щоб якийсь Пек її порушив!

– Якийсь?! – брови баби Катрі поповзли на зморшкуватий лоб. – То що ти верзеш, дурепо?!

– Послухай, Катрю, я теж не першу сотню років живу на цьому світі й знаю що кажу! Не можна сліпо слухатися Пека! Він знищить нас усіх! Хоч це ти розумієш?!

– Я буду битися на його боці! – сказала наче відрізала баба Катря.

– У кого ще якісь думки? – дід Свирид майже злився з ніччю, лише очі блищали страшними червоними вогнями.

– Ти тут феєрверки очима не влаштовуй, не перед смертними, – пирхнув Левко. – Я теж на боці Пека битимуся.

– Гаразд, – після довгої паузи сказав дід Свирид. – Хто за те, щоб Велику Межу не порушувати? – сказав і підняв руку.

За ним підняли руки тітка Женя з тіткою Полею, Яся з потерчам і рибінспектор з лісником.

– Хто за те, щоб порушити? – руки вгору потяглися у всіх, окрім пані Оксани.

– Хто утримався? – тепер тягнула руку вгору бібліотекарка.

– Зрозуміло, – промимрив дід Свирид. – Що ж, тоді нехай доля розсудить нас.

З колоди підвелася пані Оксана, в руках тримала блокнот з ручкою. Німа. Вона тицьнула блокнота Ясі, а та вже прочитала:

– Раз так, то я вам скажу одне – нічим хорошим для нас це не закінчиться. Але якщо ви вже так вирішили, то бийтеся за правду.

– А правда у кожного своя! – реготнув комбайнер.

Пані Оксана швидко писала відповідь і знову дала її Ясі.

– Це справедливість у кожного своя. А правда завжди одна, – підбила підсумок Яся і дочитала останнє речення: – Тричі подумайте.

– Час є. До півночі завтра, – нагадав Свирид.

– Ти, Свиря, вибачай, але нам потрібен новий ватажок, – поплескав по плечу діда Свирида Левко.

– Я зрозумів, не голова, а ватажок. Що ж, шановна громадо, я весь цей час вважав вас не ватагою, а все ж таки, громадою. А воно он як виходить, що ж, бувайте!

Дід перекинувся на великого кажана і полетів геть.

– Ех, ви!.. – досадливо стисла кулаки тітка Поля.

– Ти не ехай, а йди собі, бо незабаром треба полем вештатися, от-от північ буде, – розреготався Левко.

Громада розійшлася по домівках.

У хатині Свирида мирно сопіли онуки. Як і казала кікімора – від опіків нічого не залишилося. Свирид повернувся чорний мов грозова хмара. За ним прийшла і бібліотекарка.

Кінчик ручки миготів у руці пані Оксани.

– Ти, Свириде, ось що. Ми тутечки порадилися… Треба Цура шукати. Без нього не впораємося. Ти бачив скільки охочих жити по-новому? Старі порядки їх не влаштовують! – прочитав дід. – Та де я того Цура знайду?

Пані Оксана знову дала папірець.

– Знайдеш. Ти забув хто я і де працюю. Ось, дивись!

Бібліотекарка поклала на стіл стару замусолену карту й знову почала швидко писати.

– Це наша Чортомлинівка, – вона ткнула пальцем на точку на карті. – А це – Білорічка, – прочитав дід, слідкуючи за пальцем бібліотекарки. – Знаходиться вона десь кілометрів зо п’ятдесят звідси. Якщо зараз полетиш, то може до ранку встигнеш.

Пані Оксана чекала на відповідь, постукуючи кінчиком ручки по столу.

– Білорічка, – пирхнув дід Свирид. – Там кругом хрести стоять і храм. Хто мене туди пустить?

Пані Оксана знову щось написала і тепер вже вела пальцем по замусоленій карті.

– А ти підеш ось цим шляхом обабіч лісу. Спитаєш голову сільради. Це й буде Цур. Цур Микола Іванович, – прочитав вголос дід. – Звідки знаєш? Там же Білобоженко був.

Пані Оксана лише похитала головою і протягнула наступний папірець.

– Був та загув. Переїхав до міста. Тиждень тому назначили нового, – дід пирхнув: – Я не знаю – ти знаєш?

Новий папірець: «У мене там сестра – Недоля. Забув?»

– Недоля поряд з храмом?

Пані Оксана грюкнула кулаком по столу й дала ще один папірець: «Тю на тебе! Ти наче з тієї кривої осики впав! Баланс має бути скрізь».

– Вибач, я з цими новинами геть нічого не розумію.

– Діду… ти… хто? – почувся з-за спини тремтячий голос Ніни.

– От трясця! – лайнувся дід. – Пані Оксано, поясніть, будь ласка, їй хто я і звідки. Бо онуків теж потрібно захистити. У місто їх відправити хіба що?

«Лети! Розберемося», – написала бібліотекарка на новому папірці й поправила на носі великі круглі окуляри.

Дід впав на підлогу й вилетів у розчинене вікно кажаном. Ніна як стояла, так і сіла на вчасно підставлений пані Оксаною стілець. Поки кікімора з домовиком наливали запашний трав’яний чай, пані Оксана писала у блокноті Ніні та Денискові, який вже теж прокинувся від балачок, про діда Свирида, покійну бабу Тайку та мешканців Чортомлинівки.