Раді Вас бачити!

Тітка Женя принесла скручений гумовий човен з невеличким насосом та привела свою кобилицю. Ден з Ніною витаскували з сараю язик. Він виявився брудним, вкритий іржею та пилом.

– Він буде дзвонити? – засумнівався Ден.

– Ще й як, – запевнила його тітка Женя. – А ну, спробуйте потягнути його за мотузку.

Ден зав’язав морський вузол на язику та потягнув. Засопів – важко. До нього приєдналася Ніна. Вдвох так-сяк здвинули з місця і потягли по траві.

– Його б змастити чимось, – промовив Ден.

– Принесу олії.

У двір увійшла Яся з потерчам.

– Я з вами піду, – запропонувала вона. – Я короткий шлях знаю.

Ніна лише знизала плечима – як хочеш.

– У вас є срібні речі? – поцікавилася тітка Женя.

– У мене є два ланцюжки, а ще кільця. І сережки.

– Вдягніть на себе, – порекомендувала вона і пояснила: – Нечисть не любить срібла.

– Мене храм до себе не підпустить, як і болотника з болотницями. Нам головне – пройти повз їхнього лігва. А ще у тих місцях десь лігво Вовків.

– Справжніх? – злякалася Ніна.

– А ти думала штучних? Штучні вовкулаки тільки у ваших крамницях продаються.

– Вовкулаки? – Ніна злякалася, але удала, що все гаразд.

– Так, справжнісінькі.

– А човен нам навіщо? – поцікавився Ден.

– Бо стежка обривається і до дзвона інакше не дістанетесь, – Яся роздивлялася язика. – Головне – не звертайте уваги на вогники. На болотах вночі їх повно. Підете за ними – загинете. Ти, – мавка кивнула на Ніну, – станеш болотницею. А ти – молодим болотником. А воно вам треба?

І тільки тут до Ніни з Деном стало доходити, що пригоди пригодами, а з життям можна розпрощатися. Додому повернувся дід Свирид. Тітка Женя зиркнула на нього та промовчала. Їй було зрозуміло, що дід Свирид ситий. Тепер варто пару-трійку годин перепочити перед битвою.

Ніна з Деном вдягнули ланцюжки. Ден навіть сперечатися не став, що дівчачий. Мовчки нап’яв на мізинець Нінине кільце з маленьким фіанітом.

– Якщо що, торкайтесь незнайомця так, щоб доторкнутися до нього сріблом, – повчав онуків дід Свирид. – Але будемо сподіватися, що ніяких «якщо що» не трапиться. – Пам’ятайте, у вас не просто подорож…

Дід замовк.

– А квест! – замість нього додав Ден.

– Майже, – погодився дід. – Що б не сталося зі мною, пам’ятайте, що я вас завжди любив.

Він хотів пригорнути онуків до себе, але срібло обпекло шкіру й від діда пішов дим.

– Діду! – Ніна прикрила долонькою рота.

Дід Свирид кілька разів поплескав себе по грудях, закашлявся.

– Зараз все пройде, не переймайся. Краще йдіть. Ліхтарі зарядили? Проти комарів щось узяли?

– Не переживай, так. Краще скажи, з тобою все буде ок? – Ніна зазирала дідові у вічі.

Очі упиря після того, як він поласував кров’ю Свєти, стали темними, майже вугільними.

– Сподіваюсь, що так. Ну, йдіть. Бо час плине дуже швидко.

Вітольд готувався до битви – спав. Хропів так, що фіранки гойдалися. Ірина поралася у дворі – розвішувала білизну. Щоб зайняти думки чимось позитивним, вона не знайшла нічого кращого, як прати та прибирати.

– Ма, я до діда Свирида піду.

Ірина нашорошилася.

– Що ти там забувся? Чи ти на його боці?

– Онуки якісь притрушені. Особливо дівка. Я поспостерігаю?

– Гаразд, тільки якщо що, біжи до наших у Гнилий Яр по допомогу.

– Та що я з двома малолєтками не впораюся? Вони ж людські діти.

Мати відставила таз убік.

– Їхня бабка відьмою була, а дід – упир. Ти не думаєш, що вони могли їх дечого навчити?

– Це якщо у них до цього є хист.

Хлопець перекинувся вовком і побіг городами. А Ірина дивилася йому вслід – таки син має рацію. Хтозна, може онуки бездарні?

Завжди привітний літній ліс зустрів тишею. Наче природа нашорошилася і готувалася до битви за Велику Межу. Тітка Женя супроводила їх тільки до узлісся.

– Бережіть себе й пам’ятайте про срібло. Зробіть те, про що просив дід. Нам конче потрібна допомога.

– Межа така важлива для вас? – Ніні потрібно було все знати.

– Не тільки для нас. Для всього світу важлива.

– А що буде, якщо її здвинути?

– Розумієте, – тітка Женя на хвильку замислилася, – у світі важливий баланс. Немає абсолютного зла, як і не існує абсолютного добра. Бо світ не чорний і не білий. Він увесь з напівтонів. Якщо баланс порушиться – страшне горе спіткає світ. Війни, хвороби… Багато крові проллється. Багато людей загине. Чи стане від цього світ кращим – хтозна? У мене немає відповіді на це запитання. Ви пробачте, що поспіхом, що на вас випала така місія, але ми не можемо цього зробити.

Далі з Деном та Ніною пішла Яся. Свого потерча вона залишила вдома. Язик замотали у брезент і поклали на кобилку, яка навіть прізвиська не мала. Йшли мовчки. Завжди весела Ніна зосередилася на відчуттях, а Ден залишав позначки на деревах. Так порекомендувала тітка Женя. Щодалі ліс темнішав. Йти було складніше. Аж раптом перед ними наче з-під землі вийшов величенький вовк. Очі жовті. Він припав на передні лапи. Конячка нервувала та тупцювалася на місці. Ніна встала мов вкопана і щосили схопила Дена за руку.

– Не бійтеся, це просто вовк, – простягнула до нього руку Яся і погладила голову. – Ще молодий і дурнуватий.

– А це теж вовк? – Ден кивнув ліворуч, де з-за дерев виглядав більший та чорний.

Кобилка заіржала. Вона хоч і служила справжній полудениці, але вовків та перевертнів боялася як вогню.

– Оце – вже ні! – вишкірилася Яся.

Перший вовк піджав хвіст, звискнув і втік. А цей вийшов перед ними, вдарився об землю і перекинувся на молодого стрункого хлопця. З одягу – лише шорти. Ніна його впізнала – це він приходив вчора до них! Так ось що він мав на увазі, коли казав, що він вовк! Не вовк, а вовкулака!

– Куди йдете? – замість вітання поцікавився він.

– Тебе забули спитати, – пирхнула мавка. – Гуляємо. А що?

– З конем?

– Це кобила, – спокійно відповів Ден.

Яся схопила кобилу за вуздечку.

– Дай пройти. Звідки ти тільки виліз?

– Тут наша земля. Краще забирайтесь звідси, поки я братів не покликав.

– Дай пройти, ми й заберемося, – Яся спокійно дивилася на нього, як на порожнє місце.

Кобила нервувала, форкала і ледь стримувалася, щоб не брикнути.

– Скажете куди йдете, дам, – вовкулака і не думав пропускати їх.

– До кучугури.

– А що ви там забули?

– А не забагато запитань? – Дена почав дратувати молодий перевертень. – Ти спитав, тобі відповіли.

– До речі, усміхніться, я зараз стримлю! – Ніна увімкнула відеозапис у смартфоні.

– Та побреши мені! Тут зв’язку немає. Для цього треба мати супутниковий телефон. А так, лякай, лякай! – він нахилився до Ніни й ошкірився, потім ще й загарчав по-собачому. З рота висунулися здоровенні міцні ікла. Ніна впустила смартфон. Добре, що хоч упав на м’яке торішнє листя. А вовкулака розреготався.

– А ти чого такий агресивний, хлопче? – перевертень перестав реготати й тепер свердлив поглядом Дена.

– Бо ми не виспалися, – замість Дена відповіла Ніна, здуваючи за смартфона голки та пил. – То що, даси пройти?

– Та йдіть. Я думав, що ви по щось цікаве. А біля кучугури нічого цікавого немає.

Молодик вдарився об землю, перекинувся на чорного вовка і пропав поміж дерев. Скільки йшли, Яся все оглядалася навсібіч.

– Ти чого? – не витримав Ден.

– Перевертень за нами йде. А він може привести зграю. А ті розірвуть нас, а…

– Досить! І так стрьомно! – перебила її Ніна. – Ходім швидше.

– Ходім. Шкода, що нам ніхто не допоміг, – зітхнув Ден, роздираючи чагарник. Добре, що вдягли джинси та толстовки. І хоч до останніх чіплявся кожен реп’ях, все ж таки руки залишалися цілими. Та й чоботи гумові це не кросівки. Тітка Женя принесла дві пари. Ще й заставила надягти теплі шкарпетки. Тепер онуки Свирида не шкодували про це.

– А я? – обурилася мавка, почувши, що онукам ніхто не допомагає.

– Крім тебе, – кивнув Ден. – Та хіба я про це! Нам би дядька якогось з рушницею, ці б вовкулаки до нас і не наблизилися. Кому сказати – не повірять. Добре, що хоч Нінка заснять встигла. Ти ж зняла?

– Начебто… – Ніна передивилася записи. – Так! Є! Ех, зараз би рилз запилити, у топ залетіли б!

– Краще б когось з рушницею, а не рилз.

– Дядько з рушницею до битви готується. У діда Свирида і так вояків ти та я, та поросячий хвіст, – гмикнула мавка.

Ніна і Ден замовкли. Коли дійшли до болота, стемніло так, що хоч око виколи. Зате болотом миготіли жовті та сині вогники.

– Бачите? Ні в якому разі не йдіть за ними, – попередила мавка і зупинилася.

– Ти чого? – подивилася на неї Ніна.

– Болото, далі мені зась! – ткнула пальцем Яся. – У кожного з нас свої кордони. За цим болотом невеличка пустеля. Ціла кучугура піску. Коса від берега до берега. А за нею – ще одне болото. Вам туди. Йдіть цією стежкою, тримайтеся Малого Воза.

– А де він? – не зрозумів Ден роззираючись навсібіч.

– Оночки! Дивись на небо! – Яся показала пальцем вгору.

– Так то…

– Малий Віз! Після опівночі він поїде небом і буде за вашими спинами. За кучугурою дві стежки підете тією, що праворуч. Та не баріться, часу обмаль. І це, у дзвін бийте щосили. Удвох, щоб увесь ліс почув, щоб дзвін до Великої Межі докотився, – пояснила мавка. – То йдіть вже. І конячку не загубіть. Вона тітчина улюблениця.

Сонце лягло за обрій. Земля ще дихала жаром, але з річки вже потроху тягнуло прохолодою. Біля Великої Межі збиралися місцеві. Праворуч – дід Свирид, лісник з рибінспектором, сестри Женя та Поля і потерча, яке нервувало, бо поруч не було Ясі. До них підійшла і пані Оксана.

– Визначилася? – підійняв сиву брову дід Свирид.

«Правда одна. За правду й боротимемося», – написала на папірці бібліотекарка.

Дід легенько поплескав її по плечу.

– За поміч дякую.

«Знайшов?» – дописала на тому ж папірці пані Оксана.

Дід Свирид лишень заплющив очі, що означало «так». Бібліотекарка зім’яла папірець і засунула в кишеню.

Ліворуч збиралися вовкулаки, Болотяний з болотницями, баба Катря, фельдшерка, вся родина Злиднів, продавчиня з чоловіком та Руся. З лісу вибігла і кинулася до діда Свирида захекана Яся.

Вона смикнула за чуприну потерча і щось гаряче зашепотіла діду Свириду на вухо. Той лише насупився.

– Хоч би встигли, – тихенько пробелькотів він.

– Діду, – потягнуло за штани Свирида потерча, – а якщо ми програємо?

– Тоді Пек зі своєю зграєю перетне Межу, а там… там все що завгодно може статися.

– Багато їх проти нас, – зітхнуло мале.

Дід підхопив на руки хлопця.

– А ти про це не думай. Ти думай про щось хороше. Є таке?

– Є, – усміхнулося беззубим ротом потерча. – Коли Яся співає колискові.

– От і домовилися. Трошки поб’ємося, а потім Яся тобі заспіває колискову.

За п’ять хвилин до опівночі по той бік Великої Межі і так порепана земля розверзилася. З тріщини вийшло щось незрозуміле, волохате, смердюче. Вийшло й витягло трон. Оббитий чорним оксамитом, чорні алмази, що прикрашали наголів’я виблискували у місячному сяйві.

– Отже, вирішив битися, – хриплий скрипучий голос Пека різонув по вухах діда Свирида.

Пек розвернувся обличчям до закляклих селян. Жовті витрішкуваті очі, мов фари, всередині клубочиться пітьма та пекельний вогонь. Зуби довгі, гострі, звірячі. З довгого зміїного язика капає не слина, а отрута. Якщо капне на рослину – пропече до пороху. Людина вкриється язвами, які довіку не загояться, а нечистому нічого не буде. Хіба що почухається трошки. Гострі звірячі вуха, мов у велетенського вовка, поросли густим сірим хутром. Ніс мов у свині, тільки вивернутий, пазурі росомахи. Сам мов величезний стіг сіна. Довгі лапи з колінами назад, а на кінці – копита. А долоні з довгими волохатими пальцями. Це здається, що він незграба. А бій із ним триває довго. Світлий силу з рідної землі бере. А темний – з нічного полотна. І чим темніша ніч – тим краще для нечистого.

Пек всівся на трон, закинув ногу на ногу. Праворуч від нього стояла Коркуша, спираючись на ціпок. А ліворуч – ворожбит Тихон із сусіднього села, який вмів ходити Межею по обидва боки. Іч, який бік обрав! Та хай йому грець! Близько півночі чортівні усілякої набіжить – хто вболівати, а хто й битися. Ні про який чесний бій і мови немає! Тільки б Цур не підвів, тільки б онуки встигли!

– А що, діду, не хочеш Межу посунути? – Пек закинув лапу на лапу та гойдає малого чорта на нозі.

– Не ми угоду складали, не нам її й порушувати, – упир, дводушник, він же родимець, він же дід Свирид міцно стояв на своєму.

– А ти подивись, хто проти цього! Ти ж ніколи на боці світла не був, – Пек наче з повітря дістав палицю, голова якої була вкрита короткими гострими шипами й поклав собі на коліна.

– Та залишуся на боці традицій. Ми чтимо предків та їхні угоди.

– Душніла! – кинувся модним слівцем Пек і зареготав. – Світ став…

– Світ завжди був, є і буде таким, яким має бути. Ти його не в силах змінити.

– Чого це? – отетерів від люті Пек.

– Бо надірвешся.

Мавка зареготала.

– Ах ти ж! – засичав Пек, хапаючи палицю та міцно стискаючи руків’я. – Начувайся! Хто на моєму боці, гамсельте щосили цих бовдурів! – і кинувся до Великої Межі. – Переведи мене! – звернувся він до Тихона.

Ворожбит схопив за лапу Пека ті тільки-но хотів перевести, як ніч розрізав звук мотору. До них на байку під’їхав Цур. Тільки замість чорної шкіряної куртки – біла. З золотою вишивкою. Дружина-берегиня власноруч вишивала. Міцний надійний оберіг. За спиною у піхвах меч із срібним руків’ям. Цур зіскочив з байка, мов з коня. Весь у білому – аж очі ріже. Нечисті відсахнулися.

– Цур тобі Пек! – реготнула тітка Женя, а за нею реготали й інші.

– Не злякаюся! Тепер моя правда! Люди зрадили старих богів, як і нового! Немає ніяких богів в їхніх душах! Тепер мій час і Межу буде посунуто! Хоч на ніготь, хоч на волосинку, але здвину! А як таке станеться, то всі духи, всі нечисті перейдуть на мій бік!

Пек схопив за руку ворожбита.

– Веди мене битися! Бо я прийшов не миритися! Немає ніяких угод! Моя земля! Моя Межа! Все моє!

Цур тримав меча напоготові й відбив невелику серію атак Пека. Той нападав наче примірявся, наче обмацував палицею міць Цура. Скільки разів вони билися у пеклі! Запеклі вороги, що цураються один одного!

– А ми чого стоїмо?! – гаркнув пан Вітольд і вдарився об землю. Встав величезним чорним звіром з палаючими очиськами. – Бийте їх!