Раді Вас бачити!

Дід Свирид так само вдарився об землю і встав величезним котом, у якого в темряві тільки очі горіли злими червоними вогнями! Кіт одразу накинувся на пана Вітольда і вп’явся хіба що не сталевими пазурами в звірячу спину й почав дерти її. Звір заволав на весь ліс. Страшенно. І тутечки почалося!

Тітка Женя махала золотими серпами й бозна-скільки порубала ними чортів, які завдяки ворожбиту сипалися наче горох. Тітка Поля вгризалася у горлянки та рвала пазурами нещасних Злиднів. Мавка Яся билася з фельдшеркою, яку лихоманило й вона шепотіла закляття. Та на мавку вони не діяли. Вона струшувала їх, і закляття чорними бризками летіли врізнобіч. Навіть потерча щосили вкусило за ногу бабу Катрю. Про лісовика з водяником і говорити нема чого – б’ються! Лупцюють чортів так, що дим коромислом стоїть!

– Так-так-так! – почулося за спинами Дена та Ніни, коли вони дісталися кучугури. – Куди це ви майже опівночі плисти зібралися? – там стояв той самий хлоп-перевертень

– Не твоє діло! – огризнувся Ден. – Ти шпигував за нами.

– Я зараз зжеру вашу коняку! Й ви потім ходити будете роками цим лісом. Мій батько з братами потурбується про те, щоб вбити лісовика. А поки відьма виростить нового – не один місяць мине.

– Ти сама впораєшся? Яся казала, що дорога коротка. Хвилин десять, – Ден не зводив погляду від перевертня.

– Я тебе не залишу! – Ніні вперше у житті стало страшно. Так страшно, що вона вкрилася сиротами. Її почали бити дрижаки. – Разом підемо. І копняків разом надаємо…

– Ти кому копняки давати зібралася, дурепа? Я сильніший за тебе! – вовкулака підскочив до Ніни й навис над нею, хіба що не схопив за грудки.

– Доведи! – спокійно випалила дівчина.

– Мені не почулося? Ти, курча, мене на двобій визиваєш?

– Визиваю! – Ніна задерла підборіддя, а всередині кипіла не кров, а лава.

– Зі мною спочатку бийся! Ніно, відійди.

Перевертень стрибнув звіром у бік Дена, той увернувся, впав на пісок, забив об каменюку стегно, але стиснув зуби й машинально набрав повну жменю піску. Щосили жбурнув її в очі перевертню. Той заскиглив, лапою закрив жовті люті очі. І саме в цю мить Ден підскочив до нього й засунув майже по лікоть руку в роззявлену пащу.

– Дене! – Ніна підхопилася, дісталася брата, який відповзав по ще теплому від спекотного сонця піску до кучугури.

Ден подивився у бік вовкулаки – той вигинався, намагаючись щось відригнути. Але у нього нічого не вийшло. Сморід і чорний дим повалив від перевертня, з якого злазила звіряча шкіра. Очі миттєво ставали каламутними, наче вкритими плівкою. Ден не міг відвести погляду від цього жахливого видовища. Коли вовкулака повністю перекинувся на хлопця, до нього нарешті підійшла Ніна з телефоном у руці.

– Що ти зробив? – шокована Ніна ще не отямилася від того, що кілька хвилин тому відбулося.

– Зробив тобі контент для соцмереж.

Ніна взяла крупним планом обличчя мертвого хлопця.

– Скажу, що була на кінозйомках. Але… Ти розумієш, що ти накоїв? Ти його вбив!

– Я вбив вовкулаку, а не хлопця.

– Але як?

– Запхнув у горлянку срібне кільце, яке ти мені дала. От я йому й знайшов гідне застосування.

Ніна гмикнула.

– Ходім, бо вже час. А нам ще у дзвін бити.

Як і казала Яся – шлях виявився коротким. Ліхтарі вихопили у темряві притоплену дзвіницю. Страшна, наче з фільмів жахів. Конячку залишили на березі. Надули насосом човен, поклали на дно язика. Сіли, човен добряче просів у воді.

– А якщо потонемо? – цупкі лапки страху пройшлися спиною Ніни.

– Боїшся, що контент не залетить у топ? – реготнув Ден.

– Я всього боюся. Нам потрібно все зробити вдосвіта.

– Встигнемо.

– Слухай, а ти нічого не чуєш дивного?

– Ні, а що?

– Та ліс наче мертвий. Навіть жаби не кумкають.

Ден прислухався.

– Твоя правда, хутчіш.

Вони обережно попливли, боячись порушити баланс. Бо якщо опиняться на дні болота з язиком, то так і залишаться тут на віки вічні. Доля болотяника і болотниці їм не відгукувалася.

Старий дзвін, як і частина дзвіниці, що стирчала з води була густо вкрита мохом.

– А якщо там все гниле? Як ми дзвонити будемо?

– Не знаю, – Ден оглядав старий дзвін. Для цього він поклав на голову ліхтар, нап’яв каптур і міцно зав’язав шнурки під підборіддям, щоб ліхтар часом не звалився у болото. – Ось серга, а сюди ми маємо протягти мотузку. Не копошись, поквапся.

Ніна витягнула з рюкзака мотузки. Ден спритно в’язав морські вузли – батько навчив.

– Спробуймо його підвісити. Але тут все слизьке, ще й п’явки сидять.

– Фу! Де?

– На стінах дзвіниці, – Ден променем показав Ніні зелених п’явок. – Подай мені мотузку, спробую прив’язати.

Битва тривала. З розірваною горлянкою лежала просто неба перевертниця Ірина. Злиднів теж поменшало. Лісник з перев’язаною поспіхом рукою продовжував битися з Левком. А пані Оксана мовчки гамселила чорта поміж рогів качалкою, та не простою, а кондитерською, важкою. Яку їй торік привіз з міста Гнат. От і згодилася не тільки для лапші!

Убік лісу відповзла пошматована ледь жива Яся, вона пригортала до себе мертвого потерча, якого дядько Левко просто розірвав. Яся всілася спиною до міцного ясена.

– Ой, люлі-люлі,

Прилетіли гулі.

На ліже́чку всілись

Зернятком вгостились.

Стали думати-гадати,

Як хлопчинку їм назвати…

Гіркі сльози текли по подряпаних щоках мавки та падали на обличчя потерчати, який беззаперечно став на бік пращурів.

– Повз широке поле

Йшла тітонька Доля.

Івасиком назвала,

Любити наказала…

Ой, люлі-люлі,

Полетіли гулі.

А Івасик залишився

І для Ясеньки згодився…

Мавка ридала ридма над нещасним хлопчиком. А потерча на мить розплющило очі.

– Ти Івасик, – прошепотіла Яся. – Івась. Івасик мій маленький…

Очі потерчати заплющилися і хлопчик розтанув зеленим серпанком. А на місці, де впали мавчині сльози, з-під землі виліз маленький росточок ясена. Мавка голубила його долонькою і плакала. Що їй? Рани загояться. Це дід Свирид її викинув з бійні разом з розірваним потерчам. Пожалів. Бо могло від них навіть і духу не залишитися. Пройде час, Яся зріже гілку ясена, зробить з неї сопілку і буде грати сумних пісень, згадувати щоліта свого маленького Івасика.

– Де твій дзвін?! – Цур бився з Пеком, а дід Свирид з паном Вітольдом. Кривавий піт заливав чоло Цура. Білий одяг ставав червоним від крові, яка змішувалася з кров’ю ворогів.

– Буде! – рішуче відповів дід. – Дай дітям язика повісити. Він, зараза, важкий.

– У-у-у, насмоктався крові, упир проклятущий! – накинулася на діда Свирида баба Катря. – А то я не знаю, що вештався біля пошти. Знову Свєтку доїв?

Дід Свирид перекинувся кажаном і вп’явся у вічно розкуйовджене волосся баби Катрі. Крізь нього добрався до шкіри голови й від усієї темної душі роздряпав її.

Баба Катря волала так, наче з неї живцем зняли скальп.

Цур гамселив Пека, але той наче постійно відновлював сили й знову та знову налітав на Цура.

– Цього разу нас більше! Межу буде посунено! Стане так, як було за наших богів!

– Згадала бабка, як дівкою була! – рявкнув Цур і вдарив Пека по руці. Рука з палицею відпала, але на місці культі миттєво виросла нова.

– Ти б злітав, подивився що там, а якщо допомога потрібна? – звернувся до діда Свирида Цур.

Дід перекинувся на крука й полетів нічним лісом. Дарма що там тепер святе болото. Й дістатися дзвіниці неможливо. Наче невидимий щит захищає її. Крук придивлявся – де ж його онуки, що з ними? Біля кучугури побачив сина Вітольда. Мертвого. Дід зробив коло й усівся на пісок. У вишкіреному тілі хлопця щось блиснуло у місячному сяйві.

– Срібло? – сам собі здивувався дід Свирид. – Але… – тут до нього дійшло. Він усміхнувся і подумки похвалив онука за кмітливість.

Ніна з Деном борсалися у воді. Їм щойно вдалося прив’язати язика до серги старого мідного дзвона. Дзвін від вологи став геть зелений. Серга теж позеленіла та була слизькою, мов слимак. Ніна боялася, що якщо не відколеться шмат від дзвона, то обов’язково трісне кільце серги й їх накриє цим самим дзвоном.

Мокрі як хлющі Ніна з Деном стояли на слизькому карнизі дзвіниці, припавши до м’якої від моху стіни. Зі щоки Ніна скинула п’явку, яку встигла підхопити у болоті.

– Дзвонімо? – вона відхекалася та сплюнула воду.

– Зараз спробуємо.

Ден схопився за краєчок мотузки й потягнув на себе. Язик ледь ворухнувся.

– Давай так: я обмотуюся мотузкою, пливемо до тієї колоди, що стирчить із води. Ти застрибуєш мені на спину. Розганяємося і як на гойдалках пробуємо вдарити у дзвін. Згода?

– Ок, тільки не впусти мене.

Ден обкрутився мотузкою, підплив до колоди дуба, що стирчала у болоті. Ніна за ним, стрибнула йому на спину.

– На рахунок «три». Готова?

– Так.

– Раз, два, три… – Ден з Ніною на спині, підібгавши ноги, пролетів над болотом.

Боммм!.. Рознеслося навкруги. Зграя переполоханих птахів, що ховалася у болотах чкурнула світ за очі. Їхній крик розрізав нічну тишу. Ден з Ніною оглухли. Вони не очікували, що буде так.

Діду Свириду біля кучугури стало погано. Але він зібрався, набрав повні груди повітря і закричав:

– Сильніше!..

Ден з Ніною вже дерлися на колоду, щоб вдарити ще раз. А у Чортомлінівці заспівали другі півні.

– Що це? – від звуку дзвона Пек наче закам’янів, чим одразу скористувався Цур. Нечисть тікала врізнобіч. Оце так диво! Стільки років мовчав дзвін на притопленій дзвіниці, а тутечки на тобі, бомкнув. Та ще й як бомкнув!

– А це новий людський бог, про якого ти хибної думки, прокинувся!

Пек увійшов по коліна у порепану землю.

Боммм! Пронеслося вдруге. У Цура наче сили додалося, він вдарив Пека так, що той по груди увійшов в землю. По темряві наче сірім пір’ям мазнули – от-от настане світанок.

Боммм! Разом з третіми півнями рознеслося навкруги.

– Цур тобі, Пек! – з цими словами Цур одним махом відтяв голову Пеку. Та покотилася порепаною землею за Великою Межею і миттєво розвіялася попелом. Тіло Пека провалилося у самісіньке пекло.

– Дякую за допомогу! – крикнув Цур у бік лісу й вклонився до землі.

Хто б міг подумати, що упир буде на боці світла? Цур завів байк і поїхав додому, де молилася всю ніч і чекала на нього його Марія Берегиня. Звичайно ж у дівоцтві. А зараз вона як добропорядна дружина носила його прізвище – Цур.

А біля притопленої дзвіниці сталося те, чого так боялася Ніна – за третім разом дзвін не витримав і зірвався. Язик відірвався від прогнилої серги й відлетів убік разом з Деном, а Ніну накрило дзвоном і потягло на дно болота.

Ден кричав як несамовитий, звав Ніну, намагався звільнитися від мотузки з язиком, який тягнув його на дно. А дід Свирид метушився біля кучугури, бо нічого не міг вдіяти – вода з намоленої дзвіниці не пускала його до онуків.

Дід Свирид став на коліна просто у твані, упершись в ту намолену межу, яка не пускала нечистих до затопленого храму. Він підійняв очі до неба:

– Ти знаєш хто я. Ти знаєш, що я дводушник. Ти знаєш про мене все. Я вперше прошу Тебе про допомогу – допоможи врятувати онуків. Після цього – забирай мене та карай по вчинках моїх. За все буду тримати відповідь. Тільки дозволь востаннє перекинутися круком та врятувати онуків! Пусти мене туди!

Ніна падала на м’яке дно. Пам’ять наче гортала сторінки її короткого життя: їхня машина – синя «Ауді», якою тато привіз їх до діда на літо. Мамині обійми та жменя суниць, які вони разом збирали у лісі. Солодкі, духмяні, смачні. Далеко кумкали жаби, співали птахи, кувала зозуля. Ніна спитала про життя і зозуля на тринадцятому «ку-ку» наче вдавилася. А мама сказала тоді, що це все дурниці. А он як вийшло – не дурниці. Але ж вони змогли, зробили. То тепер вона стане болотницею, як казала Яся? Дивно. Виявляється, що це зовсім не страшно. Шкода, що про це не можна зняти рилз. Та й смартфон залишився на березі у рюкзаку, а там такі кадри зі справжнім вовкулакою!

Ден вже захлинався, коли легкий вітерець торкнувся дідової щоки. Він миттєво перекинувся круком і… вперше пролетів над болотом. Він вхопив могутніми лапами за плечі Дениска і переніс до кучугури, а потім каменем впав на дно болота, щоб з-під дзвона забрати непритомну Ніну й віднести до брата.

– Дякую, – дід Свирид стояв на березі й зустрічав перший у житті світанок.

– Дідусю, – пробелькотіла Ніна разом з водою, яка вилилася з горла.

Але старий упир-родимець спалахнув мов стіг сухого сіна й згорів. До Ніни з Деном підійшла конячка тітки Жені. Ані Ден, ані Ніна так і не зрозуміли що то було – чи яв, чи сон, чи марево.

– Їдьмо, нам треба додому.

Конячка вивезла сонних дітей з лісу до охайної хатини. Замість дідової – гарненька домівка. Дах новий, червоний. Біля неї на сонечку гріється товстий великий чорний кіт, примружуючи жовті витрішкуваті очі. Біля самої хати пасуться здоровенні гуси. Такі, мов коні. Ну, не зовсім коні, а такі собі – поні.

У самій хатині біля віконця з квітами у охайних горщиках сидить пані Оксана у білій вишитій сукні та пряде куделю.

– Де ми? – перелякана Ніна злізла з кобилки, яка потрусила кудись дорогою і зникла за поворотом. – Хіба це Чортомлинівка?

– Вона і не вона, – Ден роззирався навсібіч.

– О, повернулися! Живі! А я вас зараз нагодую смачненьким. Вже варенички із сиром готові. І сметанка своя. Сідайте, сідайте до столу.

Звідкілясь взявся стіл. Ніна з Деном глянули на себе – чисті, наче і не борсалися у каламутній воді.

– Ви говорите? – здивувалася Ніна. – І де наш дідусь?

Але бібліотекарка тільки всміхалася.

– Коли перемагає світло, то і доля має голос. А дід… дід зараз далеко. Ви не переймайтесь, я про вас подбаю. Він мені наказав опікуватися вами. Тож, їжте. Я зараз меду вам дам смачного, з різнотрав’я. І чаєм зі святоянським зіллям напою.

Біля молоденького ясена сиділа зеленоока мавка і тихенько співала:

– Повз широке поле

Йшла тітонька Доля…

І грала на сопілці сумну мелодію, яка краяла серце. По щоках її бігли сльози – вона так і не змогла відпустити маленьке потерча, маленького Івасика. Він завжди тепер з нею, грає сумні мелодії спогадів.

А на в’їзді у село замість дороговказу «с. Чортомлинівка» стояв інший «с. Межове».