Раді Вас бачити!

– Так от чому Яся так злякалася, – зрозуміла Ніна, відсовуючи блокнот. – Якщо б ми дали ім’я її потерчаті, вона б залишилася без нього.

Онуки навіть не злякалися, що їхній дід упир. Навпаки, канікули набули неабиякого сенсу на відміну від друзів, які гріли свої кістки на пляжах Турції та Греції.

– Як допомогти діду? – діловито спитав Ден.

«Не лізти туди, куди не просять», – написала та усміхнулася пані Оксана. – «Сидіти в хаті й носа не висовувати надвір. Ви просто не розумієте на що здатні місцеві. А ви – найболючіша точка, яка є у діда. Тому сидіть вдома».

Ден з Ніною перезирнулися – на їхніх обличчях з’явилася образа – як це вони не беруть участь у таких цікавих подіях?

«Я попередила – сидіть вдома», – великими літерами написала пані Оксана.

Як тільки за нею зачинилися двері, Ніна зі смартфоном у руці вислизнула надвір. Вона увімкнула його, всілася попід вишнею і почала стрім:

– Отже, нас вже десятеро. І шо я маю вам сказати? Ви навіть уявити собі не можете, хто мій дід! А Чортомлинівка – взагалі, має офігезний автентичний вайб. Вдень ми з братом врятували зомбі. Пацан малий, але на шиї справжні трупні плями.

У чат посипалися перші повідомлення:

– Пруфи!

– Є фотки?

– Він тебе вкусив?

– Мі-і-і-ізки!

Ніна задоволено реготнула, до ефіру доєдналася ще трійка осіб.

– Пруфів поки що нема, але я обов’язково його сфоткаю, – пообіцяла вона. – А ще вдень на полі ми бачили величезну бабу з серпами…

І тут знову почали сипатися коментарі:

– Вона сама була?

– А де чувак з молотом?

– Що ви курите? Я теж хочу!

– Оце вас вштирило!

– Голову напекло чи бухали з місцевими?

Ніна образилася:

– Не вірите? От ми щось таке зробимо та обов’язково знімемо. Коли в топ залетить, побачите. Але я вас запам’ятала – усіх забаню!

Ніна обурено вимкнула стрім. А ззаду почулося:

– Що, не оцінили?

У ніс вдарив запах псини.

– Пес, який говорить?

– Сама ти пес! – перед нею з’явився парубок років сімнадцяти. – Я – вовк!

Сказав і закляк. Ніна навіть не здивувалася – хіба мало прізвищ, які походять від назв тварин – Борсук, Вовк, Ведмідь, Заєць. Навіть у них прізвище Крук.

– А я Крук. Ніна Крук. А ти? Те що ти Вовк, я вже знаю, а звуть тебе як?

Хлопець не встиг нічого відповісти, бо на ґанок вийшов Ден.

– Ти з ким тут розмовляєш? Дід повернувся?

– З Вовком, – простодушно відповіла Ніна, озирнулася, а поруч нікого. – Дивно.

– Що?

– Тут щойно був хлопець, сказав, що він Вовк.

– Нін, здається нам голови таки добряче напекло. Ходім в хату.

– Ок, але він тут був! І псиною тхнуло!

– Ходім.

Ніна зітхнула, але сперечатися не стала. Тільки-но вони зайшли у хату, як з-за вишні вийшов той самий хлоп, він вдарився об землю і перекинувся на великого чорного вовка. У темряві тільки блиснули злими жовтими вогнями його очі. А через деякий час від околиці лунало страшне звіряче: «У-у-у-у!» І враз загавкали собаки, намагаючись зірватися з ланцюгів, щоб розідрати нечисть.

Вдосвіта Свирид дістався Білорічки. Трохи поворожив, нагнав хмари й, перекинувшись дідом, пішов шукати Цура. Біля будинку з рясними мальвами зупинився – далі йти не міг. Наче невидима межа заважала зробити крок.

– Що ти тут забувся, нечистий? – почувся ззаду гучний чоловічий голос.

– Мені потрібен Цур. Цур Микола Іванович. Я не битися прийшов, а миритися.

– От погань! Хмар нагнав, сонце сховав! Миритися він прийшов! – закипів чоловік.

– Облиш! Не до цього зараз! Пек хоче перетнути Велику Межу! Битися хоче! Своїх порядків хоче! Та Межу здвинути, – не обертаючись видав все дід Свирид, зрозумівши, що позаду стоїть Цур.

– Звідки знаєш?

– Я голова Чортомлинівки. Вчора до мене Пек послав Коркушу. Часу до опівночі.

– До сьогодні? – присвиснув Цур.

– А чого б я до тебе кажаном та круком летів, собакою біг? Нечисть хоче нових порядків, – констатував дід Свирид.

– А ти що? – Цур обійшов діда і став навпроти. Високий, кремезний з ошатною короткою бородою кольору стиглого жита, як і волосся зібране у невеличкий товстий хвіст на потилиці. В руках відчувалася сила, груди мов ковадло, а статури мов міцний дуб, що вріс у рідну землю корінням.

– Пращурами складена угода. Не нами. Не нам її й порушувати.

– Згоден, – нарешті видихнув Цур. – Думав, що він вгамувався, а ні. Тільки…

– Що тільки? – насторожився дід Свирид.

– Тільки допомога потрібна. Від нового бога. Світлого.

– У нас немає храму, – зітхнув дід.

– Є.

– Та де?

– Вже й забувся? Старий храм комуняками на болотах притоплений.

– Мене туди болото не пустить, я б може й осушив його, – розвів руками Свирид.

– Наскільки я пам’ятаю, там є дзвін, – продовжував згадувати Цур.

– Є.

– Потрібно тричі у нього вдарити. Зможеш?

Дід Свирид похитав головою – ні.

– Тоді битися буде важче, – пригладив бороду Цур.

– Хіба що… онуки зможуть, – пробурмотів дід. – Та вони малі. Язика туди не дотягнуть.

– Гм… То язик від дзвона у тебе?

– Є таке діло, – примружився дід Свирид. – У сараї.

– А як він туди потрапив?

– Так студенти, коли ще їздили на картоплю, мені й приперли. Я ж не буду його у хату нести. А в сараї ті ж самі студенти викопали яму, поклали туди язика, а я вже потім з покійною жінкою рядном його накрив та мотлоху накидав. Кругом вирив рівчак, засипав у нього деякої травички, щоб після дощу підошви не горіли, так він там і лежить.

– Діти не дотягнуть, а кінь у вас є хоч який? Він тварина дивна – може гарцювати поміж світами. Йому що світло, що несвітло – ніякої різниці. То нехай кінь з твоїми онуками їде до болота.

– Припустимо. А там як?

– А ніяк. Хмизу та гілок нехай накидають. Так і дотягнуть. Язик великий? Важкий?

– Кілограмів двадцять п’ять. Там невеликий дзвін був, з центнер, не більше. Може менше. Вже не пам’ятаю.

– Ну, двадцять п’ять на двох та коня – це вже не така й велика вага, – повеселішав Цур. – Ти тоді зачекай. Я зараз сталевого коня візьму з усім, що потрібно й поїдьмо до тебе…

– Е, ні. Як прознає Пек, що я з тобою бачився, не прийде битися, обдурить.

– Та й то так. А зробімо от що… – і Цур перейшов на шепіт.

Ніна з Деном не знаходили собі місця – це ж треба було у таку пригоду потрапити! Це вам не в іграшки на плейстейшн грати. Справжня нечисть! Ден передивлявся запис на телефоні, але крім плями яскравого світла більш нічого не записалося.

– Може підкатимо до Ясі? Скажемо їй, що хочемо фотосесію влаштувати. Ну, типу, вибачитися?

– Думаєш рилз запилити?

– А чому ні? – знизала плечима Ніна. – Або постримити.

– Тут мережа є, а далі – немає, – нагадав Ден. – Технічно неможливо. Ще й гроза збирається. Дивись яке небо чорне. Не факт, що інтернет не пропаде.

Ден визирнув у прочинене вікно. Надвір забіг великий чорний собака і шуснув у хату. Ніна навіть перелякатися не встигла, коли собака перекинувся на діда.

– Не лякайтеся, свої, – всміхнувся у довгі вуса дід Свирид. – От що… Мені ваша допомога знадобиться.

– Ми готові! – випалила Ніна, всівшись за стіл і, поклавши голову на руки. Долоні лягли на пухкі щічки. Ніна трохи переймалася, що вона на відміну від ровесниць трошки пухка, але тут у Чорномлінівці вона про це забувала. Хоча, зустріч з Ясею змусила сьогодні пів години роздивлятися себе у дзеркало й порівнювати себе з нею.

Ден на відміну від неї, займався плаванням, був довгий, мов макаронина та жилавий. Ніна сягала йому тільки середини плеча.

– У сараї під рядниною лежить язик від старого дзвона. Його потрібно привезти на болота. Там є одна-єдина стежина, яка веде до притопленого храму. З-під води виглядає лише дзвіниця. Візьмете мотузки, прив’яжете язик до серги дзвона і спробуєте тричі вдарити у нього. Зрозуміли?

Онуки мовчали.

– Від цього залежить доля світу, – абсолютно серйозно додав дід.

– Ти будеш битися з Пеком? – зазирнула у вічі діду Ніна.

– Буду. І хоч на битву приїде… Втім, це поки що таємниця. Не скажу, бо ще бовкнете комусь.

– Ти можеш загинути? – Ден теж зазирнув діду у вічі.

– Можу. Але про це я не думатиму, – всміхнувся дід Свирид. Але усмішка вийшла кепська.

– Якщо тобі потрібна кров, – Ніна простягла до діда руку, – мені для тебе нічого не шкода.

– Ніно! – гримнув дід. – Щоб я це бачив вперше й в останнє.

– Але ж ти… ти.. п’єш кров? Я у кіно бачив, – замість Ніни сказав Ден.

– П’ю. Але не небагато. І не рідних.

– А як же ти битися будеш? Тобі ж сили потрібні? – не відчіплялася Ніна.

– У мене є корова, – пробурмотів дід.

Ніна все зрозуміла буквально, перезирнулася з Деном і лишень знизала плечима – до чого тут корова? Де вона є? Якщо в діда тільки чорні кури та чорна коза.

– Йдіть до тітки Жені. Скажіть, щоб розбудила тітку Полю. Допомога потрібна. А я поки що на пошту сходжу.

– На нову?

– На стару.

– Нащо?

– Пенсія сьогодні, – відповів дід Свирид перше, що спало на думку.

– А-а-а, ну тоді, ок, – погодилася Ніна, – підводячись з-за столу й шукаючи свій рюкзак.

На пошті окрім поштарки Свєти більше нікого не було. Свєта – круглолиця, пухкенька мов духовий пиріжечок, сиділа за екраном комп’ютера і складала пасьянс, коли теленькнули дзвіночки на вхідних дверях. До зали увійшов дід Свирид. Свєта машинально поправила зачіску. Тільки вчора освіжила каре й скосила очі на нову кофтинку з неглибоким декольте. Дарма вона не послухалася свого внутрішнього голосу й не вдягла іншу, яка так спокусливо підкреслювала її великі груди.

Свєта на відміну від мешканців селища, була звичайною дівчиною, яку доля закинула у Чортомлинівку на практику. Тут вона вийшла заміж за звичайного водія вантажівки Сашка і народила двох дітей. Після другої дитини їй так і не вдалося повернутися до свого сорок шостого розміру. Але Сашко запевнив її, що навіть якщо вона буде важити тонну, то він її не кине. Свєта заспокоїлася. Та її спокій раз на місяць порушував дід Свирид.

Коли він приходив отримувати пенсію, Свєта щоразу хвилювалася. Вона не могла пояснити, чому вважала діда Свирида привабливим, навіть сексуальним. Коли чула його голос, який затьмарював розум, то земля уходила з-під ніг.

– Вітаю, пані Світлано! Як ся маєте? – привітався дід Свирид.

– Добридень, пане Свириде! Так пенсія тільки завтра, – заторохтіла Свєта, закриваючи пасьянс, який вчергове не зійшовся.

– Та йшов мимо, думаю, дай зайду, помилуюся вами. Бо бачите яке небо – от-от дощ піде. А я перечекаю тутечки. Може чаєм пригостите?

Свєта почервоніла від задоволення.

– Авжеж! – вона швидко клацнула кнопку на чайнику. Вибігла до дверей, перевернула табличку. Тепер на дверях замість «відчинено» було написано «Обідня перерва». Свєта замкнула двері на ключ.

– Пані Світлано, – дід Свирид міцно схопив поштарку за м’який лікоть і повернув до себе обличчям. – Ви сьогодні схожі на казкову принцесу. Зачіска…

– Що? – зашарілася Свєта. Її чоловік ще жодного разу не помітив, що вона підстриглася.

– Вона вам дуже личить, а ще, – прошепотів дід Свирид їй у самісіньке вухо, від чого Свєта миттєво покрилася сиротами, – ви неймовірна жінка! – він принюхався. – Що за парфуми?

– Це… – вона не встигла їх назвати, бо дід Свирид дивився їй у вічі, а Свєті здавалося, що він зазирає у самісіньке серце. Вмить Свєта забула назву. На душі стало легко-легко. Та й сама вона відчула себе пір’їнкою. Шию лоскотало дихання діда Свирида. Та який він дід? Чоловік. Міцний, а не немічний. Хоч і ходить іноді з кийком, але він додає йому шарму. А може дід до неї клинці підбиває? Земля похитнулася.

Якби хтось зазирнув зараз у вікно, то побачив би Свєту в міцних обіймах діда Свирида і через пів години Чортомлинівкою вже ходили б плітки, що у них роман. А тим часом жало діда Свирида жадібно пило молоду кров поштарки. Дід вчасно спіймав момент, коли почав хміліти. Досить. Він акуратно посадив Свєту на стілець, налив їй чаю та вийшов через чорний хід. Свєта лежала на столі, а за вухом сочилася сукровицею маленька ранка.