Раді Вас бачити!

Я не звик переглядати свої рішення, але сьогодні ховатися від сотні гостей — не буду. Не знаю, навіщо, та мені треба було довести цій юній гості, що вона не права. Її присутність і досі залишалась в кімнаті, легким шлейфом з квіткових свіжих парфумів, що нагадували дощ. Вона буквально пахла, як весна, якою неможливо надихатися. “Боягуз”, “самотній”, “вас ніхто не любить”. Доволі сміливо, як для такої молодої особи, яку всі вважають милим ангелочком. Тільки не я. Я бачив вогонь, що палав в її очах. Вона виявилася першою, хто наважився виплюнути мені ці слова в обличчя, не змигнувши й оком. Мушу визнати, що Влад недооцінював її. Так, вона літала в фантазіях, як закохана дівчина, але хто ж в її віці не думав про подібне? Знаючи, як вдало мій брат уміє викручувати правду, там будь-хто може повірити в його щирість.

Я допив віскі, відчуваючи, як воно обпікає горло, і поставив склянку на стіл. Пальці все ще пам’ятали напругу, з якою я стискав її, коли Соня на мене кричала. У неї справді були гострий язик і зуби. Цікавіше спотерігати за реальними емоціями, ніж за відточеними манерами, рівною спиною та натягнутою вивченою посмішкою, які вона вважала за власну зброю. Чому вона ховалась за образом гарної дівчинки і чому мені було на це не начхати?

Я повільно вийшов із кабінету. Мені не хотілося бути частиною цього балагану, але всередині прокинувся мисливський інстинкт. Я хотів побачити, як ця «леді» триматиметься перед головним хижаком нашого дому — моїм батьком. Мені потрібно було переконатися, що той спалах люті і справжності у кабінеті не був моєю галюцинацією.

Я зупинився в тіні колони на другому поверсі, спершись плечем об холодний мрамор.. Звідси відкривався ідеальний вид на головну залу, що нагадувала мурашник. Влад уже встиг загнати Соню в кут, де стояв батько. Згори це виглядало як сцена з мильної опери: мій брат зі своєю вічною фальшивою посмішкою активно жестикулював, а поруч стояла вона. Спина пряма, як струна, підборіддя підняте, чемна посмішка, але я бачив, як вона нервово смикає свої пальці, склавши руки позаду. Я злегка всміхнувся. Що я найбільше любив в цьому житті, так це не помилятися. А особливо — в людях.

Наш батько не був лагідним звіром, він так само був безсердечним, холодним чоловіком. Я був просто гіршою версією його. Всі про це знали. Наша візуальна схожість лякає партнерів по бізнесу в тому числі. Одного разу, вони пішли до мене, як до “молодого і не досвідченного”, щоб домовитись, та врешті повернулись закінчувати бесіду з батьком. Бачте, занадто принциповий і не налаштований на отримання спільного результату виявився. Насрать. Більшість чоловіків боягузи без яєць, що не можуть витягти з рота мамину цицьку. Рідко, коли знайдеться дійсно гідний мене суперник. Та все ж зараз я думав не про роботу. Чому я так лякав всіх, з ким стикався на життєвому шляху, але не лякаю її? Ось що мене бісило.

Батько дивився на Соню, як на коня, якого збирався купити. Здавалось, ще трошки і він попросить її відкрити рота і показати зуби. Я знову сам про себе засміявся… Зуби… Очевидно, що він не вірив Владу. Жодному слову. Але Соня... вона була для нього несподіванкою. Вона прекрасно підготувалась і виглядала занадто правильною дівчиною для такого втраченого, як мій братець. Саме така жінка могла б дійсно направити його в потрібному руслі, аби він не був хворим на всю голову самозакоханим нарцисом.

Я бачив, як Влад грубо притягнув її ближче до батька, демонструючи її, як якусь річ і в мені знову заворушилось щось темне. Гнітюче відчуття огиди. Цей гімнюк не просто не заслуговував на неї — він навіть не розумів, що саме тримає в руках. Вона для нього була лише трампліном, сходинкою до схвалення батьком і грошей. Особливо, грошей. Бажання спуститись вниз і зіпсувати план мого братика все більше пробуджувалось в грудях. Я хотів просто вирвати її в його лаписьк і попросити піти геть. Не тому, що я герой, який хоче врятувати її. Я не вірив в те, що міг бути чиїмось героєм. Я не вірив у порятунок, як такий, так само, як не вірив в те, що здатен зробити когось щасливим. Я завжди відкидав думки про щастя в особистому житті, ніби це заняття для слабаків. Батько роками наполягав, що я мав би одружитися і народити з кимось дітей. Та мені здавалось, що такий черствий чоловік, як я, не мав би розмножатися. Але це не означає, що я не люблю робити спроби.

Картина, яку я споглядав змусила мене задуматись, чому ж насправді я не хотів з кимось зближатися і будувати родину. Гадаю, моє життя завжди і цілком контролювалося батьком, тож це був свого роду протест. Нехай лишиться бодай одна річ, яку я не дам вирішувати батькові. Принципове рішення, яке невідомо кому принесе більше проблем. Та доволі давно, я вирішив, що дам можливість моєму брату продовжити наш прекрасний рід і спаскудити життя якоїсь жінки. До сьогоднішнього вечора. Він не заслуговує псувати її. Не заслуговує і на краплю тієї чистоти, яку вона в собі носить. Але чим я був кращим? Нічим. Я егоїстично бажав сам торнутися її власною темрявою, щоб вона не дісталась йому. Просто, щоб вона не дісталась йому.

Нехай Влад знайде собі якусь перекачану силіконом повію на десятисантиметрових шпильках і трахає її скільки влізе. Я не знав, чи все ж хочу просто нашкодити брату, чи мені чхати на брата, бо я хочу її.

Я хочу її.

Я хочу забрати її в нього. Тут немає ні логіки, ні пояснень, ні виправдань. Мене бісить лише вірогідність того, що той покидьок може отримати щось значно краще. Нехай я на це не заслуговую, але і він теж. Щось у цій дівчині було... цей вогонь, який я побачив. Вона палала життям, полум'ям, яким я сам перестав горіти вже дуже давно, дійсно перетворившись на робота. І саме цей вогонь я хотів тримати в своєму кулаці. Навіть якщо він спопелить мої пальці.

Я почав повільно спускатися сходами, не зводячи з них очей. Соня помітила мене першою. Її погляд миттєво змінився і радість в очах почала палати злістю. Чому мене заводило те, як практично незнайома жінка дивилась на мене з ненавистю і бажанням прибити? Чому я взагалі дивився на чужу жінку так, ніби вона уже була моя? Бо вона буде моя. І щойно я про це подумав, як Соня демонстративно, підкреслено притиснулася до Влада, шукаючи в нього захисту, наче намагалася показати мені: “Бачиш? Я не твоя. Я з ним. Він мене кохає і захистить від такого бездушного мужлана, як ти”.

Час покаже, крихітко. Час покаже.

Влад був Владом. Як тільки я підійшов ближче, він, відчувши мене спиною, інстинктивно відсторонився від неї, роблячи крок убік, щоб привітатися. Соня на мить похитнулася, втративши опору. Її обличчя на мить видало розгубленість, а потім знову скам’яніло. План не спрацював.

Я не зміг стриматися. Тихий сміх вирвався сам собою. Я прикрив рота кулаком, ховаючи посмішку, і ледь помітно повів бровою, дивлячись їй прямо в очі. “Я ж попереджав”, — читалося в моєму погляді, а вона на моє здивування не стрималась і закотила очі.

— Батьку, — коротко кинув я, ігноруючи Влада. — Сподіваюся, вечір проходить за планом. Наші гості задоволені?

— Цілком, Максиме. Твій брат якраз знайомив мене зі своєю... супутницею.

— Я вже мав приємність з нею познайомитись, тому перепрошую. — Я кивнув, ще раз обпаливши Соню поглядом, і пройшов повз. Мені потрібно було вийти на повітря, бо бажання володіти, яке почало закипати всередині — тиснуло на мій самоконтроль.

За пʼятнадцять хвилин я повертався до кабінету через бічний коридор, сподіваючись, що не зустрінуся з запрошеними гостями, яких не міг терпіти. Але доля сьогодні явно вирішила погратися зі мною.

Вона вилетіла з-за повороту так швидко, що я майже не встиг зреагувати. Соня ледь не збила мене з ніг, з розгону врізавшись у мої груди. Я відчув її тепло, м’якість її тіла крізь тонку тканину сукні та той самий запах дощу. Мої руки самі собою піднялися, щоб підхопити її за талію і не дати дівчині впасти. Я тримав її поруч на кілька декунд довше, ніж було дозволено і взагалі потрібно.

Ми опинилися надто близько. Так близько, що я міг роздивитись тоненькі зморшки на губах і як прискорено бʼється пульс на її тонкій шиї. Вона тремтіла, як листок від вітру, в своїй смарагдовій сукні. Моя щелепа заніміла від напруги. Всередині все кричало: “Візьми її. Притисни до стіни і доведи, що вона бреше сама собі. Вона мала б обрати зовсім іншого брата з нас двох”. Але я стояв непорушно, грізний і холодний, борючись із власним тілом, яке зраджувало мене щосекунди.

— Дивись, куди йдеш, леді, — мій голос прозвучав набагато грубіше, ніж я хотів. Це був майже рик. Блядь. Я уже ненавидів себе за це і всерівно поводився, як гімнюк. Наче їй було мало мого брата.

Соня відсахнулася, її дихання збилося, а очі — очі стали величезними від переляку та... чогось ще. Вона не відводила погляду, і я бачив, як її чи то злість, чи то страх бореться з незрозумілим потягом, який катував і мене.

— Геть з дороги, Максиме, — прошипіла вона, намагаючись обійти мене, остаточно вирвавшись з моїх обіймів.

Я не ворухнувся, загороджуючи їй шлях своїм тілом. Я хотів відчути її опір. Хотів, щоб вона знову кусалася.

— Тобі тут не місце, Соню, — сказав я тихіше, нахиляючись до її вуха. — Цей дім не для таких жінок, як ти. Чим раніше ти це зрозумієш, тим більше справжньої себе ти зможеш вберегти. Не раджу грати в ці ігри. Ти програєш у будь-якому разі.

Вона здригнулася від мого шепоту, вхопила край своєї сукні і, не озираючись, кинулася геть по коридору. Я залишився стояти там, дивлячись їй услід. Мої руки досі палали від того короткого дотику, а серце, яке я вважав мертвим, калатало так сильно, що це завдавало фізичного болю. Я міг брехати собі скільки влізе, міг робити вигляд, що справа в моєму браті. Та насправді вся річ була в її рудому волоссі, що нагадувало сонце, в ароматі весни і в тому, що ця дівчина змусила мене вперше за довгий час відчувати бодай щось, окрім ненависті і болю.