Раді Вас бачити!

Раз, два, три… Я продовжував віджиматися, рахуючи про себе, але після двадцять пʼятого разу збився, тож вирішив зробити паузу і випити ковток води. На годиннику шоста ранку, перші промені сонця пробиваються крізь верхівки дерев, а я практично завершив своє тренування. Мені подобалось, коли все йшло за планом, а знаючи, наскільки безвідповідальні, часом, бувають люди, я знаходив спокій в тому, що контролював власні дії.

“Кожен новий день — це можливість, яку не варто випускати з рук. Якщо не візьмеш ти, хтось вкраде в тебе прямо з-під носу”, — так говорив мій батько, мій дід і так вважав сам. Якщо тобі кортить отримати бажане, то сидіти на дупі рівно — не найкращий з варіантів. Ніхто не чекатиме на тебе, ніхто не знатиме, на що ти здатен, допоки ти сам не заявиш про себе.

Я був з тих, хто брав бажане завжди. Слово “ні” не існувало в моєму лексиконі. Про це говорять сотні вдалих контрактів, які я підписав, ще коли стажувався в компанії батька, де власне, зараз і працюю. Чи обрав би я інший шлях, якби міг? Не знаю. Але гріх скаржитися тому, хто рвав жили змалечку, щоб відповідати всім правилам. Я заробив кропіткою працею все, що мав. І отримаю значно більше, коли батько відійде від справ.

Закінчивши займатись спортом, я піднявся із спортивної зали в ванну кімнату і став під холодний душ, що вдало впорядковував мої думки. Обгорнувши стегна рушником, я зайшов до своєї спальні та почав обирати одяг на день перед сніданком. Чорні завужені брюки, зручні шкіряні лофери, чорна сорочка. Змастивши два пальці в гелі для волосся, я розподілив його і причесав. Два пшики парфума на голий торс, одяг, і можна спускатись снідати.

Покоївка гарно знала свою роботу, тож гарячий сніданок уже чекав на мене рівно о шостій тридцять. Все доволі просто, але завжди смачно. Три ломтики запеченого бекону, любов до якого зародилася ще в Лондоні, три яйця, половинка авокадо, кілька помідорів черрі і невеличкий шматок хліба з рікоттою. Мій сніданок незмінний вже багато років, як і розклад дня. Допив каву та залишив чашку на столі — рівно по центру підставки, як і завжди. О шостій п'ятдесят п'ять я вже виходив з будинку. Мій «Jaguar» чекав на під'їзній доріжці, виблискуючи під ранковим сонцем так само бездоганно, як і моє начищене взуття.

Дорога до офісу зазвичай займала тридцять хвилин, якщо виїхати вчасно. Кожна хвилина була прорахована з урахуванням заторів. Але сьогодні в салоні авто, попри ідеальну роботу клімат-контролю, мені ставало задушливо. Я розстібнув верхній ґудзик сорочки. Злоба почала підніматися десь зсередини, повільно, наче густий дим, заповнюючи простір.

Я глянув на годинник. Сьома двадцять. У цей момент Влад, напевно, перевертався на інший бік у своєму ліжку в батьківському маєтку. Його кімната, мабуть, досі завалена порожніми пляшками з-під пива чи одягом після чергової вечірки, про яку він навіть не згадає, коли прокинеться. Спить до обіду, поки я вже встигаю провести кілька нарад і переглянути звіти. Влада давно б уже відрахували, аби не батькові гроші для ремонту цілого корпусу. Як же я ненавидів його.

Мене бісила не сама його лінь, а те, з якою легкістю йому все пробачали. Поки я гриз граніт науки в Лондоні в закритій школі для хлопчиків, вивчав економіку і право, повністю відірваний від дому та батьків, цей насолоджувався статусом “молодшого сина”, якому дозволено бути безвідповідальним. Батько лише відмахувався від моїх питань з приводу дисципліни, мовляв, “він ще молодий, переросте”. Дивно, як поверхово і байдуже ставляться батьки до виховання дітей, коли це не їх первісток. Але я знав правду: він не переросте. Він просто звик бути паразитом в родині, знаючи, що залишиться безкарним за будь-який злочин.

Він не знав, що таке графік. Не мав уявлення, як це — коли від твого рішення залежать долі сотень працівників. Для нього життя — це були золотоволосим, молодшим синочком від другого шлюбу, де мати до чотирьох років не могла витягти цицьку з його рота, навіть, коли він кусав її до крові. Він сприймає все як гру, через те, що батько надав йому доступ до нескінченних ресурсів, які я виборов для нього роками праці. Він не цінував нічого, бо не заробив жодної копійки самостійно. Пропозиція взяти його в компанію, щоб він спробував хоч раз сам прийняти якесь рішення, автоматично відхилялась батьком. Відсутність дисципліни, байдужість на думку інших, розхлябаність і його весь час заспаний писок після чергової пʼянки — викликали в мене огиду і бажання відлупцювати брата.

Я міцніше стиснув кермо, відчуваючи, як пальці побіліли від напруги. Влад був слабким. А слабкість — це єдиний гріх, який я ніколи не міг виправдати. Він мав усе те саме, що і я, але не мав ні глибини, ні внутрішньої сили, щоб це втримати. Хоча… була в нього одна річ, яка не вписувалася в загальну картину його нікчемності. Останнім часом я все частіше ловив себе на думці, що дивлюся не на його дибільну пʼяну поведінку, а на те, що він вважає своїм у приватному житті.

Я пригальмував перед світлофором, спостерігаючи, як місто навколо починає свій метушливий рух. Влад не заслуговував на жоден зі своїх привілеїв. Він не заслуговував на таке спокійне життя. І він точно не заслуговував на ту увагу, яку отримував від світу, наче спадкоємець не я, а він. А ще…

Він має те, що хотів би мати я. І я це заберу.