Раді Вас бачити!

“Заборони — це лише вигадка для тих, кому бракує сміливості взяти своє.

Вона думала, що є межі, які я не переступлю. Вона помилялася.

У моєму світі існують лише бажання.

І зараз моє єдине бажання — це вона”.

ПРОЛОГ

Холод. Це перше, що я відчула, коли двері бару з гуркотом зачинилися за моєю спиною і звуки голосної музики залишились десь позаду. Та все ж цей холод був нічим порівняно із болем, що розростався в грудях.

Я втікала. Бігла, не розбираючи дороги, не бачачи нічого крізь завісу сліз, що змішувалися з дощем. Сльози котилися градом, а поранене серце стискалось від пекучого розчарування. Кожен крок відгукувався болем у скронях і голками в горлі, від чого не могла ковтнути, а в голові на повторі прокручувалися слова Влада.

«Я просто не створений для такого формату стосунків, як ти хочеш. Типу, я молодий хлопець. В мене є потреби. Хочу ще пожити для себе, побухати з пацанами в барі, позаліпати на красивих сексуальних краль. А ти така вся правильна. Така вся непідступна. Мені це не треба. Ще трошки і я буду сидіти вечорами з тобою грати в слова, дивитись “Аббатство Даунтаун” і хотітиму повіситись. За півроку стосунків в нас були лише поцілунки. Слухай, я хочу трахатися. А ти якась фрігідна, походу, бо інакше я не можу пояснити чому ти мені не даєш. Словом. Вибач. Та все ж таки, нам не бути разом.».

Я задихалася від чергового ридання. Як він міг? Чому так жорстоко? Чому так грубо? Міг би просто сказати, що не буде чекати на мене і все. Бути цнотливою в 20 — це не злочин. Я просто хотіла зустріти свою людину і помилково вважала, що це Влад.

Злива посилилася, але я не звертала на те уваги. Моя сукня з легкої тканини повністю промокла і прилипла до шкіри. Я йшла, хоча не мала уявлення, куди. Та байдуже, аби подалі звідси. Моє руде волосся перетворилось на важкі мокрі пасма, та лоскотало ніжну шкіру в місцях, де торкалося до тіла. Я продовжувала йти просто прямо доріжкою не минаючи калюж. Туфлі все рівно зіпсовані і їх залишилось просто викинути. Повз пролітали автомобілі, в очах мирихтіло світло світлофорів і задніх стопів авто, а решта світу — розмита сіра пляма. Мені хотілося просто зникнути. Розчинитися в цій паскудній погоді, щоб не відчувати більше приниження, яке довелося пережити щойно.

Раптом світло фар розрізало темряву попереду. Почувся тихий звук двигуна, і поруч зі мною, зупинився чорний позашляховик. Скло з тихим дзижчанням опустилося. Навряд Влад відчував провину і вирішив мене наздогнати. Коли я виходила з бару, йому на руки йшла сідати якась білявка. Тож я не зупинялася, але грубий голос чоловіка за кермом привернув мою увагу.

— Соня. Сідай у машину.

Я повернула голову і побачила, що це був Макс. Старший брат Влада, якого я боялась просто до чортиків. Щось було в тому хлопці такого, від чого кров холола в жилах. Він навіть, коли мовчав, наводив на мене жах. А коли говорив, то в кожному ідеально підібраному слові читався авторитаризм.

— Іди геть! — вигукнула я, навіть не повернувши голови. Сльози з новою силою застелили очі. — Залиште мене всі в спокої!

— Ти вся мокра. На вулиці плюс пʼятнадцять, ти захворієш. Сідай, я відвезу тебе додому.

Я зупинилася і різко повернулася до нього. Моє обличчя горіло, попри льодяний дощ, що продовжував лити, як з відра.

— Я нікуди з тобою не поїду! Ти такий самий, як він! Ви однакові! Ви думаєте, що можете розпоряджатися людьми, як своєю власністю! — я кричала, зриваючи голос.

Макс не відповів. Секунду він просто дивився на мене своїми крижаними очима, а потім заглушив мотор. Двері відчинилися, він вийшов під дощ і наближався до мене. Ідеально випрасувана чорна сорочка, до міліметру вкладене бездоганне волосся, все намокло одразу від стовпа води, що падав на нас з неба. Він зробив крок до мене, і я злякано відступила. Він здавався величезним та збіса злим на мене, від чого мені стало ще більш лячно.

— Сідай. В машину. Зараз же, — він робив паузу між кожним словом, від чого його низький голос звучав, як крига. Його погляд різав мене, а я врешті просто не могла поворухнутись від заціпеніння. Макс простягнув до мене руку і обережно взяв за лікоть.

— Ні! Не чіпай мене! — я кинулася на нього з кулаками. Я гемселила його кулаками в груди, в плечі, кричала, наче переді мною був Влад, а він стояв непорушно, немов гора і мовчки терпів. — Ненавиджу! Всіх чоловіків! Ненавиджу!

Він перехопив мої зап’ястя однією рукою, здавалось, зовсім без зусиль, але так міцно, що я не могла поворухнутися.

— Досить! — гаркнув він. — Я не знаю, що між вами сталося, Соня, — промовив він, нахиляючись до мого обличчя так близько, що я відчула запах його парфумів. — І мені байдуже. Але ти зараз сядеш у це авто. Добровільно чи ні. Якщо доведеться, я затягну тебе туди силоміць. Обирай.

Я дивилася на нього, важко дихаючи. Його обличчя було зовсім близько і на ньому не читалась жодна емоція. Зрозуміти цього чоловіка можна хіба що аналізуючи слова. Мої сили раптово закінчилися. Весь біль та агресія, що не давали мені спокою останню годину перетворились на камінь в ногах і неймовірну втому.

— Ні... — прошепотіла я, але мій голос був ледь чутним.

Світ почав пливти перед очима. Асфальт під ногами почав танути, вогні ліхтарів більше не здавались такими яскравими, краплі дощу я більше не відчувала на власному тілі, повністю поєднавшись зі стихією. Я відчула, як його рука, що тримала мої зап'ястя, стала моєю єдиною опорою, але й вона стрімко зникала. За секунду, моя голова почала крутитися, а тіло зраджувало і не слухалось. Останнє, що я пам’ятаю — це теплі обійми його сильних рук, дотик його долоні до моєї щоки та темряву, яка поглинула мене надто швидко, ніж я могла усвідомити, що відбувається…