Спочатку:
На сторінку книги
Телевізор мерехтів у темній кімнаті. «Через катастрофу зруйновані цілі райони…» «Нові ліси ростуть на місці міст…» «Влада визнала території непридатними для відновлення…»
Герой сидів нерухомо, спершись ліктями на коліна. Лише коли показали супутниковий знімок — зелена пляма, що поглинула його вулицю, — він повільно видихнув, наче втомлений після довгої дороги. Він підвівся. Стара дерев’яна підлога зітхнула під ногами. Витягнув з шафи наплічник, поклав туди кілька речей: складаний ніж, молоток із потемнілою ручкою, теплий светр, акуратно складену сорочку. Потім підійшов до комода й узяв фотографії. Тримав довго, ніби вчив напам’ять кожну рису. На одній світлині вона сміялася, примруживши очі від сонця. Він провів пальцями по зображенню так ніжно, наче боявся зім’яти папір. Телевізор ще говорив, але він натиснув кнопку. Кімната наповнилася тишею. Він перекрив газ. Закрутив вентиль води. У коридорі клацнув автомат — і дім потонув у глухій темряві, як у колисці. Відчинив двері, вдихнув холодне повітря з вулиці. Закрив замок. Постукав у сусідські двері. Жінка у старому светрі відчинила. — Довго цього разу? — спитала, тримаючи руки в кишенях. Він злегка похитав головою, зробив жест: не знаю. Передав їй ключ. Вона прийняла мовчки, лише торкнулася його пальців — старий сусідський знак підтримки. — Бережіть себе, — сказала вона, майже пошепки. Він кивнув. Повернувся й пішов. Повільно. Кроки луною відбивалися в тиші під’їзду. Надворі чекала дорога до нового лісу. До того місця, де колись стояв його дім.
