Раді Вас бачити!

Мирон виходив із лісу повільно, наче після довгої дороги крізь сон. Стежка сама вела його, і коли останні дерева розчинилися за спиною, він побачив: небо вже вкрите зорями. Хоч заходив сюди ще тоді, коли вечір навіть не торкнувся обріїв. Він ступив на узлісся, і там, біля туманної межі, чекали Чугайстер і Гнат. — Ну? — Чугайстер підвів брови, а в його очах світилася тривога, прихована під удаваною грубістю. Мирон мовчки простягнув йому гребінець. Той самий, старий, з дерев’яними зубцями, що пахли вогкістю лісу. Чугайстер узяв його обережно, так, ніби тримав у руках щось крихке, як сон. — Її гребінець… — його голос став глухим, наче він говорив не до Мирона, а до самого лісу. — Ти зробив це. Гнат, помітивши шаблю, яку Мирон ніс за плечем, широко всміхнувся: — А ото вже діло! Глянь, який молодець! Та з таким духом і Лісовика не злякаєшся. Мирон тільки кивнув. Його очі залишалися спокійними, але десь у глибині виблискував вогник. Чугайстер тим часом тримав гребінець у долонях, наче слухав його. Зітхнув, повів плечима, ніби скинув тягар років, і тихо сказав: — Дякую. Не мені… їй. Ти й сам не знаєш, яке то має значення. Мирон торкнувся грудей і підняв один палець. Чугайстер глянув на нього довго, а тоді повільно кивнув. — Знаю. Лише раз. Він опустився на землю, поклав гребінець перед собою і почав пальцем креслити кола на вологому ґрунті. Голос його став схожим на потріскування старих гілок у вогні: — Слухай уважно, Мироне. Бо другий раз такого не буде. Гнат, стоячи осторонь, нахилився ближче, але Чугайстер махнув рукою: — Не тобі, духу минулого. Це не твоє. І тоді він заговорив, наче розповідав не слова, а стару таємницю, передану ще від людей, які давно стали землею: — Вибереш місце, де вона любила бути. Де світ для вас обох ставав тихішим. Калюжа, стара криниця, навіть вода в бляшаному відрі, аби тільки пам’ять була міцна. Він провів лінію від гребінця до уявної межі в землі. — Покладеш його край води. Сядеш. І не говоритимеш. Бо не слова кличуть — тиша. Мирон дивився на нього не кліпаючи. — Коли вода стане рівна, як скло, ти згадаєш її так, щоб навіть ліс замовк. І тоді, якщо вона теж пам’ятає… прийде. Чугайстер підняв очі. В них було стільки суму й водночас надії, що навіть Гнат перестав крутити свої вуса. — Але пам’ятай, Мироне, — тихо додав він, — лиш раз. Бо вдруге ліс уже не відкриється. Мирон кивнув. Його пальці стиснули шаблю, наче туга і сила тепер ішли поруч. Вони стояли так, троє — чоловік, дух минулого й сторож лісу, а навколо розтікалася ніч, повна тиші, в якій кожне слово здавалося кроком у вічність. Мирон уклонився Чугайстру — коротко, мов подяка, яку не треба пояснювати словами. Він ще раз глянув на гребінець у руках старого. У цій деревині, потемнілій від часу, було більше пам’яті, ніж у будь-яких словах. Ліс прийняв цей жест так само тихо, як і його кроки, коли він рушив стежкою назад. Гнат ішов поруч, задоволено крутячись довкола нього, наче старий друг, який не вміє мовчати: — Еге ж, Мироне, от шаблю до дуба віднесемо — і спокій мені буде! От просто там, на горбі, під корінням. Знаєш, скільки ночей я про це думав? Мирон лише слухав. Усмішка ледь торкнулася його губ, але він не відповів. Думки про обряд не відпускали. Він не вірив, що колись ще зможе зустріти її. І тепер, коли шанс стояв перед ним, серце билося повільно й важко, ніби боялося розбудити тишу. Гнат уже млів від радості, розмахуючи руками, ніби міг торкнутися кожної гілки, кожної тіні: — Уявляєш, як гарно буде? Шабля, дуб… наче й не минули роки, як же добре що є люди, як ти. Мирон ішов і дивився на темряву між деревами. Він ішов стежкою, а темрява лісу розступалася перед ним. Гнат крокував поруч — прозорий, ледь помітний у місячному світлі. Він навіть не намагався торкатися шаблі, що тепер висіла за спиною Мирона: лише дивився на неї з таким сумом, ніби бачив у ній цілу свою історію. Коли вони вийшли з-під гілок на узлісся, легкий запах диму торкнувся повітря ще до того, як Мирон підвів очі. Він упізнав його одразу — старий, гіркий, який пам’ятаєш назавжди. Далеко, на пагорбі, де колись стояв його дім, горіло щось яскраве. Ніби ніч розкололась і крізь неї витікало золоте сяйво. Гнат нахилився вперед, примружився: — Знаєш… там може бути лише одне. Мирон мовчки кивнув. Його серце билося рівно, але всередині було дивне відчуття: не страх, не тривога — радше спокійна неминучість. Мирон біг, наче міг випередити вогонь. Кожен крок був важчим за попередній, але він не спинявся, ніби в тому було бодай крихітне «встигнути». Він піднявся на пагорб. Дім палав. Не просто горів — тлів, розсипався під подихами полум’я, яке лизало стіни, немов хотіло стерти саму пам'ять про нього. Мирон упустив шаблю. Вона впала в траву з глухим звуком, але він не зважав. Коліна зігнулися самі, і він опустився поруч із нею, втупившись у полум’я. Гнат стояв поряд, блідий і прозорий, як дим. — Мироне… — його голос зірвався на шепіт. — Це ті малі падлюки! Він розмахнув руками, ніби хотів схопити вогонь і розірвати його на шматки, але тільки безсило пройшов крізь полум’я, як проходять крізь дим. Але Мирон не слухав. Він дивився, як згоряє дах, де колись сохли в’язки трав. Як чорніє вікно, в якому вона любила залишати свічку для пізніх повернень. Як ламається під вогнем старий ґанок, по якому він колись заніс її на руках у перший день. Він сидів і дивився, поки жар не освітив його обличчя, ніби сам ліс хотів вирізати цю мить у ньому назавжди. Гнат ковтнув порожнє повітря, намагаючись знайти слова: — Ох я їм... Малі... Мирон поклав долоню на землю, щоб не втратити рівновагу. Земля була тепла від вогню, і крізь цю теплоту він відчув дивне — не втрату, не кінець. Радше… поклик. Десь у глибині тіні навколо, під шум вогню, здавалося, ледь чутно ворухнулася квітка.