Раді Вас бачити!

Мирон стояв перед вогнем, але погляд його поволі піднявся вище — до неба. Місяць висів там, повний і мовчазний, немов єдиний свідок того, що ще може статися. Він світив так, ніби давав йому останній шанс: зустрітися. Гнат бурчав поряд, кружляв, розмахував руками: — Та я ж їх знайду… тих щенят! Це вони, певно! Хто ж іще?! Мирон не відповів. Його очі ковзнули вбік, туди, де за димом, за чорними тінями лежав сад. Колись він був живим, наповненим квітами, якими вони з нею заповнювали кожен клаптик землі. Тепер там лишились бур’яни й кілька впертих кущів, що чіплялися за життя, немов пам'ять. Він пішов туди повільно, не зважаючи на тріск полум’я за спиною. Кроки лягали м’яко, ніби сам сад пам’ятав його. Гнат ішов поруч, роззираючись у темряві: — Якби я їх зараз побачив… та я б… ой, Мироне, ти б знав!

Мирон нахилився, розсуваючи сухі стебла. Пальці шукали не просто серед бур’яну — серед років. Він пригадував, де колись вони разом садили півонії, де вона сміялась, коли кішка вляглась прямісінько в грядку з айстрами. Він шукав довго. Місяць стояв нерухомо, і час знову здавався чужим. І раптом між пожовклих стебел він побачив одне. Маленьке. Висохле, але впізнаване. Зморщена квітка, що вціліла всупереч усьому. Мирон торкнувся її обережно, так, ніби боявся зламати навіть пам'ять про неї. Гнат замовк і подивився на нього. — Що, знайшов? Мирон тільки кивнув. Потім підняв очі на місяць. Може, тільки про це він і думав. Мирон тримав ромашку сорту «Білий гігант». Колись вона виростала висока й горда, а тепер була крихітною, зморщеною, але все ще впізнаваною. Він дивився на неї так, ніби в ній збереглися всі роки, коли вони разом садили квіти. Він пройшов до старого штучного водоймища, зарослого травою й мохом, та обережно нахилився. Вода була тиха, чиста, мов чекала. Мирон поклав ромашку на поверхню — вона плавно лягла, немов знайшла своє місце.

Він сів на лаву, яку давно вже ніхто не лагодив. Лише місяць і сад були свідками. Мирон прикрив очі й зробив так, як учив Чугайстер: мовчати, пам’ятати, чекати. Гнат спершу стояв поруч, потім глянув на Мирона і тихо зник між деревами, лишивши його самого. Мирон сидів довго. Він думав, чи досить цього: квітка, вода, тиша. Чи пам’ятає вона? Чи знайде його? І тоді — щось змінилося. Вода стала рівною, наче скло. Віддзеркалення місяця розширилось і… вона з’явилася. Спершу — лише обриси. Потім риси обличчя. Її очі — ті самі, які він пам’ятав навіть у найтемніші ночі. Ромашка, покладена у воду, вплелася в її волосся, наче завжди була там. Він не рухався. Лише дивився. І вона — дивилася у відповідь, тихо, спокійно, ніби й не було всіх тих років. Вони не говорили. І не треба було. Місяць спускався повільно. Час розчинився. Вони просто були разом — він, вона, і ця мить, що тримала їх поруч довше, ніж будь-які слова. А коли перші промені сонця торкнулися води, вона всміхнулася. Піднесла руку й легко, як колись, надіслала йому повітряний поцілунок. Мирон відповів їй тим самим жестом, навіть не намагаючись стримати тремтіння пальців. Світло розлилося по воді, і її постать розтанула, немов пелюстка вітру. Мирон сидів ще мить. Потім схилив голову, і з очей повільно покотилися сльози. Тихі. Чисті. Як світанок. Мирон сидів, поки дім дотлівав, а сонце підіймалося дедалі вище. Вогонь уже не ревів — лише жеврів попіл, пахнув димом і теплом. Він піднявся. Обіцянка ще чекала. Мирон підійшов до шаблі, підняв її й кивнув Гнатові. Той стояв поруч, ледь помітний у світлі ранку, і здавався спокійнішим, ніж будь-коли. Вони йшли до дуба на пагорбі. Ліс позаду лишався тихим, ніби визнавав їхню ходу. Коли вони дісталися, Мирон поглянув на Гната — мовчазне запитання. Гнат коротко кивнув: — Тут. Мирон розгорнув землю між товстим корінням. Закопав шаблю глибоко, наче клав не залізо, а пам'ять, що нарешті знайшла свій спочинок. Він підняв голову й подивився на Гната. Той стояв рівно, з гордістю й сумом водночас. — Дякую, Мироне… — голос його був тихим. — Легкої тобі дороги. І… нових подвигів. Мирон уперше за довгий час відповів словом: — І тобі. Гнат затримався ще на мить, глянув на Мирона так, ніби хотів щось сказати… але лише всміхнувся й розчинився в ранковому повітрі. Мирон залишився сам із дубом і світанком. Він поклав долоню на шорстку кору. Дерево тепло, мов старий друг дитинства, теж прощалось по-своєму, і залишалося тут, як охоронець спогадів цих місць. Мирон ішов від дуба неквапливо, ніби кожен крок вів його не лише крізь простір, а й крізь пам’ять. Світанок розливався небом, торкаючи світлом дерева й трави, і навіть тиша здавалася трохи теплішою. Дорога вела до дамби. Сторож чекав там, як завжди: спокійний, наче сам камінь, на якому стояв його дім. — Бачив світло з твого боку, — сказав він, коли Мирон підійшов. — Пожежа? Мирон тільки махнув рукою: «Не важливо». Сторож не став розпитувати. Лише дістав чайник і мовчки налив обом по чашці. Вони сиділи поруч, а чай пахнув травами й димом від грубки. Ніхто не поспішав говорити: над водою ще лежав туман, і світ ніби не наважувався прокинутися повністю. Нарешті сторож порушив тишу: — І що далі? Мирон довго дивився на мапу, що висіла на стіні. Потім підняв руку й ткнув пальцем у гори — далекі, майже на іншому кінці країни. Сторож кивнув, поглянув туди ж, де колись ходив сам, а потім усміхнувся: — Там тихо. І люди тримаються старих звичаїв. Якраз для тебе. Мирон підняв очі. Їхні погляди зустрілися, і вперше за багато днів у цьому мовчанні було щось нове — згода. Сторож підлив йому ще чаю: — Радію, що нарешті зважився. Мирон кивнув. Сидів і дивився на мапу, на ті самі гори, що наче кликали його. Чай у руках був гарячим, а всередині оселився дивний спокій. Він знав: час іти далі.