Раді Вас бачити!

Мирон ішов лісом, і стежка вела його сама. Він ішов довго — не годинами, а, здавалось, днями й тижнями. І коли нарешті почув запах диму не від пожежі, а від вогнища, то зрозумів: він близько. Табір розташувався серед старих дерев, що росли так щільно, ніби охороняли його. Хатини з дощок і брезенту, натягнуті мотузки з сушеним зіллям, дерев’яні столи, обліплені людьми. Тут не було метушні — тільки рухи повільні, виважені, як саме життя серед лісу.

Йому дали миску юшки й шматок хліба. Він їв мовчки, а поруч говорили інші. — Кажуть, — розповідав сивий дід, загортаючи руки в старий кожух, — є тут галявина. Там ростуть два едельвейси. Але побачити їх може лише той, у кого серце не тягне нічого собі. Чисте серце — ото ключ. — Та то байки, — засміявся молодший. — Як і про пса. — Які ще байки? — дід лише хитнув головою. — Той пес мудріший за нас усіх. Без нього й табору б не було. Він і людей сюди зводить. Мирон слухав. Юшка була гаряча, як дім, і слова теж мали свій смак — простий, густий. Він доїв, піднявся й відніс посуд до дерев’яної бочки з водою. Стоячи в тіні, він раптом помітив: уздовж стежки йшов хлопець, а поруч дівчина, що жестами щось йому розповідала. Її рухи були легкі, ніби вітер грався листям. Хлопець уважно дивився на неї й кивав, а позаду, не кваплячись, ступала лисиця. Вогняна, з розумними очима, вона зупинилась і подивилась прямо на Мирона. Він усміхнувся. — Ну і дивне ж місце, — подумав він. — І недарма я так довго йшов. Лисиця блимнула очима — і зникла поміж дерев. Мирон напився прохолодної води, глянув на небо. Місяць тільки сходив, і ліс знову ставав глибоким і мовчазним. Він знав: це не кінець дороги. Тут, серед лісу, усе тільки починалося.