Раді Вас бачити!

Він стояв на подвір’ї, дивився на дах. Крокви трималися, але місцями черепиця провалилася, лишивши темні дірки, крізь які вільно гуляв вітер. Герой узяв драбину, перевірив кожну сходинку — і тільки тоді піднявся нагору. На вершині дому світ здавався ширшим. Луки розливалися аж до самого горизонту, протоки блищали сріблом, а дикий ліс тягнувся смугою, наче спогад про давні часи. Він працював без поспіху: знімав поламані черепки, підбивав нові, обережно затикав щілини клоччям і смолою. Кожен рух був точним, звичним, як старе ремесло, яке не забувається. Коли дах знову став цілим, він спустився й пройшов до колодязя. Вода в ньому була холодна, прозора. Герой занурив скляну банку, набрав повну, потім вийняв із кишені маленький прилад — смуга з цифрами світилася тьмяно. Перевірка показала: чиста. Він зітхнув, ковтнув кілька разів просто з долоні й умив обличчя. Потім пішов до підвалу. Дерев’яні сходи скрипіли під ногами, але тримали. Усередині пахло вогкістю, землею й старими запасами. На полицях — банки з консервацією, ще з тих часів, коли тут жили люди. Він узяв одну з маринованими огірками, іншу — з варенням. Сів за старий стіл біля вікна. Їв повільно, дивлячись на фотографії на стіні. За кожною з них було життя, яке не повернути, але можна зберегти. Після того, як поїв, він витер стіл, піднявся, узяв куртку й вийшов надвір. Йому треба було пройтися. Стежка від дому вела поміж молодих верб і заростей полину. Він ішов повільно, вдивляючись у знайомі місця, що вже стали іншими. Ось тут колись стояла школа. Тепер — тільки рівна галявина з маками й жовтими зірками кульбаб. Далі, біля пагорба, де був магазин, тяглися кущі шипшини й дика ожина.

Кожен крок повертав спогади. Дитячі ігри серед садів. Зимові вечори, коли світло від вікон розливалося по снігу. Голоси сусідів, запах свіжоспеченого хліба. Тепер усе це було лише в пам’яті й у тихій меланхолії цих місць. Він ішов далі, поки сонце схилялося нижче, і світ навколо ставав золотим. Він ішов стежкою поміж кущів, коли раптом почув шурхіт у заростях. Зупинився. Попереду, серед полину й диких трав, виднівся молодий пес. Рудуватий, із запиленим хутром і настороженими очима. Він тремтів, лапа була міцно затягнута старою мотузкою, що заплуталася поміж кущів. Пес загарчав, коли герой наблизився. Неголосно — більше від страху, ніж від злості. Герой зупинився, присів, тримаючи руки на виду. Потім повільно, дуже повільно, показав долонею на лапу. Жест був простим і ясним: «Я не ворог. Я допоможу». Він завжди вірив: з будь-якою живою істотою треба поводитись із терпінням і любов’ю. Інакше — вона закриється, і вже не важливо, чи це людина, чи пес, чи дика пташка. Пес продовжував гарчати, але вже не відступав. Герой обережно наблизився, на мить зупинившись, щоб дати йому звикнути до своєї присутності. Поступово торкнувся мотузки. Лапа була в ранах, шерсть злиплась від крові. Він працював обережно, майже не дихаючи. Пес рикнув ще раз, але не відсмикнув лапи. Коли останній вузол розпустився, герой повільно відступив. Не простягав руку, не кликав. Лише дав йому простір. Пес стояв нерухомо, дивився то на нього, то на свою лапу. Потім невпевнено спробував ступити. Спершу — кульгаво. Потім — ще раз. І нарешті, без звуку, розвернувся й пішов углиб трави, час від часу озираючись. Герой дивився йому вслід, поки той не зник серед заростей. Чоловік рушив далі. Невдовзі, біля старої стежки, побачив ромашки. Прості, білі, з жовтими серцями. Він нахилився й зірвав кілька. Скільки б він не приносив їй інших квітів — рідкісних, дорогих — ці, звичайні, завжди викликали в неї ту саму тиху, світлу усмішку. Він зібрав невеликий букет і тримав його обережно, як щось неоціненне. Потім повернувся до дому. Як тільки повернувся додому, роззувся біля порога й поставив букет на стіл. З полиці дістав вазу — скляну, трохи потерту, але ще міцну. Промив її холодною водою, відставив убік, витер рукавом. Потім набрав свіжої криничної води й додав трохи цукру — так завжди робила його найкраща половина. Вона казала: «Сьогодні цукор, завтра можна й краплю оцту. Квіти люблять зміну, як і люди». Герой слухняно повторив цей ритуал, наче боявся зруйнувати пам’ять необережним рухом. Він занурив ромашки у воду й поставив вазу біля фотографій. Нахилився до них і вдихнув легкий, ледь відчутний аромат. На мить він уже не був у кімнаті. Перед очима з’явився старий сад. Там, серед клумб, розквітали десятки видів ромашок. Він пригадував, як після тривалих поїздок через роботу, завжди приносив їй нові сорти, щоб здивувати.

Найбільше запам’яталась садова ромашка «Білий гігант». Вона жартома називала його так само — за сивину, що з’явилася раніше, ніж він очікував. Він усміхнувся й легенько торкнувся вази, наче дякуючи. Потім перевірив вікна — там, де не було скла, стояли його саморобні вставки, утеплені й міцно закріплені. Підійшов до дверей, підправив петлі, щоб щільніше зачинялась. Нарешті оглянув піч. Хоч надворі було спекотне літо, йому подобалося засинати під тихий тріск дров. Він розпалив вогонь, і в хаті запанувало знайоме, тепле світло, що завжди нагадувало про дім.