Раді Вас бачити!

Автобус повільно тягнувся крізь місто, ніби втомлений звір. У вікнах пропливали сірі багатоповерхівки, рекламні щити з облізлими фарбами, зарослі двори, де крізь асфальт пробивалася трава. Люди їхали мовчки, стискаючи сумки, тримаючи телефони, не дивлячись один на одного. Герой сидів біля вікна, дивився кудись повз власне відображення в склі. За містом будинки зникли. Замість них — порожні поля, поламані електроопори, стара дорога, що тяглася крізь бур’яни й сухий очерет. Він зійшов на зупинці біля роздоріжжя. Довго йшов пішки, поки не вдалося зупинити вантажівку. Водій махнув рукою: сідай. Вони проїхали кілька десятків кілометрів мовчки, і тільки коли попереду виріс пагорб, чоловік попросив зупинити. Він піднявся на вершину. Там світ розкрився. Перед ним лежала земля, яку колись затопило водосховище, а тепер повернув собі ліс. Високі, ще молоді, але густі зарості верби й тополі тягнулися до горизонту. Між ними блищали сріблясті протоки, звивалися, наче давні річища, і губилися серед острівців та заплав. Там, де вода відступила остаточно, розстелилися луки: макові плями, колючий будяк, дике жито, трава вище пояса. Повітря було живим. Над головою кружляли орлани-білохвости, на мілинах стояли чаплі, а з кущів спурхували вивільги, залишаючи по собі тільки тремтіння листя. Десь унизу, серед туманних проток, блукали дикі кабани, і навіть здалеку було видно, як блищить на сонці їхнє мокре хутро. Колись тут було місто. Вулиці, паркани, сади. Тепер — лише примара ландшафту. Місцями ще виднілися розмиті залишки доріг, що вели в нікуди, і самотні фундаменти, зарослі мохом. У лісових затінках чорніли колишні напівзасипані листям колодязі. Герой довго стояв, не рухаючись. Тиша обіймала його так само міцно, як і ці дикі простори. Він зробив крок уперед. Попереду його чекав новий ліс. І пам’ять. Герой спустився з пагорба. Стежка була ледь помітною — швидше звичкою для ніг, ніж дорогою. Колись тут ходили сотні людей, возили підводи, бігали діти. Тепер крізь старий асфальт пробивалися молоді берізки, коріння виштовхувало каміння, а трави, здавалось, закривали світ.

Він ішов повільно. На плечі — сумка, за спиною — тиша, така густа, що навіть вітер здавався обережним. Десь попереду миготіла вода: вузьке річище, яке залишилось після відступу водосховища. Колись це був край села, тепер же річка розділяла новий ліс і пагорби, де ще вціліли поодинокі хати. Він зупинився на березі. Вода була прозора, у ній відбивалося небо. Під її поверхнею, між корінням верб, миготіли риби — малі, рухливі, живі. Герой присів, провів пальцями по вологому камінню, потім перейшов через старий дерев’яний місток. Дошки були вкриті мохом, але трималися міцно — як і він сам, хоч і втомлений роками. За річкою стежка підіймалася вгору. Звідси вже було видно його дім. Єдиний серед пагорбів, який витримав час і воду. Дах просів, вікна давно без скла, але стіни стояли. Біля порогу — зарості полину та бузини, а позаду будинку виднілися обриси старого саду, де тепер панували дикі яблуні й шипшина. Він зупинився й подивився на нього довго, наче на старого друга. Потім піднявся вище, торкнувся долонею шорсткої стіни й, не поспішаючи, відчинив двері. Усередині було прохолодно й тихо. Повітря пахло деревом, пилом і часом. Він зупинився на порозі, дав очам звикнути до півтемряви. Прислухався не до звуків, а до тиші, що лежала в кожному кутку. Потім обережно переступив поріг. Дошки під ногами пружинили, але тримали. Він пройшов повз стару лаву, де колись стояв чайник. Торкнувся пальцями стіни — шорстка, тепла від сонця. Підійшов до шафи, відчинив її, дістав невелику коробку. Усередині — загорнута в папір фотографія. На знімку — вона. Усмішка трохи втомлена, але очі — ясні. Він погладив край фото великим пальцем, наче боявся стерти пам'ять, і повісив її на стіну поруч з іншими. Там уже висіли кілька таких — його власна тиха галерея, що росла рік у рік. Потім він узяв відро й ганчірку. Повільно, не поспішаючи, почав протирати підлогу. Змітав павутиння з кутів. Відчиняв вікна, щоб впустити свіже повітря й запах луків, що котився з долини. На столі він розклав принесені речі: кілька банок із сушеними травами, стару лампу, ніж із дерев’яною ручкою. Усе мало своє місце, усе повертало дім до життя. Коли він закінчив, сів на лаву, обхопив руками чашку холодної води з колодязя й дивився у відкрите вікно. За вікном повільно хиталися верби. І здавалось, що дім упізнав його.