Спочатку:
На сторінку книги
Вечір у замку почався дивно.
Кавник сам собою вилив воду на плиту, штори ворухнулися без жодного подиху вітру, а в передпокої хтось написав крейдою: «Нічого вам тут робити».
Гектор стояв біля довгого столу, заставленого дротами, кристалами й латунними приладами, і мав вигляд людини, яка намагається приборкати мініатюрний ураган.
— Не чіпай ці котушки, — попередив він Сейлу. — Вони ще не стабілізовані.
— Тату, це слово означає “небезпечні”, так? — уточнила дівчинка.
— Дуже, — похмуро підтвердив Гектор.
Мілена увійшла — бездоганна, як завжди. У вечірньому світлі тканина її сукні виблискувала сріблом.
— Мій покійний чоловік, здається, невдоволений вашою присутністю, — сказала вона, розглядаючи стіну з написом. — Зазвичай він висловлювався… менш творчо.
— Творчість — перша ознака паніки, — пробурмотів Гектор, нахиляючись до пульсуючого детектора. — А паніка — вірна ознака успіху.
Він потягнувся до проводів, і в ту ж мить щось спалахнуло.
Мілена інстинктивно зробила крок уперед — і обоє зачепилися за скручений шнур.
— Обережно! — видихнув Гектор.
Запізно.
Детектор жалібно пискнув, котушки спалахнули синім, і дріт, немов живий, обвився навколо них обох.
Вони опинилися віч-на-віч — занадто близько, щоб удавати, ніби це лише незручний збіг.
Мілена застигла, відчуваючи, як від латунних браслетів іде легке потріскування тепла.
— Вибачте… це… чисто технічна несправність, — пробурмотів Гектор, червоніючи до самих вух.
— Очевидно, — відповіла Мілена, ледве стримуючи усмішку. — Ваші прилади — надзвичайно наполегливі.
— Це не прилади, — прошипів Гавриїл десь угорі. — Це ви, Мілено! Ви завжди притягуєте до себе всяких пройдисвітів!
Пролунав тріск, і пристрій вибухнув фонтаном іскор. Вони обоє, не втримавшись, упали на підлогу.
Бенедикт із вереском метнувся під крісло, а Сейла, визирнувши з-за дверей, радісно вигукнула:
— Тату, ти майже зловив привида!
— Так, — прохрипів Гектор, важко підводячись, заплутавшись у дротах. — Тільки не певен, кого саме.
Мілена, сидячи на підлозі, вже не стримувала сміху.
Її сміх був чистим, дзвінким — зовсім не таким, як ті сухі звуки, що давно замінили в замку радість.
— Гадаю, Гавриїл в паніці, — мовила вона, витираючи куточок ока. — Йому ще ніколи не доводилося ділити простір із такими… живими людьми. Та ще й із дитиною.
Гектор, трохи ніяковіючи, простягнув їй руку:
— Ну, якщо навіть ревнивий привид починає втрачати самовладання — значить, я все роблю правильно.
Мілена прийняла його долоню. На мить їхні пальці затрималися довше, ніж годилося б.
І в повітрі знову пробігли іскри — цього разу вже не від приладу.
