Спочатку:
На сторінку книги
Ніч у замку видалася напрочуд тривожною.
Латунні прилади Гектора раз по раз потріскували, немов сперечалися між собою, а тіні на стінах ворушилися, ніби дихали.
Сейла вже спала в кріслі біля каміна, накрившись пледом.
Бенедикт згорнувся клубочком у неї на колінах.
Гектор сидів у коридорі, переглядаючи записи з кристалів-датчиків.
— Так… чотири сплески астральної активності, три енергетичні стрибки… і один ревнивий дух, — бурмотів він. — Цілком стабільна ситуація.
Він не помітив, як за спиною з’явилася тінь — спершу прохолодна, потім відчутно гнітюча.
— Я попереджав, мисливцю, — прошипів знайомий голос. — Моя Мілена — не твоя пара, мисливцю.
Не встиг Гектор озирнутися, як повітря навколо згустилося, мов його схопили невидимі руки.
Дверцята комірчини поруч розчахнулися, і якась холодна, липка сила втягнула його всередину.
Удар — і тиша.
Темрява. Запах пилу й борошна. Тісний простір, жодного видимого виходу.
— Гей! — Гектор застукав кулаками у двері. — Це нечесно! Привиди принаймні мали б бути трохи ввічливими!
Тим часом Мілена блукала коридором, не в змозі заснути. Їй здавалося, що сьогодні повітря особливо дзвенить — наче сам замок чогось чекає.
Почувши приглушені вигуки з-під сходів, вона одразу зрозуміла, кого саме «привернув» до себе Гавриїл.
— Ах, Гавриїле… ревнива душа, — зітхнула вона й рушила до комірчини.
Двері, звісно, не піддавалися.
— Прекрасно, — пробурмотіла Мілена. — Усі слуги розбіглися, а мій покійний чоловік остаточно втратив рештки пристойності.
Озирнулася — єдиний шлях усередину вів через вузьке віконце, яким колись подавали страви з кухні. Тісне, але… Мілена була вперта.
— Леді! — озвався зсередини голос Гектора. — Не намагайтеся! Тут темно, брудно, і, здається, я сиджу на мішку з борошном!
— Замовкніть, — коротко кинула Мілена, видираючись на підвіконня. — Я вас зараз витягну.
Вона протиснулася всередину — і щойно її каблук торкнувся підлоги, пролунало хрустке клацання: лампа покотилася й згасла.
У ту ж мить двері за нею грюкнули.
— Чудово, — сказала Мілена, не бачачи навіть власних рук. — Тепер ми обидва в пастці.
— Леді… — простогнав Гектор. — Вибачте, що не зміг вас урятувати.
Вони стояли зовсім поруч. Темрява згущувалася, лише слабке голубувате сяйво від кристалів на його поясі відбивалося в очах Мілени.
Вона тихо зітхнула:
— Гавриїл завжди був… власником. І залишився таким навіть після смерті. На жаль, про цю його рису я дізналася вже після весілля.
— Якщо він нас зараз бачить, — нервово всміхнувся Гектор, — то завтра я офіційно стану наймертвішим мисливцем у світі.
Мілена розсміялася. Її сміх м’яко розчинився в темряві, немов хтось нарешті вдихнув життя у старі кам’яні стіни.
І, можливо, саме через це — чи тому, що вони стояли надто близько — їхні руки раптом торкнулися одна одної.
Гектор застиг.
— Перепрошую, я… не хотів…
— А я не заперечую, — сказала вона майже пошепки.
Ззовні пролунало роздратоване шипіння. Десь нагорі, за чутками, навіть упала картина.
Гавриїл явно закипав.
