Спочатку:
На сторінку книги
Гектор Ларк був мисливцем на привидів. Так було написано на його візитівці, яку він залишив у готелі.
У кімнаті його вже чекало спорядження (Дещо він змайстрував сам, а частину замовив у гномів) і Сейла — його донька.
Дівчинка сиділа на ліжку, погойдувала ногами й розкладала татові сорочки. Навіть у свої шість років вона чудово знала: без неї батько — як без рук. Цілком міг явитися до чергового клієнта в замок у зім’ятій сорочці та штанах.
Дідусь вважав Гектора нікчемою. Сам він був знаний заклинатель і не пишався молодшим сином, який не успадкував жодного дару до приборкання духів.
А мама… Мама давно втекла до ковену відьмив й навіть на день народження Сейлі не надсилала подарунків.
Дівчинка зітхнула й продовжила розкладати одяг. Завтра мав бути важливий день: усе місто гомоніло про замок графині О’Крейн і її покійного чоловіка-мага, який ніяк не хотів залишити цей світ.
Якщо батькові вдасться вигнати або впіймати того духа — слава про нього розлетиться по всіх околицях. Тоді всі нарешті повірять, що він — справжній мисливець.
Але передусім, знала Сейла, Гектор мусив мати пристойний вигляд — щоб вдова мага бодай пустила їх на поріг.
Гектор стояв перед дзеркалом, намагаючись зав’язати краватку так, щоб вона не скидалася на вузол на поховальній стрічці.
Прилади, що блищали латунню й кришталевими лінзами, уже стояли на столі, готові до роботи.
Він глибоко зітхнув, згадавши, як донька вже покачала головою на його «зім’яту» сорочку:
— Тату, ну ти ж знаєш, — суворо сказала Сейла, поправляючи комір, — вдова мага не впустить тебе, якщо виглядатимеш, як останній жебрак із вулиці!
— Знаю-знаю, — пробурмотів Гектор, намагаючись налаштувати дивний механізм, який сам і зібрав із гном’ячих деталей. — Але розумієш, Сейло, це ж замок О’Крейн… Там небезпечно. Це не місце для дитини. Може, залишишся в готелі?
Дівчинка пирхнула:
— Небезпека — це коли тебе не пускають із твоїми приладами. А поки що це лише замок, про який усі пліткують. Не факт, що там взагалі є духи.
Перед Гектором на столі блищали новенькі гном’ячі детектори примарної активності, скляні кулі з шестернями, які крутилися без видимої причини. Усе це дивно дзижчало й посвистувало, наче передчуваючи зустріч із духом.
— Завтра, — сказав Гектор, важко сідаючи на стілець, — ми ввійдемо до того замку, і я… доведу, що не такий уже й безтолковий.
Сейла всміхнулася:
— Ну, тоді лишається лише одне: виглядати пристойно. А потім — побачимо. Але без мене ти все одно не підеш!
Гектор випростав плечі. Він знав — сьогодні день, що може змінити все: і його репутацію, і, можливо, життя самої графині.
Він був мисливцем на привидів. І тепер ніхто не завадить йому це довести.
