Спочатку:
На сторінку книги
Гектор Ларк піднявся на ґанок замку О’Крейн. Його черевики тихо плямкали по мокрій бруківці, а датчики на поясі видавали ледь відчутне пискання, реагуючи на… хто знає на що.
Сейла йшла поруч — насторожена, але з іскрою цікавості в очах розглядала справжній родовий замок, що височів перед ними, мов застигла в камені історія.
— Тату, — прошепотіла вона, — навіть якщо там нема привидів, я все одно знайду когось цікавого.
Гектор хмикнув, не зовсім розуміючи, про кого вона говорить.
Двері замку відчинилися самі — чи то так лише здалося Гекторові, — і в просторому холі їх зустрів аромат жасмину, змішаний із легкою кислинкою формаліну.
На стінах мерехтіли латунні світильники, а тіні від старовинних портретів ворушилися, ніби перешіптуючись між собою.
— Леді Мілено О’Крейн, — вимовив Гектор, намагаючись звучати впевнено. — Мисливець на привидів Гектор Ларк. Я прибув із метою… е-е… мирного врегулювання вашого непроханого гостя.
На подив Гектора, Мілена О’Крейн виявилася напрочуд молодою й вродливою. Тільки от на її обличчі застиг вираз легкої здивованості й тихого суму, наче тінь минулого не відпускала її й досі.
— Мисливець, кажете? — її голос був рівним, трохи насмішкуватим — як шелест листя на під’їзній алеї. — Що ж, заходьте. Але попереджаю: тут може бути небезпечно. А подекуди — швидше дратівливо.
Сейла тим часом помітила щось, що ворушилося в далекому кутку. Валіза.
Вона самотньо погойдувалася, і всередині щось тихо шаруділо.
— Тату! — прошепотіла вона, підбігаючи ближче. — Дивись! Там кіт!
З валізи визирнув лисий кіт із підозрілим поглядом, ворухнув вусами й тихо пирхнув.
— Бенедикт… — вимовила Мілена, трохи схиливши голову. — Він воліє, щоб його називали охоронцем мого порядку. І, так, він не в захваті від нових гостей.
Сейла аж засяяла від цікавості:
— А можна я його погладжу? — запитала вона, обережно підіймаючи кришку валізи.
— Обережно, — попередила Мілена. — Він не іграшка і зазвичай дряпає кожного, хто до нього надто наближається.
Кіт пирхнув, але трохи потягнувся назустріч дитячій руці, прижмурюючись, ніби перевіряв, чи гідна вона його уваги.
Сейла лагідно провела долонею по теплій шкірі Бенедикта, і той, на її подив, тихенько замуркотів.
— Тату! — прошепотіла вона радісно. — Я йому сподобалася!
Гектор усміхнувся:
— Ну що ж, значить, ти справді варта його довіри.
Мілена ледь підняла брову, спостерігаючи за ними:
— Чудово. Початок покладено. Залишилося тільки познайомити вас із Гавриїлом.
Сподіваюся, йому вистачить такту не чіпати дитину, — твердо промовила вона, звертаючись у порожнечу.
І саме в ту мить у повітрі пролунало тихе, але виразно роздратоване шепотіння:
— Хто ці галасливі новачки?!
Гавриїл знову заявив про себе, і замок наче здригнувся.
— Тату… — Сейла схвильовано стисла батькову руку. — Здається, починається справжня пригода. Тут є привид!
Гектор, тримаючи прилади й нервово усміхаючись, кивнув:
— Так, моя маленька асистентко. Тепер починається найцікавіше.
Він розкладав прилади по залі з виглядом людини, яка точно знає, що робить… хоча насправді лише здогадувався, яким боком вставляти кристали в гном’ячий детектор.
— Головне — не торкайся нічого, що світиться червоним, — суворо сказав він доньці.
— А якщо воно саме блимає? — уточнила Сейла.
— Тоді — біжи.
Дівчинка розсміялася, а Мілена, спостерігаючи за ними, ледь помітно всміхнулася.
Дивитися на цей дует було куди цікавіше, ніж читати старі книги й ховати від Гавриїла все, що може грюкати, бряжчати чи дзвеніти.
Навіть Бенедикт вийшов із валізи й урочисто вмостився на полиці, демонстративно відвернувшись від приладів, хоча все літо соромився своєї лисої шкірки після зустрічей із міськими котами.
Гектор тим часом прикручував до столу латунний штатив, на якому оберталася скляна сфера.
— Оцей реагує на коливання ефірного поля, — пояснив він, — а цей — на звуки, яких людське вухо не чує.
— І все це справді працює? — із легкою усмішкою спитала Мілена.
— Авжеж! — рішуче клацнув тумблером Гектор.
У ту ж мить сфера засвітилася іскрами, видала пронизливий писк і випустила тоненьку цівку диму. Гектор різко відсмикнув руку й закашлявся.
— Майже працює, — поправив він сам себе.
Сейла пирснула зі сміху, а Мілена — вперше за багато років — щиро засміялася.
Її сміх був тихий, але справжній, як подих весняного повітря після зими.
— О, диво, — пролунав у повітрі глузливий голос Гавриїла. — Моя крижана Мілена все-таки сміється… через якогось халтурника з гайками!
Латунна лампа на стіні мигнула, і по кімнаті пронісся холодний протяг.
Гектор напружився, вихоплюючи з пояса невеликий мідний детектор.
— Отже, пане привиде, давайте без особистих випадів, гаразд? Ми ж тут усі — дорослі істоти!
— Дорослі? — пирхнув Гавриїл. — Один із дитиною, інша — з котом. Чудова компанія.
Сейла насупилася:
— Тату, він зовсім неввічливий! А всі привиди такі?
Мілена зітхнула, але в її очах усе ще блищали іскорки сміху.
— Звикайте. Гавриїл був нестерпним і за життя. Тепер у нього хоча б немає тіла, щоб грюкати дверима.
І, як на зло, у цей момент усі двері в залі дружно грюкнули.
Гектор здригнувся, Сейла захихотіла, а Мілена ледве стримала новий напад сміху.
Гектор випростався, поправив жилет і з найсерйознішим виглядом мовив:
— Гаразд. Схоже, джентльмен не звик, що хтось бере ініціативу у свої руки.
— Він ревнує, — зауважила Мілена, ледь почервонівши.
— До кого? — щиро здивувався Гектор.
— До вас, звісно, — відповіла вона й нарешті розсміялася вже по-справжньому.
Гавриїл завив десь під стелею, а Бенедикт обурено зашипів.
Сейла ж захоплено прошепотіла:
— Тату, здається, у тебе вийшло! Вона усміхається!
Гектор розгублено кліпнув і почервонів: він не звик бути об’єктом ревнощів. І, тим паче зацікавлення. Особливо — з боку такої жінки.
Зніяковівши, він відступив, зачепився за дріт і з глухим стуком розтягнувся на підлозі.
Мілена всміхнулася ще ширше й розсміялася тим особливим сміхом, який, здавалося, здатен оживити навіть холодні стіни замку.
