Спочатку:
На сторінку книги
Коли буря вщухла, портрет на стіні був порожній, підлога вкрита слідами опіків, а в повітрі стояла тиша.
Гавриїл зник.
Мілена втомлено опустилася в крісло, відкинувшись назад.
— Вільна. — Вимовила це, як подих, як молитву.
Гектор сів навпроти, усе ще тримаючи в руках димлячий прилад.
— Мушу визнати, — сказав він, — ви щойно зробили половину моєї роботи. І, можливо, врятували нас усіх.
— Можливо, — кивнула вона. — Але без вас я б не наважилася.
Він усміхнувся — тихо, трохи розгублено.
— Знаєте, для жінки, чий дім я майже підірвав… ви надто добра до мене.
— А для мисливця, якого ледь не задушив мій покійний чоловік, — відповіла вона, — ви надто ввічливі.
Вони обоє розсміялися.
А Сейла, сховавшись за кріслом, прошепотіла котові:
— Мені здається, вона нам підходить.
Бенедикт глянув на неї й пирхнув, ніби хотів сказати:
— Я ще не дав згоди.
***
День видався ясним — рідкість для пагорбів О’Крейн.
Туман розвіявся, і на вітражах замку заграли сонячні відблиски, наче сам дім нарешті вирішив посміхнутися.
Гектор пакував речі у вітальні.
Його латунні прилади блищали, валізи були акуратно застебнуті, а у дверях стояла Сейла з найнещаснішим обличчям у світі.
— Ну, Сейло, — зітхнув він, — нам пора. Клієнти не чекають, а життя мисливця — це шлях і дорога.
— А якщо тут ще щось застрягло між світами? — спробувала заперечити вона. — Раптом без нас усе знову завиє й загримить?
Гектор усміхнувся:
— Якщо завиє — значить, скучає. Але повір, твоя нова подруга впорається.
Гектор поглянув на Мілену.
Вона стояла біля вікна, в руках чашка чаю, від якої піднімався легкий аромат жасмину.
— Дякую вам, — тихо мовила вона. — Я… давно не почувалася живою.
— Це все ваш вибір, — відповів Гектор, застібаючи останній ремінь на валізі. — Ми лише допомогли… трохи струсити пил.
У цей момент у холі пролунав глухий клац — двері самі собою зачинилися. Замок ніби зітхнув.
Сейла різко обернулася до батька:
— Бачиш?! Він нас не відпускає! Навіть дім хоче, щоб ми залишилися! Ну давай хоча б підлогу помиємо!
Бенедикт, що сидів на підвіконні, виразно пирхнув і демонстративно відвернувся.
Гектор похитав головою:
— Замок трохи скрипучий. Старі завіси, вологість… усе пояснювано.
— Авжеж, — спокійно сказала Мілена, роблячи крок ближче. — Тільки ось вікна теж не відчиняються. І хвіртку в саду заклинило. Дивно, чи не так?
Гектор відчув, як у грудях піднімається знайоме хвилювання. Та цього разу — не від страху. Радше від усвідомлення, що йти зовсім не хочеться.
Сейла не витримала й кинулася до Мілени, обійнявши її за коліна:
— Татку, ну, будь ласка! Хоч ще один день!
Мілена розгублено погладила дівчинку по волоссю.
— Гекторе, якщо чесно… я б не заперечувала. У замку тепер тихо, але… занадто порожньо.
Гектор зітхнув, глянув на валізи — і зрозумів, що вперше за багато років не хоче вирушати в дорогу.
Він підійшов ближче, трохи незграбно, але з рішучістю.
— Леді О’Крейн, — промовив він, відкашлявшись, — боюся, для такої ситуації є лише одне рішення.
Мілена підняла брову:
— І яке ж?
— Доведеться… — він узяв її за руку, — попросити вашої руки. Щоб уже напевно було кому скаржитися на цей дім, якщо він знову вирішить нас не випускати.
На мить запала тиша.
А потім Мілена розсміялася — дзвінко, по-справжньому, як ніколи раніше.
— Ах, Гекторе… Ви жахливий авантюрист. Але, гадаю… — вона стисла його руку у відповідь, — я згодна на це безумство.
У ту ж мить двері в холі розчахнулися навстіж — вітер влетів усередину, наче аплодисменти.
Сейла радісно вигукнула, а Бенедикт невдоволено буркнув:
— Тільки не весілля. Знову всі полиці чужими речами заставлять.
Та навіть він виглядав задоволеним.
Кінець
