Раді Вас бачити!

Вони зустрілися на набережній. Без свідків. Без Клари. Без Аліни.

Ранок був сірий, вода важка й темна, як непроговорені слова між ними. Матвій прийшов першим. Стояв, засунувши руки в кишені пальта, дивився на річку так, ніби вона могла щось пояснити.

Кроки він почув ще до того, як обернувся.

Аркадій ішов повільно. Без звичної впевненості. На губі ще лишався тонкий слід від удару. Матвій помітив це — і всередині щось неприємно стислося.

Вони зупинилися навпроти. Двоє дорослих чоловіків. Двоє хлопців, які колись ділили одну кімнату.

— Ти завжди б’єш так сильно? — першим заговорив Аркадій. У голосі не було злості.

Матвій зітхнув.

— Тільки коли думаю, що хтось робить боляче тій, кого люблю.

Слова повисли в повітрі.

Аркадій не здригнувся. Лише кивнув, ніби давно чекав, щоб це прозвучало вголос.

— Тоді нам справді треба поговорити.

Вони сіли на лавку. Дерево було холодне. Матвій сперся ліктями на коліна, дивлячись перед собою. Він не знав, чи готовий почути.

— Ніка — акторка, — спокійно сказав Аркадій.

Матвій різко повернув голову.

— Що?

— Я попросив її зіграти роль. Для матері.

Тиша.

— Ти знущаєшся?

— Ні.

Аркадій провів рукою по волоссю. Його пальці тремтіли ледь помітно.

— Я гей, Матвію.

Цього разу слово не різонуло. Воно лягло важко, але чесно.

Матвій дивився на брата, не кліпаючи.

— Я давно знав. Просто боявся сказати. Боявся навіть собі дозволити це не приховувати. Мати… ти ж знаєш.

Матвій ковтнув. Він знав.

— Я не люблю Аліну, — продовжив Аркадій тихо. — Не так. Я поважаю її. Мені боляче, що вона опинилася в цій історії через мене. Але я ніколи не торкався її як чоловік торкається жінки, яку хоче.

У грудях Матвія щось розтиснулося.

— Тоді навіщо? — хрипко спитав він. — Навіщо ти дозволив цьому зайти так далеко?

Аркадій гірко всміхнувся.

— Бо я слабший, ніж здаюся. Бо я син Клари. Бо легше було погодитися на «правильне» життя, ніж кожного дня витримувати її погляд.

Вітер з річки сіпнув їхні пальта.

— А вона? — Матвій ледве вимовив. — Вона знає?

— Звісно. Я їй розповів.

Матвій підняв очі.

— Я сказав їй усе. Вона не засудила. Навіть… підтримала.

Матвій відчув, як щось тепле прокочується всередині.

— І ти все це влаштував… щоб розірвати заручини?

— Так. Я хотів, щоб мати побачила: я живу своїм життям. Навіть якщо воно їй не подобається.

Матвій мовчав довго.

— Я думав, ти зраджуєш її, — нарешті сказав він. — Я думав, вона кохає тебе, а ти просто…

— Вона кохає тебе, — спокійно перебив Аркадій.

Це прозвучало без пафосу. Як факт.

Матвій застиг.

— Не треба, — прошепотів він.

— Треба, — твердо сказав Аркадій. — Я бачив це. Завжди бачив. Як вона на тебе дивиться. Як захоплюється тобою. Ти думаєш, я сліпий?

Матвій відчув, як у нього пересихає в роті.

— Вона мовчала, — сказав він. — Учора вона нічого не відповіла.

— Бо ти поставив її між нами, — тихо відповів Аркадій. — Ти змусив її обирати при всіх.

Матвій опустив голову.

Сором боляче кольнув під ребрами.

— Я злякався, — зізнався він. — Я подумав, що якщо зараз не скажу… то втрачу  її назавжди.

Аркадій поклав руку йому на плече. Легко. По-братерськи.

— Ти вже втратив би її, якби не сказав.

Вони сиділи мовчки. Двоє чоловіків, які нарешті перестали воювати.

— Пробач за удар, — тихо сказав Матвій.

Аркадій хмикнув.

— Знаєш в дитинстві ти бився гірше.

Матвій усміхнувся вперше за кілька днів.

— Ти ж пам’ятаєш, хто мене завжди прикривав?

— Я й зараз прикрию, якщо треба, — відповів Аркадій.

Їхні погляди зустрілися. Без напруги. Без суперництва.

— Я не хочу більше жити за її правилами, — сказав Аркадій. — Я скажу матері правду. Все. І про себе. І про розірвання заручин.

— Вона тебе знищить, — тихо мовив Матвій.

— Нехай спробує, — вперше в голосі Аркадія з’явилася твердість. — Я більше не хочу боятися. Набридло.

Матвій підвівся.

Його плечі розправилися. Дихання стало рівним.

— Тоді я заберу її, — сказав він.

Не як виклик. Як рішення.

Аркадій кивнув.

— Забери.

Матвій дивився на воду. На свій відбиток. І раптом зрозумів, що вперше за довгий час йому не страшно.

— Я більше не стоятиму осторонь, — сказав він тихо. — Якщо вона відштовхне — я прийму. Але я скажу їй усе. Без сцени. Без ударів. Просто правду.

Аркадій піднявся теж.

— Іди.

Матвій зробив крок, потім зупинився.

— Ти будеш у порядку?

Аркадій усміхнувся — трохи сумно, але вільно.

— Вперше — так.

Вони обійнялися коротко. Міцно. Як брати, які нарешті перестали доводити, хто сильніший.

Матвій розвернувся й пішов. Кроки були впевнені. Серце билося швидко, але вже не від злості — від рішучості.

Він знав, куди йде.

До неї.Матвій ішов швидко. Холод щипав обличчя, але він його не відчував. У грудях горіло інше — рішуче, майже гаряче. Не лють. Не ревнощі. Ясність.

Він більше не ховатиметься.

Телефон у кишені здався важким. Він дістав його, подивився, на ім'я Аліни. Пальці на мить завмерли — а потім набрав.

Довгі гудки різали слух.

— Так? — її голос був тихий. Наче вона не спала.

— Нам треба поговорити, — сказав він просто.

Пауза.

— Про що?

Він видихнув.

— Про нас.

Тиша стала густішою.

— Де ти? — спитала вона після кількох секунд.

— Біля твого будинку. Можу піднятися?

Він почув, як вона ковтнула.

— Піднімайся.

Коли двері відчинилися, він на секунду забув, що хотів сказати.

Вона стояла в домашній кофті, без макіяжу, волосся зібране недбало. Очі трохи припухлі. Жива. Справжня.

— Заходь, — тихо сказала вона.

Він переступив поріг. Вона провела його у вітальню. Кімната пахла чаєм і її парфумом — легким, ледь солодким. Цей запах одразу вдарив у пам’ять.

Вони залишилися стояти посеред кімнати, ніби не знали, з чого почати.

— Я говорив з Аркадієм, — першим порушив тишу Матвій.

Її плечі напружилися.

— І?

— Він розповів мені правду.

Вона дивилася уважно. Пильно.

— Я знаю, що він не кохає тебе, — сказав Матвій рівно. — І що стосунки з  Нікою — це вистава.

В її очах майнула полегкість. Ледь помітна, але він її вловив.

— Він сказав тобі? — тихо.

— Так.

Аліна відвернулася, пройшла до вікна. Обійняла себе руками.

— Я не хотіла, щоб це виглядало так, ніби я… — вона замовкла.

— Ніби ти граєш з нами обома? — гірко всміхнувся він.

Вона різко повернулася.

— Не смій.

Її голос був тихий, але твердий.

— Я ніколи не гралася.

Матвій зробив крок ближче.

— Я знаю.

Між ними лишалося кілька кроків. І ці кілька кроків здавалися довшими за весь їхній шлях.

— Учора… — він провів рукою по волоссю. — Я повівся як ідіот. Я поставив тебе в кут. Перед усіма. Я боявся, що втрачаю тебе.

— Ти вже втратив, — прошепотіла вона.

Він завмер.

— Коли мовчав, — додала вона тихіше.

Слова не били — вони різали.

Він повільно підійшов ближче. Тепер між ними залишалася лише витягнута рука.

— Я мовчав, бо думав, що ти щаслива з ним, — сказав він. — Бо боявся, що якщо скажу, ти подивишся на мене з жалем.

Її очі блиснули.

— А ти подумав, що мені не було страшно?

Вона зробила крок до нього.

— Я чекала. Дурна, вперта. Я бачила, як ти іноді дивишся на мене. І кожного разу, коли ти відводив погляд, мені було так… — вона торкнулася грудей, ніби там щось стискало. — Наче мене стирали. Я була впевнена, що ти й досі не забув Риту.

Матвій повільно підняв руку — і обережно торкнувся її пальців. Ледь-ледь.

Вона не відсмикнула.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Без пафосу. Без крику. Просто.

Слова зависли між ними.

Її подих став нерівним.

— Повтори, — прошепотіла вона.

Він ковтнув.

— Я кохаю тебе, Аліно. Давно. Ще до того, як сам це визнав. Це тягнеться вже десять років. Наче мара. Мені здавалося, що я кохаю Риту. Що це і є те саме почуття. Але я помилився. Коли знову побачив тебе...

Її губи здригнулися. Вона витерла обережно сльози.

— Ти впевнений? — ледь чутно спитала.

Він підійшов ще ближче. Тепер їх розділяли сантиметри.

— Я більше ні в чому так не впевнений, як у цьому. Я не зміг тебе закопати далеко всередині. Не зміг викинути з серця. Хоча й запевнив себе у цьому.

Вона дивилася на нього довго. Наче перевіряла, чи не тремтять його  губи.

— А якщо буде важко? — спитала вона.

— Буде, — чесно відповів він. — Клара не здасться. Світ не стане простішим. Але я не відступлю.

Він обережно взяв її обличчя в долоні.

— Я більше не відпущу тебе через страх.

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти вже відпускав.

— Більше ні.

Вона зробила те, чого він не очікував — сама скоротила відстань. Її чоло торкнулося його. Тепле. Живе.

— Я теж, — прошепотіла вона.

Його серце завмерло.

— Що?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Я теж кохаю тебе, дурню.

І цього разу він не стримався.

Поцілунок був не різкий — глибокий, повільний. Наче вони надолужували всі роки мовчання. Її пальці вп’ялися в його пальто, його руки ковзнули по її спині.

Він відчув, як напруга, що місяцями жила під шкірою, тане.

Вона відступила лише тоді, коли обом забракло повітря.

— Що тепер? — тихо спитала вона.

Матвій притулився лобом до її лоба.

— Тепер я забираю тебе.

— Куди?

Він усміхнувся.

— До себе. У своє життя. До нашої квартири.

Вона вдихнула глибоко.

— А якщо Клара…

— Це моя битва, — сказав він твердо. — Не твоя.

Її пальці ковзнули до його щоки, туди, де ще лишався ледь помітний слід від удару.

— Ти завжди такий впертий?

— Тільки коли кохаю.

Вона тихо засміялася.

І вперше за довгий час цей сміх не болів.

Вони стояли посеред кімнати, обійнявшись, і світ за вікном здавався вже не таким холодним.

Попереду буде буря.

Але тепер — удвох.​