Спочатку:
На сторінку книги
Аліна довго не могла заспокоїтися після тієї новини. Слова слідчого ще дзвеніли у вухах, ніби їх хтось повторював пошепки у самій середині грудей. Клара — під слідством, її вплив зруйновано, її ім’я більше не звучить із тим холодним страхом, який роками стискав їм горло.
Вона стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з уже холодною кавою. Пальці тремтіли, але не від холоду. Від полегшення. Від того дивного, майже незнайомого відчуття — коли більше не потрібно боятися кожного дзвінка, кожного кроку за спиною.
За її спиною тихо рипнули двері.
Матвій не сказав нічого одразу. Він просто зайшов, зупинився за крок і дивився на неї так, ніби боявся, що вона зникне, якщо моргне.
— Ти знову не п’єш, — тихо мовив він.
Аліна злегка усміхнулась, але усмішка вийшла крихкою. Вона провела пальцем по краю чашки, не обертаючись.
— Забула, що тримаю її.
Кроки позаду стали ближчими. Повільними. Обережними. Як тоді, коли він уперше торкнувся її руки, боячись, що вона відсахнеться.
Його долоні лягли їй на плечі — теплі, важкі, справжні.
І вона завмерла.
Не від страху.
Від того, що тепер можна було не напружуватись.
— Все, — прошепотів Матвій, притискаючись лобом до її скроні. — Вона більше нічого не зробить.
Ці слова пройшли через неї, як хвиля. Глибоко. Болісно. І раптом її коліна стали м’якими.
Вона різко розвернулась до нього.
— Це правда? — голос зірвався. — Точно?
Матвій не відповів одразу. Його пальці піднялися до її щоки, провели по вологій шкірі, і тільки тоді він кивнув.
— Так. Її схеми викрили. Тиск, підробка документів, маніпуляції з майном… усе вилізло. Навіть її адвокати вже не такі впевнені.
Аліна дивилась на нього широко відкритими очима. І раптом її плечі здригнулися.
Сльози пішли тихо. Без ридань. Просто текли, як вода після довгої засухи.
Матвій одразу обійняв її.
Міцно.
Так, ніби тримав найцінніше, що коли-небудь мав.
— Гей… — його голос став глухим. — Ти чого плачеш?
Вона втиснулася обличчям йому в груди, хапаючись за його сорочку, як за рятівний канат.
— Я… я думала, що це ніколи не закінчиться…
Її слова губилися між подихами. Вона дихала часто, гаряче, наче бігла.
— Я жила так, ніби нас постійно хтось переслідує… ніби ми не маємо права на спокій… на щастя…
Матвій заплющив очі й сильніше притис її до себе. Його підборіддя ледь торкнулося її волосся.
— Тепер маємо, — тихо сказав він.
І сам здивувався, як сильно тремтить його голос.
Вона підняла голову. Їхні погляди зустрілися — близько, майже болісно близько.
— Ти віриш у це? — прошепотіла вона.
Він довго дивився на неї.
На її червоні очі. На злегка припухлі губи. На те, як вона несвідомо стискала тканину його сорочки, ніби боялася, що він зникне.
— Я вірю в тебе, — відповів він.
І ці слова вдарили сильніше за будь-які гучні зізнання.
Аліна раптом засміялась крізь сльози.
Тихо. Беззахисно.
— Знаєш… — вона ковтнула повітря. — Мені вперше не страшно прокидатися завтра.
Матвій повільно провів пальцем по її щоці, витираючи сльозу.
— Мені теж.
В кімнаті стало тихо. Не напружено. Не холодно.
Тепло.
Вона раптом помітила, як він дивиться на неї. Довго. Глибоко. З тією ніжністю, від якої в грудях стає тісно.
— Що? — прошепотіла вона.
— Ти інша сьогодні, — сказав він.
— Краща чи гірша?
— Вільніша.
Вона завмерла.
Слово осіло в ній, як щось важке і водночас світле.
Вільна.
Аліна повільно видихнула і вперше за довгий час дозволила собі просто розслабитися. Її лоб м’яко торкнувся його грудей. Руки обійняли його за талію, уже без напруги, без страху, без внутрішнього захисту.
Просто — як до рідного.
Матвій спочатку здригнувся від цього жесту.
А потім обійняв її у відповідь ще міцніше.
Його долоня лягла їй на потилицю, повільно перебираючи волосся.
— Ти пам’ятаєш парк? — раптом тихо спитав він.
Аліна здригнулася.
Її пальці інстинктивно стиснулися.
— Коли нас ледь не збила машина?
— Мм.
Вона кивнула, не піднімаючи голови.
— Я тоді думала… — її голос затремтів, — що все. Що ми навіть не встигли пожити нормально.
Матвій затримав подих.
— Я теж.
Він підняв її підборіддя двома пальцями.
— І знаєш, що мене тоді злякало найбільше?
Вона мовчки дивилася на нього.
— Не смерть, — прошепотів він. — А те, що я так і не сказав тобі… як сильно тебе кохаю.
Її губи розімкнулися, але слова не вийшли.
Лише подих. Гарячий. Тремтячий.
— Матвію…
— Ні, — він похитав головою. — Сьогодні я не мовчатиму.
Його голос став нижчим. Глибшим. Справжнім.
— Я стільки років дозволяв страху, Кларі, обставинам вирішувати за нас. Більше — ні.
Він обхопив її обличчя долонями.
Обережно. Наче вона була чимось крихким.
— Тепер нас ніхто не розлучить. Чуєш?
Аліна задихнулася.
Серце билося так голосно, що вона майже чула його в скронях.
— А якщо знову щось станеться? — прошепотіла вона.
Матвій нахилився ближче. Його ніс ледь торкнувся її щоки.
— Тоді ми впораємось разом.
Він поцілував її.
Повільно. Без поспіху. Наче вперше.
І цей поцілунок був не пристрасний. Ніжний з ноткою печалі.
Аліна тихо видихнула в його губи, і її руки самі піднялися до його шиї. Вона притиснулась до нього сильніше, всім тілом, ніби перевіряючи — він справжній, він тут, він не зникне.
Коли вони відсторонилися, її лоб залишився притиснутим до його.
— Ми… справді можемо бути щасливими? — прошепотіла вона.
Матвій усміхнувся. Втомлено. Ніжно. По-людськи.
— Ми вже щасливі, Аліно. Просто вперше це дозволили собі відчути.
Вона тихо засміялася, ховаючи обличчя в його плечі.
За вікном повільно заходило сонце, заливаючи кімнату теплим золотим світлом.
І вперше за довгий час це світло не здавалося тривожним.
Воно було м’яким. Спокійним. Їхнім.
Матвій провів долонею по її спині, відчуваючи, як вона більше не напружується під його дотиком.
— Пішли гуляти? — раптом тихо сказав він.
— Зараз?
— Так. Просто так. Без страху. Без охорони. Без озирок.
Аліна підняла на нього очі.
І в них уже не було того постійного болю.
Лише втомлена, світла ніжність.
— Добре, — прошепотіла вона.
Він узяв її за руку.
І цього разу її пальці не були холодними.
Вони переплелися природно. Легко. Як у людей, які нарешті перестали боятися втратити одне одного.
Коли вони вийшли з дому, Аліна мимоволі вдихнула на повні груди.
Повітря здалося іншим.
Вільним.
Вона стиснула його руку трохи сильніше.
— Матвію…
— Мм?
— Дякую, що не відпустив мене тоді.
Він зупинився.
Повернувся до неї.
І його погляд став таким глибоким, що в неї перехопило подих.
— Я відпустив, — тихо сказав він. — Один раз. І ледве не втратив тебе назавжди.
Його великий палець провів по її пальцях.
— Другого разу не буде.
Аліна усміхнулася крізь вологі очі.
І вперше ця усмішка не була болісною.
Вона була щасливою.
Справжньою.
Тихою.
І дуже живою.— Знаєш, — раптом сказала Аліна. — Я вже дуже давно не їла морозиво...
