Спочатку:
На сторінку книги
Парк був майже порожній.
Після дощу доріжки ще блищали, відбиваючи сіре небо й голі гілки дерев. Повітря пахло вогкістю, листям і чимось спокійним, майже домашнім. Аліна йшла поруч із Матвієм, тримаючи руки в кишенях пальта, але плечем ледь торкалася його руки, ніби перевіряла — він тут. Реальний. Теплий.
Він ішов повільніше, ніж зазвичай. Не поспішав. Не дивився в телефон. Просто йшов поряд із нею, іноді ковзаючи поглядом по її обличчю, по волоссю, яке сьогодні вона не зібрала, і воно м’яко спадало на плечі.
— Тут тихо, — сказала Аліна, вдихаючи глибше.
— Тобі це подобається, — відповів він, більше стверджуючи, ніж питаючи.
Вона кивнула.
— Коли тихо, я чую себе.
Матвій ледь усміхнувся, але нічого не сказав. Його рука на мить торкнулася її ліктя, коли вони обійшли калюжу. Дотик був короткий, але впевнений. Захисний. Автоматичний.
Аліна це відчула. І серце стиснулося від ніжності.
Вони йшли алеєю, де ліхтарі ще не ввімкнулися, а світло дня повільно згасало. Десь у кущах шаруділи птахи, вітер колихав верхівки дерев, і цей звук був заспокійливим. Звичайним. Надто звичайним для їхнього життя останнім часом.
— Ти сьогодні мовчазний, — тихо сказала вона.
— Я думаю, — відповів він.
— Про що?
Він на мить зупинився. Подивився вперед, а потім на неї.
— Про те, як дивно спокійно поруч із тобою.
Її крок збився. Ледь помітно.
— Спокійно? — перепитала вона, ніби смакуючи слово.
— Так, — він кивнув. — Не тихо, як у порожнечі. А тихо, як вдома.
Вона відвела погляд, щоб він не побачив, як її очі раптово зволожніли. Її пальці сильніше стиснули тканину кишені.
— Я теж так почуваюся, — прошепотіла вона.
Вони вийшли на ширшу доріжку, що вела до виходу з парку. Дорога проходила поруч із невеликою стоянкою й вузькою проїжджою частиною, де машини зазвичай їхали повільно. Майже ніхто не поспішав тут.
Аліна розповідала щось про Катю, сміялася тихо, іноді торкаючись його рукава, коли хотіла підкреслити деталь. Матвій слухав уважно, не перебивав, інколи нахиляючи голову, щоб краще почути.
Його погляд був теплим.
Надто теплим.
Вони вже майже підійшли до переходу, коли звук двигуна прорізав тишу.
Різкий. Гучний. Неприродно швидкий.
Матвій автоматично повернув голову.
Авто вилетіло з-за повороту раптово. Надто швидко для цієї вузької дороги. Колеса бризнули водою з калюжі, фари різко блимнули в їхній бік.
— Аліно! — його голос зірвався.
Все сталося за секунду.
Вона зробила крок вперед, не помітивши небезпеки. Його рука схопила її за зап’ястя різко, майже боляче. Серце вдарилося в горло.
Світло фар засліпило.
Шурхіт шин по мокрому асфальту.
Глухий сигнал клаксона.
Матвій ривком притягнув її до себе, розвернув корпусом і різко відступив, закриваючи її своїм тілом. Її груди врізалися в його, пальці судомно вчепилися в його пальто.
Машина пронеслася в кількох сантиметрах.
Вітер від неї різко вдарив у ноги, волосся Аліни злетіло в повітря. Вона навіть не встигла скрикнути. Лише задихнулася.
Гальма скрипнули вже далі, за їхніми спинами.
Тиша впала важко.
Матвій не відпускав її.
Його рука міцно тримала її за спину, друга — за плечі. Надто сильно. Ніби якщо послабить — вона зникне.
Його дихання було різким, уривчастим. Серце билося так сильно, що вона відчувала це через тканину його пальта.
— Ти… — він ковтнув повітря. — Ти ціла?
Аліна не могла відповісти одразу. Вона стояла, притиснута до нього, і її коліна тремтіли. Пальці судомно стискали його сорочку під пальтом.
— Я… я… — голос зламався. — Матвію…
Він відсторонився на кілька сантиметрів, обхопив її обличчя долонями.
— Подивись на мене.
Її очі були широко розкриті. Перелякані. Вологі.
— Ти ціла? — повторив він тихіше, але голос все ще тремтів.
Вона кивнула. Але сльози вже котилися по щоках, самі, без дозволу.
— Я не бачила… — прошепотіла вона. — Я навіть не зрозуміла…
Він різко видихнув і притиснув її до себе знову. Міцно. Майже відчайдушно.
— Чорт, Аліно… — його голос був хрипкий. — Ще секунда…
Його руки тремтіли.
Він намагався це приховати, але не виходило. Долоні, які зазвичай були впевнені, зараз ледь помітно здригалися на її спині.
Вона відчула це.
І раптом страх змінився іншим відчуттям.
— Ти… ти злякався, — прошепотіла вона, піднімаючи голову.
Він заплющив очі на мить. Лоб торкнувся її скроні.
— Я ледь не втратив тебе, — видихнув він.
Ці слова прозвучали тихо. Але важко. Справжньо.
Аліна здригнулася всім тілом.
Її руки піднялися й обійняли його у відповідь. Повільно. Міцно. Вона притиснулася до нього сильніше, ховаючи обличчя в його шиї.
— Я тут, — прошепотіла вона. — Я тут…
Він провів рукою по її волоссю, гладячи, ніби заспокоював не її — себе.
Десь позаду водій щось вигукнув і швидко поїхав, навіть не вийшовши. Звук машини зник, залишивши після себе тільки глухий шум у вухах.
Матвій відступив на крок, але не відпустив її рук.
— Можеш стояти? — тихо спитав він.
Вона спробувала зробити крок — і коліна зрадницьки здригнулися. Він одразу підтримав її за талію.
— Обережно, — прошепотів.
Вони відійшли до лавки. Аліна сіла, все ще дихаючи нерівно. Її пальці були холодні, навіть крізь тканину.
Матвій присів перед нею навпочіпки. Вперше за довгий час — зовсім без маски стриманості.
Його очі були червоні від адреналіну.
— Покажи руки, — сказав він тихо.
— Що?
— Руки.
Вона простягнула їх. Він обережно провів пальцями по зап’ястях, перевіряючи, чи немає синців, подряпин. Дотики були надзвичайно ніжними, майже трепетними.
— Болить? — спитав він.
— Ні… тільки тремчу.
Він видихнув довго, опустив голову на секунду, ніби стримуючи емоції. Його плечі напружилися.
— Я не встиг би, — прошепотів він майже нечутно. — Ще мить — і…
Він не договорив.
Аліна нахилилася вперед і торкнулася його щоки.
— Ти встиг, — сказала вона тихо.
Він підняв очі. І в них було стільки страху, що у неї знову стиснулося серце.
— Я злякався, як ніколи, — зізнався він. — Не за себе.
Її губи тремтіли.
— Я теж злякалася… але не машини, — прошепотіла вона. — А того, як ти закрив мене собою.
Він завмер.
— Це було інстинктивно, — сказав він тихо.
— Ні, — вона похитала головою. — Це було… як щось дуже справжнє.
Він піднявся, але не відійшов. Просто сів поруч, обережно притягнув її до себе. Її голова лягла йому на плече сама собою.
Вони сиділи мовчки.
Її пальці ковзнули в його долоню. Він одразу переплів їх, стискаючи сильніше, ніж зазвичай.
— Давай ще трохи посидимо, — прошепотів він. — Поки серце заспокоїться.
— Твоє чи моє? — тихо спитала вона.
Він ледь усміхнувся, притискаючись щокою до її волосся.
— Наші серця.
І вони сиділи, слухаючи, як повільно стихає паніка, як дихання вирівнюється, як страх відступає, залишаючи після себе дивну, гостру ніжність.
І цього разу Матвій не відпускав її руку жодної секунди. Аліна поклала голову йому на плече й відчула, що нарешті віднайшла свій дім.
