Раді Вас бачити!

Ми сиділи в їдальні за великим овальним столом. Повітря було наповнене змішаними ароматами їжі, але я ледве відчував їх, поглинутий розмовою.

— Ти кажеш, астероїд? — промовив Кук, задумливо відставивши склянку зі своїм улюбленим напоєм. Він звів очі на професора Кхала. — Як думаєте, які у нас шанси знайти його?

Кхал, старий і досвідчений науковець, сидів відкинувшись у кріслі, пальцями погладжуючи свою сиву бороду. Його очі блищали, а обличчя було непроникним.

— Менше одного відсотка, — відповів він нарешті. — Ми не знаємо, де шукати. Але... — він замовк, ніби пер***раючи варіанти в голові.

— Але? — підштовхнув його Кук.

— У нас є молекулярна структура інфініуму, — продовжив Кхал. — І спектральний аналіз його компонентів. Теоретично, можна створити сканер, який здатний виявляти цю речовину. Вона мала б залишати якийсь енергетичний слід або специфічне випромінювання. Проте...

Він подивився на мене, ніби розмірковуючи, чи варто говорити далі.

— Проте тоді, в руїнах на астероїді, де ми знайшли машину часу, не було жодних згадок про інфініум, — закінчив він.

— Думаю, варто туди повернутись, — сказав я.

Кук кивнув, обмірковуючи мої слова.

— Ти маєш рацію, Ден. Тоді ми не шукали саму речовину, адже знали, що її немає в нашій галактиці.

— Я можу створити сканер, — втрутилася Фурі. Вона відклала свої столові прибори і поглянула на нас. — Він матиме обмежений радіус дії, але це краще, ніж нічого.

— Вирішено, — промовив Кук. — Ми направляємося до руїн.

Він перевів погляд на мене:

— Ден, ти готовий до чергового польоту до зірок?

Я не втримав посмішки.

— Якщо чесно, я вже засидівся. Мені не терпиться вийти з цього "бункера".

Але тут у розмову втрутився Рос, наш незмінний охоронець.

— Нам не варто всім одразу стрибати туди, — сказав він своїм звичним командним тоном. — Може, краще хай Ден і Ліе залишаться тут? Мені буде простіше охороняти решту.

Його слова викликали у мене внутрішній протест.

— Це вже схоже на якесь ув’язнення! — обурився я.

Кук підняв руку, зупиняючи мене.

— Тоді вирішимо голосуванням, — сказав він.

Погляди присутніх зустрілися.

— Хто за те, щоб Ден вирушив з нами?

Фурі підняла руку. Кук теж.

— Хто проти?

— Рос.

— Утрималися? — Кхал і Ліе мовчки кивнули.

Кук озирнувся навколо й підбив підсумок:

— Ден із нами.

Я ледь втримався, щоб не вигукнути переможно. Але обличчя Росса залишалося кам’яним, і його погляд натякав, що ця перемога може мати свою ціну.

— В чому проблема Рос? Невже так небезпечно в цивілізованому світі? - запитав в нього.

— Просто передчуття — лаконічно відповів він.

Ми почали розходитися по своїх справах, але Кук жестом попросив мене залишитися. Він наблизився, і поглянув мені прямо в очі.

— Ден, я хочу з тобою поговорити.

— Що сталося? — запитав я, здивовано піднімаючи брови.

— Хоч я і не повністю погоджуюся з Росом, у його словах є раціональне зерно. Ти для нас більше, ніж просто член команди. Ти наша надія, — він замовк, ніби зважуючи кожне слово. — Хоча Співдружність в цілому безпечна, будь завжди напоготові.

— Добре, — коротко відповів я.

Але в мені вже кипіло безліч запитань. І одне з них вирвалося само собою:

— Кук, а який у вас взагалі план? Як ви збираєтесь "врятувати людство"? Ви ж ні разу не розповідали про деталі.

Професор кивнув, ніби був готовий до цього запитання.

— Думаю, зараз настав час тобі сказати. Щоб людство самостійно прийшло до усвідомлення небезпек технологій та їхнього надмірного використання, необхідно створити умови, які сприятимуть зміні мислення і поведінки суспільства. Відмова людства від імплантів і генетичних модифікацій виглядає надто радикально на сьогодні. Експеримент із симбіонтом, — він жестом вказав на мене, — проходить успішно. Ми хотіли запропонувати людству альтернативу нейрочіпам і технологічним модифікаціям.

— Це звучить як утопія, — зауважив я.

— Саме тому ми й шукаємо компроміс. Симбіонт — це не технологія, це симбіоз із природою. Він може стати тією альтернативою, яка збереже людську сутність і водночас дозволить конкурувати з модифікаціями.

— І як ви збираєтеся це зробити? — обережно запитав я.

— Ти — основна частина плану. Ми вже розробили технологію реплікації симбіонта, але потрібен живий приклад його переваг. Хто, як не ти, зможе показати, на що здатна людина майбутнього без імплантів, через 100 років?

— Зачекайте, — я насупився. — Ви хочете, щоб я залишився тут назавжди?

— Ні, Ден, ти не так зрозумів, — заспокоїв він. — Якщо нам вдасться активувати машину часу, ми повернемо тебе у твій час. Для твого світу ти просто "винернеш" на тамуж місці, в той же час, ніби не зникав. Ти нам потрібний максиму, на два - три роки. А потім, сам приймеш рішення, чи лишатися, чи повертатися в свій час.

Я зітхнув з полегшенням.

— А що далі?

Ти станеш каталізатором. Це запустить процес. Людство почне усвідомлювати перевагу симбіонта. Через 5-10 років з'являться перші спільноти, які відмовляються від імплантів і перейдуть до гармонійного способу життя. Ще через 50 років, новий світогляд стане популярним. Корпорації, що контролюють нанотехнології, втратять вплив. Баланс між природою і технологіями стане нормою. А ще через років 300-500 людство повністю відмовиться від небезпечних нейрочіпів. Розвиток стане гармонійним, технології існуватимуть як інструменти, а не як спосіб контролю чи маніпуляції.

— Це все дуже добре, але як саме, ви хочете, це все втілити в життя? — спитав я в професора.

— Спершу. Ми вийдемо на ринок Співдружності із симбіонтом, зробимо його конкурентоспроможним і проведемо кампанію, щоб переконати людей.

— Кампанію? І що, я буду вашим обличчям? — здивувався я.

— Саме так, — посміхнувся Кук. — Живий приклад — найкращий аргумент.

— Я ж не зірка! У мене немає досвіду таких виступів, — заперечив йому.

— Це вже деталі, — відмахнувся він. — Ми вирішимо, коли прийде час.

— А що ви робитимете, якщо корпорації спробують вам завадити?

Посмішка зникла з його обличчя.

— Ми розуміємо, що це буде складно. У них більше ресурсів і впливу. Тому ми не будемо діяти відкрито, поки не будемо впевнені у своїй перемозі.

Кук зробив паузу, даючи мені час все обдумати.

— Добре, — зрештою промовив я. — Якщо ви впевнені що це спрацює, я готовий.

У його погляді я побачив теплоту.

— Дякую, Ден. Ти не уявляєш, наскільки це важливо.

Після розмови з Куком я, як будь-яка нормальна людина, вирішив перевірити його слова про зміни в моєму тілі. Якщо чесно, мій зменшений апетит — це була єдина помітна зміна. Раніше я міг з’їсти половину холодильника і ще дивитися на іншу половину, ніби вона мені щось винна. А тепер? Звичайний сніданок, чашка чаю, і я вже ситий, як англійський лорд. Але крім цього, жодних інших "супер змін" у своєму тілі я не помічав.

Отож, прямуючи в зал симуляцій, я вже передчував чергову "велику істину" від Кука. Прийшовши, я вигукнув: – Симуляція 0012!

Мене знову огорнув знайомий пейзаж — рідна планета Фурі. Та цього разу щось було не так. Сила тяжіння, яка минулого разу змушувала мене почуватися, як мішок картоплі, тепер здавалася майже звичайною. Я підскочив, аби перевірити. Ні, не полетів у космос, але і важкість ніг кудись зникла.

"Що ж, побачимо," — подумки сказав я, і побіг у бік дерева на пагорбі, до якого минулого разу навіть не зміг підступитися. Бігти пляжем було легко, навіть занадто. Жодного дискомфорту, дихання рівне, пульс у межах норми. Навіть коли я почав підніматися схилом, ноги не обурювалися, як це було раніше.

"Може, симуляція вирішила мене пожаліти?" — думав я, поки добігав до дерева. І ось я стою перед ним. Абсолютно чорне, без жодного листя, з гілками, які наче хтось ламав і спрямовував під кутом сорок п'ять градусів у різні боки. Це було одне з тих дерев, які могли б з’явитися в нічних кошмарах художника-абстракціоніста.

Я підстрибнув і, на свій подив, досягнув гілки, яка була на висоті близько трьох метрів. "Або я став Спайдерменом, або симуляція явно знущається," — подумав я, підтягуючись разів сорок, і жодного разу не відчувши втоми. Зрештою, це стало нудно, і я зіскочив на землю, щоб спробувати щось інше. Почав віджиматися. Сто разів — і лише легкий піт на лобі. Може, ще сотню? Та ні досить.

У піднесеному настрої, я побіг назад до початкової точки, усміхаючись від вуха до вуха. Якби хтось побачив мене збоку, то точно подумав би, що я щойно втік з дурки і тішуся свободою. Повернувшись на стартову позицію, я відчув легку втому, але вирішив зробити ще кілька кіл. У підсумку симуляція завершилася через сорок п`ять хвилин, залишивши мене задоволеним і злегка задиханим, посеред пустого залу. Це відчуття легкості мені починало подобатися. Я вийшов із залу з усмішкою на обличчі.

І тут на мене натрапив сержант Росс. Він стояв з голографічним планшетом, уважно вивчаючи щось на екрані.

– Що ж, Ден, — промовив він, навіть не піднімаючи очей. – Бачу, ти розім’явся. Пора і на тренування.

"От жеж," — подумав я, але вголос лише схвально кивнув. Росс жестом попросив мене повернутися назад до залу. Він дістав із-за пояса два ритуальні списи, передавши один мені.

– Яка цього разу симуляція? — запитав я, намагаючись приховати своє розчарування.

– Ніяка, — коротко відповів сержант, активувавши свій спис і несподівано почавши атакувати.

Від несподіванки я відступив назад, але не втримав рівновагу і впав. Перекотившись через плече, піднявся, і активувавши свій спис.

Сержант атакував знову, використовуючи при цьому різні прийоми. Мені вдалося ухилятися і відступати, але я розумів що це до першої моєї помилки.

– І як довго ти будеш тікати, кадете? — його слова були, як ляпас.

Я вирішив діяти і спробував завдати удару, але Росс легко відбив. Потім він вигукнув набір цифр, і навколо нас з’явилася віртуальна клітка розміром дестяь на десять метрів. Тепер ухилятися було складніше.

Після кількох невдалих спроб атакувати, я з розмаху кинувся на сержанта. Він відбив мій удар і відразу контратакував, використовуючи кінетичний удар. Все що я встигав, це виставити перед собою спис теріанців, міцно тримаючи його обома руками. Мене відкинуло на грати клітки з такою силою, ніче я попав під автобус. Спис випав з моїх рук, але я швидко його підібрав, поки сержант відволікся, оцінюючи в якому я стані, і жбурнув в нього. Він ухилився, і спис пробив стіну в кінці залу. Ми обидва зупинилися, дивлячись, як силове поле намагається відновитися, розсипаючись ісками наче бенгальський вогонь, навколо пробоїни. Клітка зникла, а сержант зробив характерний жест і мій спис повернувся йому до рук.

– Гарна реакція, але тобі бракує техніки, — сказав Росс, повертаючи спис мені. – Пішли, покажу, дещо.

"Та най йому, грець" — подумав я, розуміючи що зараз він мене провчить, поплентався за сержантом.

Але Рос попрямував в житлову частину бази.

Ми підійшли до кімнати сержанта. Він лише кивнув у бік дверей, мовляв, заходь, не соромся. Я трохи вагався — адже це було щось нове: бачити, де мешкає сержант. Проте швидко взяв себе в руки і переступив поріг.

Кімната Роса нагадувала злиття корабельної каюти та казарми. Жодних зайвих деталей чи особистих дрібниць, які могли б розкрити більше про нього як людину. Лаконічність і функціональність — ось як це виглядало. На стінах не було ні полиць, ні картин, ніякого декору взагалі. Все виглядало так, наче це місце щойно зібрали з металевих деталей і воно досі пахло заводським мастилом.

Одне вузьке ліжко під стіною, заправлене так, що здавалося, його ніколи не торкалася рука людини, лише бездоганно натягнуті простирадла. З протилежного боку — металева шафа, що виглядала так, наче вона була створена виключно для того, щоб захистити свій вміст навіть у разі ядерного вибуху. Біля шафи — невеликий стіл із двома простими, але на диво зручними кріслами. Все лаконічно, по-спартанськи, і в той же час у цьому відчувається якась внутрішня гармонія.

Але найбільше мою увагу привернув стіл. На ньому стояла невелика рамка — така собі реліквія з минулих часів. У рамці — зображення, що зациклено на пару секунд. Це була своєрідна відеосвітлина: молодий сержант, ще без імплантів, із короткою зачіскою, і рудоволоса дівчина, що нахиляється до нього і цілує в щоку. Її обличчя випромінювало щастя, а очі світилися теплом. На фоні можна було помітити захід сонця на якійсь зеленій планеті.

Мені стало трохи незручно, адже це був, можливо, єдиний особистий предмет у кімнаті Роса. І те, що він залишив його на видному місці, викликало багато запитань. Я відчув, що дивитися на це — майже як зазирнути в чужу душу.

— Це вона? — запитав я, киваючи у бік рамки, хоча сам здивувався своїй сміливості.

Рос підійшов до столу, підняв рамку, уважно глянув на зображення, і здавалося, що в його очах промайнула тінь старих спогадів.

— Так, — відповів він коротко, поставив рамку назад і сів у крісло. — Але ми тут не для цього.

Він жестом вказав на друге крісло, запрошуючи мене сісти. Я відчував, що це буде не проста розмова. Сержант явно мав щось на думці. Тон його голосу змінився, став серйозним, і я зрозумів, що зараз буде якась нова перевірка чи випробування.

— Ти помітив зміни в собі? — запитав він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ну, якщо чесно, так, — відповів я, намагаючись не показувати хвилювання. — Я став витривалішим, сильнішим. І... я більше не хочу їсти тонни їжі, що, зізнаюся, мені дуже подобається.

— Ден. Ти мусиш розуміти, що це лише мала частина того, що з тобою станеться.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я, намагаючись зрозуміти, чи це добра новина, чи, можливо, щось дуже погане.

— Ти не просто адаптуєшся до нових умов. Ти стаєш іншим. Надлюдиною. І цей процес може бути непередбачуваним. Ми не знаємо, де межа твоїх можливостей, але я впевнений, що вона набагато далі, ніж ти собі уявляєш.

Я мовчки слухав його слова, намагаючись усвідомити все, що він сказав. Чи це означало, що я стану чимось більше, ніж просто людиною? Чи я вже не людина? І головне — чи готовий я до цього?

Сержант взяв рамку зі столу, подивився на неї і додав:

— Ми всі змінюємося, Ден. Питання лише в тому, як ми це сприймаємо. Тобі треба вміти контролювати свої надможливості.

Його слова прозвучали як наказ, і я зрозумів, що ця розмова була лише прелюдією до чогось значно більшого.

Я уже збирався порушити мовчазну тишу що затягнулася, коли сержант Рос випередив мене.

— Отже, кадете, — промовив він, підходячи до своєї металевої шафи. Відчинивши дверцята, сержант дістав звідти два невеликі носії даних і простягнув їх мені. — Це військові бази. Перша — рукопашний бій, друга — володіння холодною зброєю. Обидві — просунутого рівня.

Я здивовано глянув на нього. Це була рідкість, справжній скарб, який взагалі не реально купити — Це ви свої віддаєте? — спитав я, не вірячи своїм очам.

Рос злегка похитав головою, і його обличчя на мить здалося трохи м’якшим, ніж зазвичай.

— Ні, хлопче. Це не мої. Це бази моєї дружини. На флоті нас нагороджували такими базами на додаток до нагород, чи при черговому підвищенні у званні. Вона зберігала їх для нашого сина. Але... не судилося.

Його голос затих, і на кілька секунд у кімнаті запала тиша. Рос дивився на носії, ніби вони важили тонну. Потім підняв погляд і сказав тихо:

— Він би напевно зараз був твого віку.

Я розумів, що від мене очікують відповіді, але слова застрягли в горлі. Адже в моїх руках був цілий статок, а головне — частина його минулого, яку він готовий віддати. Мабуть, помітивши моє збентеження, сержант махнув рукою, ніби відганяючи незручність.

— Це все дрібнички, не переймайся, — сказав він. — Просто використовуй ці знання із розумом.

І тут мене осяяло. Десь глибоко в душі сержант Рос, мабуть, бачив у мені того, ким міг би стати його син. Можливо, саме тому він так завзято тренував мене, давав слушні поради і навіть цей безцінний подарунок. Він намагався заповнити ту порожнечу, яку ніколи не зможе залікувати.

Я потиснув йому руку і тихо подякував. Потім застиг у дверях, розвернувся і сказав:

— Якщо у нас буде шанс ще раз використати машину часу, ми врятуємо вашу дружину.

Сержант ледь помітно всміхнувся куточком рота і кивнув. Його погляд став теплішим, але він нічого не відповів.

Я вийшов у коридор із носіями в руках, відчуваючи, що тепер повинен виправдати цю довіру. Уперше за довгий час пер***вання в майбутньому, я відчув щось, схоже на гордість.

Шановний читачу! Якщо тобі подобається цей твір, додавай його до Бібліотеки кнопка "Додати в бібліотеку" ). Це допоможе стежити за оновленнями та стане чудовою мотивацією для мене, як автора, продовжувати писати. Дякую! ????