Раді Вас бачити!

Мій живіт видав тихе, але красномовне бурчання. Кук, усміхнувшись, відразу запропонував:

— Ходімо в їдальню, ти ще нікого з команди не знаєш. Заодно познайомлю тебе з тими, з ким працюватимеш найближчим часом.

Ми пройшли через кілька коридорів, доки не опинилися в затишному приміщенні, яке радше нагадувало елегантне кафе, ніж стандартну їдальню. Стіни були світлими, з жовтуватим підсвічуванням, а меблі — з матеріалу, схожого на порцеляну, з витонченими лініями. У приміщенні стояло вісім овальних столів. За двома з них сиділи люди, які, помітивши Кука, відразу підвелися.

— Денисе, знайомся, — почав професор, підводячи мене до першого столу, — це наша команда.

Сержант Рос

Першим до мене підійшов величезний чолов’яга з гігантськими плечима. Його важкий погляд, здавалося, пронизував мене наскрізь. Ліву частину обличчя покривав металевий імплант, але двоє очей живе і штучне, яке швидше за все було вдалою імітацією, дивилися однаково суворо.

— Рос, наш захисник, спец по зброї і виживанню, — коротко представив його Кук.

— Приємно познайомитися, — я простягнув йому руку.

— А я думав, земляни менші, — пробурмотів він, стискаючи мою долоню так, що кістки ледве не затріщали.

Я змусив себе усміхнутися. Рос відпустив мою руку і коротко кивнув, а Кук повів мене далі.

— Фурі.

Наступною була жінка років 40. Вона здалася мені сильною і впевненою. ЇЇ шкріа, світла, майже сіра, сильно контрастувала з довгим рудим волоссям. А очі були чорні наче вуглинки. Фурі міцно потисла мою руку, і я ледь не здригнувся: під її синтетичною шкірою явно відчувалася металева структура.

— Щось не так? — запитала вона з легкою посмішкою.

— Просто… це несподівано, — чесно зізнався я.

— Втратила руку ще в дитинстві. На Нарії виживати нелегко, — пояснила вона, жестом показавши на праву руку. — Але тепер це не проблема.

— Фурі була моєю найкращою студенткою з лінгвістики, — додав Кук із гордістю. — Вона спеціалізується на древніх технологіях.

— Ще побачимо, хто з нас краще розуміється на минулому, — підморгнула вона, і я відчув, що з цією жінкою буде непросто.

— Професор Кхал — відрекомендувався наступний член команди.

Поруч стояв літній чоловік, значно нижчий за інших, але з такою добродушною посмішкою, що я відчув тепло навіть без слів.

— Професор Кхал, наш геолог і планетознавець, — представив його Кук.

— Геологія — це мій спосіб бачити те, що інші не помічають, — сказав Кхал, потискаючи мою руку. Його долоня була м’якою і теплою, а шкіра мала мідний відтінок. Він був лисий з сивою бородою, але захоплення в очах говорило про не згаслу пристрасть до своєї справи.

— Сподіваюся, ви розкажете мені щось цікаве про геологію, професоре, — сказав я.

— Якщо матимеш терпіння слухати старого, — пожартував Кхал, продовжуючи усміхатися.

Кук підвів мене до Ліе, яка стояла трохи осторонь і спостерігала за всім із цікавою посмішкою.

— Ліе ти вже бачив, але, мабуть, вона ще не встигла показати всі свої таланти.

— Ще буде час, — відповіла вона.

Після знайомства всі знову сіли за свої місця, а Ліе повела мене до невеликого пристрою в кутку приміщення.

— Це наш харчовий синтезатор. Давай я допоможу тобі щось замовити, — сказала вона.

— Може, почнемо з чогось простого? — запропонував я.

Ліе активувала синтезатор і запропонувала вибрати страву. Я довго думав, поки вона не підказала:

— Печена картопля і шашлик. Я вгадала? Трішки ознайомилася з архівами, щоб розуміти, чим жили люди 21 століття.

Пристрій видав тихий шум, і за кілька секунд на тарілці з’явилася ідеальна порція: ароматна картопля з золотистою скоринкою і соковитий шашлик.

— Непогано, — зізнався я, куштуючи перший шматок.

— А тепер щось складніше. Що ти хочеш? — запитала вона.

— Борщ.

Ліе підняла брови, зацікавлено дивлячись на мене.

— Опиши його.

— Червоний, гарячий, зі шматками буряка, капусти, картоплі, з ароматом часнику та сметаною зверху.

Синтезатор спробував створити борщ, але вийшло щось більше схоже на вінегрет де овочі пустили сік і все залите білою речовиною скоріше схожу на кисле молоко.

— Ні, не так, — я зітхнув, після того як покуштував.

— Тоді спробуй ось так, — запропонувала Ліе, вказуючи на невеликий диск на панелі синтезатора. — Доторкнися долонею, уяви собі інгредієнти, аромат, винляд.

Я заплющив очі, торкнувся диска і зосередився. Переді мною в уяві постала глибока тарілка борщу. Аромат свіжого кропу, насичений червоний колір, який дає буряк, легка кислинка томатів та квасоля. Ложка захоплює шматочок капусти, буряка і м’яса, а сметана додає ніжного смаку, розчиняючись у гарячій юшці.

— Тепер уяви, як це має смакувати, — підказала Ліе.

Я уявив смак до найменших деталей, зосереджуючись на кожній ноті. І тут синтезатор знову запрацював.

— Дивись, — сказала Ліе.

Переді мною з’явилася тарілка борщу, який виглядав майже ідеально.

— Ну, тепер можна жити, — пожартував я, сівши за стіл і взявши ложку.

Я насолоджувався ароматом борщу, який Ліе допомогла мені відтворити за допомогою синтезатора, коли до нас підсів професор Кук. Він приніс із собою келих із густою, непрозорою рідиною, схожою на шоколадний коктейль.

— Ден, — почав він, — тобі потрібно дотримуватись режиму харчування. Три рази на день — звичайні страви, а ще ось це, — він показав на свій келих. — Енергетичний коктейль. Він багатий на білки, мікроелементи та адаптогени. Це важлива частина програми, щоб твій організм успішно прийняв симбіонта.

Я кивнув, не зупиняючись жувати.

— А після обіду зайди до мене в лабораторію. Ми маємо почати підготовку твого навчання, — додав він, усміхнувшись.

Я мовчав. Слова Кука потонули у глибинах мого розуму, не викликавши жодної реакції. Щось невидиме змусило мене зануритися в думки про те, що я залишив позаду.

Я згадав дідусеву усмішку, яка так нагадувала посмішку професора Кхала. Тепло його долонь, коли він учив мене тримати вудку правильно. Ми з ним часто ходили на рибалку біля старої дамби. Дідусь завжди мав із собою цукерки, здавалося його кишеня, звідки він їх діставав, бездонна.

— Хороший улов заслуговує на хорошу нагороду, — казав він, простягаючи мені солодощі.

Коли батько, трагічно загину під час пожежі, дідусь замінив його. Ми тоді було ще зовсім малі, мені п`ять років а Насті три, і я пишався тим, що мій тато пожежник, який рятує людей. Після того випадку, дідусь був завжди поруч. Учив мене майструвати, кататися на велосипеді. З його допомогою, я зібрав свій перший дерев’яний човник. Він вірив, що робота руками допомагає людині стати ближчою до світу. А який він варив борщ.

Згадки повернули мене у шкільні роки. Як я радів, коли вдалося перевершити однокласників у плаванні, а потім після травми перейшов на стрибки у воду. Вода була моєю стихією. Здавалося, що вона приймає мене таким, яким я є, без суджень і умовностей.

У школі я був тим хлопцем, якого знали всі. Не через популярність, а через мою здатність розряджати напружені ситуації. Я любив жартувати, але завжди з повагою до інших.

Мої студентські роки промайнули, як мить. Університет — це було інше життя: лекції, шалені дебати, перші вечірки. Я згадав, як вперше сидів над підручником з менеджменту, намагаючись зрозуміти, як це пов'язати з реальним життям. Пізніше я знайшов себе в юриспруденції. Мені сподобалось аналізувати закони, шукати в них лазівки і вивчати, як ними користуватися.

А ще я любив швидкість. Щоразу, коли я сідав на свій байк, весь світ зникав. Залишалися тільки дорога і вітер.

І, звичайно, були собаки. Перший, з’явився у мене на другому курсі, коли я знайшов цуценя біля університету. Воно було худим, голодним, але з неймовірно щасливими очима. Назвав його Рекс. З тих пір він став невід’ємною частиною мого життя. Як він зараз вже старенький? Звісно мама та сестра подбають про нього, але всеж таки.

— Ден? — голос Ліе витягнув мене зі спогадів.

Я підняв голову. Вона спостерігала за мною з легким занепокоєнням, а Кук, здавалося, вже здогадувався, що зі мною.

— Усе добре, — відповів я і змусив себе усміхнутися.

Ми закінчили їсти, і Кук, поманивши мене рукою, сказав:

— Ходімо, нам є чим зайнятися.

***

Лабораторія Кука була вражаючою: великі прозорі панелі, які світилися даними, технічне обладнання, якісь нотатки на дошках, але у всьому цьому був чіткий порядок.

— Сідай, — сказав він, вказуючи на крісло з високою спинкою.

Поруч стояв пристрій, який віддалено нагадував шолом віртуальної реальності.

— Що це? — запитав я, злегка насторожено.

— Це допоможе тобі вивчити мову, якою користується вся Співдружність. Її створили найкращі лінгвісти під керівництвом мого викладача, — пояснив Кук. — Потреба виникла після першого контакту людства з прибульцями. Це штучно створена універсальна мова, яка спрощує комунікацію між різними расами.

Я вагався.

— Не хвилюйся, це безпечно, — заспокоїв Кук.

Я сів у крісло і дозволив йому одягнути на мене шолом.

— Просто розслабся і ні про що не думай, — порадив професор.

Темрява. Потім — калейдоскоп образів і звуків. Я бачив слова, які оживали і перетворювалися на образи, чув звуки, що змінювалися залежно від контексту. Граматика лилася, як річка, а нові слова вкорінювалися в моїй пам’яті, ніби насіння, що швидко проростає.

Коли я отямився, шолом вже був знятий.

— Як ти почуваєшся? — запитав Кук.

— Голова паморочиться… і трохи болить, — відповів я, потерши скроні.

— Це нормально. Ефект мине за кілька годин. Ти вже зробив великий крок уперед. Повернися до своєї кімнати і відпочинь.

Я кивнув, підвівся і попрямував до дверей. Усе здавалося трохи розмитим, але думка про те, що я вчуся жити в цьому новому світі, трохи заспокоювала.

***

Я уже місяць жив на базі, і мої дні були наповнені рутинними, але важливими завданнями: навчанням мови співдружності, знайомством із майбутніми технологіями та спробами зрозуміти, як працює цей світ. Я прокидався, одягав шолом для гіпнотичного навчання, знімав його, йшов їсти, а потім усе повторювалося.

– Ну як, відчуваєш себе частиною майбутнього? – якось запитав мене професор Кук, коли ми зустрілися в їдальні.

– Якщо майбутнє – це просиджування годинами в шоломі, то так, я вже майже громадянин Співдружності, – відповів йому, намазуючи синтезоване масло на хліб.

– Знаєш, якби ти мав нейрочіп, ти б усе це вивчив за кілька годин у фоновому режимі, – втрутилася Лея, яка сиділа поруч. – Але ж ти в нас олдскульний.

Я підняв запитально одну брову.

– Олдскульний? Де ти слів таких набралася? У нас у 21 столітті це називалося "нормальний".

– Нормальний? – засміялася Лея. – У нас тут таких називають "особливий".

– Дуже дотепно, – пробурмотів я.

Кук посміхнувся:

– Насправді ти добре справляєшся, Ден. Ще трохи – і зможеш обговорювати філософію Галактичної ради.

– Я б краще обговорив, чому ваша синтезована їжа немає української кухні, мені досі не вдається синтезувати собі вареники, – зіронізував у відповідь.

– З часом і це ти освоїш – посміхнувся Кук.

За ці тижні мені доводилося проводити багато часу з членами команди. Я уже знав, що Росс – мовчазний велетень із сухим гумором, Фурі – сувора, але добра жінка, яка не раз підколювала його через фізичну слабкість у порівнянні з мешканцями Нарії.

Одного разу, коли ми з Фурі сиділи за сусідніми столами в їдальні, вона запитала:

– І як там було, у твоєму 21 столітті?

Я замислився.

– Складно сказати. Було... нормально. Люди були простіші.

Фурі кивнула.

– І як ви виживали?

– Та нам і не потрібно було виживати, – відповів я. – Ми займалися тим що нам подобалося. Грали в футбол, ходили в гори, відвідували театри, захоплювалися різними хоббі. Наприклад, плавали. Я стрибав у воду з вишки.

– Хм, на Нарії з її підвищеною гравітацією ти б стрибнув лише раз.

Я засміявся:

– Звучить як ідеальне місце для короткої відпустки.

Професор Кхал, який випадково проходив повз, почув нашу розмову й приєднався:

– Нарія? Ах, пам’ятаю, як ми колись проводили там геологічну експедицію. Жахливе місце. Там навіть каміння виглядає сердито.

– Це у вас там такий гумор? – запитав я.

Кхал посміхнувся своєю доброю посмішкою:

– Ні, це факт. Я зібрав тоді кілька зразків кристалів для дослідження на предмет збереження даних, і вони тріснули, як тільки я вивіз їх із планети. Підозрюю, що це їм не сподобалося – загадково промовив професор.

Минали дні. Одного разу Кук запросив мене до медичного блоку. Там стояла лише одна капсула, яка не була схожа ні нащо, що мені траплялося до цього моменту тут в архіві древніх, що виглядала дещо дивно, посеред ідеально чистої кімнати, в якій білим світло світилися стіни та стеля.

– Ну, і що це таке? – запитав я, насторожено глянувши на пристрій.

– Це медична капсула теріанців. Вона допоможе нам інтегрувати Зерно, – пояснив Кук.

– І все? – я зробив крок назад.

– Крім цього вона може тебе реанімувати в критичний момент і дасть нам можливість постійно моніторити стан твого організму – добавив Кук.

Я нахмурився, але, як завжди, вирішив відіграти все жартами:

– А ви не хочете мені ще страхівку запропонувати? На випадок, якщо ця штука вирішить мене підсмажити.

Кук посміхнувся:

– Ми вже все застрахували. Навіть твоє почуття гумору.

Я підійшов ближче до капсули, обережно доторкнувся до її поверхні.

– Слухайте, а можна без цього? Я просто напишу вам вдячного листа, скажу, що все було чудово, й піду?

– На жаль, це не передбачено протоколом, роздягайся – підтримав мою гру Кук.

– Звісно, – пробурмотів я, згортаючи комбінезон. – Ну, давайте. Хоча б плавки залишимо?

– Це вже твій вибір, – сказав Кук, не моргнувши оком.

Я скривився, ліг у капсулу й відчув, як вона безшумно закрилася, залишивши прозорою лише частину над моїм обличчям. Голос Кука долинув із динаміків:

– Це твій останній шанс передумати, Ден.

– Якби я передумав, ви б мене все одно не випустили, правда?

– Можливо, – відповів Кук.

Я вдихнув, спробував заспокоїти себе й відповів:

– Добре. Поїхали. Якщо я тут, то, напевно, не просто так. Хтось же має все це розрулити.

Темрява огорнула мене, і я провалився в безодню.

***

Отямився і розплющив очі. Те, що побачив, мені зовсім не сподобалося. Моє фізичне тіло лежало в капсулі, нерухоме, а я… Я зависав під стелею, ніби якась примара. Енергетичне? Астральне? Я навіть не знав, як це назвати це тіло. Важко було розібратися. Головне — я нічого не відчував. Взагалі нічого. Ні холоду, ні тепла, ні ваги, ні навіть страху. Це наче сон, але сон, в якому ти не можеш прокинутися.

Моє тіло лежить в капсулі, тут поруч, але воно здається таким далеким, таким чужим. А я... я тут, в якійсь астральній формі, без фізичного відчуття. Але страх швидко прийшов. І це лякало мене до дрижаків. Що це? Що відбувається? Чи не є це тією самою межею, про яку мені розповідали: "світло в кінці тунелю"? Навколо була тиша. Абсолютна, поглинаюча, така, що здавалось, навіть думки в голові звучать надто голосно. Лише хвилі невідомої енергії, мов серпанок, мерехтіли довкола. Вони переливалися всіма кольорами веселки, але це не тішило.

Я намагався якось спуститися, повернутися до свого тіла. Гріб у повітрі, пірнав униз, але нічого не виходило. Начебто між мною й тілом стояла невидима стіна. Відчай поступово переростав у паніку. Паніка закрадалася в голову, як гроза, що наближається. Я продовжую гребти, наче навіжений, але нічого не виходить. Всі мої намагання здаються марними. І ось, я бачу їх. Кука та Ліє. Вони стояли біля капсули, роздивлялися показники на голограмі і щось обговорювали, та я нічого не чув. Їхні обличчя виглядали стурбованими. Я закричав. Кликав їх на допомогу. Але вони мене не чули зовсім. Це наче мене зовсім не існує для них.

Тим часом щось дивне починає відбуватися з часом. Він ніби набирає швидкості. Замість того, щоб тягнутися, як звичайно, все починає прокручуватися, як старий фільм на прискорених кадрах. Я бачу, як моє обличчя змінюється. Ось, з’являється борода, відразу видно, що пройшло більше тижня. Я намагаюсь орієнтуватись, але дні змішуються в одну нескінченну плівку. І ось, видно, як маніпулятори нанесли якийсь гель на моє обличчя. Після цього інший маніпулятор, проводить по моєму обличчю. Все, що залишилось, — це гладеньке, наче щойно вибрите обличчя. Я дивлюся на своє тіло і мене розриває від безпорадності. Лея й Кук з'являлися, зникали, знову з’являлися. Схоже, минули дні. Можливо, навіть тижні. Як довго я так «висів»?

Я змусив себе заспокоїтися. Паніка нічим не допоможе. Якщо я не можу повернутися, то, можливо, є інший спосіб вирватися з цього стану? Варто було лише зосередитися.

І тут я помітив, що щось змінилося в моєму фізичному тілі! Я бачив його інакше, ніж раніше. Мов на рентгені. Вени, по яких текла кров. Серце, яке билося. Мозок, у якому блискавками миготіли якісь реакції. І в районі сонячного сплетіння — воно. Зерно.

Маленьке, наче насінина соняшника, воно світилося слабким зеленкуватим світлом. Як світлячок у нічному лісі. Цей вид тихо зачаровував мене. Що це за диво? І головне, що це означає для мене?

Несподівано я почав відчувати щось. Я відчув дивне тепло в своєму астральному тілі. Наче щоразу більша хвиля тепла з’являється в сонячному сплетінні і починає розходитися по всьому тілу. Щось змінюється всередині мене. Я починаю прислуховуватись до себе.

Що це таке? Тепло в мені розширюється, я дивлюся на свої груди і бачу що там палає маленьке сонце. Воно пульсує, і бачу, як розходиться по всьому тілу золоті промені, наче нервові імпульси.

Згодом, я помічаю у своєму організмі нові зміни, Зерно... Воно росте, збільшується в розмірі, тепер воно як оливка. І його сяйво стає яскравішим, та пульсує в такт з моїм серц***ттям.

Мимоволі мій погляд падає на кришку капсули. Це знак, його стало видно завдяки легкому сяйву по контуру. По стилістиці він нагадує знаки, які я побачив, коли вперше потрапив до архіву древніх. Чимось схожий на дуалістичну концепцію Інь та Янь, але не він. Згадав! Я бачив його давно, багато років тому в музеї. Символ трипільців, на їхніх глиняних горщиках. Я був тоді на екскурсії, і екскурсовод говорив, що цей знак означає чи то нескінченність, чи безмежність. Тепер він тут, на капсулі. Це не може бути випадковістю.

Тим часом Зерно починає пульсувати більше. Це неймовірно, це не схоже на жодне відчуття, яке я коли-н***дь переживав. І я, все ще намагаючись зрозуміти, що зі мною відбувається. Гадаю, я повернуся до свого тіла. Але як і коли? Мені треба заспокоїтися і зібратися думками, бо вони наче відтворюють Броунівський рух.

Раптом помічаю, як навколо стіни сяють все яскравіше, контури приміщення зникають і я опиняюся в порожнечі, абсолютно білому, ніщо. А назустріч наче з туману виходить істота з великою головою і довгими кінцівками. Золотава шкіра, яка мерехтить у світлі, наче вона випромінює м’яке сяйво, струнке видовжене тіло. Її одяг, глибокого червоного кольору з золотими візерунками, нагадував вбрання тибетських монахів. Вона розплющує не пропорційно великі очі і декілька хвилин дивиться на мене. Ці очі здаються нескінченними, наче дивляться не просто на мене, а всередину, до самих глибин душі. Тоді промовляє:

– Ти не теріанець.

Я дивлюся на істоту і відчуваю, що не можу вимовити ні слова. Намагаюся щось сказати, але слова застрягають у горлі. Замість цього я тільки мовчки хапаю повітря, як риба, викинута на берег.

– Ти не теріанець, – наче вердикт, промовляє прибулець.

Його голос – дивний, резонуючий, схожий на подих вітру в печерах. Я хочу відповісти, але мій мозок все ще намагається осягнути побачене. Невже ця істота справді реальна? Я зусиллям волі привожу себе до тями.

– Я землянин, – видавлюю з себе нарешті. – Ден. І в мене є сильна підозра, що ми – ваші далекі пра-нащадки.

Теріанець нахмурюється, складки утворюються на його золотавій шкірі, і я помічаю, як його очі трохи змінюють колір, відбиваючи світло так, що стають глибшими й темнішими.

– У твоїх генах є деяка схожість із нашими, – відповідає він, уважно оглядаючи мене, – але це не пояснює, як ти отримав доступ до Ключа.

Я одразу розумію, що він має на увазі Зерно. Певно варто попередити при можливості Кука, можливо він ще десь допустився помилки при перекладі.

– Це довга історія, – відповідаю істоті, намагаючись зібратися з думками. – Але коротко: я опинився тут завдяки машині часу. Мій світ, моя епоха – це дуже далеке минуле для вас. І Ключ інтегрували в мене, як експеримент. Це рішення далося мені не легко.

Прибулець мовчить, його погляд стає ще більш пронизливим. Я відчуваю, як зростає напруга.

– Але... це не пояснює, чому я зараз... ось тут, – додаю, показуючи на своє астральне тіло. – Чому воно відділене від мого фізичного тіла? І як мені повернутися?

Він довго мовчить, і я починаю нервувати. Може, він взагалі не хоче допомагати. А може, йому байдуже. Мені пригадалося, як в університеті ми на практиці розбирали випадки переговорів, де важливо було знайти слабке місце співрозмовника. Мій мозок швидко пер***рає можливі сценарії, шукаючи зачіпку.

– Ви... ви виглядаєте як той, хто знає набагато більше, ніж говорить, – говорю поволі, намагаючись встановити контакт. – Можливо, ви розумієте, як це – бути далеким від свого світу, своєї реальності. Я лише намагаюся повернутися до себе. І якщо правильно зрозумів, у ваших силах це зробити.

Очі теріанця на мить блиснули. Невже мені вдалося знайти слабину?

– У моєму світі, – продовжую я, намагаючись не втратити шанс, – ми завжди цінували тих, хто не лише вміє спостерігати, а й діяти. Ви можете бути цією людиною. Точніше... тим теріанцем.

Його тонкий, майже непомітний усміх ковзає золотавим обличчям.

– Твої слова цікаві, землянине. Але чи готовий ти не лише отримати, а й віддати?

Його питання застало мене зненацька. Що я маю віддати? Життя? Свою душу?

– Готовий, – відповідаю, хоча впевненості в голосі немає. – Якщо це дозволить мені повернутися до мого тіла.

Я уважно дивився на нього, намагаючись розібратися у його словах і зрозуміти, про що він думає. Золотава шкіра теріанця мерехтіла в тьмяному світлі, а великі очі, спостерігали за мною не кліпаючи.. Його постава, незворушна й аристократична, підсилювала відчуття, що переді мною стоїть істота, яка перевершує мене у всьому – від інтелекту до досвіду.

– Я пропоную тобі угоду, – почав він своїм спокійним голосом. – Ти допоможеш мені зрозуміти, чому наша раса не скористалася Ключем, і з’ясуєш, як ми зникли.

– Зникли? – пер***в я, не приховуючи здивування.

– Так, – він нахилив голову, ніби висловлюючи жаль. – Ми зникли. Те, що ти бачиш перед собою, – лише залишок від того, ким ми були.

– І що я отримаю натомість? – наважився я, хоча голос трохи тремтів.

Він підняв руку з видовженими пальцями, жестом, що був одночасно граційним і владним.

– Я допоможу тобі повернутися до твого фізичного тіла. А також буду твоїм провідником у розвитку разом із Ключем.

Це прозвучало майже як обіцянка. Але щось у його тоні змушувало мене відчувати, що не все так просто.

– Розвиток? – уточнив я.

– Ключ – це не лише інструмент. Це живий організм, зі свідомістю. Він відкриває тобі нові можливості, але й вимагає від тебе змін.

Він зробив паузу, ніби перевіряючи, як я сприймаю його слова.

– Ці трансформації відбудуться на всіх рівнях – фізичному, ментальному, енергетичному. І навіть на рівнях, які тобі поки що невідомі.

Ці слова були схожі на попередження. Щось у його голосі підказувало, що назад дороги вже не буде.

– Чи готовий ти?

Я вагався, але не довго. Як би там не було, я не мав вибору.

– Готовий, – сказав я твердо.

Теріанець схилив голову, наче віддаючи данину моїй рішучості.

– Добре. Моє ім’я – Поводир. Я один із тих, хто створив Ключ. Моя роль – допомагати носієві симбіонта розвиватися разом із ним. Але знай, це шлях не для слабких.

Він говорив це так, ніби вже знав, через які випробування мені доведеться пройти.

– Імовірно, – продовжив він, – тебе чекатимуть рішення, до яких ти не готовий. Дії, які ти не можеш зрозуміти, доки не зробиш їх.

Я не знав, що на це сказати, тому просто кивнув.

– Щодо твого стану, – раптом додав він, змінивши тему. – симбіонт адаптується.

– Що? – я відчув, як у грудях стиснулося.

– Я казав, симбіонт має свою свідомість. Потрапивши у твоє тіло, він не впізнав його. Ти – землянин з минулого. Для нього це було нове середовище.

– Тобто Зерно, вибач Ключ вирішив, чи підходжу я йому?

– Саме так. І він прийняв тебе. Тепер злиття майже завершене.

Його слова викликали в мене цілу бурю думок. Я не знав, як реагувати – злякатися чи радіти.

– І що далі? – спитав я нарешті.

Поводир знову усміхнувся своєю тонкою, ледь помітною усмішкою.

– Скоро ти повернешся у своє тіло. Але те, що буде далі, залежить лише від тебе.

Він розвернувся і пішов в білий туман. Граціозна хода і шелест тканини його одягу виглядали велично.

– Як мені зв'язатися з вами Поводир? – вигукнув я вслід йому.

– Поклич мене! – не озираючись відповів він, майже розчинившись.

***

Я повільно розплющив очі, коли кришка капсули почала беззвучно від’їжджати назад. Спершу мої думки були розмитими, а зір розпливчастим, ніби я дивився крізь каламутну воду. Важке дихання відлунювало у вухах, і лише за кілька секунд все минуло. Наді мною схилилися знайомі обличчя: Кук, Ліе, Кхал і навіть Фурі. Їхні вирази обличчя нагадували суміш полегшення та стурбованість.

– Ну й налякав ти нас, хлопче, – промовив Кук, голос якого був звично рівним, але цього разу з нотками щирої турботи. – Уже думали, що ми тебе втратили.

– Що сталося? – пробурмотів я, намагаючись піднятися, але моє тіло було наче гумове. Важкість у кожному м’язі була такою, ніби я пробіг марафон.

Ліе, торкнулася мого чола невеликим сканером. Її очі зустрілися з моїми.

– Ти був у комі, Ден. Більше місяця. Капсула підтримувала твоє тіло, вводила поживні речовини та забезпечувала всі життєві функції. Але твої показники були на межі. Ми вже втратили надію.

– Місяць, – видихнув я.

Вже більше 2 місяців пройшло з мого зникнення на озері. Певно мама та сестра змирилися з тим, що я потонув. Як вони тепер? Ні, я знаю сетра в мене ще те шило, з характером. Вона дасть собі раду в житті, та й маму підтримає.

Кхал, заговорив:

– Ми довго тримали тебе у стабільному стані, але це мало свої межі. Якщо б твій організм не почав показувати позитивну динаміку два дні тому, я б наполіг на припиненні експерименту.

Я втупився в підлогу, намагаючись обробити інформацію. Місяць… цілий місяць, я був поза межами свого тіла. Але там здавалося пройшло не більше доби, час сприймався як уві сні, тільки це був не сон.

– Як ти почуваєшся? – перервав тишу Кук.

– Слабкість… Трохи запаморочення. Але найбільше мене мучать спрага і голод, – відповів я і, зробивши паузу, додав: – І ще… Кук, ти помилявся щодо симбіонта. Ви не так переклали. Теріянець назвав його Ключем.

Кук і Фурі синхронно перезирнулися. Їхні обличчя стали серйозними, і Кук задумливо протягнув:

– Ключ… Це може змінити все наше розуміння послання.

– Розмови потім, – втрутилася Ліе, поклавши руку мені на плече. – Дену треба поїсти. Пішли в їдальню, там і поговоримо.

Вона защіпнула на моїй шиї невеликий обруч, і я відчув, як одяг почав розгортатися навколо мене. Через мить я був одягнений у зручний комбінезон із напрочуд м’якої, приємної на дотик тканини.

– Прикольно… – пробурмотів я, не перестаючи дивуватися їхнім технологіям, але пішов за ними в їдальню, спираючись на Ліе.

Їдальня зустріла нас звичною атмосферою: тепле світло, запах свіжої їжі, легкий гул систем життєзабезпечення. Я сів за стіл, і переді мною відразу поставили піднос із їжею. Не роздумуючи, я почав поїдати все, що було переді мною.

– Ого, Ден, так ти всю базу поглинеш! Легше. – посміхнувся Кук, підливаючи собі кави.

– Місяць без їжі… Я думаю, я заслужив, – відповів я з повним ротом, і всі розсміялися.

Між ковтками я почав розповідати. Спершу нерішуче, перевіряючи чи повірять мені, потім упевненіше. Я описав, як відділився від свого тіла, як бачив трансформацію симбіонта. Розповів про зустріч із Поводирем і як уклав з ним угоду.

– Поводир… Хм, це щось на кшталт гіда чи інструкції – припустив Кук, уважно мене слухаючи.

– Можливо, але він… як реальний. – відповів я, проковтнувши черговий шматок. – І він попередив мене, що в майбутньому на мене чекають зміни… трансформації на всіх рівнях. І ще.. У симбіонта власна свідомість, він довго придивлявся до мене, чи підходжу йому.

Ліе в цей час сканувала моє тіло якимось приладом. Вона зосереджено дивилася на голографічні показники, а потім підняла очі:

– Жодних сторонніх об’єктів. Ні симбіонта, ні будь-яких змін. Тільки ти сильно схуд… на десять кілограмів.

– Можливо, Ключ інтегрувався на іншому рівні, який ми не можемо відстежити, – задумливо промовила вона.

Кук встав із місця, виглядаючи глибоко зануреним у власні думки.

– Гаразд, певно досить на сьогодні. Ден, закінчуй свій бенкет і піди відпочинь. Тобі треба набиратися сили.

Кхал кивнув, підтверджуючи це. Я погодився, відчуваючи, як слабкість у тілі поступово відступає, але відчуття голоду мене так і не полишало, хіба трішки притупилось.

Кхал ніби прочитав мої думки, промовив:

– Але спершу, втамуй нарешті свій голод. Підозрюю, в тебе прискорився метаболізм.

Я продовжував набивати шлунок. У голові крутилися думки про Поводиря, угоду та ті трансформації, які на мене чекають. Щось підказувало мені, що попереду буде складніше, ніж я міг уявити.

Всі розійшлися. Закінчивши вечерю, я попрямував до своєї кімнати, щоб прийняти душ і добряче виспатись. Завтра буде новий день.