Раді Вас бачити!

Переді мною – калейдоскоп відтінків, що змінювався так швидко, що очі ледве встигали його вловити. Я намагався запам’ятати кожен перелив, кожну лінію, хоч розумів, що це марна справа. Гіперпростір - це було видовище, до якого не звикнеш. Ніколи.

Голос ШІ перервав мій захват:

– Попередження: вихід із гіперпростору через три хвилини.

Я відвів погляд від ілюмінатора, але все ще бачив ці світлові хвилі в уяві. Простір на містку наповнила тиша, яку порушив голос Кука, спокійний і рівний, як завжди:

– Ден, як там із кредитами? Жодних проблем?

Я обернувся до нього:

– Ну, якщо спроби місцевих продати нам якісь туристичні тури можна назвати проблемами, то так, були. Але ми їх переконали, що нас це не цікавить.

Ліе, яка сиділа поруч, підняла брову і, усміхаючись, витягла з кишені свій холодний гаманець.

– Усе тут, – вона простягнула пристрій Куку.

Я витяг свій гаманець, клацнув на його кришці, відкриваючи доступ до кредитів, і теж передав його. Професор, навіть не дивлячись, передав обидва пристрої Каттеру, що сидів у кутку, виглядаючи злегка напруженим.

– Тримай, – сказав Кук. – Але щоб навіть не думав зв`язуватися з піратами і віддавати ці кошти. Вони тебе обдурять, як і кожного, хто вірить їхнім обіцянкам. І замість звільнення батьків ти ризикуєш стати їхньою черговою жертвою.

Каттер кивнув, злегка опустивши голову. У кімнаті повисла коротка тиша.

– ШІ, – Кук звернувся до системи корабля, – збери всю можливу інформацію з відкритих джерел і підпільної мережі про піратів, причетних до викрадення Каттера та його сім’ї.

– Збираю дані, – пролунав механічний голос.

Кук подивився на Каттера, його погляд був твердим і рішучим.

– Ми допоможемо тобі, але безглуздо ризикувати, коли зараз ми не готові. Наш «Фенікс» хоч і теріанський, але це цивільне судно, не військове. У нас немає озброєння, крім протиметеоритних щитів та внутрішніх турелей. І поки ми не підготуємося, місія буде самогубством.

Раптом голос ШІ знову порушив розмову:

– Зворотний відлік до виходу з гіперпростору: п’ять, чотири, три, два...

Звичний ривок, і нас викинуло з гіперпростору в глуху, мертву систему.

Перед кораблем з’явилася згасла зоря, темна і масивна, наче кам’яний моноліт у нескінченності космосу. Вона випромінювала слабке багряне світіння, як останній подих вмираючого велетня. Навколо неї оберталися три мертві планети – сіро-коричневі, вкриті шрамами метеоритних ударів. Їхні поверхні здавалися безжиттєвими, мов забуті кладовища.

– Оце і є ваша легендарна система? – пробурмотів я, дивлячись на цей сумний краєвид.

– Вона навіть більш гнітюча, ніж я пам’ятав, – озвався професор Кхал, стоячи поруч. Його голос був тихим і спокійним. – І все ж… такий величний астероїд, закріпити на стаціонарній орбіті – ці технології теріанців мене досі вражають.

Попереду виднівся астероїд, що висів у просторі, немов стародавній монумент. Його розміри вражали – він був удвічі більший за Місяць. Грубі скелі, кратери, шрами від метеоритних ударів покривали його поверхню. Але деякі місця висвічували металом, приховуючи сліди стародавніх технологій.

Ми наближалися до кратера, дно якого виблискувало ідеально чорним дзеркалом. Посадка була рівною, як завжди, але відчуття тривоги не полишало.

Коли ми вийшли на поверхню, то сила тяжіння була майже ідеальна. Поверхня на якій ми стояли дивувала, наскільки вона була рівна, наче відполірована до блиску мармур.

– Посадковий майданчик, – пояснив Кук.

Ми наближалися до чорної брами, що здіймалася перед нами. Кук зупинився, витягнув пристрій, щось натиснув, і гігантські двері почали рухатися. Беззвучно, плавно, неначе перед нами розчинялися ворота у новий світ.

– Минулого разу ми ледве проникли всередину, – сказав Кук. – Це був майже місяць безплідних спроб, і лише випадковість відкрила нам цей шлюз.

Коридор всередині був стерильно чистим, стіни були сірими та матовими . За кілька секунд усе навколо спалахнуло в світлі телепорта, і я відчув короткий ривок.

Коли відкрив очі, ми вже стояли в ангарі. Простір оживав навколо нас: вмикалося світло, зазвучали гудіння системи життєзабезпечення, температура піднімалася до комфортного рівня.

– Не гаймо часу, – промовив Кук. – Ідемо до лабораторії. Ден, ти можеш помітити щось, що ми прогледіли раніше.

Ми рушили вперед, і моє серце забилося сильніше. Попереду був не лише секрет теріанців, а, можливо, шлях швидкого повернення, додому.

Йдучи коридорами станції у мене складалося гнітюче враження, її напівзруйновані конструкції здавалися примарними. Я повільно крокував, ведучи рукою по стіні, вкритій дрібними подряпинами, немов хтось намагався залишити повідомлення. Кук, Фурі та Кхал йшли попереду. Їхні кроки були впевненими, адже вони тут пробули не один день відтворюючи машину часу. Рос залишився в центральному ангарі, щоб контролювати ситуацію.

— Ден, не варто покладати великих надій, — сказав Кук, поглянувши на мене. Його голос звучав рівно, але з легким відтінком сумніву. — Ми вже обстежили все. Єдина знахідка тут — машина часу. І одна заправка інфініуму. Решта цього місця — просто старі залишки технологій, все корисне ми вже перевезли до себе на базу.

— Я розумію, — відповів йому, не зупиняючись. — Але іноді відповідь лежить не там, де шукають. Можливо, я побачу щось, чого ви не помітили.

Коридор привів нас до великого залу, схожого на простір музейного експонування. Уздовж стін стояли прозорі капсули, заповнені загадковими об’єктами. Деякі нагадували древні артефакти, інші — сучасні механізми, але більшість була незрозуміла. Я повільно оглядав лабораторію, відчуваючи, як у мені росте дивне відчуття.

— Це місце створене для збереження знань, — задумливо промовив я. — Але для кого? Якщо теріанці так багато приховали, чому вони залишили це?

— Ми не знаємо, — озвалася Фурі, активуючи свій сканер для виявлення інфінума. — Можливо, щось спонукало їх терміново залишити це місце.

Я зупинився біля однієї зі стін. На її поверхні було ледь помітно символ, який одразу привернув мою увагу. Круглий знак, у центрі якого були переплетені лінії, дивно нагадував малюнки з археологічних розкопок Трипільської культури на Землі. Я нахилився ближче, вдивляючись у кожну деталь.

— Це що таке? — спитав я.

— Якийсь декор інтер'єру, — відмахнувся Кук, навіть не підходячи ближче. — Ми бачили його раніше. Тут нічого особливого.

— Ні, це не просто символ, — наполіг я, проводячи рукою по його поверхні. — Це календар. Або, можливо, щось пов’язане з часом. Я бачив схоже в музеї на Землі. Це древній знак, який наші предки використовували для фіксації циклів часу.

Кук підійшов ближче, примруживши очі.

— Гадаєш, це якось стосується інфініуму?

— Цілком можливо. — промовила Фурі, — є слабкі залишки ізотопів інфініума.

— Може, це вхід до чогось, — відповів я і натиснув на центральну частину символу.

Раптом стіна почала змінюватися. Лінії символу засвітилися зеленим світлом, і метал відступив, відкриваючи вузький прохід в замкнутий простір.

— Ви серйозно?! — вирвався у Фурі. — Ми ходили тут місяцями й жодного разу цього не помічали!

— Тому що не знали, що шукати, — сказав я, заходячи всередину.

Прохід вивів нас до невеликої кімнати, в центрі якої стояв пристрій, схожий на масивний кристал розміром з долоню, укладений у металічну раму. Поруч на стіні знову був символ Трипільської культури, але цього разу навколо них виднілися написи, які нагадували складні формули.

— Це… частина формули інфініуму, — прошепотів Кхал, не відриваючи погляду від текстів.

— Схоже це якийсь сховок, — сказав я, нахиляючись до кристала.

Кхал та Фурі почали фіксувати усе навколо, а Кук спробував просканувати кристал.

— Дивно. — промовив він.

— Структура кристалу не просвічується, але таке враження, що він наповнений чимось. Треба взяти деяке обладнання з корабля і спробувати дізнатися що це. Маю підстави вважати що саме це і є джерелом інфініуму.

Я ходив по кімнаті розглядаючи символи на стінах, намагаючись знайти ще щось щоб давало підказки. Кук і Фурі пішли за обладнанням на корабель. А ми з Кхалом залишилися. Коли професор закінчив усе фіксувати то сказав:

— Треба всю інформацію скинути нашому Ші, можливо вдасця її структурувати і мати кінцеву формулу.

Він вийшов у коридор і я почув як його кроки віддаляються. Простоявши декілька хвилин в повній тиші мені здалося, що кристал почав світитися зсередини. Що це означає, що вплинуло на нього? Я мимоволі простягнув руку і доторкнувся до нього.

Раптово активація кімнати червоним світлом вивела мене з роздумів. Кристал згас, і голос ШІ станції озвався з усіх боків:

— Доступ до забороненого архіву відвідувачем. Захисні протоколи активовано.

Стіни кімнати почали стискатися, а прохіди назад швидко закривався.

Моя реакція і цього разу не підвела, я швидко схопив кристал і кинувся до проходу. Ледве встигла вибігти з кімнати, як вона повністю заблокувалася. Залишаючись у коридорі, та переводячи подих, подивися на кристал:

— Мало бракувало щоб мене замуровали, — промовив я в голос.

— Ден що відбувається? — почув я по інтеркому голос Роса. — Тут увімкнулися аварійні вогні.

— Де всі? — вигукнув я біжучи в напрямку до центральной зали.

— Кук і Фурі ще на кораблі, а Кхал щойно телепортувався на поверхню.

— Тікай, здається я активував безпекові протоколи станції, — промовив, добігаючи до сержанта.

Ми телепортувалися до брами і вискочили в останню мить. Брама за нами склалася навпіл і зникла під землею.

***

Ми сиділи в кают компанії і аналізували те що відбулося. На столі стояв кристал і відкрите питання що з ним робити і де шукати саму речовину інфінум?

— Цей кристал щось на зразок сховища. А якщо речовина тут, на станції, в інших прихованих кімнатах? — припустила Ліе, яка саме приєдналася до нас.

— Якщо так, то ми маємо знайти інший вхід. Але тепер ми знаємо, що теріанці навмисно залишили підказки, — сказав я, дивлячись на кристал. — І, схоже, вони хотіли, щоб це побачив хтось із Землі.

Станція на астероїді стала для нас не доступна, і ми займалися пошуком іншого входу . Кук та Кхал запропонували залишитися тут ще на деякий час. Виявлення кристалу і формул було надто важливим, щоб просто покинути це місце.

— Можливо цей кристал — лише порода, тоді десь тут має бути і ще, — сказав Кук, розглядаючи уламок, що ледь світився слабким блакитним світлом. — Ми пропустили це минулого разу. Але тепер ми знаємо, що маємо шукати.

— Астероїд здається більшим, ніж ми думали, — промовила Ліе, проводячи пальцем по сенсорному планшету. — Мої сканери вказують на порожнини глибоко під поверхнею. Можливо, це залишки ще однієї частини станції. А можливо теріанці побудували станцію на тому астероїді, про який говорив Поводир.

— Тоді варто спробувати, дістатися туди — сказав я. — Якщо теріанці залишили тут кристал, вони могли видобувати і інші десь у глибині.

Після кількох днів пошуків у темних тунелях і лабіринтах, ми нарешті знайшли ще один швидше за все аварійний вхід. Це були масивні двері, покриті шаром пилу, але все ще цілісні. На їхній поверхні виднівся той самий символ, що й на головній брамі.

— Це воно, — упевнено сказав я, торкаючись символу.

Але двері чи то шлюз, не відчинялися, ні пристроєм Кука, який діяв на браму, ні іншими методами. Рос спробував розрізати їх плазмовим різаком, але все було марно, матеріал не піддавався.

— Так виглядає що система безпеки заблокувала всі доступи. — промовила Фурі, після кількох годин роботи з панеллю шлюзу.

Ми повернулися на корабель. У мене втрачалася надія на успіх. Я сів в своїй каюті помедитувати і спробувати отримати якусь інформацію від Поводира.

***

Я занурився в тишу. Темрява огорнула мене, але була не загрозливою, а заспокійливою. В медитації я шукав відповіді на те, що мене тривожило. Поводир завжди з'являється тоді, коли мої думки ставали надто хаотичними, але робив це в своєму стилі — загадково, залишаючи простір для власних висновків. Я відчув, як навколо мене розсіюється темрява, і моє свідоме "я" перемістилося у знайомий простір, схожий на нескінченну залу з білим світлом.

Поводир уже чекав. Його великі очі сяяли тим самим спокійним розумінням, що завжди викликало в мені водночас і довіру, і подив.

— Ден, ти знову шукаєш відповіді, — сказав він, не рухаючи губами, але я чітко чув його голос.

— Ти ж знаєш, що вони в мене є, — відповів я, не приховуючи ані сумнівів, ані цікавості.

Поводир мовчав. Його тиша завжди була частиною відповіді. Мене це бентежило, але цього разу я вирішив не поспішати.

— Що зі мною відбувається? — нарешті запитав я. — Чому я бачу невідому енергію?

Поводир нахилив голову, ніби розглядав мене. Потім він зробив кілька кроків уперед, його хода була настільки плавною, що здавалося, ніби він не йшов, а плив у просторі.

— Що ти бачиш, коли дивишся на світ? — запитав він, і в його голосі я почув щось, схоже на посмішку.

— Кольори. Світло. Фігури, — відповів я.

Поводир мовчав, його великі очі ніби досліджували мене. Потім він промовив:

— Як ти вважаєш, чому твої очі створені такими, як вони є?

— Ну… — я замислився. — Очі… допомагають нам отримувати інформацію. Орієнтуватися в просторі. Розпізнавати кольори.

— Лише три кольори? — уточнив він.

— Три? — я задумався. — Червоний, синій, зелений. Наші колбочки сприймають ці три спектри.

Поводир кивнув.

— А що, якщо можливостей значно більше? Що, якщо твій зір завжди був обмежений, але зараз… він починає розширюватися?

— Те, що ти бачиш, Ден, — це прояв еволюції. Вона прискорюється завдяки симбіоту. Раніше ти міг бачити лише крихітну частину того, що існує навколо. Твій зір був обмежений трьома типами колбочок у твоєму оці: зеленим, синім і червоним.

Він зробив паузу, і я відчув, як його слова резонують у мені.

— Але навіть на твоїй планеті були істоти, які бачили більше. Ти знаєш про ротоногих креветок? Їхні очі мають шістнадцять типів колбочок. А бджоли бачать електромагнітну структуру неба. Людський зір — лише початок. Ви люди, які вважаєте себе вершиною еволюції, але насправді бачите лише трильйонну частину всього світлового спектру. — завершив Поводир.

Моя свідомість почала розгортатися, як спіраль.

Коли я намагався врятувати Ліе від дії паралізатора, я побачив навколо неї ореол енергії — він був настільки яскравим і виразним, що здавався реальнішим за все інше.

— Мої очі… змінюються? — здогадався я, а в серці прокинулося щось схоже на трепет.

Поводир нічого не сказав, лише злегка похитав головою, ніби натякаючи, що я на правильному шляху.

— І не тільки очі, — додав я. — Я чув звуки, яких раніше не чув. Навіть шепіт через кілька кімнат здається мені гучним, як дзвін.

Я мовчав, але в голові пазли почали складатися. Симбіот не просто впливає на моє тіло — він відкриває потенціал мого організму, не лише на рівні рефлексів та сили, а й змушує органи чуття адаптуватися до нових реалій.

— То це значить, що я зможу побачити більше, ніж інші? Чому це відбувається так швидко? — запитав я.

— Симбіот, — просто відповів Поводир. — Він каталізатор що прискорює усе, відкриваючи можливості, які в іншому випадку потр***вали б тисячоліть еволюції. Але пам'ятай, Ден: те, що ти отримуєш, — це не просто дар. Це відповідальність.

Я відчув, як його слова проникають у мене. Відповідальність. Я завжди знав, що став частиною чогось більшого, але тепер це було підтверджено.

— Що це означає для мене? — запитав я, дивлячись на нього.

— Це означає, що ти маєш навчитися використовувати нові здібності розумно, — відповів Поводир, і його погляд став серйозним. — Твоя еволюція може бути ключем до багатьох речей, але лише якщо ти залишишся вірним своїй природі.

Потім він підняв руку і палецем, вказав на щось за мною. Я озирнувся, і вдалині побачив слабке синє сяйво, схоже на відблиск на поверхні води.

— Інфініум? — запитав я, відчуваючи, як моя інтуїція кричить “так”.

Поводир кивнув, але додав:

— Іноді шлях до мети важливіший, ніж сама мета.

Поводир зник, а я повернувся до реальності, відчуваючи, що думки стали яснішим. Я відкрив очі й побачив, як світ навколо змінився. Те, що раніше здавалося хаотичним і незрозумілим, тепер набуває форми, яку я починав розуміти.

***

Наступного дня ми з Ліе та Росом стояли перед аварійним шлюзом. Сержант з роздратуванням вдарив кулаком по металевій панелі.

— Може то все підірвати? — буркнув він.

Ліе оглядала стіну поруч із дверима.

— Можливо, ми щось пропустили? Тут повинна бути резервна система доступу.

Я мовчав, але думки крутилися, як вир. Слова Поводиря знову пролунали у моїй голові: “Шлях до мети важливіший, ніж сама мета.” Я підняв погляд і почав уважно оглядати панель.

Раптом я побачив це. На стіні, ледве помітний під певним кутом, був символ. Він виглядав так, ніби його вирізьбили спеціально для того, щоб залишатися прихованим. Я наблизився й провів по ньому пальцями.

— Це… схоже на символи, — сказав я.

— Символи? — перепитав Рос, в його голосі було більше зацікавленості, ніж скеалендарптицизму.

— Так. Щось подібне я бачив у книгах про Трипільську культуру на Землі. Вони мали символи, які означали землю, пори року, час і шлях. Можливо, це код.

Я почав натискати на різні частини символу, покладаючись на інтуїцію. Металеві двері раптом загуділи, і через кілька секунд шлюз почав відчинятися.

— Як ти це зробив? — здивовано запитала Ліе.

Я повернувся до неї, але не відповів одразу. У моїй голові лунав голос Поводиря, і я розумів: це був не просто збіг.

— Довірився собі, — сказав я, хоча знав, що це лише частина правди.