Раді Вас бачити!

Я лежав на спині, дивлячись у нічне небо, що здавалося незвично темним. Два Місяці освітлювали все навколо мене. Повітря було важким, насиченим запахом соснової смоли й сірого ґрунту, наче щойно пройшла гроза. Усе тіло ломило, а голова гуділа так, ніби в ній загубився дзвін. Я повільно підняв руку, обмацуючи мокре обличчя. Кров цівкою текла з носа. На руках залишився червоний слід.

«Що сталося?» — ця думка зависла в голові. Я заплющив очі, намагаючись зібрати докупи уривки пам’яті. Озеро, сміх друзів, сонячне світло… Так, я пірнув у воду. Потім була темрява. А тепер?

Я рвучко сів, але світ довкола поплив. Відчуття було схоже на те, коли вперше напиваєшся — земля хитається, наче хвиля. Я глянув довкола, намагаючись знайти знайомі орієнтири. Але те, що я побачив, змусило мене завмерти.

Будиночка не було. Взагалі нічого знайомого. Лише сосни, які тягнулися до неба, високі й неприродно рівні. Вони стояли мовчазні, як судді, які тільки-но винесли вирок. Ландшафт був схожим на той, що я бачив раніше, але одночасно ніби не моїм. Я підвівся на ноги й відчув, як кожен м'яз протестує проти руху.

— Макс! Настя! — я закричав так, що мої власні слова відлунилися лісом. Але відповіді не було.

Я пішов на гору, зупиняючись, щоб прислухатися. Нічого. Жодного знайомого звуку: ні людських голосів, ні плескоту хвиль, ні навіть цвіркунів. Це тиша, від якої стає моторошно.

— Курча, що тут відбувається? — пробурмотів сам собі, хоч сам звук власного голосу трохи заспокоював.

Коли піднявся на гору, то почув це. Гул. Низький, важкий, як грім у далині, але він ставав дедалі ближчим. Я повернувся на звук і побачив… щось, що наближалося досить швидко.

Великий об'єкт, із металічним блиском корпусу, що відбивав навіть слабке світло. Його прожектор освітив мене так, що я ледь не осліп.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — загриміло з його динаміка, мов наказ, але на абсолютно незрозумілій мові.

Я застиг, піднявши руки. Інстинктивно. Це ж роблять у кіно, так? Показуєш, що ти без зброї, що ти — не ворог.

— Гей! Ви мене чуєте? Допоможіть! — я закричав, але голос затремтів.

Об'єкт завис переді мною, мов хижак, що знайшов здобич. Я зробив крок назад, але він пересунув свій прожектор, наче не збирався мене відпускати.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — прозвучало знову.

— Я просто… заблукав! Чуєте? — намагався знайти хоч якісь слова, які могли б допомогти.

— Please help me, блін... — в надії порозумітися, вигукнув я.

Але відповіддю став спалах. Летючий монстр піднявся трохи вище, і з-під корпусу вирвався промінь сліпучого світла. Земля біля мене обгоріла вмить, відчуття жару пройшло повз мене.

— От, лайно! — я закричав і, не думаючи, кинувся тікати.

Я біг, наче скажений, ковзаючи на вологій хвої, обдираючи руки об гілки, що потрапляли під ноги. Об'єкт переслідував мене, і звук його двигуна був мов гарчання величезного звіра. Знову промінь — я почув, як обпечена земля скрипить під ногами

«Куди? Куди бігти?» — ця думка билася в голові, але відповіді не було.

Земля раптом зрадила. Я послизнувся на мокрій глині й полетів вниз. Я більше не біг — а летів, ковзаючи вниз по схилу. Гілки били мене, каміння впивалося в тіло, але я не міг зупинитися.

— Т-Р-Я-СЦ-Я-А-А! — тільки й виривалося з мене.

Мій переслідувач летів за мною, не даючи спокою. Його світло періодично пронизувало темряву. Я відчув, як жар пробігає десь поряд — ще один постріл. Хаотичність мого падіння та густа хвоя не давала змогу об'єкту влучити в мене. Але тепер кожен удар об землю болів сильніше. Плече пронизав гострий біль, і я зрозумів, що щось зламав.

Моє падіння зупинилося лише тоді, коли я вдарилося об великий валун. Боліло все. Плече горіло, а нога зовсім відмовилася слухатися. Я спробував підняти голову й побачив, як світло прожектора все ближче.

— Ні…Якого дідька? — прошепотів я, намагаючись відповзти, але тіло просто не слухалося.

— Прошу, припиніть це! — закричав я, не думаючи, що ці слова взагалі можуть щось змінити.

Об'єкт завис наді мною. Його промінь сфокусувався прямо на мені, і я відчув, як жах підбирається до серця. Зараз. Це буде зараз.

— Ні! Прошу!

І раптом темрява ожила. Здалеку пробився жовтий промінь, схожий на прожектор, але він був теплим, майже обнадійливим. Він охопив мене, піднімаючи над землею. Я кричав, не розуміючи, що відбувається.

Дрон не відступав. Він випустив черговий промінь, але тепер я був поза його досяжністю. Тепер бачив, як обгоріла земля там, де щойно лежало моє тіло.

А потім усе зникло. Темрява. Порожнеча. І лише одне питання билося в голові: «Що відбувається?»

***

Світло. Тепле, ніжне, що пробивалося крізь важкі повіки. Спробував підняти руку, але тіло мене не слухалось.

Де я? Що сталося?

Голова пульсувала тупим болем, і це було єдиним, що я чітко відчував. Відкривши очі, побачив стелю — вона була гладка, молочного кольору, з легким мерехтінням. Це точно не ліс. І не озеро.

Я спробував підняти голову, але щось мене стримувало. Озирнувшись, зрозумів, що лежу, міцно зафіксований на чомусь, що нагадувало медичний стіл. Груди, руки, ноги — усе було закріплене м'якими, але міцними ременями.

— Гей! — спробував крикнути, але з горла вирвався лише хрип.

Моє тіло відчувалось дивно: м'язи наче розм'якли, а мова перетворилася на безформний набір звуків. Я відчував себе дитиною, яка тільки вчиться говорити.

І тут я її побачив.

Поруч зі мною стояла дівчина. Вона мала витончені риси обличчя, які випромінювали спокій та впевненість. Її мигдалеподібні очі, створюючи враження людини, яка бачить більше, ніж каже. Шкіра була світла майже порцелянова, ледь помітно підкреслена м'яким освітленням, а коротке біле волосся, що переливалося у світлі, наче блиск кришталю. Її одяг — схожий на комбінезон із матеріалу, який нагадував текстуру карбону з тонкими синіми вставками, що ледь світилися — це швидше був елемент скафандру, з якогось фантастичного фільму.

Вона тримала в руках невідомий пристрій, і водила ним над моїм тілом. З пристрою виривалося м'яке світло, що ковзало по моїх руках і грудях. А на рівні її обличчя, відображалася голографічна інформація з якимись показниками.

— Розв'яжіть мене — пробурмотів я, але знову ж таки мої слова звучали так, ніби говорив під водою.

Дівчина помітила, що я прийшов до тями, і нахилилася до мене. Її губи розкрилися, і вона промовила мелодійним голосом:

— Ра-Ліен ту шалі. Кала вере. Зуріко хенталь?

Я моргнув. Що? Вона що, жартує? Спробував зосередитися, але її слова звучали як якась пісня — та абсолютно незрозуміло.

— Гей… ти… що? — ледве видавив з себе.

Дівчина усміхнулася, ніби намагаючись мене заспокоїти. Вона поклала руку мені на плече — легкий, ледь відчутний дотик, і знову щось сказала. Її тон був м'яким, заспокійливим, але сенсу я не зрозумів.

— Не розумію… — пробурмотів, намагаючись розворушити своє тіло.

Вона нахилилася ближче й показала рукою на своє серце, а потім на мене.

— Ліе ка вере. Сайтула.

Я застогнав. Це було смішно і жахливо одночасно. Підняв руку, наскільки дозволяли ремені, і жестом показав, що нічого не розумію.

— Мова… інша… — з труднощами вимовив.

Дівчина подивилася на мене, і цього разу її обличчя стало серйознішим. Вона показала на голограму, провела пальцями по ній й раптом там з’явився простий символ — коло. Потім показала на мене, а на голограмі з'явився знак питання.

— Кала? — спитала вона.

— Це… це ти про мене? Я… Ден…Денис — відповів, сподіваючись, що хоч ім'я вона зрозуміє.

Дівчина повторила:

— Ден?

Я кивнув. Вона ствердно кивнула, ніби задоволена результатом.

— Ден. Сайтула. Кала вере. Ліе.

Її мова продовжувала лунати наче пісня, і хоч я не розумів, що вона каже, внутрішньо відчував що мені нічого не загрожує. Врешті, за якийсь час вона доторкнулася до мого чола — її пальці були теплими та ніжними.

— Все добре, Ден. Ти в безпека, — раптом промовила вона українською, хоча її акцент був дивний і слова звучали не так милозвучно. — Тобі треба спати. Відпочинок. Сили.

Я роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не зміг. Її голос і дотик, які щойно здавалися такими чужими, почали мене заспокоювати. Мої очі самі заплющились, а тіло більше не могло чинити спротив.

Останнє, що почув, це її тихий голос, що повторював:

— Все добре. Відпочивай Ден.

***

Я відкрив очі й відразу відчув, що щось змінилося. Тіло більше не було скуте ременями, а біль, що ще недавно пронизував плече й ногу, кудись зник. Обережно підвівся, озирнувся і зрозумів, що знаходжусь у тій самій кімнаті, де востаннє бачив дівчину.

Світло залишалось таким же теплим, м'яким, і, здавалося, лилося з усіх боків, але джерела його я так і не помітив. Стіл, на якому щойно лежав, тепер виглядало як звичайне ліжко, що підлаштовувалося під форму тіла.

— Добре... — пробурмотів собі під ніс, спускаючи ноги вниз.

Тіло відчувалось дивно — надзвичайно легким і сильним водночас. Я обережно натиснув на ліве плече й був вражений: жодного болю. А нога, яка ще недавно відмовлялася працювати, тепер виглядала абсолютно здоровою.

Вставши, зробив кілька невпевнених кроків, наближаючись до стіни. На ній помітив жовтий контур, що нагадував обриси дверей. Коли підійшов ближче, вони беззвучно розійшлися.

— Ну що ж... дивно. — Я ступив за поріг.

Переді мною простягався широкий коридор з ідеально гладкими стінами, вздовж яких миготіли контури інших дверей, підсвічені блакитним світлом.

— Тільки не кажіть, що це лікарня, — пробурмотів собі під ніс, не наважуючись навіть припустити, де опинився.

Я пішов уздовж коридору, уважно озираючись навколо. Під ногами м’яко світилося підлогове покриття, створюючи відчуття, ніби йду по хмарі. На стінах не було жодних кнопок чи ручок — лише ті самі блакитні контури дверей.

Раптом я побачив знак на підлозі — коло, що виділялося серед суцільної рівної поверхні. Зупинився перед ним, вагаючись, але цікавість перемогла. Обережно ступив на нього.

І в ту ж мить коридор навколо мене зник.

***

Я виринув із сяйва та опинився в просторій кімнаті. Це біла рубка космічного корабля. Вона вражала одночасно своєю простотою і досконалістю. Я відчув себе так, ніби переступив поріг іншої реальності. Величезний ілюмінатор займав усю передню стіну рубки й плавно вигинався до третини стелі, відкриваючи вид на безмежний космос. Темрява зоряного океану мерехтіла мільйонами далеких світил, а в центрі цього видовища з'являлася сіро-бура планета, яка поступово наближалася.

Стіни рубки були гладкими, світлого матового кольору, з м'якими жовтими підсвічуваннями, що створювали атмосферу тепла і спокою. Однак цей спокій був оманливим — вздовж стін мерехтіли голографічні проєкція, які ледь світилися ніби їм бракувало енергії. Але як тільки я підходив до них то вони починали інтенсивно сяяти. Мінімалістичні панелі керування, схожі на гладкі плити, були розміщені перед ергономічними кріслами для пілота та капітана. Їх плавні форми, здавалися напрочуд комфортними.

Пульт управління здавався майже порожнім, якщо не враховувати декілька невидимих сенсорних зон і круглих голограм, які також м'яко світилися в повітрі. У центрі рубки висіла напівпрозора сферична карта, що відображала траєкторію польоту, найближчі об'єкти і точне положення корабля в просторі. На периферії мерехтіли слабкі позначки — індикатори стану корабля чи щось таке.

Я був, приголомшений, не спроможним був відвести очей від цього видовища. Мені перехопило дух.

— Неймовірно... — вирвалося з моїх вуст.

Я навіть не помітив, як за моєю спиною щось поворухнулося. Тільки тоді, коли розвернувся то зауважив ще два крісла, і усвідомив, що тут не сам.

У першому кріслі сиділа знайома дівчина з біло-срібним волоссям. У другому — чоловік, років п’ятдесяти, з коротким темним волоссям і суворим, але приємним обличчям. Його очі уважно дивилися на мене.

— Ден, радий, що ти прокинувся, — сказав чоловік несподівано чистою українською. Його голос був спокійним, але в ньому звучала твердість.

— Ви… хто? — ледь промовив я, намагаючись одночасно роздивитися їх обох і зорієнтуватися в просторі. — Що взагалі відбувається?

Дівчина усміхнулася, і хотіла щось сказати. Натомість чоловік підняв руку, зупинив її.

— Спочатку дозволь представитися, — сказав він. — Моє ім’я — професор Кук. А це моя донька і асистентка, Ліе.

— Кук? Ліе? — Я нахмурився, намагаючись зібрати думки. — Гаразд. А тепер скажіть, що це за місце?

— Присядь, будь ласка, — професор жестом вказав на одне з вільних крісел. — І випий чогось.

Я обережно опустився в крісло, яке миттєво підлаштувалося під форму мого тіла. Відчуття було дивним та приємним.

— Що ти хочеш випити? — спитав Кук.

— Води… Ні, почекайте. — Я запнувся, відчувши, як пересохло в горлі. — Дайте віскі.

Кук посміхнувся, встав і підійшов до стіни, він торкнувся голографічної панелі. Я побачив, як із гладкого отвору з'явилися дві склянки — одна з водою, інша з бурштиновою рідиною.

— Ось, будь ласка, — сказав чоловік, подаючи мені склянки.

Я одним махом випив воду, відчувши, як горло нарешті ожило. Потім залпом осушив віскі, відчуваючи теплу хвилю, що розлилася по грудях.

— А тепер, — промовив я, витираючи губи тильною стороною долоні, — поясніть мені, хто-небудь, що тут, у біса, відбувається?

— Ти у майбутньому — промовив професор так, ніби це якась буденність.

Я сидів у м’якому кріслі, що ніби обіймало мене, і з розгубленим поглядом переводив очі з професора Кука на його доньку. Ліе стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і уважно стежила за моєю реакцією, а професор відкинувся у своєму кріслі й здавалося, отримував задоволення від моїх мук.

— Тож… ви хочете сказати, що я зараз у майбутньому? — запитав їх, обережно, наче боявся, що відповідь буде позитивною.

— Рівно на тисячу років уперед, Ден, — промовив Кук, усміхаючись. — Ти зараз у 3024 році.

— Тисяча років? — перепитав, майже зриваючись на сміх. — Це жарт? Ну серйозно, хто ви? Пранкери? Десь ховається камера, так? Хлопці, я вже сміюсь, виходьте!

— Жодних пранків, — втрутилася Ліе, її голос був рівний, з ледь відчутними нотками тепла. — Ми дійсно в майбутньому. І ти тут не випадково.

Я замовк. Мозок намагався переварити ці слова, але, здавалось, він зламався. Все що відбувалося було настільки дивним, що навіть не встигав усвідомлювати почуте. Якесь внутрішнє передчуття не доброго, почало зароджуватися в мені.

— Гаразд, припустимо… Уявимо, це правда. І ви мене викрали як в одному з фантастичних фільмів про прибульців. Чому саме я? — моє питання адресувалося, чоловіку.

Він нахилився вперед.

— Тому що ти — один із небагатьох людей, які не мають жодних генетичних модифікацій чи імплантів.

— Не мають чого? І що? Це тепер рідкість? У моєму столітті всі такі. Хоча, ні - є декілька фріків, що собі чіпи NFC під шкіру запхали — відповів я.

— Рідкість? — перепитала Ліе, усміхаючись. — Це як знайти динозавра, що грає на фортепіаніно.

— Ну, дякую за комплімент, — пробурмотів я.

— Розумієш, Ден, — продовжив Кук. — У наш час людство стало занадто залежним від технологій. І я зараз не про смартфони чи інші гаджети. Я про імпланти, наноботи, що циркулюють у крові, генетичні модифікації, що змінюють кожну клітину тіла. Люди стали… — він на мить замовк, підбираючи слова, — залежними від зовнішніх технологій. Вони втратили себе.

— Як це — втратили себе?

— Уяви, — втрутилась Ліе. — Що більшість населення не здатне приймати рішень без порад штучного інтелекту. Вони навіть не можуть проаналізувати чи вивчити прості речі. Усе за них роблять комп'ютери.

— Ну, звучить як полегшення.

— Полегшення? — Кук пирхнув. — Так це спочатку виглядало як полегшення. Тепер це рабство, Ден. Людський розум деградує. Рівень IQ людей падає з кожним поколінням. Ми розумні тільки завдяки технологіям. А що, якщо їх одного разу не стане.

— Ну, не стане, то будете як ми, — кинув їм. — Ви, мабуть, перебільшуєте?

— А як тобі таке? — Кук підняв руку починаючи загинати пальці. — Духовність. Любов. Творчість. Людські почуття. Усе це поступово стирається. Люди більше не пишуть книжок, не малюють картин. Замість цього вони завантажують готові знання та уміння у свій мозок. Кожен вправно малює, чудово співає, але ніхто не творить. Просто копіює вже створене до останньої деталі, як під копірку.

Я відкрив рота, але нічого не зміг сказати.

— А тепер скажи, чи можна назвати таких людей… людьми? — запитала Ліе, її погляд був сумним.

— Гаразд, припустимо, ви маєте рацію. Хоча сумніваюся що все так погано. Ви ж ніби нормальні й з емоціями у вас все гаразд. Щоправда, викрали мене без моєї згоди. До чого тут я?

— Навряд чи викрадачі рятували тебе від небезпеки, лікували, а потім пригостили віскі. Ми шукали тебе, — відповів Кук. — Точніше, машина, тебе шукала.

— Яка машина?

— На дні озера була машина часу, — пояснив він. — Ми створили її, за кресленнями старших видів, щоб вона поступово переміщувалася в минуле й шукала людину з чистим ДНК.

— Чистим ДНК? — Я не зміг стримати іронії. — Це жарт? Може, ще й сертифікат екологічності треба мати?

— Без жартів, — серйозно сказав Кук. — Ми запрограмували її спочатку на 500 років у минуле, потім — на 600, 700… і ось вона досягла твого часу. Ти став ідеальним кандидатом.

— Ідеальним для чого? — Я відчув, як у грудях закипає злість. — Що ви від мене хочете?

— Ти — наша надія, Ден, — тихо сказала Ліе.

— Надія на що?

— На повернення людства на правильний шлях, — відповів Кук. — Корпорації, які керують світом, роблять усе, щоб люди залишалися залежними від технологій. Це приносить їм владу й гроші. Але ми віримо, що є інший шлях.

— І ви думаєте, що я — той самий хлопець, який вам потрібен?

— Так, — сказала Ліе. — Ти зберігаєш те, чого ми вже не маємо. Справжню людяність.

Я мовчав, намагаючись переварити почуте.

— Я маю вибір?, — нарешті спита їх. — Ви можете мене повернути назад?

Кук загадково посміхнувся.

— У цьому й полягає твоя частина пригоди.

***

Я сидів, уважно слухаючи професора Кука, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається. Відчував, як моє тіло адаптується до нової реальності, а голова знову наповнюється питаннями.

— Ден, — Кук подивився на мене з певною серйозністю, — я розумію що тобі ця ситуація здається дивною. Те, що сталося, — це не просто випадковість. Сама можливість переміщення між епохами надто складна, і машина часу працює з деякими обмеженнями.

Я опустив погляд на свої руки, намагаючись зрозуміти, чому все це відбувається саме зі мною.

— То як це працює? — запитав, трохи нервуючи. — Я не розумію, чому не можу просто повернутися назад. Ви можете повернути мене в минуле?

Ліе тихо зітхнула, її голос був спокійним, з ледь вловимим нотками співчуття.

— Часова машина, яку ти активував на озері, здатна переміщати об’єкти тільки раз. Далі її треба перезарядити. І навіть якби ти захотів повернутися назад, це не можливо. Я знаю, це звучить складно, але це одна з тих причин, чому ми не можемо просто повернути тебе додому.

Я намагався осмислити сказане, але знову запитав:

— Тобто, я не зможу повернутися?

Кук глянув на мене і промовив тихо, але чітко:

— Я можу дати тобі надію. Є спосіб повернутися, якщо ти погодишся на експеримент. Це — єдина можливість. Однак подробиці цього процесу я зможу розповісти лише після того, як ти погодишся. Для цього потрібно, щоб ти став частиною нашого проєкту.

Я відчув, як мої руки тремтять від цього навантаження. Істина була простою та жахливою: я стояв перед вибором, від якого залежала моя подальша доля, й ціна цього вибору була невідома.

— А що буде, якщо я відмовлюся? — запитав їх, хоча і сам розумів, що у мене не так багато варіантів.

— Ти залишишся в цьому світі, — відповів Кук, його очі стали сумними, — без можливості повернутися додому, й в найближчі кілька років ти, можливо, навіть зрозумієш, що з кожним днем стаєш частиною цього нового часу. І це все. Без шансів на повернення. Ми можемо тільки допомогти тобі адаптуватися до змін, але твоє майбутнє тут, з нами.

Тихо відкашлявшись, я запитав:

— А що сталося з Землею? Чому я потрапив у ситуацію з тим летючим монстром? Чому він мене атакував?

Ліе розгорнула на долоні голограму і спроєктувати картину на всю стіну, що відображала історію Землі за останні кілька століть. Вона тихо заговорила:

— Після того, як астероїд зіткнувся з місяцем, Земля пережила катастрофу. Мільйони людей загинули, почалися глобальні катаклізми. Це була справжня епоха темряви. Мегакорпорації, зокрема корпорація НаноТех, взяли на себе роль "рятівників", пропонуючи людям наноімпланти та модифікації для виживання, а також колонізацію інших більш придатних планет. Люди ставали сильніші, витриваліші, з кращою реакцією та міцнішим організмом. І лише після того, як людство прийняло ці технології, на планеті почали відновлюватися умови для життя. А потім при освоєнні галактики й нових планет, це вже було не можливим без вдосконалень та нанотехнологій.

Я підняв голову, намагаючись збагнути, що саме чую.

— І що ж сталося далі?

— Три століття тому корпорація побудувала новий штучний супутник, щоб нормалізувати ситуацію на планеті, за той час людство розселилося по галактиці, увійшло в контакт іншими гуманоїдними расами — пояснив Кук. — Земля відновилася, але вже стала зовсім іншою. Мегакорпорація почала викуповувати всі території. І за останні триста років Земля стала повністю приватною власністю НаноТех. Вони контролюють все: повітря, воду, ресурси, навіть людей. Зараз Земля — це заповідник, де все залежить від їхніх правил. Але не тільки Земля. На усіх планетах які колонізувало людство, присутні мегакорпорації. І хоч формально державами керує уряд, більшість рішення приймають саме вони.

Ліе продовжила, її очі були холодними.

— І тому, коли ти з’явився на озері, дрон сприйняв тебе як загрозу. Він вимагав ідентифікації, і оскільки в тебе не було нейрочіпа, дрон вирішив, що ти блокуєш його, а це заборонено. Та й знаходився ти на приватній власності. І тому його завданням було затримати тебе або, якщо не вдасться, знищити.

Я замовк. Розуміння цього світу ставало все більш страшним. І в той момент, усвідомив, що можу стати частиною чогось набагато більшого, але це був вибір, після якого не можна було повернутися.

Кук продовжив.

— Ми не могли дозволити, щоб тебе знищили. Всі, хто потрапляє на територію НаноТех без дозволу, підлягають нейтралізації. Ми отримали інформацію від машини, що тебе переміщено, але нам потрібен був час, щоб тебе витягти.

Я зрозумів, що моє життя вже не буде таким, як було. І що стою на межі нового світу, у якому я — той, хто може стати останнім шансом людства.