Раді Вас бачити!

Мої думки крутилися, як дим над багаттям, невидимими кільцями, що плутали мою логіку. Що тепер? Залишитися тут і бути частиною цього шаленого експерименту чи божеволіти в пошуках повернення додому?

— Ві кар лен гур земін *(Ви наближаєтесь до обраної точки посадки), — мої роздуми різко обірвав чіткий, рівний голос. Я здригнувся, не одразу зрозумівши, звідки лунає звук, поки не збагнув, що це голос ШІ корабля.

Кук, який досі мовчав, повернувся до мене і добродушно усміхнувся.

— Ден, я гадаю, твої плавальні шорти не найкращий вибір для того, щоб дослідити нову планету. Час оновити гардероб.

— У мене є вибір? — гірко всміхнувся у відповідь.

— Не цього разу, — кивнув професор. — Ходімо, покажу тобі, дещо.

Ми телепортувалися до шлюзу в одну мить — відчуття було схоже на раптовий поштовх у грудях, після якого світ перетворився на калейдоскоп. Переді мною в ніші стояв сніжно-білий скафандр, що виглядав як щось середнє між костюмом дайвера і високотехнологічною бронею.

— Це що, новітня версія спандексу? — пожартував я, намагаючись приховати тривогу.

— Щось подібне, — відповів Кук з усмішкою. — Це стандартний скафандр для адаптації до суворих умов. Просто підійди і оприся на нього.

— І все? Він сам одягнеться?

— Уяви, що це вдосконалена форма обіймів, — втрутилася Ліе, злегка посміхаючись.

Я підійшов, як він сказав, і сперся спиною на поверхню скафандра. Здавалося, він ожив: з тихим шелестом конструкція розкрилася і охопила моє тіло. М’яке і тепле внутрішнє покриття прилягло до шкіри, а поверхня закрилася, залишаючи відкритим лише обличчя.

— Шолом закриється автоматично, як тільки ти залишиш корабель, — пояснив Кук. — Це потрібно, щоб вберегти тебе від шкідливої атмосфери планети. Твої легені не пристосовані до місцевого повітря.

— А я думав, у вас тут скрізь кисневі курорти, — буркнув я, обережно рухаючи пальцями в скафандрі.

Кук нічого не відповів, тільки посміхнувся і жестом показав, щоб я приготувався. Ми всі зібралися у шлюзі, і злегка помітний поштовх повідомив про посадку корабля.

Шлюз повільно розкрився. Перед нами відкрився пейзаж, який я ніколи не забуду. Болото. Нескінченне й безжалісне, воно розтягнулося до горизонту. Місцями поверхню прорізали калюжі. З них підіймалися тонкі нитки диму, які плавно розчинялися у вологому повітрі, нагадуючи примар, що тихо танули в ранковому серпанку. Звідусіль підіймався густий туман, крізь який лише місцями проглядали чорні, порослі мохом скелі та гейзери.

— Ну, як тобі наш «курорт»? — запитала Лея, через інтерком.

— Ти звикай, — кинув Кук. — Це ще не найгірший ландшафт, який нам траплявся.

Я мовчки дивився. Гейзери, розкидані по всій болотистій поверхні, час від часу вибухали фонтанами пари, яка мала нездоровий сірий відтінок. Здавалося, планета дихала, видихаючи отруту, яка розчинялася у вічному тумані.

Озирнувшись назад мало не оступився. Корабель. Зовні космічний корабель виглядав як витвір мистецтва, створений на межі природи та технологій. Його корпус виглядав так наче відшліфований водою до ідеальної форми. Плавні, аморфні лінії обшивки переливалися металевим блиском з легким відтінком перламутру, і здавалось, що світло ковзає по поверхні. Жодної зайвої деталі — ні антен, ні панелей, ні з'єднань — лише ідеальна цілісність.

Корабель завис на висоті метра над землею, утримуючись у повітрі завдяки невидимій силі. Жодних звуків чи вібрацій — тільки тінь під ним. Це створювало відчуття, ніби корабель несе в собі якусь незбагненну легкість, хоча його розмір натякав на величезну вагу. По габаритах корабель нагадували трипалубну морську яхту.

Трап складався з ряду дисків, які теж висіли у повітрі, утворюючи невелику дугу від входу корабля до землі. Кожен диск сяяв м’яким білим світлом, створюючи ілюзію, що вони не є фізичними об’єктами, а лише проєкція.

— Ден, не зупиняйся, — окликнув мене Кук, — ми тут не на екскурсії. Намагайся іти чітко за мною, слід в слід. Оступишся, може затягнути.

Я ковтнув, розуміючи, що доведеться рухатися цією планетою. Перший крок по слизькому ґрунті виявився справжнім випробуванням. Ноги миттєво загрузли в трясовині, яка видавала липкий, всмоктувальний звук, ніби болото не бажало мене відпускати.

Ми вирушили вперед, рухаючись у бік напівсфери, покритої густим бордовим мохом, що виглядала з туману. За кілька десятків метрів, під ногами з`явилася стежка, зроблена з матеріалу схожого на пластик. Вона, де інде була покрита шаром того ж моху. Коли ми наблизилися до сфери, стіна перед нами розчинилася, відкриваючи вхід.

— Що це? — запитав я, заворожений.

— Побачиш, заходь, — відповіла Ліе, загадково всміхнувшись.

Ми увійшли всередину, і світ переді мною знову змінився. Одна мить — і я вже стояв у приміщенні, яке могло б стати мрією архітектора-мегаломана. Це був ангар, настільки величезний, що його стіни зникали вдалині. Простір розділяли силові поля, крізь які пробивалися тьмяні блиски якихось дивних механізмів.

— Як ми тут опинилися? — спитав я ледь чутно.

— Телепортаційний ліфт — відповів Кук, без зайвих емоцій.

Я підняв очі і помітив, що стеля і стіни вкриті незрозумілими символами, які світилися м’яким світлом. Від побаченого я буквально відкрив рот.

— Це що, ваша лабораторія? — нарешті спромігся я запитати.

— Ні, — відповів Кук з нотками гордості в голосі. — Це архів старшої раси — теріанців. Ми знайшли його під час однієї з експедицій, і тепер використовуємо як базу.

— Старша раса? — перепитав я, намагаючись уявити, хто це міг бути.

— Так, старша раса, древні чи предтечі — підтвердила Ліе. — Вони зникли задовго до того, як ми вперше подивилися на зірки. Але їхні технології досі лишаються найзагадковішими і найпотужнішими. І саме від них ми дізналися як можна врятувати людство.

Я не знав, що сказати. Моє життя вже було схоже на фантастичний фільм, але зараз я почав розуміти, що це лише початок.

***

Ми сиділи у просторій кімнаті, яка нагадувала лабораторію, але з м’яким освітленням і дивним дизайном, що створював атмосферу затишку. Ліе розмістилася неподалік, пильно спостерігаючи за нашою розмовою.

— Усе почалося близько 130 років тому, — почав Кук, уважно дивлячись на мене.

— Зачекайте, а зараз вам скільки? — здивованоздивовано запитав я.

— Майже 200 — відповів мимохідь професор.

— Тоді я був ще молодим і амбітним вченим. СНП — “Співдружність незалежних планет” — фінансувала масштабний проєкт з пошуку технологій старших рас.

— Старших рас? Це ті, які жили тут до нас? — перепитав я, намагаючись вловити суть.

— Саме так, і не тільки тут, а у різних куточках галактики — підтвердив Кук. — Вони були настільки розвиненими, що їхні технології здаються нам магією. Але всі вони зникли. І це не поодинокий випадок. Ми знайшли докази, що десятки, а можливо, й сотні таких цивілізацій припинили існування після досягнення піку технологічного розвитку.

— І ви вирішили знайти ці технології, щоб... що? Використати їх?

— Спочатку так і було, — втрутилася Ліе. — Співдружність шукала будь-які засоби для зміцнення свого впливу. Технології старших рас могли стати ключем до економічного і військового домінування.

— А що ж пішло не так? — я вже здогадувався про відповідь, але все одно вирішив запитати.

Кук трохи похитав головою, як людина, яка не раз думала про те саме питання.

— Ми знайшли артефакти, Ден. Їх було небагато, але вони мали неймовірну силу. Один із них, зокрема, був здатний моделювати історичні події на основі заданих параметрів. І що більше ми дізнавалися, то ясніше ставало, що всі ці цивілізації, які колись сяяли у своїй славі, зрештою прирекли себе.

— Як це?

— Технології, — промовила Ліе, її голос звучав майже сумно. — Вони були й благословенням, і прокляттям. Спочатку вони допомагали цивілізаціям досягти нечуваного розвитку. Вони продовжували життя, знищували хвороби, робили їхніх творців майже богами.

— Але... ціна? — перепитав я.

— Висока, — продовжив Кук. — Щойно цивілізації досягали піку технологічного розвитку, їхня еволюція зупинялася. Люди — чи хто б там не був — ставали залежними від технологій. Кібернетичні імпланти, наноботи, генетичні модифікації... Усе це починало заміняти природні здібності. Зрештою, народжувалися покоління, в яких вже під час вагітності, плід мав велику частку наноботів і нейроімплантів, що мали прослідкувати та адаптувати тіло до зовнішніх умов.

— Але одночасно з цим, йшла деградація на рівні мозку й не тільки, — додала Ліе. — Їхній інтелект падав, культура зникала, дух слабшав. Це був поступовий процес, але неминучий.

— І вони всі зникли? — запитав я, хоча відповідь була очевидною.

— До останньої, — відповів Кук, його голос звучав тяжко. — Ми провели моделювання за допомогою одного з артефактів. За нашими підрахунками, людство йде тим самим шляхом. І якщо нічого не змінити, ми зникнемо через тисячу, максимум дві тисячі років.

— То ви пішли проти СНП через це? — я намагався скласти всі частини цієї історії докупи.

— Не так щоб проти, скажімо окремо від них, — кивнув професор. — Я спробував попередити Раду Співдружності. Але вони не захотіли слухати. Для них це була маячня. Вони бачили лише потенційну вигоду.

— А ви?

— Ми з однодумцями вирішили діяти самостійно, — сказав Кук. — Завдяки знайденим артефактам і патентам на деякі технології, які ми розробили на їх основі, я зміг забезпечити фінансування наших досліджень. Це дало нам можливість працювати незалежно від Ради.

— І тепер ви шукаєте спосіб... щоб? Врятувати людство?

— Ми шукаємо спосіб повернути людство на правильний шлях, — відповіла Ліе. — Це складно, майже неможливо, але ми розшифрували у цьому архіві одне дослідження, і у нас з'явилася надія.

Я задумався. Їхні слова звучали логічно, навіть переконливо. Але чи дійсно це було моїм покликанням?

— І яка моя роль в цій історії? — запитав я.

— Декілька років тому ми знайшли цей архів, — промовив Кук, — І дещо унікальне... ЗЕРНО.

— Зерно? — перепитав я.

— Зерно, саме так називають його теріанці. Я б швидше назвав це Симбіонт, враховуючи його властивості — відповів Кук. Зерно поєднується з організмом і, так би мовити проростає, аж до атомарного рівня, споживаючи енергію тіла. Натомість дає на заміну дещо більше, на багато більше.

— Що саме? — уточнив у нього.

— Безмежне вдосконалення, надприродну еволюцію, я не можу чітко сказати оскільки та частина архіву була знищена часом. — промовив Кук.

— Єдине в чому я впевнений що теріанці покладали останню надію на нього у порятунку свого виду. І відповідаючи на твоє запитання чому вони не скористалися ним? Припускаю не змогли знайти серед свого виду когось з чистою ДНК, без модифікацій, без впливу нанотехнологій. Оскільки згідно з архівом, Зерно може прорости лише в такому організмі. А можливо вже було просто пізно для них.

Я почав відчувати, як неймовірний вантаж відповідальності ліг на мої плечі.

— Ден, я розумію, що це звучить незвично, навіть дико, — почав Кук, стоячи переді мною. Його голос був твердим, але в очах читалася певна тривога. — Але це єдиний шлях.

— Зерно? Симбіонт? — перепитавперепитав я, намагаючись усвідомити почуте. — Ви хочете виростити в мені якусь... потвору, паразита?

— Не зовсім так, — втрутилася Ліе, яка сиділа поруч і спостерігала за нашою розмовою. — Це не паразит і не сторонній організм. Це біологічна структура, створена на основі знань старших рас. Її завдання — інтегруватися у твоє тіло та вдосконалити його.

— Вдосконалити? — я скептично підняв брову. — Що це взагалі означає?

Кук зітхнув і почав пояснювати:

— Симбіонт може зробити тебе сильнішим, швидшим, витривалішим. Але його справжня сила полягає в адаптації. Він здатний розвиватися разом із тобою, відповідати твоїм потребам. Ми не знаємо всього, що може статися, але це точно перевершить усі відомі людству досягнення в медицині та генетиці.

— Звучить як наукова фантастика, — я нервово усміхнувся.

— Раніше й подорожі між зорями були фантастикою, — знизав плечима Кук. — Але це реальність.

— А вас не турбує що то моє тіло? —

— Що, як цей симбіонт знищить мене, а не вдосконалить?

— Ми будемо поруч, — запевнила Ліе. — Контроль на кожному етапі. Якщо щось піде не так, ми зупинимо процес.

— Ви так кажете, ніби це гарантує успіх, — буркнув у відповідь.

Кук витримав паузу, його очі наповнились серйозністю.

— Ні, Ден. Жодних гарантій. Але якщо ти погодишся, то станеш частиною чогось більшого. Частиною історії.

Після цих слів вони залишили мене наодинці.

***

Коли двері зачинилися, тиша заполонила кімнату, наче важка ковдра. Я впав у крісло, обхопивши голову долонями. Переді мною стояв вибір, якого я волів не робити.

Симбіонт. Зерно. Вони кажуть, що це врятує людство, але що, як це просто ще один шлях до самознищення? Чи готовий я ризикувати власним життям заради того, щоб стати піддослідним?

Я поглянув на свої руки. Звичайні людські руки. Кістки, м’язи, шкіра. Усе це таке крихке. Але воно — моє. Що станеться, коли це "моє" зміниться? Чи залишуся я собою?

З іншого боку... що я взагалі маю втрачати? Усе, що я знав, залишилося в минулому, за тисячу років. Мої друзі, моя робота, моє життя. Усе стерто, наче слід на піску.

Та чи маю я право відмовитися?

Кук і Ліе вірять у цей експеримент. Вони ризикували своїми життями, щоб привести мене сюди. Вони переконані, що я можу стати ключем до спасіння людства. Але чи маю я достатньо віри в них?

І ще одна думка не давала мені спокою: якщо я не погоджуся, що буде з людством? Чи не перетворяться всі люди на механічних істот, позбавлених душі? Чи маю я залишити їх напризволяще тільки тому, що боюся за власне життя?

Я не хотів бути героєм. Але, можливо, це мій шанс не лише залишити слід в історії, а й зробити щось справді важливе.

Врешті-решт, як казав один мудрий чоловік: "Ті, хто ризикують, не завжди програють. Але ті, хто не ризикують, програють завжди".

З цими думками я незчувся як заснув в кріслі, психологічне навантаження, та шквал емоцій мене зморив.

Сон прийшов до мене, мов хвиля, що накриває розум. Не знаю, чи то був наслідок розмов із Куком, чи перші ознаки психозу, але цей сон був настільки яскравим, що здавався реальнішим за саму реальність.

Я стояв посеред безкрайнього поля під небом, насиченим золотистим світлом, яке змінювалося в палітрі, наче світанок застиг у нескінченному русі. У моїх руках був жолудь — невеликий, але ідеальний, гладенький, мов крапля застиглого бурштину. Навколо мене росла трава, м’яка й оксамитова, а під ногами відчувалася тепла, пухка земля, яка, здавалося, чекала на цей момент.

Я схилився й обережно втиснув жолудь у землю. Ледь він торкнувся ґрунту, як під моїми руками відчувся слабкий пульс життя, і невидима сила, мов магніт, притягнула його вглиб. Мить — і з тієї точки, де я посадив насіння, прорізався зелений паросток.

Він ріс неймовірно швидко, тягнучи за собою мою уяву, захоплюючи весь мій погляд. За кілька ударів серця переді мною вже стояло молоде дерево, його гілки тягнулися до неба, а листя мерехтіло, ніби було вкрите росою, яка ловила і відбивала світло в усіх кольорах веселки.

Час у сні був дивний — він ішов одразу й повільно, й швидко, якось одразу і вчора, і завтра. Переді мною розгорталися зміни пір року. Осінь накривала дерево золотим і багряним покривалом, листя сипалося до моїх ніг, ніби це був дощ із крихітних сонць. Потім прийшла зима, і дерево, огорнуте білим снігом, здавалося кам’яною статуєю в зимовій тиші. Весна пробудила його знову, наповнила зеленню й силою, і дерево розросталося ще більше.

Життя кипіло у стовбурі, кожна гілка була повна енергії. Проте на горизонті з'явилися буревії. Вітри завивали, мов розгнівані боги, намагаючись зламати кремезний дуб. Його могутнє гілля хиталося, але не піддавалося. Потім прийшли зливи — водоспади дощу, які намагалися втопити його коріння. Але дерево встояло.

І тут, коли буря стихла, над небокраєм з'явилася чорна хмара, і з неї вдарила блискавка. Вона поцілила прямо в дуб, розколовши одну з головних гілок. Удар був настільки потужний, що я відчув відлуння в своєму тілі. Вогонь охопив ту гілку, але полум’я було коротким — воно згасло так само швидко, як з’явилося. І там, де залишилася обгоріла рана, почали проростати нові пагінці, молоді й сильні.

Дуб зростав і далі. Тепер він піднявся так високо, що його верхівка торкалася хмар. Коріння ж проникало вглиб, огортаючи всю планету, мов павутина життя. Я стояв і дивився на це диво, і в мені піднімалася хвиля тепла, якої не можна було описати словами.

А потім все зникло. Світло, дерево, поле — все, наче хтось різко вимкнув реальність. Я прокинувся, вдихаючи повітря глибоко, мов після довгого занурення. В кімнаті було тихо, освітлення приглушене, але відчуття сну ще пульсувало в моїй свідомості.

Що це було? Знак, пророцтво чи просто продукт втомленого розуму? Але глибоко всередині я знав — це має значення.

***

Коли Кук і Ліе завітали до мене під кінець наступного дня, і застали мене в роздумах біля пристрою, що віддалено нагадував камін, дивлячись на голографічний вогонь, який майже не відрізнявся від справжнього, що так само мерехтів та потріскував.

— Отже? — запитав Кук, відірвавши мене від важких роздумів. Його голос був спокійним, але в очах ледь жевріла надія.

Я обернувся до них, вдихнув на повні груди і сказав:

— Це важке рішення, й я досі не впевнений на всі сто відсотків.

Мій погляд фокусувався то на Куку, то на Ліе, з надією почути підказку від когось з них. Та вони були незворушні й мовчки дивилися на мене.

— Гаразд. Але якщо щось піде не так, ви краще переконайтеся, що мене не стане, перш ніж я перетворюся на якесь чудовисько.

Кук усміхнувся.

— Ми зробимо все можливе, Ден. Ти прийняв правильне рішення. Дякую.