Раді Вас бачити!

Мої дні на базі вже не здавалися одноманітними. До звичних тренувань і медитацій додалися місії в симуляціях. Це був зовсім інший рівень. Я вбирав нові знання, мов губка, відкриваючи для себе все більше про зброю і спорядження бійців Співдружності. Сержант створював програму тренувань із чітким графіком ускладнення рівнів: щойно я починав думати, що готовий до будь-чого, як отримував нове завдання, яке доводило протилежне.

Симуляції виснажували до останнього. Кожного разу я виходив звідти, ніби вичавлений лимон. Але з часом помітив щось дивне — моє тіло вже не вимагало стільки їжі, як раніше, щоб відновитися. Організм, схоже, поступово адаптувався до енергії, яку споживав симбіонт.

Одного ранку я зайшов до зали симуляції й побачив там Фурі. Вона вже була готова до занять, проводячи розтяжку.

— О, Ден! Привіт! — привіталася вона з легкою посмішкою. — Ти сьогодні трохи рано. Зараз мій час.

— Вибач, — ніяково пробурмотів я. — Я раніше звільнився після медитації й медогляду. Можу зайти пізніше.

Фурі махнула рукою:

— Та нічого страшного. Якщо хочеш, можеш залишитися. Я якраз збираюся на пробіжку своєю рідною планетою.

— Хм, це цікаво, — відповів я. — Розминка мені точно не завадить.

— Чудово! — посміхнулася вона. — Симуляція 0012.

Мить — і я опинився на березі чорного, наче нафта, океану. Від несподіванки мене буквально втиснуло в пісок. Здавалося, на плечі поклали мішок цементу. Гравітація на Нарії була вдвічі більшою, ніж на Землі.

Я обвів поглядом місцевість. Пісок під ногами був чорний із попелястими прожилками. На горизонті висіло величезне блідо-рожеве сонце, що наполовину сховалося в океані. Небо було затягнуте густими чорними хмарами, крізь які сотнями проривалися яскраво-фіолетові блискавки.

— Це твоя планета? — запитав я, відчуваючи, як важко дихати.

— Так, — відповіла Фурі, вдихаючи повітря на повні груди. — Це найкраща пора для пробіжки. Світило сідає, якраз в цей час вщухають шторм і буревій.

— У вас це називається "найкраща пора"? — кивнув я в сторону грозових хмар, але вона вже показувала рукою на пагорб попереду.

— Побігли зі мною до того дерева, на горі! — гукнула вона, вже стартуючи. — Наздоганяй!

Я зробив перший крок, і це було наче вирватися з трясовини. Гравітація чіплялася за кожен мій рух. Пісок ковзав під ногами, роблячи біг майже неможливим.

Фурі легко рухалася попереду, а я намагався не відставати, але це було марно. На середині пагорба вона озирнулася, помахала мені рукою й щось гукнула. Я не розчув, але махнув у відповідь і крикнув:

— Так, так. Я вже майже там!

Усе тіло протестувало проти кожного кроку. Піт заливав мені очі, ноги здавалися свинцевими, а легені не встигали насититися киснем. Я кілька разів спіткнувся й упав, намагаючись піднятися але це було не легко.

Коли я втретє опинився на землі, Фурі вже бігла назад. Вона зупинилася поруч, продовжуючи бігти на місці, навіть не захекана, і подивилася на мене згори вниз.

— Ну, як ти? — запитала вона з посмішкою.

— Зараз здохну, — прохрипів я, не піднімаючись із піску.

Фурі засміялася й простягнула мені руку, щоб допомогти піднятися.

— Виглядаєш ти кепсько. Але погодся, Нарія не така вже й страшна.

Дивлячись на неї, я не міг промовити і слов, відкривав рота і намагався побільше захопити повітря. Збоку, це виглядало наче риба щойно викинута на берег, марно відкриває пащеку. Перед очима попливли кольорові кола.

Фурі крикнула:

— Припинити сумуляцію. Ден ти як? Все гаразд?

Я лежав на прохолодній підлозі залу. Тиск на тіло зник, дихати стало легше, мої легені нарешті запрацювали на повну. В голові пульсував шум. Мені вдалося спершу сісти, а потім з допомогою Фурі стати на ноги.

— Ден ідемо в медблок, треба провести діагностику. — стурбовано промовила вона. — Симуляція для тебе виявилася критичною, я мала б врахувати, що ти ще слабкий для такого.

— Та ні, все гаразд. Треба лише перевести дух. І випити пару коктейлів для відновлення сил. — виходячи з залу промовив їй.

Ми зайшли в їдальню і я швиденько випив склянку енергетичний коктейля. І з розмаху плюхнувся на крісло.

— Ти точно не хочеш сходити до Ліе, перевіритися?

Я кивнув випиваючи наступну порцію.

— Ну гаразд, відпочинь. Я піду повернуся до тренувань.

Вона ще раз глянула на мене стурбованим поглядом, ніби оцінюючи, чи я справді нормально почуваюся. Тоді винувато усміхнулася і вишля з їдальні.

— Так мені потрібно щось більше ні ж коктейль. — промовив сам до себе і пішов до синтезатора нишпорити в меню. Прокручуючи до самого кінця сторінку з напоями я перейшов якось в іншу категорію, де всі рідини були підсвічені не стандартни, зеленим кольором, а червоним. Більшість назв мені було не знайомим, хоча я вже добре розумів мову співдружності.

"Ага, ось щось цікаве — ЕНЕРГОТІУМ," — прочитав я, вдивляючись у напис на дисплеї харчового синтезатора. Назва нагадувала якийсь модний енергетик. Чому б не спробувати? Натиснув вибір.

З віконечка синтезатора висунулася подовжена склянка, наповнена рідиною, що за кольором густиною нагадувала томатний сік.

Я підніс склянку до носа, обережно понюхав. "Жодного запаху," — подумав я, але цікавості було більше, ніж здорового глузду.

Зробив ковток. Рідина була несподівано гладкою, приємно зігріваючою. Спершу тепло розлилося горлом, спускаючись униз. Але раптом це тепло перетворилося на жар, який миттєво охопив усе тіло.

Мені стало зле. Склянка вислизнула з моєї руки і впала на стіл. Скло розлетілося в різні боки, і в тому місці, де пролився напій, почалася хімічна реакція. Стіл під рідиною наче розчинявся, перетворюючись на желеподібну масу, яка вирувала й шипіла, мов соду залили оцтом.

Я похитнувся й впав на підлогу, відчуваючи, як жар роздирає мене зсередини. Хотів покликати на допомогу, але горло видавало лише слабке хрипіння.

Темрява поступово опановувала мій розум. Я кликав на допомогу подумки — Кука, Ліе, хоч кого-н***дь. Але свідомість вислизала з мене, немов пісок крізь пальці.

***

Отямився я, коли перед очима повільно відкрилася кришка медичної капсули. Світло було м’яким, але різким для моїх очей. Першим, кого я побачив, був Кук. Він дивився на мене злегка іронічно, але в очах ховалася стурбованість.

— Ден, як ти почуваєшся? — запитав він, нахиляючись ближче.

— Що сталося? — ледве вимовив я, відчуваючи слабкість у всьому тілі.

Кук зітхнув.

— Ти, хлопче, примудрився випити кислоту для очищення гіпердвигунів від залишків обгорілого пального.

Я глянув на нього, не знаючи, сміятися чи жахатися.

— Це що, жарт?

— Та ні. Ти випадково обрав Енерготіум, у розділі з хімікатами та елементами — пояснив Кук із відтінком сарказму.

— Якого біса ро***ь, в харчовому синтезаторі хімічні елементи? — закипів я

— Насправді, в домашніх синтезаторах, цей розділ заблоковано, але у нас розширена, лабораторна версія. Добре, що Ліе швидко відреагувала, інакше ми розмовляли б про тебе в минулому часі, — відповів професор.

— Взагалі то, коли поклали тебе в мед капсулу, то діагностика показала, що твій організм вже повністю усунув отруйний вплив речовини. Напевно, Симбіонт розщепив її на безпечні сполуки і вивів через пори шкіри. Капсула лише відновила пошкоджений стравохід та шлунок. Насправді, це моя провина — тихо сказала Ліе. — Я б мала тебе повідомити про розділ з небезпекою, але чомусь забула. Швидше за все тому, що всі про це знають ще зі школи.

— Я у ваших школах не навчався — ще не заспокоївшись відповів їй.

Запанувала незручна тиша.

— Гаразд, проїхали. Сам винен, що беру різну гидоту до рота, наче маля.

Всі навколо полегшено зітхнули і посміхнулися.

Кук стояв біля мене, схрестивши руки, і його погляд був задумливим.

— Слухай, Ден, — почав він, — ти можеш пояснити, як передав нам повідомлення про допомогу через внутрішню мережу? У тебе ж немає нейрочіпа.

— Повідомлення? Через мережу? — перепитав я, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. — Кук, я взагалі не розумію, про що ти говориш.

Кук глянув на Ліе. Вона підняла брову, задумливо подивившись на мене, і сказала:

— Ден, можеш ще раз на пару хвилин лягти в капсулу? Хочу провести додаткове сканування.

Я кивнув, навіть із певним ентузіазмом.

— Звісно, давайте.

Кришка капсули опустилася, і м’яке світло знову обійняло мене. Я дивився вгору, на спокійне сяйво сканера. Через кілька хвилин капсула відчинилася.

Я вибрався назовні й, запитав:

— Ну, як там? Все гаразд?

Ліе виглядала так, ніби вона щойно побачила щось абсолютно неймовірне.

— Ден... — почала вона, трохи запинаючись, — у твоєму мозку... сформувався біологічний чіп. Він повністю емулює всі функції нейрочіпа.

— Що?! — здивовано вигукнув я.

— І це… не просто нейрочіп, — пер***в її Кук. — Це щось набагато потужніше. Їх не можна порівняти. Це як різниця між калькулятором і квантовим комп’ютером.

Він замовк, зосереджено вдивляючись у мене, потім злегка кивнув, ніби підтверджуючи власні думки.

— Якщо ти зміг відправити повідомлення, значить, ти можеш і отримувати.

Він завис на секунду, а тоді раптом, з якимось веселим блиском в очах, додав:

— Тримай.

— Що "тримай"? — здивовано перепитав я.

— Заплющ очі, — м’яко промовила Ліе.

Я послухався. У темряві перед моїм внутрішнім зором раптом з’явився віртуальний конверт із підписом: "Повідомлення від Кука". Під ним виднілися дві кнопки: "Завантажити" та "Відмовити".

— І як я маю це завантажити? — запитав я, не відкриваючи очей.

— Просто уяви, що натискаєш кнопку, — відповів Кук, так, наче це найочевидніша річ у світі.

Я сфокусувався на кнопці "Завантажити" і подумки натиснув її. Конверт плавно відкрився, і з нього з’явився файл із написом: "Загальна база знань для учнів старших класів". Під ним знову дві кнопки: "Вивчати" та "Скасувати".

— Серйозно? Шкільна база знань? — пробурмотів я, але, клікнув, вибравши "Вивчати".

Як тільки я це зробив, повідомлення зникло, а у верхньому куті з’явився індикатор прогресу, що почав відраховувати відсотки.

Коли я розплющив очі, Кук і Ліе дивилися на мене з цікавістю.

— Готово, — спокійно сказав я, хоча всередині мене вирувало тисячі питань.

Професор Кук, як завжди, був у своєму репертуарі. Він запалився новою ідеєю так, що ледь не сяяв ентузіазмом.

— Ден, тепер твоє навчання проходитиме набагато швидше! — оголосив він, ніби щойно винайшов щось революційне.

Він почав швидко пер***рати вголос:

— Так, спершу… база з квантової фізики. Потім... основи пілотування цивільних кораблів. А, можливо, одразу вивчиш і військовий транспорт? Ні, зачекай, що там ще в мене є цікавого...

Кук поринув у свої думки, а я стояв, не знаючи, чи то тішитися, чи сумувати.

Ліе тим часом обережно доторкнулася до мого плеча.

— Ден, спробуй ще раз відправити повідомлення але мені, — запропонувала вона.

Я насупився, намагаючись зрозуміти, як це взагалі зробити. Заплющив очі, але цього разу нічого не з’явилося.

— Ліе, а як це працює? — спитав я.

Вона ледь чутно промовила:

— Просто подумки скажи "Мережа" і вибери мене зі списку.

Я послухався. "Мережа", подумав я. І тут перед моїм внутрішнім зором з’явився список імен: Кук, Ліе, Рос, Фурі, Кхал. Я вибрав Ліе, і система підказала мені ввести текст.

— Ну, ок, — пробурмотів я але подумки набрав: "Привіт, красуня :)". Потім уявив, як натискаю "Надіслати".

Коли я розплющив очі, Ліе дивилася на мене з загадковою посмішкою і ледь помітною іскрою в очах.

— Ти вважаєш мене вродливою? — запитала вона піднявши одну брову і пильно дивлячись мені в очі.

Я не думав що вона сприйме це так серйозно і зашарівся.

— Ну, тобто… ти ж… це...даш фору всім дівчатам які мені зустрічалися до того — я забурмотів, намагаючись знайти правильні слова, але, мабуть, виглядав, як хлопець, що вперше зізнався у симпатії.

Кук, здавалось, нічого не помічав. Він міцно взяв мене за плече і потягнув за собою.

— Ходімо, хлопче! Час за знаннями! — урочисто проголосив він, навіть не обертаючись.

Ми пройшли кілька секторів бази. На стінах мерехтіли голограми, десь чути було гудіння апаратів, а навколо снували технічні дроїди. Зрештою, Кук привів мене до свого кабінету.

Місце було несподівано затишним, як для такого такого середовища. Кабінет виглядав як старовинна бібліотека з високими дерев’яними шафами, заповненими книгами. У центрі стояв великий письмовий стіл із масивними лампами, що відкидали тепле світло.

Кук підійшов до невеликого сейфа, захованого в кутку. Набрав код на голографічній клавіатурі, і сейф м’яко відкрився. Він витягнув із нього стопку прямокутників розміром із сірникову коробку й поклав їх на стіл.

— Це носії бази знань, — пояснив він, відкидаючись у своєму кріслі. — Є три рівні: базовий, розширений і експертний. Тут переважно базовий. І знаєш, треба буде стрибнути до столиці співдружності і підкупити тобі побільше розширених, а можливо і експертних пару.

Він підморгнув мені, а я дивився на ті прямокутники, намагаючись усвідомити, як усе це змінить моє життя.

— І чим вони відрізняються?

Кук відклав на стіл один із прямокутників, покрутив його між пальцями й почав пояснювати:

— Отже. Базовий рівень, — це як завершити університет. Ти отримуєш всю необхідну теорію, трошки практики, і цього цілком вистачає, щоб працювати за спеціальністю.

Я уважно слухав, а Кук продовжував:

— Такі бази знань найпопулярніші. Вони коштують від двох до п’яти тисяч кредитів, залежно від галузі, і вивчаються в середньому за тиждень у фоновому режимі. Для 90% людей цього більш ніж достатньо, щоб влаштуватися на роботу.

— Другий рівень або розширений, — продовжив Кук, — це базовий плюс уяви, що ти захистив дисертацію, пропрацював більше тридцяти років і став визнаним фахівцем у своїй галузі.

Його очі пильно спостерігали за мною, коли він вимовляв ці слова.

— Такі бази значно дорожчі — від двадцяти тисяч кредитів до ста п’ятдесяти тисяч, залежно від рідкісності спеціалізації. Але вартість себе виправдовує. Вивчити їх повністю можна за два-три місяці.

Я уявив, як за кілька місяців можна стати експертом у будь-якій справі, і це здалося мені майже магією.

— Ну, а тепер про третій рівень, — голос Кука став трохи урочистим. — Це еліта знань. Ці бази рідко хто купує, бо їхня ціна стартує від мільйона кредитів.

— Мільйон? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.

— Так, — усміхнувся Кук. — Але ти отримуєш знання, рівня академіка, та досвід ста найкращих спеціалістів у цій галузі. Такі бази популярні у вузьких спеціалізаціях, наприклад, серед архітекторів космічних станцій чи археологів, як я.

— І це окупається? — запитав я.

— Швидше, ніж ти думаєш, якщо ти професіонал, в своїй справі то корпорації платять пристойні гроші — відповів Кук.

Я задумався.

— А хто з команди має третій рівень знань? — запитав я, відчуваючи, що відповідь мене здивує.

Кук широко усміхнувся:

— Я і Фурі маємо третій рівень з лінгвістики. У неї ще є з інженерії. Кхал має третій рівень з планетознавства та геодезії. Рос має військові бази, але всі другого рівня.

— Чому не третього? — здивувався я.

— Військові бази трохи інші, — пояснив Кук. — У них є ще два проміжних рівні, і їх неможливо купити. Їх можна отримати лише під час служби.

— А Ліе? — запитав я.

— Ліе має максимальні бази другого рівня з пілотування цивільних кораблів малого та середнього класу, навігації, плюс загальну з медицини, і ще з десяток з базових. Інколи мені здається що вона їх колекціонує — посміхнувся Кук.

Я кивнув, обдумуючи почуте. Тепер я почав розуміти, наскільки унікальною була ця команда. — А ці бази? — вказав я на стопку. Це ваші?

Кук нахилився до мене і трохи хитро посміхнувся:

— Ні воно не так працює, ці бази знань ми купували для того, щоб при можливості розширити лави нашої команди. Корпорації дуже дбають про свої прибутки. Ти не можеш двічі використати одну і ту ж базу.

Я спробував уточнити:

— Тобто, після завантаження...не можна іншій людині скористатися?

— Так, — пер***в мене професор. — База автоматично стирається з носія. Відновити її неможливо.

Ця інформація мене здивувала. Я задумався, наскільки жорстко тут усе контролюється, і не втримався, щоб не запитати:

— А безкоштовні бази існують?

Кук злегка кивнув:

— Їх небагато, але вони є. Наприклад, початковий і базовий курс шкільної програми, або зоряні карти — це кожен може завантажити з головного сайту корпорації “Світ знань.”

Він на мить замислився, а потім додав:

— Знаєш що, як тільки ти завершиш вивчення шкільної бази, я дам тобі ось ці дві.

Він поклав два носії переді мною.

Я глянув на нього й з усмішкою відповів:

— Узагалі-то, у мене вже все вивчено. Прогрес показує 100%.

Кук підняв брови, але, схоже, це його не здивувало.

— Що ж, це чудово, — мовив він. — Тоді ось тобі ще три бази. Думаю, ти вже розберешся, як ними скористатися.

І він взяв ще три носії й простягнув їх мені.

— Дякую, — відповів йому, ховаючи їх до кишені.

Я встав і попрямував до дверей. Кук, здавалось, хотів ще щось сказати, але передумав, лише легенько кивнув на прощання.

Вийшовши з його кабінету, я зупинився на мить у коридорі. У мене в руках було п’ять носіїв знань, і я не міг не замислитись, що за якийсь час до моїх навичок добавиться ще нові спеціальності?

***

Я повернувся до своєї кімнати, вмостився зручно у кріслі й натиснув сенсор на першому носії бази даних. Переді мною з'явився віртуальний напис:

"База даних: Пілотування цивільних космічних кораблів – розширена. Завантажити?"

Майже не замислюючись, я підтвердив завантаження. Переді мною з’явився короткий опис бази: близько сотні космічних апаратів, від реактивного ранця до малих вантажних кораблів, а також ще пів сотні атмосферних флаєрів і спідерів. Список вражав, і навіть усвідомлення того, що це лише теорія, змушувало мене відчувати захоплення. Прогрес бар наповнювався повільно, але впевнено.

Я оглянув інші носії. Серед них були бази:

Навігація.

Карти зоряних систем.

Технік космічних кораблів малого класу.

Лінгвістика.

Всі вони були першого рівня — базового, і їх можна було завантажити одночасно. Я поставив їх на вивчення та вирушив у зал для медитацій.

Медитація стала моїм способом відновлення сил, але паралельно, у весь час я мав за мету — встановити зв’язок із Поводирем. Цього разу, закривши очі, уявив зелений вогник усередині свого тіла. За якийсь час, моя свідомість відділилася від фізичного тіла, і я опинився поруч із собою, як і минулого разу в медкапсулі, коли впав у кому. У моєму тілі, я бачив зелене сяйво симбіонта, а навколо — тонкі потоки енергії, що вливались у мене і в нього.

Це видовище заворожувало. Воно пояснювало, чому я так швидко відновлююсь, і одночасно поставило багато запитань. Я голосно промовив:

— Поводир.

Кімната наповнилась білим світлом, і за мить я опинився в безмежному білому просторі. Теріанець стояв переді мною, незворушний і величний.

— Ти мене кликав, землянине? — запитав він своїм спокійним голосом.

— Так, я маю кілька питань, — відповів я.

— Я слухаю, — кивнув він.

— Що це за енергія навколо мого тіла, яку поглинає симбіонт, і чому я її не бачу в звичайному стані?

— Це енергія всесвіту, — почав Поводир. — У тебе немає органів здатних помітити її. Вона є силою і водночас відповідальністю. Завдяки їй можна здійснювати неможливе. Але її треба навчитися контролювати. Я бачу, що ти вже став сильнішим і витривалішим.

— І як мені нею керувати?

— Не поспішай, землянине. Всьому свій час, — відповів він, зберігаючи ту саму незворушність.

Я на мить задумався, а потім запитав:

— Що ви знаєте про машину часу і речовину, на якій вона працює?

— Машина часу була частиною проекту "Ключ", але цим займалась інша група вчених. Щодо речовини, це інфініум. Його немає у вашій галактиці.

— Це я знаю, — пер***в я.

Він похитав головою:

— Стільки метушні... Інфініум був добутий з астероїда, що прилетів з іншої галактики. Залишки цього астероїда були сховані моїм народом, але де саме, я не знаю. Можливо, відповідь знайдеш там, де виявили машину часу.

Я хотів ще запитати, але Поводир підняв руку, зупиняючи мене:

— На сьогодні досить.

Він розвернувся й зник.

Я раптово опинився знову у кімнаті для медитацій. Поряд з моїм тілом була Ліе. Вона мовчки чекала біля дверей. Мені залишилося, лише повернутись до свого фізичного тіла.

— Щось сталося? — запитала вона, коли я відкрив очі.

— Ні, все гаразд, — відповів я, але в голові ще вирувала маса думок і нових запитань.