Раді Вас бачити!

Росс кинувнув мені головю, скомандувавши:

– За мною, кадете, – і рушив у глиб бази.

Я пішов за ним, відчуваючи, як напруження в грудях зростає з кожним кроком. Через деякий час ми підійшли до стіни, проте її поверхню перетинала структура, що нагадувала бджолині стільники, які ледь помітно виділялися на тлі силового поля. Росс доторкнувся до неї рукою, і стіна безшумно відкрилася, утворивши прохід, якраз достатній для двох людей.

– Заходь, – кинув він і зробив крок уперед.

Я пішов за ним і зупинився, не в силах приховати подиву. Переді мною відкрився величезний простір, схожий на арену чи то стадіон. Приміщення було абсолютно порожнє, лише стіни та стелю прикрашала та сама структура силового поля, що зовні. Наші кроки віддавали відлунням, коли ми ступали по металевій поверхні.

– Це зал симуляцій, – пояснив Росс, озираючись навколо. – Такі використовують військові та спецпризначенці для тренувань. Професор Кук добряче потратився, щоб ми отримали цей екземпляр. Але я наполягав, адже мова йде про нашу безпеку. У магазинах таке не купиш, та добре, що є чорний ринок.

Він зупинився й чітко промовив:

– Завантажити симуляцію один.

Світ змінився миттєво. Щойно ми стояли в порожньому приміщенні, а зараз опинилися на військовому полігоні під яскравим сонцем. Я відчув на обличчі теплий вітерець, почув спів птахів. Пісок під ногами був такий реальний, що мої черевики трохи загрузли в ньому.

– Непогано, – промовив я, роздивляючись усе навколо.

Ми підійшли до стелажа, на якому стояли десятки одиниць зброї та інше обладнання, призначення якого була мені поки що невідомо.

Росс став навпроти мене заклавши руки за спину і сказав:

– Я навчу тебе користуватися усією доступною зброєю в Співдружності і не тільки – він витягуючи руку з за спини і показуючи мені на долоні подовгастий циліндр із хитромудрим візерунком.

– Це ритуальний спис теріанців, – пояснив він, різко зімкнувши пальці долонь.

Я здивовано дивився, як циліндр трансформується в білу палицю довжиною близько двох метрів, яка світилася зсередини.

– Його не зупинить навіть силовий щит космічного винищувача. Але головна перевага – кінетичний удар, – продовжив Росс.

Він кивнув у бік полігону. З-за пагорба метрів 300 від нас, повільно з'явилася величезна бойова машина – як з старої гри MechWarrior. Вона була близько 8 метрів заввишки, рухалася на масивних ногах із сервоприводами, що видавали характерний металевий звук. На її плечах і руках висіли плазмові гармати, ракетні установки та інше смертоносне озброєння. Навколо півсферою світилося жовте захисне поле, роблячи машину схожою на неприступну фортецю.

Моє серце закалатало. Цей монстр виглядав так, ніби міг знищити цілу армію.

– Це МЕБМ-2000, механізований бойовий модуль, – сказав сержант. – Практично невразлива штука. Призначена для ліквідації переважаючих сил противника.

Раптом Росс кинувся бігти прямо на цю машину. Його швидкість була неймовірною. Він петляв між укриттями, ухиляючись від пострілів, які лише дивом не влучали в нього. Здавалося, сержант знав наперед, куди цілився МЕБМ.

І ось він підстрибнув, пролетівши над машиною на висоті майже десяти метрів. У повітрі він розмахнувся й ударив палицею зверху вниз. Я бачив, як сяючий спис легко пройшов енергетичний щит, проломив броню модуля, і деформував корпус. Від такої сили удару, наче кувалдою в сотні тон, його сервоприводи не витримали, і підкосилися, машина з гуркотом впала на землю.

Хмара пилу піднялася вгору. З неї вийшов Росс, спокійно несячи палицю на плечі, ніби нічого не сталося. Я стояв із відкритим ротом, дивлячись на розбиту груду металу, яка ще секунду тому наводила жах. Коли сержан підійшов до мене, то пил вже майже осів, і стало видно, як робот почав ворушитися, намагаючись відновити боєздатність. Він заупскав десятками ракети, які просто вражали все навколо в радіусі кількох десятків метрів. Рухи маніпуляторів були хаотичні, наче в агонії.

– Живучий, – сказав Росс, перехоплюючі палицю як спис.

Він метнув її в робота. У наступну мить палиця прискорилася, мов блискавка, пробила корпус машини на спині, зачепивши якийсь критичний блок, і МЕБМ застиг, а спис повернувся в руку сержанта.

– Ось тобі й пояснення, чому це спис, – промовив він із усмішкою ховаючи циліндр десь за спиною. – У нас таких два: один у мене, інший у професора Кука.

Я мовчав, досі намагаючись усвідомити те, що побачив.

Росс знову підійшов до стелажа і цього разу дістав щось гладке, відідалено схоже на пістолет, але без звичних деталей. Його поверхня була абсолютно рівною, наче зробленою з якогось монолітного матеріалу, що приємно блищав у світлі сонця. Росс підняв зброю, показуючи її мені та сказав:

– Це паралізатор.

Його тон був спокійним, але я вже знав, що він зараз видасть цілу лекцію.

– Тут два режими потужності, – продовжив він, крутячи пристрій у руці. – В залежності від налаштувань може паралізувати людину на термін від 10 до 60 хвилин.

– Ось тут справа, – Росс показав на маленький сенсорний індикатор, який я раніше не помітив, – можна обрати тип ураження: точковий або матричний. Матриця – це площа ураження в межах 4–5 метрів.

– Максимально ефективна відстань – 50 метрів. Одного зарядного елемента вистачає на місяць безперервної роботи. Паралізує не лише м`язи людини, але і відключає її свідомість. Та є нюанс: на військових чи спецпризначенців він не діє. У них імпланти, що блокують вплив випромінювання паралізатора.

Росс покрутив пристрій у руці, наче граючись.

– Загалом, це більше забавка, – додав він, клацнувши паралізатором, який видав тихий звук заряджання. – Але у кожного цивільного вона є.

Він поклав паралізатор на стелаж і подивився на мене.

– Хочеш спробувати?

– Забавка? – я трохи скептично глянув на пристрій, але, взявши його в руки, відчув, як він ідеально лягає в долоню. Після списа теріанців - це справді забавка.

– Та ні, якось іншим разом. – відповів йому.

Сержант Росс взяв іншу зброю, що на перший погляд нагадувала сучасний пістолет, але мала солідніший вигляд. Його широке дуло з вбудованим лазерним прицілом, наводило на думки про зброю з фантастичних фільми. Чорний корпус із матового металу випромінював силу й небезпеку. Росс обережно тримав його в руках, ніби демонстрував витвір мистецтва.

– Це електромагнітний кулькомет, або просто ЕМКа, – пояснив він, повертаючи зброю так, щоб я міг роздивитися всі її деталі. Він навів дуло на металеву мішень, що стояла за кілька десятків метрів, зняв запобіжник і натиснув на спусковий гачок. Звуку пострілу був такий, наче батіг розрізав повітря – і дзвін кулі об мішень.

– Стріляє одиночними або чергою, – продовжив Росс. – Куля діаметром 5 міліметрів із спеціального сплаву розганяється в дулі завдяки електромагнітним імпульсам і вилітає зі швидкістю близько 1000 метрів на секунду.

– Це щось на зразок Гаус гвинтівки? – запитав я, оглядаючи дивовижну конструкцію.

– Майже.

Росс відєднав контейнер із прозорим віконцем, крізь яке можна було побачити десятки маленьких кульок з матового металу.

– Тут 100 набоїв, – пояснив він. – А батареї вистачає на 900 пострілів. До речі, є й варіанти з вибуховими набоями, якщо треба трохи більше «шуму». Тоді ця штука здатна пробити навіть броньований скафандр десантника, при умові що енергетичний щит не активований.

Він натиснув на засувку, відкрив рукоятку і показав елемент живлення, а потім повернув його назад і відєднав контейнер із набоями під дулом. Простягаючи мені окремо ЕМКу і магазин.

– Ну, тепер твоя черга, – сказав Росс, простягаючи зброю мені.

Я взяв ЕМКу в руки. Важкість зброї одразу відчувалася, але вона була приємною – як добре збалансований інструмент. Рукоятка лежала в долоні так, ніби була створена спеціально для мене. Я обережно підніс магазин із набоями до дула, і він автоматично зафіксувався, наче примагнітився.

Тепер зброя виглядала ще масивнішою, але її балансування залишалося ідеальним. Я зробив глибокий вдих, підняв дуло, прицілився в ту ж мішень і натиснув спусковий гачок.

Знову звук, характерний коли кінчик батога долає звуковий бар'єр, розірвав тишу, і я почув дзвін від удару кулі об метал. Жодної віддачі, жодного поштовху – тільки відчуття, що ти керуєш невидимою силою.

– Непогано, – схвально сказав Росс, хмикнувши. – Маєш досвід?

– Та так, – усміхнувся я, злегка знизивши плечима. – В страйкбол із колегами по роботі бігав.

Сержант, без зайвих емоцій, задоволено кивнув.

Потім він взяв зі стелажа ще одну зброю, яка зовнішнім виглядом нагадувала пістолет ЕМКу, але була значно більша, і у формфакторі помпової рушниці. Матеріал корпусу та стиль дизайну все так само випромінювали холодну функціональність і надійність.

– Це, – почав Росс, обережно тримаючи рушницю в руках, – ЕМКа-10. Або, як її називали мої хлопці, «Десятка».

Він відстібнув контейнер із набоями від пістолета і прикріпив його під дулом рушниці, ближче до спускового гачка. Магазин клацнув, міцно фіксуючись на місці.

– Набої сумісні з ЕМКою, – пояснив Росс. – Але «Десятка» за один постріл випускає не одну, а п'ять кульок одночасно. Це дуже зручно, якщо полюєш на швидку здобич.

– Що ж, прикольно, – пробурмотів я, розглядаючи зброю.

– І це ще не все, – продовжив він.

Росс дістав зі столу контейнер, товстіший і майже втричі довший за попередній, і пристебнув його під дулом рушниці.

– Тут діаметр кульок 10 міліметрів. Усередині або вольфрам, або вибухівка. Ця красуня може вражати цілі на відстані до 1700 метрів. Швидкість виходу кулі – 1400 метрів на секунду. Батареї вистачає на 1000 пострілів, а в контейнері – 200 кульок.

Я з цікавістю спостерігав, як він навів рушницю на чергову металеву мішень і натиснув спусковий гачок. Постріл супроводжувався гучним вибухом, а металеву пластину розірвало на шматки.

– З цією штукою я полював на бронекса в лісах Талуона, – промовив Росс, опускаючи рушницю. – Панцир у цього звіра товщиною 25 сантиметрів, але «Десятка» пробиває його з першого пострілу.

Я промовчав, хоча в голові виникло сотні запитань. Хто такі ці бронекси? Де ці ліси Талуона? Зрозумів, що варто буде знайти час і подивитися інформацію в базі даних.

Росс передав мені рушницю. Її вага відразу відчувалася в руках, а ергономіка була ідеальною. Вона лягла в плече, як рідна. Я прицілився в чергову мішень і натиснув на спусковий гачок. Постріл був таким же, як у пістолета, можливо трішки в іншій тональності, але вибух в моменті усе заглушив. Нижню третину мішені просто відірвало.

– Трохи схибив, – прокоментував сержант, оцінюючи результат, – але призвичаїшся.

Наступний екземпляр Росс узяв із особливою обережністю, наче це була не просто зброя, а щось більше — вірний товариш, сповнений спогадів. Він обережно поклав зброю на стіл і затримав погляд на ній, ледь помітно усміхаючись.

– Це плазмова гвинтівка штурмовика ПГ-М, – промовив сержант, тримаючи її в руках так, наче оцінював кожну грань.

– Ця вірна подруга врятувала мені життя не одну сотню разів.

Я здивувався, почувши, як цей суворий воїн, звиклий до боїв, із теплом говорить про зброю.

Його голос, зазвичай командний і різкий, зараз звучав тихіше, із нотками задумливості. Росс уважно провів рукою по матовій поверхні гвинтівки, його пальці ковзнули по руків’ю, потовщеному стволу із гладким контурам, що здавалися продуманими до дрібниць.

– Нічого зайвого, – сказав він майже пошепки. – Все чітко і лаконічно. Це мрія перфекціоніста.

На мить він замовк, і я помітив, як його погляд затуманився, немов думками він перенісся до подій минулого. Мабуть, тих самих, коли ця гвинтівка "врятувала йому життя". Але сержант швидко прийшов до тями і, тепер уже армійським тоном, почав пояснювати:

– Стріляє енергетичною плазмою. Убивча дальність – до трьох кілометрів. Потужність пострілу регулюється від 10 до 100%. Режими стрільби – одиночні, чергами або промінь. Енергетичного блоку вистачає на тисячу пострілів при мінімальній потужності.

Він показав на підствольний гранатомет.

– Оснащена гранатометом на шість зарядів із дальністю відстрілу до 300 метрів.

Росс підніс гвинтівку до плеча, і в мить у повітрі з’явилася голограма прицілу.

– Приціл робить усе за тебе. Якщо ціль зелена – підвищуй потужність, доки не з’являться червоні ділянки, – пояснив сержант.

Прекція справді була дуже інформативна: контури цілі підсвічувалися різними кольорами, а критичні ділянки відзначалися яскраво-червоним

Сержант прицілився у пошкодженого МЕБМа, що ще лежав у піску після попереднього бою. Постріл я не почув, але побачив, як синій згусток плазми влучив у суглоб маніпулятора зі спалахом іскр, відірваши його.

– Що ж, кадете, ти показав, що можеш влучати в нерухомі цілі, – сказав Росс, опустивши гвинтівку. – А тепер подивимося, як ти справляєшся з рухомими.

– Завантажити симуляцію 2120, – командним голосом промовив він в порожнечу.

Світ навколо раптово змінився. Руїни зруйнованого міста під нічним небом. Чути вибухи, повітря наповнене запахом гару. Відчуваю, як тіло огортає бойовий скафандр. Я сидів, притиснувшись до уламків стіни, стискаючи в руках гвинтівку ПГ-М. Навколо вирували полум’я і хаос: обгорілі руїни, вибухи, що розрізали тишу, і безперервний спалахи у нічному небі. Перед очима, на склі шолома в верхньому кутку, сірим контуром сяяли показники: стан енергетичного щита — 100%, заряд гвинтівки — 100%, в протилежному, напівпрозора карта місцевості наче в 3д грі, з 10 червоними мітками та 5 зелених.

Голос сержанта Росса прогримів у голові, мов грім:— Кадете, слухай наказ! Ми висадилися на ворожу планету. Більшість загону загинула під час посадки десантного модуля. Твоя місія — знищити турель і забезпечити висадку наших сил.

В якусь мить мені здалося що це все відбувається насправді. Я відчував, як ноги стали ватними. Поряд, серед уламків, лежав понівечений десантний модуль. Рос віддавав накази іншим, і раптом я почув своє ім’я:— Ден, обходь ліворуч!

Я визирнув з укриття. Метрів за п’ятсот попереду, піднявши стволи до неба, турель шаленими потоками плазми трощила все на своєму шляху. Її постріли розривали ніч на феєрверки іскр та вибухів. Я не встиг навіть вдихнути, як перед очима раптово спалахнуло біле світло. Вибухова хвиля підкинула мене назад, вдаривши об уламки.

На екрані шолома блискавкою з’явилися тривожні дані: енергетичний щит — 10%. Лівий бік скафандра горів червоним. Метал, за яким я ховався, був розпечений від променя. "Ще один такий постріл — і це кінець," — промайнуло у голові.

Пригнувшись, я почав перебігати від укриття до укриття, поступово наближаючись до турелі. На карті, яка проєктувалася на склі, одна за одною зникали червоні мітки ворогів і зелені позначки наших бійців. Метрів за двісті до турелі я заліг за товстою стіною.

На карті залишилося лише двоє: я і сержант. Червоні точки перед його рухом зникали, ніби їх стирали з поля бою.

Ось уже чотри проти двох. Два на два.

Але раптом... його позначка зникає. Я залишився сам проти двох ворогів.

Відчуваю холодний піт. Щит скафандра поступово відновлювався, досягнувши 50%, але я знав — цього буде недостатньо, якщо в мне влучать.

— Гаразд, ЛГ-М, не підведи... — прошепотів я, переводячи гвинтівку у режим максимальної потужності. Згрупувавшись, я почав запускати гранати одна за одною, намагаючись змінювати кути і підходи. Остання граната вибухнула прямо біля бійця, що прикривав турель, і я нарешті висунувся з-за стіни.

Червоний силует ворога заповнив приціл. Постріл. Яскравий спалах — і замість солдата залишилися лише шматки скафандра і обвуглене каміння.

Я кинувся до турелі. Ворог, що керував нею, залишався зеленим у прицілі. Я зрозумів: потужності гвинтівки не вистачає, щоб пробити енергетичний щит турелі. Гвинтівка блимає, показуючи заряд на 70%.

"От лайно, треба виграти час..."

Раптом турель почала обертатися в мою сторону. Ще кілька секунд — і я потраплю в її зону ураження. Погляд ковзнув по екрану: заряд — 100%.

Я натиснув на спуск, цілив в голову противника. Енергетичний щит турелі поглинув більшу частину плазмового заряду, але осипався, а залишки плазми пробили шолом. Оператор застиг, а турель замовкла.

І тут усе навколо спала***. Я знову стою на полігоні. Росс спокійно дивиться на мене.

– Ти виконав місію, але помирати не обов’язково, – каже він сухо.

– Я помер? Але як? – перепитую в нього.

– На тебе впали уламки десантного модуля. Але нічого, – Росс усміхнувся і глянув на мене з викликом. – Давай ще раз. І цього разу без мене. Ти за головного.

***

Це був вже десятий чи дванадцятий раз.

Я стояв у початковій точці симуляції, оточений командою, яка кожного разу вирушала разом зі мною на загибель. Кожен їхній рух, кожен постріл уже здавався знайомим, передбачуваним, наче я програвав одну й ту саму пісню на повторі. Спочатку ми навіть не дійшли до турелі, потім я віддавав накази розділитися на двійки, намагаючись обійти ворога. Але супротивник немов би грав зі мною у шахи, завжди виставляючи по три фігури проти наших двох. Ми програвали знову і знову.

На якомусь етапі я зрозумів: перша спроба була успішною лише завдяки Россу. Його навички і досвід були нашим головним козирем. Без нього ми виглядали як купка новачків, що намагається скочити вище власної голови.

Відчуття постійної смерті виснажувало. Кожного разу, коли симуляція закінчувалася, я відчував, як щось всередині мене надламується. Страх втрати, гіркота поразки, роздратування через власну безпорадність.

— Це занадто, Рос... — кинув я після чергового провалу.

— Занадто? Кадете, ти ще нічого не зрозумів. У реальності немає "занадто", є тільки смерть або перемога. Роби висновки.

Я закрив очі і спробував медитувати, щоб хоч трішки відновити сили. Здавалося, я провів у цьому стані щонайменше півгодини, але коли відкрив очі, пройшло всього кілька секунд. Тіло наповнилося свіжою енергією, мозок очистився від хаосу.

— Добре, ще раз, але тепер по-іншому, — промовив я, вдихаючи на повні груди.

Цього разу я вирішив діяти самостійно. Чотири бійці отримали наказ утримувати центральну позицію, відволікаючи ворога. Я ж кинувся в обхід, повністю покладаючись на власні знання місцевості, здобуті за попередні спроби.

Я рухався, як тінь, використовуючи уламки і руїни як прикриття. Навички, які я відточив до автоматизму, дозволяли мені швидко змінювати позиції. Вороги помічали мене надто пізно, а 30% потужності гвинтівки виявилося достатньо, щоб знищити їх з одного пострілу.

Нарешті переді мною постала турель. Перемикання потужності, підготовка до пострілу — усе це відбувалося механічно, без вагань. Останній залп, і турель замовкла.

Зненацька я почув звук згори. Десантний модуль. Сотні уламків сипалися донизу, несучи смерть і руйнування. Кілька стрімких стрибків до найближчого укриття — і я був у безпеці.

Симуляція завершилася. Замість зруйнованої планети я знову опинився у пустому приміщенні. Навпроти мене стояв Рос, схрестивши руки на грудях і злегка всміхаючись.

— Ну що, як відчуття? — запитав він.

— Я живий. І ми виконали місію?

— Саме так, кадете. Але ти знаєш, цього разу ти був швидшим і спритнішим, наче тебе підмінили.

Я мовчав, але вперше за весь час відчув у собі силу й упевненість. Можливо, я й готовий до наступного рівня.

— Що ж, продовжимо, — промовив сержант, дивлячись на мене зі змішаним виразом задоволення і підступності. — Ти переміг, можливо, тільки тому, що вже знав, чого чекати. Але тепер усе буде інакше.

Сержант повернув голову до стелі й промовив:— Симуляція 1712.

Навколо мене все змінилося миттєво. Стіни приміщення ніби розтанули, поступаючись місцем новій реальності. Ось я вже стою посеред невідомого ландшафту. Ліс чи то джунглі, лило як з відра. Небо було пронизане ланцюгами блискавок, що освітлювали горизонт. Я нічого не бачив на відстані кількох метрів.

— Мета, добратися до точки евакуації , — голос сержанта знову пролунав, у моєму шоломі. — Але не розраховуй, що все буде просто.

Я глянув на голографічну карту у верхньому кутку свого візору. Жодної зеленої позначки, крім моєї.

— Де решта загону? — запитав я.

— Забудь про загін, — відповів сержант холодно. — Ти сам. Це симуляція виживання. Ти проти них усіх.

Я ковтнув повітря, намагаючись зібрати думки.

— Кого усіх? — моє питання прозвучало майже розгублено.

Я пробирався крізь джунглі. Потоки води змивали листя й оголювали коріння дерев, а темрява, що охопила цей чужий світ, змушувала робити кожен рух обережно. Черевики скафандра топилися у багнюці, яка важко чіплялася за кожен мій крок. В руках я тримав “десятку” - двісті набоїв. Активував нічне бачення, щоб хоч трохи розгледіти шлях, і, ні на мить не зупиняючись, слідував у напрямку маяка.

Попереду підносився крутий пагорб, глинистий схил якого змусив мене добряче попітніти. Втома була шаленою, далися в знаки попередні місії. Але коли я, нарешті, вибрався на вершину, то побачив тонкий промінь світла, що бив у саме небо. До нього залишалося близько кілометра. У шоломі пролунало знайоме і різке:

— Ми будемо за п’ять хвилин, кадете. Надіюся, ти вже на місці.

Я запанікував. Треба встигнути.

Почав бігти, долаючи мокрий і слизький ґрунт. І раптом мій сонар ожив, відобразивши синю позначку маяка і дві червоні, що кружляли навколо нього. “Отже, радіус сонара — п’ятсот метрів. Два ворога. Це буде легко”, - подумав я.

Дощ несподівано стих, залишивши по собі липкий туман, а місцевість перетворилася на кам’янисту, порослу рідкими кущами, які ледве могли сховати мене від можливого виявлення ворогом. Я наближався короткими перебіжками, зупиняючись біля кожного валуна.

Поглянув на маяк. Навколо нього снували тіні. Але це були не люди.

Лігши на живіт, я увімкнув збільшення зображення. Те, що я побачив, вдарило по нервах. Величезна тварюка, розміром із локомотив, пересувалася на шести лапах. Два масивних хвости, обрамлені кулястими виростами, нагадували броньовані бойові булави. Панцир чорної, як смола, істоти був вкритий шипами, що хаотично стирчали, мов ножі. Її голова, схожа на голову пантери з рисами жука, виглядала настільки страхітливо, що я відчув, як холод пробіг по спині. І як її підстрелити, звичайними набоями?

— Прийом, Рос, — промовив я в шолом, ховаючись за каменем. — Це раптом не та тварюка, на яку ти полював? Як там її?

— Бронекс, — відповів сержант, і я майже відчув його посмішку. — Подивися на своє стегно.

Я опустив погляд і побачив магазин з розривними набоями до моєї “десятки”.

— О, це вже зовсім інша справа, — промовив я, заряджаючи зброю.

Прицілившись, я побачив, як система підсвітила слабкі місця тварюки: живіт, шия і очі. Постріл — і одна з істот впала замертво. Але друга, почувши звук, миттєво звернула на мене свій жахливий погляд і кинулася вперед.

Я стріляв, намагаючись поцілити в очі. Розривні кулі зривали шматки панцира, але не зупиняли її. Монстр стрімко наближався. Останньої миті я ледве встиг ухилитися від її іклів і шипів, а вона пролетіла повз, наче потяг на переїзді, зносячи величезний валун. Істота розверталася, вириваючи кігтями землю, мов екскаватор.

Коли я знову націлився, її хвіст різко хльоснув мене. Постріл. Удар. Удар був такий потужний, що мій енергетичний щит зник миттєво, а броня прогнулася, продавлюючи мені груди. Я почув хрускіт ребер, і відлетів на метрів 30. Мене пронизав різкий біль, але аптечка скафандра вприснула щось мені в шию і стало легше…

Рушниці ніде не було, я піднявся на ноги і побіг до маяка, але тварюка не відствала пер***раючи усіма лапами, шкутильгала за мною. За нею залишався рів, схоже, я її все-таки зачепив.

До маяка залишилося зовсім небагато. І ось, коли я майже досягнув його, небо розрізав промінь прожектора, і мене раптом охопило відчуття невагомості, як тоді на озері — я телепортувався на корабель. Симуляція завершилася.

Лежачи на спині, я не міг поворухнутися. Рос підійшов до мене, його тінь закрила світло.

— Думаю, на сьогодні досить, — сказав він, простягаючи руку. — Ти непогано справився. Чудовою була ідея не користуватися ліхтарями скафандра.

— Ліхтарями? — перепитав я. — Мені геть вилетіло з голови.

— Гаразд, іди приведи себе до ладу і зустрінемося за 20 хвилин в їдальні. — Рос пішов в перед, а я ледве переставляючи ноги, пішов за ним. Нестримний голод знову охопив мене.

***

Я втягнув останній ковток, третього енергетичного коктейлю й поставив склянку поруч з горою порожніх тарілок. Стіл нагадував місце грандіозного бенкету, хоч сидів за ним тільки я. Нарешті наївся — те, що треба після тренування в симуляції.

Навпроти мене сидів Рос. Сержант, здавалося, зовсім не помічав моїх харчових подвигів. Він був поглинутий своїм келихом рому, який повільно крутив у руках, інколи пиваючи маленькими ковтками. Його обличчя залишалося непроникним, але погляд ховав щось глибше. Відсутній, похмурий, він нагадував людину, яка бачила більше, ніж мала б.

— Як ти познайомився з професором Куком і чому вирішив доєднатися до його команди? — запитав я, щоб порушити мовчання, яке почало давити.

Рос підвів на мене погляд, затримався на кілька секунд наче вагаючись і, не поспішаючи, зробив ковток.

— Колись я служив у Зоряному флоті.

Його голос звучав важко, наче кожне слово пробивалося крізь товщу часу. Він відставив келих убік і спрямував погляд у нікуди, вдаючись у спогади:

— Був звичайним кадетом, молодим і амбітним, як усі. Мріяв про пригоди, міжзоряні подорожі, відкриття нових світів... Але це все були ілюзії. Реальність виявилася жорстокішою.

Він зітхнув, провів рукою по татуюванню на передпліччі.

— Після шести років служби, мене перевели на флагман флоту Співдружності. Там я познайомився з своєю дружиною, вона була неймовірним пілотом штурмовика. Нас направили в протилежній кінець галактики. Завданням флоту було "заспокоїти" кілька колоній на кордоні, які проголосили незалежність. Ми гадали, що наша поява змусить їх здатися. Але вони зустріли нас вогнем.

Його голос став глибшим, він зробив черговий ковток:

— Їхня оборона була відчайдушною, наче вони знали, що це їхній останній бій. Ми втратили третину кораблів, хоч наші сили значно переважали їхні. А потім почалися довгі роки партизанської війни. Вони чіплялися за кожну планету, за кожен метр своєї землі.

Рос зробив паузу, піднісши до рота келих, але так і не випив.

— Останню планету ми тримали в облозі майже місяць. Щоденні планетарні бомбардування, повна перевага в повітрі та на землі. Висаджуючи сотнями тисяч солдат і всерівно несли великі втрати. За ту кампанію я похоронив багатьох побратимів, та і сам, не раз був за крок від смерті. Врешті-решт надійшов наказ. Використати "Судний день".

Я відчув, як повітря між нами стало важчим.

— "Судний день" — це не зброя. Це вирок. — Його голос затремтів. — Це бойові наноботи, які поглинають матерію і за рахунок цього самореплікуються до нескінченності. За три дні від планети не залишилося нічого, тільки срібна хмара, яка світилася в космосі.

Він замовк. Я бачив, як його пальці стискають келих так, ніби він готовий його розчавити.

— Але перед тим як все було знищене, повстанці запустили трансляцію з бункера в прямий ефір. Ми бачили, як наноботи пожирають їх, їхніх жінок....дітей. Я бачив усе це своїми очима.

Я мовчав. Що тут можна було сказати?

— Після цього, я та моя дружина, звільнився з Зоряного флоту. Покликавши із собою ще одинадцять побратимів, створили охоронну агенцію “Бісова дюжина”. Ми займалися різним: охороною багатіїв, пошук та арешти злочинців, знищення піратів. Але завжди дотримувалися одного правила — невинні не повинні постраждати.

Він відпустив келих і відкинувся на спинку стільця. Його очі ненадовго набули тепла:

— Якось зі мною зв’язався професор Кук. Він хотів щоб ми знайшли та нейтралізували ватажка піратів, що був замішаний у загибелі його дружини. Ми виконали завдання, розійшлися, і я думав, що більше ніколи його не побачу.

Він посміхнувся, наче згадав щось приємне:

— Пізніше було фатальне завдання на планеті К1. Це планета з найвищим ступенем небезпеки. Нам треба було зловити сухопутного кракена. Кажуть, його кров здатна омолоджувати не лише тіло, а й розум. Але ця планета... вона зжерла мій загін.

Я відчув, як холод пробігся по спині.

— Енергетичні системи там виходили з ладу. Плазмова зброя була марною. Тільки завдяки орбітальному телепорту я вижив. Але тієї ночі я втратив не лише половину обличчя, а усіх хто був мені таким близьким.

Він провів пальцями по імпланту, неначе перевіряв, чи все на місці.

— Кук знайшов мене, коли я топився в алкоголю. Запропонував роботу, запропонував ідею. — Він подивився на мене, і в його очах з’явилася іскра. — І вперше за довгий час я відчув, що можу зробити щось правильне.

Я дивився на нього й розумів: цей чоловік живе з тягарем, який може розчавити будь-кого. Але він усе ще був на ногах.

— І що тепер? — запитав я.

Рос лише посміхнувся.

— А тепер малий, ми врятуємо людство.