Раді Вас бачити!

Я провів кілька днів, ніби у вакуумі. Мене не покидало відчуття порожнечі, змішаної зі слабкістю, яка залишилась після коми. Ліе призначила мені численні медичні обстеження, і хоч я всіляко уникав цього раніше, тепер слухняно ходив на них. Вона оглядала мене зосереджено, сканувала моє тіло, та, як завжди, нічого "чужорідного" не знаходила, окрім втрати ваги й підвищеного обміну речовин.

Кожен день здавався однаковим. Я спав, їв і пробував виконувати фізичні вправи для відновлення, але, як не дивно, найбільше часу проводив у роздумах. Часом я ловив себе на думці, що намагаюся втекти від самого себе. Моє питання "Як тепер бути далі?" перетворилося на постійний тягар. Відчайдушно бажаючи знайти відповідь, одного вечора я вирішив звернутися до Кука.

— Професоре, ви згадували, що розповісте мені про можливість повернутися додому, — почав я, обережно підбираючи слова.

Кук, який зосереджено вивчав якусь старовинну схему в бібліотеці, підняв погляд і кивнув.

— Ходімо, хочу тобі щось показати, — цього вже вистачило, щоб розпалити мою цікавість.

Ми йшли довгими, коридорами архіву, які все більше нагадували лабіринт. Коридори ставали світлішими лише на мить, там де ми проходили, а потім загасали. Нарешті ми дійшли до важких дверей, які, здавалось, ніхто не відкривав десятиліттями. Кук вставив ключ-картку, і двері повільно розчинилися, відкриваючи вхід до напів темного ангару.

В центрі приміщення у повітрі висіла куля. Вона була метра три в діаметрі. Її поверхня була гладенькою, білосніжною, з ідеально розміщеними чорними геометричними лініями, що перетиналися під різними кутами, утворюючи гармонійний візерунок. Лінії мали глянцевий відблиск, ніби вкриті лаком з вкрапленням ледь помітного синього перламутру.

— Що це? — я ледве прошепотів, відчуваючи, як ця штука буквально поглинає мою увагу.

— Це машина часу, яка перенесла тебе сюди. — відповів Кук, його голос був дещо засмучений. — Або, якщо точніше, примарна надія не неї.

Я підійшов ближче й відчув, як навколо кулі ніби коливається простір. Її поверхня виглядала ідеально гладкою та матово ніби прогумований пластик.

— П’ять років тому ми знайшли цю машину, — почав Кук, проходячи повз мене і зупиняючись поруч із кулею. — Вона була завершена на 95%. Чиїми руками її створено — достеменно невідомо. Документація були частково знищена часом. Нам довелося витратити левову частку ресурсів, щоб закінчити будівництво згідно з кресленнями. І нам дуже пощастило, що речовина, необхідна для її роботи, була вже поруч із машиною, коли ми її знайшли.

— Яка речовина? — запитав я, підійшовши ближче.

— Це унікальний матеріал із неймовірним запасом енергії, який може зрівнятися хіба зі спалахом наднової — пояснив Кук, його голос ставав усе більш урочистим. — Ти собі навіть не уявляєш скільки потрібно енергії щоб змінити час та реальність. Але, Її вистачило лише на одну подорож у часі. І ми не можемо синтезувати її знову. Усі спроби провалилися. Ключового елемента просто немає в нашій галактиці.

Я переварював почуте, поки Кук говорив далі:

— Ці п’ять років були для мене справжнім випробуванням, — його голос затремтів, і я вперше побачив в очах Кука щось нове, жаль. — Коли ми зрозуміли, що ця машина може повернути будь кого у минуле, я був… ні, я єдиний, хто міг би скористатися цим шансом.

Кук замовк, смуток в його очах говорив сам за себе. Він стримав емоції, які його накрили і продовжив далі.

— Кіра..Моя дружина… і мати Ліе, — продовжив він, ледве чутно, — вона загинула на круїзному лайнері, на який напали пірати. Я знав дату, час і навіть місце трагедії. Усе, що мені було потрібно — це повернутися й запобігти її подорожі. Але я… — він замовк, ніби слова застрягли у нього в горлі.

— Але ви не зробив цього, — завершив я за нього, відчуваючи, як мої власні груди стискає гірке співчуття.

— Не зробив, — підтвердив Кук, його голос став жорсткішим. — Бо ця машина — наш єдиний шанс врятувати майбутнє людства. Один шанс, Ден! І я мав обрати…

Я уявив, як він стояв перед цією кулею, зважуючи на терезах життя коханої людини та майбутнє всього світу. Більше слів не було потрібно.

— Тобто я не можу повернутися додому? — мої слова прозвучали розчаровано.

— Наразі це неможливо, але не все так безнадійно. І тепер у нас є аж два варіанти. Перший — розвиток твоїх здібностей і взаємодія з Ключем, можливо, розкриє необхідні знання. Другий — спитатися у Поводиря. Думаю він має відповіді, але, як ти сам знаєш, не завжди охоче їх надає.

Я задумався над його словами. Поводир дійсно міг допомогти, але як його покликати?

— І як на вашу думку знову з ним зв’язатися? — запитав я.

— Спробуй медитацію. Але я тут тобі не помічник, це царина Ліе, — відповів Кук. — Вона має певні знання про медитацію та роботу зі свідомістю.

На прощання він поплескав мене по плечу.

— Не опускай носа, Ден. Іноді відповідь знаходиться там, де ти найменше її очікуєш.

Я залишив ангар із почуттям, одночасно розчарування і надії. Примарної надії на моє повернення додому. Але тепер я принаймні знав, куди рухатися далі.

Наступного ранку, прокинувшись зі змішаними почуттями надії та сумнівів, я твердо вирішив звернутися до Ліе. Вона була не лише біологом і медиком нашої команди, але й єдиною, хто відкрито говорив про взаємодію свідомості з іншими рівнями існування. Якщо хтось і міг допомогти мені навчитися медитації, то це точно вона.

— Привіт ЛІе. Хочу спробувати медитацію, — сказав я, підійшовши до неї у лабораторії, де вона якраз аналізувала мої останні показники.

Вона підняла очі й посміхнулася, трохи здивовано але з розумінням.

— Привіт. Це хороше рішення, Ден. Медитація допоможе тобі не лише розслабитися, але й, можливо, встановити контакт із твоїм симбіонтом. Але будь готовий: це вимагає часу й терпіння.

— З часом в мене його тьма і ще візок, а от з терпінням проблеми, — зітхнув я. — Я не з тих хто довго сидить на місці.

Ліе жестом запросила мене до невеликої кімнати поруч із медблоком. Там було тихо, а світло приглушене — лише кілька м’яких ламп створювали спокійну атмосферу. У кутку лежало кілька подушок, а на стінах виднілися загадкові візерунки, схожі на символи давньої мови.

— Сідай зручно, — почала вона, сівши навпроти мене на подушку. — Для медитації важливе розслаблення. Не треба змушувати себе щось відчути чи побачити. Просто дозволь собі бути тут і зараз.

Я сів, згорнувши ноги, як Ліе, і спробував випрямити спину, але відчув, що напружуюся ще більше. Ліе, помітивши мою скутість, посміхнулася.

— Не примушуй себе сидіти, так як я. Знайди положення, яке буде комфортним для тебе. Головне — зберігати рівновагу між розслабленням і концентрацією.

Я перепробував кілька позицій, поки нарешті не знайшов таку, що здавалась природною. Ліе тим часом заговорила тихим, мелодійним голосом.

— Закрий очі. Відчуй, як твоє тіло розслабляється. Як повітря входить у твої легені й виходить. Відчуй, як твої думки ніби пропливають повз, як хмари. Тобі не потрібно їх зупиняти чи гнатися за ними. Просто спостерігай.

Я заплющив очі й зробив глибокий вдих. Спершу моя голова була заповнена хаосом. Думки про минуле, майбутнє, мої помилки та мрії наповнювали свідомість, неначе галасливий ринок.

— Якщо відволікаєшся, — продовжувала Ліе, — не воюй з собою. Просто повернися до дихання. Дихай. Легко й вільно.

Я зосередився на дихані, повітря, що проходить через мої ніздрі, заповнювало груди, а потім повільно виходило. Але навіть це здавалося мені надзвичайно складним. Я почухав носа і вилаявся. Ліе була терплячою.

— Це нормально, Ден. Медитація — не змагання. Важливо просто бути в процесі.

Після кількох хвилин боротьби зі своїм неспокійним розумом я все-таки відкрив очі.

— Це не для мене, — сказав я, розчаровано похитавши головою.

— Спробуємо ще раз, але цього разу без очікувань, — запропонувала вона.

Ми повторили спробу вдруге, і вдруге я зірвався. Мої думки весь час кружляли навколо минулого: як я опинився тут, хто я тепер, і що буде далі.

— Не засмучуйся, — сказала Ліе, м’яко торкнувшись мого плеча. — Це частина процесу.

З третьої спроби я відчув, як щось змінюється. Моя свідомість поступово ніби віддалилась від тіла. Шум думок зменшувався, ніби я відходив від натовпу вдалину. Моє дихання стало повільним, глибоким. Простір навколо мене змінився, наповнившись відчуттям порожнечі, але водночас ця порожнеча була теплою, затишною.

Я побачив щось, схоже на сяйливий туман, у якому миготіли іскри. Вони танцювали в темряві, створюючи дивні візерунки. Це було ніби межа між сном і реальністю.

Коли я нарешті розплющив очі, в кімнаті все залишилося таким, як і було. Але я відчував дивний прилив енергії. Моя свідомість стала яснішою, а думки — спокійнішими.

— Це було... — почав я, але не знайшов слів.

— Схоже, ти занурився — сказала Ліе.

— Але я не зміг вийти на контакт із Поводирем, — зізнався я.

— Якби це сталося з першої спроби, я б була дуже здивована, — засміялася вона. — Це лише початок. Медитація — це навичка, яка розвивається поступово. Продовжуй практикувати, і з часом ти зможеш.

Я кивнув, хоч у душі все ще сумнівався. Але ясність, яку я відчував, була незаперечною. Це був лише перший крок, але він уже змінив мене.

Кожного дня я практикував медитацію, тепер до моїх щоденних фізичних вправ, добавилися робота зі свідомістю. Ліе з радістю допомагала мені в цьому процесі і поводилася як справжній наставник. В один з таких днів до нас підійшов Рос і сказав:

— Хлопче, я бачу ти вже відновився, пора і за щось серйозне братися.