Раді Вас бачити!

Корабель плив у чорному океані космосу, обрамленому мільярдами зірок, як дорогоцінними каменями. На борту стояла приємна тиша, лише слабке гудіння систем життєзабезпечення нагадувало про те, що ми знаходимося на космічному кораблі. Я сидів у кріслі, спостерігаючи за миготливими вогниками зірок. І думав, яка це унікальна можливість, побачити столицю усієї галактики. Кук, як завжди, був зайнятий перевіркою якихось даних, а Ліе стояла біля оглядового ілюмінатора, задумливо вдивляючись у нескінченний космічний простір.

— Знаєш, Ден, — порушила тишу Ліе, повертаючись до мене, — столиця Співдружності — це не просто місце, це символ єдності. Але кожні двадцять років вона змінюється.

Я підняв брову.

— Змінюється? Як це? Я думав, столиця — це постійне місто.

Ліе усміхнулася, ніби пояснювала щось очевидне дитині.

— Як ти знаєш зі шкільного курсу, у Співдружності п'ятнадцять гуманоїдних рас. Щоб підтримувати баланс і не викликати конфліктів, статус столиці передається між расами. Планету обирають із низки критеріїв: близькість до основних космічних трас, населення не менше десяти мільярдів, наявність відповідної інфраструктури і готовність прийняти таку роль. Це дозволяє уникнути монополії і дає кожній расі шанс на участь у керівництві. А ще… — вона зробила паузу, поглянувши на мене, — раса, чия планета є столицею, отримує право вето в Раді Планет і її голос ра***ься за два.

Кук, який до цього мовчав, хмикнув:

— Гарна система, але й затратна. Як у них вистачає терпіння кожні двадцять років переносити всю бюрократію?

Ліе лише знизала плечима.

— Зараз столиця на планеті Ксантаріс — це четвертий раз, коли столиця належить расі наеріан. Їхня планета ідеально підходить за всіма параметрами.

Я вже знав трохи про найбільш відмінних представників гуманоїдів у Співдружності. І хоча дванадцять рас мало чим відрізнялися від людей - чи то кольором шкіри, чи кількістю пальців на руках та ногах, або вухами як у ельфів то наеріанці до них не належали.

Зовнішньо неаріани дуже схожі на людей, але з важливими відмінностями. Їхня шкіра має насичений темно-бордовий відтінок через високий вміст особливого пігменту, який захищає їх від інтенсивного випромінювання їхнього сонця. Вони мають два серця, що працюють синхронно, забезпечуючи високу витривалість і здатність переносити екстремальні фізичні навантаження. Голова це суміш людської з головою буйвола, яку ніби приплюснули. Якби Їм додати роги та хвіст то вони б, дуже нагадували демонів, з фантазійних оповідей.

Культура неаріан здається парадоксальною для багатьох. Вони поєднують традиції суворої дисципліни з любов'ю до витончених мистецтв. Наприклад, кожен неаріанець має відслужити у їхньому віську не менше третини свого віку з важкими тренуваннями і строгою дисципліною, але водночас у військових дисциплінах є поезія, поетичні епоси про свої перемоги, це мало не обов'язок кожного бійця . Їхнє суспільство будується на принципі "гармонії в протилежностях". Вони святкують свої здобутки барвистими фестивалями, де поєднують бойові змагання з танцями і співами. Їхній дизайн одягу й будівель відзначається складними геометричними візерунками, що символізують подвійність усього сущого.

При першому контакті людей з расою неріан виник конфлікт і лише чисельна перевага у кількості бойових кораблів та населення дала, змогу підписати мирний договір і ужитися з ними.

Я хотів уточнити дещо про Столицю, але мен пер***в голос ШІ корабля:

— Увага, всі члени екіпажу. Підготовка до гіперстрибка завершена. Гіпердвигун досяг оптимальної потужності. Прошу зайняти свої місця та пристебнути ремені безпеки. Відлік розпочато: п'ять, чотири…

Усі зайняли свої місця. Я спостерігав за тим, як Кук, завжди такий спокійний і впевнений, ретельно перевіряв ремені. Ліе вже сиділа поруч, її обличчя виражало суміш цікавості та впевненості.

— …три, два, один. Стрибок.

І раптом простір перед кораблем змінився. Здавалося, ніби саме полотно всесвіту прогнулося, утворюючи тунель. Потім — різкий ривок, і ми опинилися в гіперпросторі. Я завмер, не в змозі відірвати погляд від того, що відбувалося за склом містка. Перед нами розгорнулося неймовірне видовище: потік світла, який переливався всіма кольорами веселки, створюючи ілюзію нескінченного калейдоскопу. Ці переливи були схожі на полярне сяйво, тільки набагато яскравіші й динамічніші.

— Нічого собі, — вирвалось у мене. — Це… просто неймовірно.

— До виходу з гіперпростору залишилося сім хвилин, — повідомив ШІ, його голос був таким самим спокійним, як завжди.

Я не міг відвести очей. Кожен перелив світла був унікальним, кожна секунда приносила нові візерунки. Це було схоже на магію, але я знав, що це лише гра світла в іншому вимірі. Ліе, здається, також була зачарована, хоча її вигляд видавав, що вона бачила це вже не вперше.

Через деякий час голос ШІ знову пролунав:

— Підготовка до виходу з гіперпростору. Відлік розпочато: п'ять, чотири…

Усі знову напружилися. Я відчував, як моє серце починає битися швидше, адже вихід з гіперпростору найнебезпечніший момент. Саме під час виходу відбуваються зіткнення з космічними об'єктами. Я знав що такі випадки бувають в край рідко і що становить 0,001% , але від цього мені було не легше.

— …три, два, один. Вихід.

І все повернулося до нормального. Знову зірки — мільярди зірок, розкиданих у безкрайньому просторі. Але тепер, прямо попереду, нас було видну головну мету подорожі — столицю Співдружності. Планета виглядала велично: величезна, з десятком супутників причому половина з них були штучного походження, це було видно по вогниках які мерехтіли, як коштовні камені. Планетарна атмосфера переливалася синьо-зеленими відтінками, а кораблі створювали відчуття постійного руху наче у вулику.

— Ось вона, — збільшуючи зображення на оглядовому екрані промовила Ліе — Столиця.

Я лише усміхнувся, не Знаючи, що чекає мене далі, але відчував, що ця подорож буде незабутньою.

Я підійшов до Кука, який, здається, був зайнятий тим, що востаннє перевіряв якісь дані на голографічному планшеті.

— Отже, які в нас подальші плани? — запитав я, склавши руки на грудях і намагаючись виглядати максимально серйозно.

Кук злегка підняв голову і, здається, подумки посміхнувся.

— План простий, Ден, — почав він, але, як завжди, його простий план виявився складнішим, ніж інструкція до пральної машини. — Ми не будемо висаджуватися на планету-столицю.

— Чому? — я трохи здивувався. Столиця звучала, як ідеальне місце для відвідування: ресторани, хмарочоси, можливо, навіть інші розваги. Ну, або щось схоже.

— Бо на те є ряд причин, — пояснив Кук, дивлячись на мене так, ніби я щойно запитав, чи може він полетіти в космос без шолома. — По-перше, посадка в столиці дозволена лише кораблям, які там прописані. Або ж треба просити спеціальний дозвіл і надавати серйозні аргументи, наприклад, що ми — дипломатична місія.

Я вже уявив собі, як ми намагаємося переконати місцевих чиновників, що ми — дипломати Землі.

— По-друге, наш корабель… досить екзотичний, — продовжив Кук, і в його голосі прозвучали нотки гордості. — Ми намагаємося його ніде не світити.

— Бо він… теріанський? — припустив я.

Кук кивнув і добавив.

— Так, він має унікальні технології: станцію заправки та генерації пального від зірок і гіпердвигун, який суттєво перевершує всі відомі аналоги. Він може стрибати далі в межах галактики, ніж будь-який інший корабель у Співдружності, і навіть за межі Чумацького Шляху. Плюс, його стелс-система дозволяє непомітно висаджуватися на планети.

— Як тоді, коли ви врятували мене? — уточнив я.

— Саме так, — кивнув Кук. — Але цього разу в цьому немає потр***.

— Тобто… ми нікуди не летимо? — я вже почав сумніватися в цінності цього “плану”.

— Летимо, але не всі, — відповів він. — Ми скористаємося нашим човником. На планету вирушимо я та Фурі.

— І що я буду робити? — запитав я, трохи обурено. Мені не подобається ідея сидіти на кораблі й чекати, поки вони розвиватимуться.

— Ти — нелегал, — прямо сказав Кук. І я ледь не поперхнувся повітрям.

— Нелегал? Серйозно?

— У Співдружності кожен ще при народженні отримує нейрочіп з ідентифікацією. У тебе його немає. Якщо ти з'явишся на планеті, це одразу викличе не потрібні запитання.

Це було… логічно. Але все одно образливо.

— Що ж, і що мені робити? Намотувати кола навколо місцевої зірки? — саркастично спитав я.

Кук іронічно посміхнувся.

— Можеш підключитися до внутрішньо галактичної мережі й спробувати знайти способи, як стати громадянином СНП. Або… дійсно намотувати кола навколо зірки. Період спалахів зараз дуже цікавий.

Я зітхнув. Здавалося, що це буде ще той день. Але, як завжди, пригоди ніяких не передбачалося. До мене підійшла Ліе і загадково глянувши сказала:

— Ден не переживай, я тобі складу компані, можемо разом з Росом та професором Кхалом пограти у Кванчос.

Що за Кванчос? - перепитав я.

— Скинула тобі правила гри. Тож чекаю тебе в кают компанії. Професор Кхал і Рос вже там.

І вона телепортувалася з капітанського містка. Мені нічого не залишилося, як зробити те саме.

Поки я читав правила гри в Кванчос, Ліе спитала чи Рос з нами, але він відмовився сказавши, що із задоволенням по спостерігає.

Професор Кхал з ентузіазмом потер руки і почав розставляти фігури на віртуальній багаторівневій дошці для гри.

— Отже, подивимося, — розгорнув я перед собою правила.

"Кванчос" — це гра, яка вимагає продуманих рішень, швидкої реакції на дії супротивників та трохи везіння.

— Що ж початок інтригує, — пробурмотів я — це не шахмати, але спробуємо.

Основні правила "Кванчос"

1. Хід гри

Гравці ходять по черзі за годинниковою стрілкою. Один хід складається з двох фаз:

А. Фаза дії

Гравець переміщує одну або кілька своїх фігур:Авангард рухається на 2 клітинки у будь-якому напрямку на одному рівні або піднімається на наступний рівень через тунель.Енергетик рухається на 1 клітинку і може передати "Квантичний ресурс" іншій фігурі, що знаходиться поруч.Кванта рухається на 1 клітинку у будь-якому напрямку.Мікрон рухаються на 2 клітинки, але лише на одному рівні.

Б. Фаза стратегії

Гравець може зіграти одну карту стратегії зі своєї руки.Можна активувати спеціальну дію, витративши "Квантичний ресурс".

2. Взаємодія між фігурами

Якщо фігура потрапляє на клітинку з фігурою противника, вона вступає в "Квантичний бій". Перемагає той, чия фігура має вищий рейтинг у таблиці сили:Кванта > Авангард > Енергетик > Мікрон.У разі рівності рейтингів бою додається випадковий ефект із 3 карт стратегій.

3. Захоплення платформ і тунелів

Якщо гравець переміщує своїх 3 фігур на одну платформу або контролює всі тунелі між двома рівнями, він отримує бонус: +5 "Квантів".

4. Квантичні ресурси

Ресурси здобуваються, захоплюючи спеціальні клітинки на платформі.Використовуються для активації карт стратегій або особливих здібностей:Телепортація фігури на будь-яку платформу — 2 ресурси.Блокування тунелю для супротивника — 1 ресурс.Відновлення захопленої фігури — 3 ресурси.

5. Карти стратегій

Кожна карта має особливий ефект. Наприклад:

"Портал хаосу" — переміщує фігуру противника в іншу частину ігрового поля."Енергетичний щит" — захищає фігуру від атаки на 1 хід."Квантовий зсув" — змінює гравітацію на одній платформі, змушуючи всі фігури рухатися на 1 клітинку вниз.

Закінчення гри

Гра завершується:

Коли один із гравців набирає 50 "Квантів".Або після 10 раундів, якщо жоден із гравців не набрав 50 очок. У такому випадку перемагає той, хто набрав найбільше "Квантів".

Особливі підказки для початківця

Розташування фігур на кількох рівнях одночасно дає тактичну перевагу.Гравець повинен тримати баланс між захопленням клітинок, атаками супротивників і контролем ресурсів.

Я відірвався від прочитання правил і глянув на команду. Всі дивилися на мене з широкою посмішкою.

— Ну що, ніби все зрозуміло давайте почнемо, — замовляючи собі каву в харчовому синтезаторі, сів за стіл.

***

Раніше, я ніколи не те щоб грав, навіть не чув про "Кванчос". Якщо чесно, назва нагадувала мені про щось між екзотичним танцем і гострою стравою з перцем чилі. Але виявилося, що це найпопулярніша гра у Співдружності. І коли Ліе запропонувала, аби я розім’яв мізки, я без особливих роздумів погодився. Правда. Відчував я себе, наче ягня, що йде на забій. Але ж треба було спробувати.

Ми вмостилися за тривимірним столом із прозорими платформами, кожна з яких віддалено нагадувала шахматні дошки. П'ять рівнів, що зависли в повітрі завдяки гравітаційним проекціям, виглядали справжнім випробуванням для мого просторового мислення. Фігури, схожі на кристали, що переливалися в спектрі від фіолетового до зеленого, вже чекали на своїх місця.

— Ну що ж, Ден, удачі тобі, — мовив професор, з тією ж ноткою жалості, як батько, що дозволяє малюкові побудувати піщаний замок перед тим, як хвиля змиє його. — Ми почнемо повільно, щоб ти не розгубився".

Я отримав набір фігур: три Авангарди, двох Енергетиків, одну Кванту (головну фігуру) і шість Мікронів. Усі вони сяяли, як коштовності на вітрині.

— Отже, ходиш першим, — оголосила Ліе, посміхаючись своїм "я-нічого-злого-не-планую". — Але пам'ятай: неправильний хід — це твої мінус десять очок.

Зрозуміло. Намагаючись сфокусуватися на фігурах та дошках. Я обережно пересунув одного з Мікронів на другий рівень, розмірковуючи чим мені це загрожує.

Професор, швидко підтвердив мої підозри. Його Авангард одразу ж атакував мого Мікрона. Бій тривав менше секунди: Мікрон зник із поля, а професор заробив свої перші три очки.

— Ден, це не шахи. Тут виживає той, хто думає на декілька ходів вперед не лише на одній платформі, а на усіх п'яти, — кинула Ліе, поки її Енергетик тихенько просувався до середини платформи, де, як я зрозумів, знаходиться якась важлива точка.

Я ж, у свою чергу, вирішив викинути з голови всі настанови і зіграти "по натхненню".

Поганий план.

Професор Кхал вирішив не гаяти часу і захопити центр третього рівня. Його Кванта, як величезний блискучий павук, тихенько заповзла на середину платформи, активувавши її центральний вузол. П'ять очок за це, до його рахунку.

Тим часом Ліе кинулася у наступ, використавши карту "Квантовий зсув", через яку всі фігури на першому рівні змістилися на одну клітинку вправо. Мій Енергетик опинився в пастці між її Авангардом і тунелем. Вибратися з цієї ситуації було важко, але я вирішив ризикнути і відступити.

— Це, звичайно, мило, — промовив Кхал, — але ти все одно програєш. Гравець, який боїться втратити, вже програв.

Я вирішив зіграти карту "Портал хаосу", щоб перемістити одну з фігур професора в іншу частину поля. Це дало мені кілька секунд передиху, але не більше. Ліе використала цей момент, щоб заблокувати мій доступ до тунелю на четвертий рівень.

Моя стратегія руйнувалася на очах, але я не здавався. Перемістивши Кванту ближче до центрального вузла на третьому рівні, я намагався хоча б компенсувати втрати.

Вирішальний момент настав, коли професор розіграв карту "Енергетичний вибух", що змусила моїх фігур відступити на один рівень вниз. Його Авангард без зусиль дістався моєї Кванти і знищив її, отримавши ще 10 очок і оголосивши свою перемогу.

— Що ж я переміг і перший виходжу з гри, — сказав Кхал. В його голосі було чутно нотки розчарувань.

Тепер я залишився сам на сам із Ліе, і мої шанси виглядали сумнівно. Вона ходила, не передбачувано, оточуючи мої фігурки і майстерно змушуючи мене втрачати позиції.

Я намагався блокувати її тунелі і навіть ризикнув розіграти карту "Гравітаційна пастка", щоб зупинити її просування. Але Ліе була далекоглядною.

Її Мікрони захопили четвертий рівень, а потім Авангард знищив одного з моїх Енергетиків. У фіналі вона примудрилась заблокувати мій останній шлях до центру, заробивши достатньо очок для перемоги.

— Ден, не бери це близько до серця, — сказала вона, ховаючи свою посмішку.

Я програв. Спершу професору Кхалу, а потім Ліе. Але, знаєте, це було весело. Мої поразки не були катастрофічними, а кожен хід відкривав щось нове про гру і... я вже зрозумів свої помилки.

Першу гру, ми завершили менше ніж за півгодини, але я навчався і швидко адаптуватися. Ми розпочали нову партію. І коли за корабельним часом було вже далеко за північ і ми грали чи не шосту партію, я нарешті переміг.

Після гри професор Кхал потиснув мені руку, подякував за «чудовий бій» (хоча, з огляду на рахунок, це більше схоже на ввічливий комплімент) і, посилаючись на втому, попрямував до своєї каюти. Я з Ліе побажали йому доброї ночі й теж вирушили до своїх кают. Біля її дверей ми зупинилися. Вона стояла поруч, така спокійна, і водночас така зосереджена, і я ловив себе на думці, що не можу відвести від неї очей.

— Надобраніч, Ден, — промовила вона, обертаючись до мене, коли між нами запанувала тиша. Її голос був м’яким.

— І тобі, Ліе, — відповів я, намагаючись не видати хвилювання, яке раптом накрило мене з головою.

Я вже повернувся до дверей своєї каюти, коли вона, несподівано для мене, заговорила знову.

— Ден… а у твоєму часі… залишився хтось?

Запитання застало мене зненацька. Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

— Так, — почав я, трохи збентежено. — У мене є сестра, мама…

Але її погляд не змінився. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла дізнатися щось більше. Щось глибше. І тоді я зрозумів, що вона має на увазі.

Моє серце забилося швидше. Чи справді це відбувається? Невже вона відчуває до мене щось більше, ніж просто цікавість? Або це я собі вигадую? Її погляд палав, і мені здалося, що вона бачить мене наскрізь, ніби розгадує мої думки.

— Ти про когось іншого, правда? — запитав я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона ледь помітно кивнула, і моє серце раптом завмерло. Що я мав їй відповісти? Чи варто зануритися у щось, що може обірватися в будь-який момент, як тільки я повернуся у свій час? Але чи повернуся я взагалі?

Я мовчав. І вона мовчала. Між нами зависло щось невловиме, невимовне. Її очі… вони були зелені й глибокі, наче безодня. У них можна було загубитися, і я не був певен, що хочу знайти шлях назад.

Час, здавалось, зупинився. Між нами залишився тільки цей момент, тільки ці погляди, які сказали більше, ніж будь-які слова.

І раптом вона зробила крок уперед. Її рух був м’яким, майже непомітним. Ліе нахилилася і ніжно торкнулася губами моєї щоки. Це був легкий дотик, як подих вітру, але він залишив на мені слід, що палав, як зоря.

Не чекаючи відповіді, Ліе швидко розвернулася і зникла за дверима своєї каюти.

Я стояв, приголомшений, не в змозі поворухнутися. Її поцілунок залишив мене розгубленим і зачарованим водночас. Я торкнувся щоки, де щойно відчув її тепло, і мимоволі усміхнувся.

Коли я нарешті повернувся до своєї каюти, думки не давали мені спокою. Перед очима стояла її усмішка, її погляд, той ніжний момент, коли вона перетнула невидиму межу між нами.

Що це було? Що вона хотіла мені сказати? І що це означає для нас?

Я лежав у темряві, думаючи про її очі, в яких виблискували зорі, про її голос, що звучав, ніби музика, і про той поцілунок, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті.

Це був лише один момент, але він змінив усе.

Із цими думками я нарешті заснув, але уві сні бачив не Землю, не свою сім’ю, а пару зелених очей, у яких відбивається всесвіт.

***

Наступний день я провів у своїй каюті, намагаючись зібратися з думками після вчорашнього вечора. Медитація допомогла ненадовго відключитися, але щоразу, як я заплющував очі, переді мною з’являлися очі Ліе та її посмішка. "Що ж, Ден, ти потрапив у нову пастку. І цього разу без шансів," — подумав я, зітхаючи.

До обіду я вже трохи прийшов до тями, якраз у той момент, коли повернулися Кук і Фурі. Вони попросили всіх зібратися в кают-компанії. І сказали що хочуть повідомити щось важливе. За обідом ми всі вже були на місцях: я, Ліе, професор Кхал, Рос, і, звісно, Кук із Фурі. Професор почав:

— Отже, є кілька новин. Хороші й не дуже. З чого почнемо?

— Давай із поганих, — кинув Рос, і його імплант почав видавати слабкий гул, наче готувався до небезпеки.

— Гаразд, — промовив Кук, і я помітив, як він швидко глянув у мій бік. — Це стосується тебе, Ден.

Я здригнувся, але намагався виглядати спокійним.

— Ден, ти знайшов спосіб легалізувати себе в Співдружності?

— Якщо чесно, професоре, то не мав часу на це, — відповів я, намагаючись не звучати винувато.

— Я так і думав, — перехопив ініціативу Кук. — Ми теж нічого не знайшли, що могло б допомогти зараз. Але... я думаю, нам варто стрибнути на кордон галактики, де вплив Співдружності слабший, і знайти людину, яка погодиться за пристойну винагороду продати свою особистість.

— Хіба це можливо? — здивовано перепитала Ліе.

— Можливо, — підтвердив Кук. — Законно? Ні. Але один із клієнтів, який купив у нас артефакт древніх дуже не дешевий, до речі, згадував, що на кордонах Співдружності, у колоніальних державах, є така послуга. Люди там часто не дуже заможні й готові на це піти. Але чи нам пощастить і чи будуть у нас ресурси ми не знаємо.

— Ну, хоч щось, — пробурмотів я.

— А тепер до хороших новин, — сказав Кук, роблячи паузу.

Ми всі напружено чекали.

— Ми купили компанію, — продовжив він.

— Компанію? — професор Кхал виглядав зацікавлено.

— Так, компанію з дуже давньою історією, — підхопила Фурі. — Колись вона спеціалізувалася на косметичних імплантах, але зараз у неї справи йдуть не найкращим чином. Власник виставив її на продаж, аби уникнути скандалу з боргами.

— Ми подумали, що це буде ідеальне прикриття, — продовжив Кук. — Компанія, яка займалася імплантами, цілком може створювати й біологічні чіпи. Вона маленька, її оборот складає менше 1% від обороту НаноТех, тому вони не вважають її конкурентом.

— І що тепер? — запитав Рос.

— Щоб стати офіційними співвласниками, ми летимо на планету Ельдорадо, — сказала Фурі.

— Ельдорадо? — здивувався професор.

— Так, — підтвердила Фурі. — Там живе останній спадкоємець і власник компанії — граф Паул Нів Третій, з яким нам треба підписати угоду.

— Граф? — я ледве стримував подив.

— Так, граф. Ця традиція з титулами перекочувала ще з Землі. Плюс у деяких рас також присутня ієрархія титулів. Тож ми вирушаємо на аудієнцію до графа.

— Ельдорадо... не найгірше місце, щоб доживати віку, — пробурмотів Рос.

Я вже знав з баз знань, що це елітна планета-курорт, і там досить дорого відпочивати по міркам Співдружності. Всі планети в галактиці класифікувалися за придатністю до життя від А до К. А й Б — це райські місця з ідеальним кліматом і відсутністю небезпечної фауни. Земля, до речі, відноситься до класу Г.

— І ще одна хороша новина для тебе, Ден, — сказав Кук, простягаючи мені три носії з базами даних.

— Це що?

— Це для тебе. Треба підтягнути тебе в деяких дисциплінах.

Я прийняв носії. Астрофізика, квантова механіка, комп'ютерна інженерія усі базового рівня. Що ж, якщо вже я залишився тут, треба брати від цього максимум. Зрештою, хто знає, що мене чекає попереду? Я подякував професору і пішов до своєї каюти. Час для навчання.

Після попередження ШІ про майбутній стрибок у гіперпростір, я зайняв своє місце в кріслі на капітанському містку. Калейдоскоп променів світла, що супроводжував перехід, знову зачарував мене. ШІ нагадав, що до виходу з гіперпростору залишилося сім хвилин.

Завдяки отриманим базам знань, я тепер зрозумів, що час, проведений у гіперпросторі, завжди однаковий, незалежно від відстані. Це пояснювалося на прикладі аркуша паперу з двома точками, А та Б. Якщо провести лінію між ними, утворюється відрізок певної довжини, що символізує шлях корабля в нашому просторі. Але якщо скласти папір так, щоб точки зійшлися, і проколоти їх олівцем, перехід буде миттєвим — аналогія гіперпростору, де корабель проходить через спотворений простір. Цей метод діє лише в межах однієї галактики, навіть технології Співдружності поки не дозволяють здійснювати гіперстрибки між галактиками.