Раді Вас бачити!

- Опа-ча! – вигукнув Мар’ян, коли наступного дня я заявилась у коледж. Ромка з Юрком тільки присвиснули. – Тільки не кажи, що це тебе так «молька» приложила!

- Сама приложилась! – відмахнулась я.

- А якщо серйозно, то що сталось? – не вгавала і собі Віта.

- Побігати вирішила ввечері, темно, об асфальт приложилась. – одногрупники здивовано переглянулись. – Та правда, тато підтвердить. Він мене потім латав.

Я як завжди сіла біля Раї, вона не прогнала, хоч щось радує.

- А чого ти вчора на медитацію спізнилась. – зашепотіла вона мені на вухо.

- Це довга історія. – чогось мені не дуже хотілось розповідати і я точно знаю, що мої щоки порозовіли, чим і видали мене, зрадниці!

- Ну й що, колись давай. Я нікому ні слова. – я знала, що вона не відчепиться.

- Гаразд, тільки після пари, не хочу, щоб всі знали.

- Тоді підемо в їдальню?

- Тоді після другої, бо я ще не голодна.

- Ну гаразд. – з кислим обличчям погодилась вона. – Ти явно хочеш моєї смерті. Ти ж в курсі, що від цікавості помирають? Так?

Я скептично звела брови. Нас перебив викладач, що прийшов вести заняття.

 

По дорозі в їдальню я вигадувала, що маю сказати подрузі і так щоб правдоподібно і поменше інформації.

Вона мало не стрибала з нетерпіння і передчуття.

В їдальні половина столиків була зайнята, а наш в кутку, як завжди займали кілька відмочок і один відьмак.

Набравши їжі і заплативши я оглянула зал. Столик біля вікна з непоганим видом пустував. І мені зовсім не захотілось сідати у куток, просто дико дикого. Після вчорашнього я вся збунтувалась.

- За мною. – скомандувала я Раї і з прямою спиною пройшла і сіла за примічений столик. Подруга спочатку щось буркнула та потім слухняно послідувала за мною.

Взяти ложку в руку я не встигла, коли наді мною нависла тінь.

- Ти забула своє місце, відьмо. Геть з-за нашого столика! – голос у цієї фіфи був дуже вже писклявий, але я не дозволила собі вийти за рамки поведінки з легка відкинулась на спинку стільця і набрала повітря в легені, щоб заспокоїтись і не повторити вчорашні подвиги.

- Я де захочу там і сидітиму. – якомога спокійніше вимовила я.

- Ти взагалі обнагліла. Правду про тебе говорять!

- А зараз, ти, слухаєш мене! Ще раз щось подібне почую, перетворю в п’явку, благо в лабораторії пригодишся!

- Відьми не перетворюють в п’явок! – заверещала дівиця.

- Так це добрі, як от Рая. Думаєш, моя бабка вижила б серед ваших з одною добротою? – питання було риторичне, вижила ж.- Все одно ти неініційована! Про це увесь коледж знає! – вела далі вона своє.

- І звідки ж така інформація? – я питально повела бровою, в п’ятому класі на спір навчилась! – Може я її вже пройшла. – я зробила паузу, даючи їй усвідомити сказане. – Вчора, наприклад. Травматично вийшло, звичайно, але воно того варте. Кажуть, чим більша сила, тим більші наслідки від ініціації… - моя опонентка зблідла, чи що? – Так от, якщо ще хтось посміє в’якнути на мене чи моїх друзів, то хай на себе начувається. Думаю, п’явки – не найгірше в що можна перетворити набридливих безтактних магів. Правда, Рає? – я обернулась до подруги, та прочитавши мій погляд швидко кивнула головою. – Всім хто уважно слухав, смачного! – голосно промовила я, даючи всім почути, що більше не хочу говорити на цю тему і прийнялась за рагу.

На загальне щастя нас більше ніхто не турбував. Видно моя розбита губа і обдерті долоні були красномовними.

- Ти і правда пройшла ініціацію вчора? – прошепотіла подруга.

Я тільки усміхнулась і показала їй язик, відчуваючи себе нормальною чи не вперше за останні два місяці.

- Ну ти і бяка! Хоч би чимось поділилась з єдиною подругою!

- О, в мене є ще Віта. – Райка хмикнула на репліку.

- Кнопа твоя фанатка, а не подруга, не плутай.

- Ну лади. Ти моя єдина, найкраща і любима! – заспівала їй дифірамбів та вона не купилась.

- Давай вже розказуй, що було вчора.

- Перший раз директор мене відпустив…

- Перший раз!?

- Угу! Але я умудрилась вляпатись вдруге, мене Амалія затримала… - і я переповіла їй майже все, окрім опису Кирила… - от так все закінчилось, квітником.

- Так, стоп, стоп. – її очі зробились дуже хитрими. – Говориш, що він одяг шукав, так він що, голий був?

- В рушничку…- я хіхікнула. – Це ж не голий, правда?

- Не голий. І про відьом можна я нашим розкажу?

- Валяй, хоча навряд чи когось це зупинить.

- Так ти, це, з ним? – просіяла подруга.

- Ні, ти що! Я його перший раз бачила. І, якщо ти ще не зрозуміла – це колишній Аньки, вчорашньої блондинки.

- І він не зрозумів, що це ти?

- А з чого б? навряд чи я знаменита, аж настільки…

Отак перешіптуючись ми допили компот і подались на заняття. Може й добре, що я поділилась з подругою. Мені справді стало легше, а вона прямо сіяла так її розпирало від нових знань. Тут я вже пораділа, що вона не журналіст, бо точно опинилась би на шпальті газети.

 

Не знаю чому нам ввели Релігієзнавство і чим воно могло допомогти. Але воно було і вчити доводилось. Викладачі мотивували це існуванням всіх названих богів, та я мало вірила в це. Поправді мало не єдиним доказом існування магії було закріплення магічного договору, то ж з кожним днем мої сумніви все росли. З однієї сторони я знала, що користуватись силою і даром помимо занять нам поки не можна та це не було доводом для мене. Єдине, що тримало мою віру на волоску була сьогоднішня сутичка в їдальні і неприхований страх магині.

Сьогодні я планувала потрапити в бібліотеку, щоб знайти таку бажану мені інформацію. Хай там що, та лишатись тут я не хотіла. Тепер великим благом мені здавалась навіть робота офіціантки чи касира в супермаркеті.

Після пари взяла слово Рая.

- Дорогі одногрупниці! Всі ми в курсі, що через тиждень перша осіння дискотека, в честь дня знань! Гіп-гіп ура!

- І що ми там робитимемо, хочеш щоб нас і там попускали? – спитала Оля.

- О ні! З перевіреного джерела мені стало відомо, що ми так аж дуже бажані гості.

- Та невже? – з’язвила Катя.

- Коротше, всім бажаючим пройти ініціацію старші курси будуть дуже раді! Принаймні хлопці! – випалила вона.

Дівчата в аудиторії загули.

- Ти з глузду з’їхала? – випалила все та ж Катя.

- Чому це? Особисто я б відкрила свій дар і раз маги зі старших курсів не проти, то я тільки за.

- Шлюха! – прошипіла Катька.

- Це ж чому, я теж не проти. – озвалась Оля. – Врешті магині самі на них вішатимуться…Це звучить дико, але ми не в тій ситуації, щоб чекати до весілля.

Я тільки ухватилась за голову і зі стогоном опустилась на конспект.

- До речі, братва. – знову взяла слово Рая. – Ми тепер в їдалці можемо сидіти де захочемо.

- Оце цікаво…- протягнув Рома. – Що ж мало статись такого?

- Ай, да це все Маринка, бабкина кров грає. А як виганятимуть кажіть, що вона їх в п’явок перетворить…

- Ти з якої гори звалилась? – усміхнувся Мар’ян. – відьми не перетворюють людей та і маги теж.

- Ну знаєш! – Райка взяла руки в боки. – Їм про це знати необов’язково. Ось так.

- Вона ж неініційована.

- Чого ж. – втрутилась я. – Я вчора так ініціювалась, так, і колінками, і носом в асфальт.

Ми всі дружно заржали і мовчки вирішили, що я тепер в них «ініційована»!

 

Після сьогоднішнього дня я була схильна думати, що життя налагоджується і на якусь мить вже була готова відкинути моє бажання піти в бібліотеку. Але потім вирішила, що не варто давати слабину і йти до кінця.

Бібліотека була в сусідньому від нашого корпусі, тож я вирішила провести дівчат, а потім повернутись. Та моїм планам знову не судилось збутись.

- Ей ти! – почулось за спиною, як ми вийшли з дверей коледжу. Хоча голос належав хлопцеві та якесь шосте чуття підказало мені, що це знов по мою душу! Та я зовсім не хотіла розмовляти хоча б з кимось. – Та стій же ти!

По старому сценарію мене смикнули за плече. Та сьогодні я була готова і розвернулась прямо з «хуком справа». Щось таке брат говорив. Ах, жаль тільки, що промахнулась. Переді мною стояв Кирил і усміхався на всі тридцять два.

- Ну привіт, мій ангел-охоронець. Ой, бля, велика і зла відьмо!

Саме так, такого я точно не чекала і навіть не знайшлась, що відповісти.

- Шановне відьомство, я її конфіскую, на хвильку! – він кивнув Раї з Вітою і потяг мене до невеличкої групи хлопців.

- Хей! Пусти! Перетворю в жабу!

- Ну, можеш перетворювати, якщо потім поцілуєш.

- Помрій. По-перше, мені подобаються блондини, а по-друге… - упс, блондини.

Кирил розвернув мене ще до трьох хлопців і представив.

- Це мій ангел-охоронець. – за що отримав ліктем в бік, кашлянув і виправився. – Велика і зла відьма, що перетворить нас всіх в жаб.

- Я Іван Горський, для тебе просто Ваня. – усміхнувся чарівний блондин. Є такий вислів «анімешна няшка». Так ось це про нього: красивий до тошноти, волосся старанно укладено в їжачок, усмішка просто заворожує, костюм ідеально відглажений, а верхній ґудзик на сорочці розстебнуто. Він протягнув мені руку і я протягнула свою, щоб потиснути. Та він швидко повернув її і поцілував пальчики.

- Сергій Бузько. – кивнув мені другий блондин. Не такий чарівний, як Іван та все одно милий, з обезброюючою усмішкою. На футболці красувалась Лама, та що співачка.

- Ілля Сивий. – третій вже не церемонився і сам вхопив мою руку поки я ніяковіла. В нього було волосся того ж кольору, що й в мене і сірі-сірі очі. Можна було б подумати, що ми брат із сестрою.

Кирил нарешті відпустив мої плечі і я майже розслабилась і врешті представилась сама.

- Марина, Задорожня. – хлопці переглянулись.

- Ми знаємо. – нарешті видав Кирил, а я розізлилась.

- Якого ж милого кричати через все подвір’я «ей, ти!»?

- Так це, ти ж мені не казала, як тебе звати. Це вже Прокопович просвітив.

- Та байдуже, хоч хук зліва, яка різниця. В мене ім’я є, а то якось задовбало, що останнім часом тільки й ейкають!

- Ми взагалі-то хотіли запросити тебе до нас.

По-моєму запахло гораним…я оглянулась, та подружки вже покинули мене. Вони мали добиратись додому на тролейбусі, а того довго ждати, якщо цей пропустиш. А я навіть не чула, щоб вони мені казали, що йдуть. Чомусь це засмутило мене. Які ж подруги так кидають!?

- До нас це куди? І чому ви вирішили, що я піду кудись одна з чотирма амбалами під метр вісімдесят?

- Ну не такі вже й ми амбали. – протягнув Ваня. – Хотіли б тебе образити, то ще тут почали б.

- Буде класно. – протягнув Ілля.

- Це ти про що? – чомусь в мене виникали смутні підозри, що мене може чекати, прийми я пропозицію цієї четвірки.

- А побачиш, потім вирішиш, чи варто нам довіряти. – підключився Сергій.

- Погоджуйся…- прошепотіли на вухо і я відскочила в сторону. Про те, що Кирил стоїть позаду взагалі забула.

Я ще раз обвела поглядом хлопців. Було дивно бачити їхні погляди повні надії…блін, як котики зі Шрека!

- Гаразд, пішли вже, куди ви там пропонуєте. Та майте на увазі, що якщо хоча б щось мені не сподобається – перетворю на жаб!

- Лади!

За спиною почулись полегшені видихи, а я вже поспішала до воріт коледжу.

- Мар, ти ж не знаєш куди йти! – гукнув Кирил доганяючи мене.

- За ворота коледжу, точняк.

 

Куди йти я і справді не знала. І коли хлопці привели мене до спуску в підвал відчуття грандіозного западла посилилось.

- Це що таке? – видавила я, розглядаючи сходи вниз. На диво вони були чисті, стіни пофарбовані, а збоку навіть квітничок!

- Сюрприз. – заявив Ваня.

- Ти хочеш, щоб я туди зайшла? – я звела брови. – Мало що там. Пристрої для допитів…стрибклуб…може ви мене взагалі в сексуальне рабство вирішили заманити.

- Ми будем ніжними. – підморгнув Ілля.

- Ну й у тебе фантазія. Сам би ніколи не здогадався. – Кирил почухав потилицю.

- А ти не думаєш, що нас все-таки четверо, була б ти нам потрібна, то вже б давно опинилась всередині. – мовив Сергій. – Хлопці, я пішов. У мене на восьму ще побачення, а Лєра не вибачить, якщо я спізнюсь…Послали ж боги пунктуальну до хвилини! – він по-дівчачи закотив очі і спустився вниз, двома ключами відкрив двері і зайшов всередину залишивши їх прочиненими, ніби запрошуючи нас за собою.

Ілля разом з Іваном спустились вниз. Біля мене лишився тільки Кирил.

- Якщо ти не підеш добровільно, то я занесу тебе на руках. – він ступив крок ближче.

- Кирил, я буду кричати. Припини! – я не на жарт злякалась.

Не знаю, що його зупинило, можливо він побачив страх в моїх очах та завмер на півдорозі і нахмурився.

- Мар, ти серйозно? Он якої ти про нас думки.

- А якої думки я можу бути про магів, котрі ненавидять відьом! – кинула я йому у спину і він притормозив на сходах, та не обернувся.

- Думай, що хочеш. – і послідував за іншими.

Я лишилась зверху і гадала, що мені робити. Спускатись до них я боялась, а лишитись тут означало б, що я боягузка і все таке. Хоча чому боягузка, просто не довіряю незнайомцям. Хоча вчора про одяг Кирил сказав правду. Може і сьогодні правда?

Витягнувши мобільний я настрочила мамі смс, як кажуть довіряй, та перевіряй…

А потім відправилась в міні-маркет, що бачила по дорозі. Хотілось загладити вину чимось смачненьким. Все-таки хлопці виглядали щирими, а я тут зі своєю параноєю.

Що може краще за морозиво? Довелось взяти цілий торт і ще п’ять стаканів американо. Це моя улюблена, а дарованому коню в зуби не заглядають!

 

В підвальчик я все-таки спускалась з острахом. Та прочинивши двері я почула приглушену музику. Точно стрибклуб! Я усміхнулась своїй же параної. Зачинивши двері я пройшла по маленькому коридорчику в глибину приміщення, по дорозі було ще кілька кімнаток з пристойними дверима, але без табличок. Музика ж долинала і вже досить гучно з тієї, що була прямо. До неї я й подалась і силою ледве її відкрила. Вона була броньована. Важка і металева.

Кімнатка, куди я потрапила була не дуже велика. Там навіть під стелею було вікно на вулицю, що пропускало тьмяне світло, бо його заступала зелень. Та освітлення вистачало і так. В двох кутках кімнати стояли масивні столи, збоку стелаж, а ще два дивани і м’які крісла, столик по центру кімнати…

І справа те, що мене найбільше вразило. Музична апаратура. Мої хлопці репетирували! Мої!? Щось я заговорююсь…Хлопці репетирували. І скажу я вам – співали вони класно. Я так і завмерла в дверях, не вірячи ні очам, ні вухам. Хто зна, може вони ілюзіоністи і це все лише міраж?

Ілля підморгнув мені і я відчула, що починаю червоніти.

Догравши першим озвався Іван.

- І чому стоїш в дверях, як засватана. Заходь в наш стрибклуб.

- Я б волів, що б тут було місцеве сексуальне рабство. – примружився Ілля. Він був мені симпатичний, але такі жарти злегка напружували.

- А я вам вкусняшки принесла…Хто любить морозиво?

- Правда? – стрепенувся Сергій. – Але як ми застудим зв’язки перед дискотекою – співатимеш ти!

- А ви співатимете на дискотеці? – здивувалась я та вже розпаковувала морозиво і розставляла каву. – Це прикольно.

- І не тільки ми, в коледжі вистачає талановитої молоді. – додав Кирил, який раніше не вимовив і слова. – Скільки ти на все витратила?

- А це не важливо, я просто хотіла вибачитись. – було видно, що він хоче ще щось сказати, та стис губи і промовчав. – Хлопці, кава стигне. Я не знала, яку хто любить, тому взяла Американо.

- А ми неперебірливі. – беручи стакан мовив Ваня. І підняв його вгору. – За першу дівчину в нашому логові!

Хлопці підтримали його кивками і теж взяли стаканчики. Кирил дістав звідкись мисочки і ложки, швидко розділив торт між всіма. І чому мені дісталось найбільше? Щоб вони зв’язки не застудили? Я надпила свою каву – вона була ідеальна – це коли ще гаряча, але вже не ошпарюєшся! Нам-ням! Частіше б так.

- Марино, наступного разу, коли йдеш закулятись ти і правду кажи нам. – мовив Іван. – А то ти з нами, троглодитами, розорешся. Ми ж не бідні хлопці, яких треба рятувати…

- Я ж сказала, просто хотіла вибачитись…До речі, а чий бункер?

- Мого батька! – кивнув Ваня. – Поки війни нема ми тут тусим. В нас є ще нормальний, в селі, а цей так, якщо припече і виїхати не встигнемо.

- А ви ще десь виступаєте, чи тільки в коледжі?

- В коледжі. Не всі з нас хочуть вкінці бути музикантами… - мовив Сергій. Він здавався найсерйознішим з хлопців.

- Ти сьогодні прославилась в їдальні. – мовив Ілля. – Половина першокурсників мало заїками не стали після твоїх обіцянок перетворити їх в п’явок.

- Щось до мене ніяк не доходить…Ви нібито нормально до мене ставитесь, чому ж інші так не можуть.

- Низький рівень толерантності. – сухо констатував Сергій, а я промовчала, щоб не здатись тупою. Якщо я знала це слово, то воно точно вилетіло з голови.

- До речі, Марина, коли це ти встигла пройти ініціацію? – запитав Кирил. – Вчора ти ще її точно не проходила.

- О! в мене ж була ціла ніч, ви ж самі знаєте як це робиться… - загадково повела я і оглянула хлопців.

- Ну я не знаю. – озвався Іван.

- Бля, ти ж як анімешна няшка, на тебе всі дівки вішатись мають! – випалила я, те що думала.

- Так що, мені зі всіма ними…Якось не хочеться. – він скорчив кислу пичку і я пирснула зі сміху. – Так посвятиш в деталі?

- Тільки, якщо дасте магічну клятву про нерозголошення. – вирішила я підстрахуватись. – Ну хоч вашим бункером покляніться, чи що!?

Хлопці не довго думаючи подавали свої клятви, досить смішні, та мене це цілком влаштувало – моя таємниця не коштувала більшого.

- Ну! Розповідай! – на мене дивились чотири пари очей з явним нетерпінням.

А я просто не змогла, опусти очі і почервоніла.

- Я казав, що вона не розкаже! – заявив Сергій.

- О боги! Та бігала я вночі в себе у дворі, зачепилась за щось і ініціювала – колінами, руками, носом, навіть губи постраждали. Добре хоч до дантиста і костоправа не треба йти.

- І що, так справді можна ініціюватись!? – випалив Іван, а хлопці вже ледве стримувались. Та я засміялась перша і нашу плотину прорвало.

Сміх був заразний, до сліз. Навіть Іван і той приєднався до нас. Гиготіли ми хвилин п’ять, до знемоги, витираючи сльози на очах.

- Ну ти мочиш, Маринка. – заявив Ілля.

- Скоріше гальмую носом. – та сил сміятись вже не було.

- Ох, таки ти наша людина. – мовив Сергій. І тут я зрозуміла, що хоч привів мене Кирил, база Івана, а клини підбиває Ілля, останнє слово завжди за Сергієм. От тільки чому він в них старший, так і не ясно. – А котлетки робити вмієш?

- Ну вмію і що? – по інерції я вип’ячила груди і підборіддя вперед.

- От і класно, приготуєш наступного разу.

- Тут є кухня. – додав Кирил.

- Тільки з вас інгредієнти.

- Само собою. Правду казав Кирил, що ти класна. – додав Ваня і я знову почервоніла і глянула на Кирила. Той сидів і усміхався мені. – Досить вже багровіти, тут всі свої – вважай, що ми твої братики.

- В мене є брат, навряд чи він буде радий такому розвитку подій.

- То ми йому все пояснимо. (Ваня)

- Він в мене в десанті служить, то ж швидше пояснюватиме він вам.

- Не забувай, що ми маги!

- Образите Миколу, перетворю на…

- Знаєм ми, знаєм, на жаб! – завели всі четверо і ми знову розсміялись.

- Ой, дарма ми тебе взяли з собою. Від сміху тепер живіт болить, репетицію можна відміняти. – пожалівся Ілля.

- Нічого подібного. – Кирил підвівся з дивану і потягнувся. Ах, жаль, що футболка надто довга, я б ще раз порахувала кубики на його животі. Бр, стоп, ми маєм бути друзями! – Дискотека за тиждень і нам ніколи розслаблятись. Починаємо, чи що?

- А мені можна лишитись? – я благально оглянула хлопців.

- Мар, ти просто шкатулка протиріч. – і знов Кирил назвав мене так як зазвичай кличе брат. – То ми тебе хочемо в рабство, притому сексуальне. – на цьому його губи ледь затремтіли стримуючи усмішку та очі лишались холодними. – То ти йти від нас не хочеш…

- Так, ти мене виганяєш? – відчуття образи накотилось якось зненацька і чого б, на практично незнайомого мені хлопця. Людину, яка мені рівно ніхто. – Можна було б взагалі не кликати. – сама не знаю, куди пропав голос та ці слова я майже прошепотіла.

А потім швидко вхопила рюкзак і вибігла в коридор, благо, двері лишила відкритими.

- Марина! Він пожартував! – вигукнув Ілля.

- Придурок! – прошипів Сергій.

А далі я вже не чула, бо вибігла на вулицю. Сонце різануло в очі. Я і забула, що ще день!

- Мар! Та стій же! – це вже був Кирил і рухався він просто з шаленою швидкістю, за секунду згріб мене в охапку і навіть не дав пискнути. – Пробач! Я ідіот. Ну ти ж розумниця, могла подумати, що я жартую, чи беру тебе на понт. А? ну чому іншим можна, а мені – ні?

- Кирил, відпусти, бо ти мене душиш. – просипіла я і він розжав обійми і розвернув мене до себе. Тепер в його погляді читався страх і може я навіть зраділа б, коли не була така вбита. – Я читала колись про мага, який вмів вбивати поглядом…

- Так ти це все через те, що я на тебе не так подивився?

- О! ти на мене так подивився, що мене ще довго морозитиме в спеку.

- Мар!

- Не називай мене так!

- Марина! А що ти хотіла? Ти майже відразу віднеслась до нас, як до суспільного сміття. А потім заявляєшся вся така з морозивом, кавою і вибаченнями.

- А ти як хотів, щоб я першою полетіла у підвал до чотирьох сексуально стурбованих магів?

- Чого ж відразу так? Я просто хотів подружитись з тобою. Ти перша відьма, що заговорила зі мною, а я вже на третьому курсі між іншим. І ти не тільки заговорила, а й кинулась допомагати. Інша зчинила б крик і на тому все – мені було б кранти, а так я тільки вимив туалети на другому поверсі.

Я уявила, як Кирил, оперезаний махровим рушничком миє туалети і хихикнула.

- Ну може й це смішно…

- Я через тебе полола квітник. Так що ти мені винен.

- Я бачив. – і він усміхнувся. – З мене послуга, тільки нічого кривавого…

- Ловлю на слові.

- То значить, ми тепер друзі? - і він смішно наставив мізинець, прямо, як брат, а я вирішила підіграти і зачепила моїм.

- Друзі. – кивнула я і наші руки обплела струйка блакитного світла, зблиснула і погасла. Я зачаровано дивилась на наші руки і все ніяк не могла розчепити пальців.

- Магічне закріплення дружби. Невже не знала про таке?

- Ні, а нащо воно?

- Як це, друзі не зраджують одне одного і не видають секретів, допомагають, і відчувають коли інший в біді. Щоправда, ти навряд чи щось відчуєш поки дар не активується.

- А ви теж так закріпляли дружбу?

- Ні, в нас скоріше контракт. Ми і без закріплення впевнені один в одному.

- А в мені значить ні?

- По-перше, це скоріше для мене. Я знатиму, що з тобою все гаразд. А коли ти спеціально зрадиш, татушка почорніє.

- Татушка? – він повернув моє зап’ястя і там красувався блакитний значок схожий на китайських рибок інь-янь, тільки без очей-кружечків. – Мене мама вб’є! Як його вивести?

- По-перше, його видно тільки нам з тобою, інші побачать, коли він стане чорним. А вивести його легко, ми обоє маємо відмовитись від дружби і він розсіється.

- А що значить, спеціально зрадити?

- А це ті вчинки, що не одобрює твоя совість і несуть загрозу для іншого, найчастіше загрозу життю.

- Тобто, якщо я всім розкажу, що бачила тебе голим, то від цього мітка не почорніє.

- А ти збираєшся таке комусь розказувати? – він уставився на мене. – І коли ж ти мене голим бачила?

- Вчора…- промямлила я, а він хмикнув.

- І кому встигла докласти?

- Тільки Раї, але вона і з мертвого правду витягне.

- Дівчата, дівчата! Що ж мені з тобою робити? А?

- Любити і балувати! – випалила я улюблену фразу, якою завжди відповідала Колі. Ну дуже вже Кирил нагадував мені брата, тільки от почуття, які виникали моментами були зовсім не братські.

- Навіть так? Що ж, полізай на ручки. – Він підхопив мене і поніс вниз у бункер, а я вирішила не пручатись. Раз винен, хай тепер виправляється!